Постанова

від 17.04.2023 по справі 308/2485/17

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/2485/17

П О С Т А Н О В А

іменем України

17 квітня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

судді-доповідачки Готри Т. Ю.,

суддів Мацунича М. В., Собослоя Г. Г.,

з участю секретаря судового засідання Зубашкова М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки та зобов`язання її повернення у власність територіальної громади м. Ужгорода, за апеляційною скаргою Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 грудня 2021 року, ухвалене суддею Бедьом В.І.,

в с т а н о в и в:

У березні 2017 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури Кириленко Д. звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки та зобов`язання її повернення у власність територіальної громади м. Ужгорода.

Позов обґрунтовано тим, що Ужгородською місцевою прокуратурою вивчено стан дотримання земельного законодавства щодо порядку набуття громадянами права користування земельними ділянками комунальної власності та встановлено, що рішенням 19-ої (помилково прокурором зазначено 29-ої) сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013 за № 1052 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 було надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із подальшою її передачею в оренду по АДРЕСА_1 .

Рішенням 20-ої сесії 6-го скликання цієї ж міської ради від 14.03.2014 за № 1231 зазначену земельну ділянку надано ОСОБА_1 в оренду строком на п`ять років до 27.02.2019.

У подальшому рішенням 27-ої (помилково прокурором зазначено 28-ї) сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1884 відповідачці ОСОБА_1 було затверджено технічну документацію щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі та передано їй у власність.

На переконання керівника місцевої прокуратури ці рішення Ужгородської міської ради прийнято всупереч земельного та містобудівного законодавства України, а тому вони підлягають визнанню незаконними з таких підстав.

Так, під час опрацювання законності прийняття спірних рішень органу місцевого самоврядування встановлено, що відведення земельної ділянки відповідачці відбулося за рахунок території, на якій, згідно з генеральним планом міста Ужгорода та планом зонування, затвердженого рішенням 1-ої сесії 7-го скликання Ужгородської міської ради від 10.03.2016 за № 119, будівництво житлової забудови заборонено. Отож, розміщення на цій земельній ділянці індивідуального житлового будинку не передбачене генеральним планом міста і надання дозволу на його розміщення без унесення і затвердження змін до генерального плану суперечить чинному законодавству України.

Зазначав, що статтею 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, обов`язковий для врахування під час розроблення землевпорядної документації. При цьому положеннями статті 39 ЗК України передбачено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Прийняттям оскаржених рішень порушено вимоги ст. 21 ЗК України щодо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, що є підставою для визнання таких рішень про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам недійсними. У даному випадку суперечність вимогам містобудівної документації полягає як у недотриманні протипожежних відстаней, так і в частині допустимих відступів від червоних ліній автомобільної дороги.

Вказував керівник місцевої прокуратури, що оскільки згідно з генеральним планом міста Ужгорода спірна земельна ділянка відноситься до земель за функціональним призначенням, що не передбачає індивідуальну житлову забудову, а відтак рішення Ужгородської міської ради про надання відповідачці дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження, прийняте всупереч вимог ст. 20 ЗК України

Звертав увагу і на те, що спірними рішеннями міської ради порушуються права територіальної громади міста Ужгорода як власника землі, якій, відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», належить право комунальної власності на землю, оскільки волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода на відведення земельних ділянок та передачу їх у власність могло мати місце тільки за умови неухильного дотримання вимог законодавства цією радою при прийнятті спірних рішень, а протилежне не може свідчити про наявність волі власника землі (територіальної громади) на вибуття з комунальної власності спірної земельної ділянки.

Також згідно зі ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням і охороною земель» та положення про Держсільгоспінспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011, Державна інспекція сільського господарства України є центральним органом виконавчої влади до повноважень якої, відповідно до ст. 6 цього Закону, належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Такі ж повноваження визначені і за Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру на підставі прийнятої постанови КМУ за №15 від 14.01.2015.

Як на підставу для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави прокурор зазначив, що органи Державної інспекції сільського господарства України та Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру не наділені повноваженнями на звернення до суду з позовом про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішень органу місцевого самоврядування, а тому з метою усунення порушень земельного законодавства прокуратура, відповідно до ст. 131-1 Конституції України, ст. 45 ЦПК України та ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», наділена повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень неправомірного володіння земельною ділянкою.

Посилаючись на наведені вище обставини просив суд: 1) визнати незаконним та скасування пункт 1.8 рішення 29-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013 за № 1052; 2) визнати незаконним та скасувати пункт 1.25 рішення 20-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 14.03.2014 за № 1231; 3) визнати незаконним і скасувати пункт 1.9 рішення 27-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1884; 4) зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 площею 0,0718 га, вартістю 531 944,66 грн у власність територіальної громади міста Ужгорода. Вирішити питання розподілу судових витрат.

У квітні 2017 року в. о. керівника Ужгородської місцевої прокуратури Пантьо М. подав до суду заяву про зміну (доповнення) підстав позову, в якій додатковою підставою для визнання недійсними спірних рішень указував на порушення правового режиму передачі земельної ділянки для містобудівних потреб, оскільки ані плану зонування, ані детального плану території за рахунок якої відведено відповідачці земельну ділянку станом на дату прийняття рішення про їх відведення не було (такі були прийняті лише на тій же сесії і не набрали законної сили), а тому передача земельних ділянок відбулась також із порушенням статей 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Протокольною ухвалою суду від 25.05.2021 замінено позивача в цій справі з Ужгородської місцевої прокуратури на Ужгородську окружну прокуратуру.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07.12.2021 у задоволенні цього позову Ужгородської окружної прокуратури відмовлено.

Не погоджуючись із цим рішенням місцевого суду заступниця керівника Закарпатської обласної прокуратури Ломакіна-Невідома О. подала на нього апеляційну скаргу через його незаконність та необґрунтованість унаслідок порушення судом норм матеріального і процесуального права та неповного з`ясування обставин справи.

Скарга загалом мотивована тими же доводами, які наведені в позовній заяві та яким судом першої інстанції не надано належної оцінки, а також тим, що 27-а сесія 6-го скликання від 09.11.2015 не була повноважною, оскільки в ній прийняло участь лише 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу Ужгородської міської ради - 60 депутатів, а для прийняття рішення більшістю голосів необхідно, щоб за його прийняття належним чином проголосував щонайменше 31 депутат, а відтак зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними. Проте місцевий суд безпідставно не взяв до уваги надані прокурором докази на підтвердження наведених обставин.

З огляду на це апелянтка просила оскаржене рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити повністю, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Водночас просила поновити їй строк на апеляційне оскарження цього рішення суду як пропущеного з поважних причин.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 03 березня 2022 року, зокрема поновлено Закарпатській обласній прокуратурі строк на апеляційне оскарження рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07.12.2021.

Своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу заступниці керівника Закарпатської обласної прокуратури Ломакіної-Невідомої О. інші учасники справи не скористалися.

У судовому засіданні прокурорка Закарпатської обласної прокуратури Андрейчик А. апеляційну скаргу підтримала з підстав наведених у ній, просила таку задовольнити, оскаржене рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити.

Відповідачі, їх представники у судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були належним чином повідомлені, а тому їх неявка, на переконання колегії суддів і відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення прокурорки Андрейчик А., перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з пунктом 9 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження в яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною третьою ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні цього позову керівника окружної прокуратури суд першої інстанції виходив із його недоведеності, оскільки оскарженими рішеннями не може порушуватися генплан міста, який був затверджений після їх прийняття лише у 2016 році; є відсутніми докази на порушення процедури зміни цільового призначення спірної земельної ділянки; не є доведеним належними і допустимими доказами факт відсутності кворуму депутатів сесії Ужгородської міської ради від 09.11.2015 та через відсутність підстав для визнання спірних рішень недійсними й їх скасування не підлягає задоволенню похідна вимога про зобов`язання ОСОБА_1 повернути дану земельну ділянку у власність територіальної громади м. Ужгорода.

Проте колегія суддів у повній мірі з такими висновками місцевого суду в частині визначення мотивів (правового обґрунтування) для відмови в задоволенні позовних вимог прокурора не погоджується з огляду на таке.

Судом установлено, що пунктом 1.8 рішення 19-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013 за № 1052 «Про надання дозволу на розробку землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0718 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель споруд з подальшою передачею земельної ділянки в оренду по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.10).

Пунктом 1.25 рішення 20-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 14.03.2014 року за № 1231 вказану земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:44:001:0266, надано ОСОБА_1 в оренду строком на п`ять років до 27.02.2019 (т.1 а.с.11).

Пунктом 1.9 рішення 27-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1884 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) зазначеної земельної ділянки та передано її у власність ОСОБА_1 (т.1 а.с.12 і на звороті).

Як видно з відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 (на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії та номер: НОМЕР_1 від 20.11.2015, виданого Ужгородським міськрайонним управлінням юстиції, та рішення державної реєстраторки ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 26330861 від 20.11.2015) є одноосібною власницею земельної ділянки площею 0,0718 га, кадастровий номер 2110100000:44:001:0266, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд /присадибна ділянка/, що розташована по АДРЕСА_1 (т.1а.с.14).

Згідно з частинами першими статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За приписами ч. 3 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Зверненню до суду з позовом як самостійно особою, так і шляхом представництва передує юридичний факт порушення, невизнання чи оспорення прав особи (держави у випадку представництва прокурором) чи її законних інтересів.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Комплексний аналіз вказаних правових норм дозволяє виснувати про те, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Як регламентовано частинами 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межахзаявлених неювимог і на підставі доказів, поданих учасником справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, та учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другійстатті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором абозакономчи судом у визначених закономвипадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 27)).

Обрання позивачемненалежного способузахисту своїхправ єсамостійною підставоюдля відмовиу позові(див.,зокрема,постанови ВеликоїПалати ВерховногоСуду від19січня 2021року усправі №916/1415/19(пункт6.21),від 02лютого 2021року усправі №925/642/19(пункт54),від 06квітня 2021року усправі №910/10011/19(пункт99),від 22червня 2021року усправі №200/606/18(пункт76),від 02листопада 2021року усправі №925/1351/19(пункт6.56),від 25січня 2022року усправі №143/591/20(пункт8.46),від 23листопада 2021року усправі №359/3373/16-ц(пункт155), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 28)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи єспосіб захисту,обраний позивачем,ефективним длязахисту йогопорушеного правау спірнихправовідносинах.Якщо суддійде висновку,що обранийпозивачем спосібзахисту не передбачений законом або договором та/або не єефективним длязахисту порушеногоправа позивача,у цихправовідносинах позовнівимоги останньогоне підлягаютьзадоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Водночас застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором, та є ефективним.

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект

по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Ефективним способом захисту права власності (речового права) вважається вимога про витребування земельної ділянки з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України. На цьому, зокрема наголошено у пункті 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21.

У той же час вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування також не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою(див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Отже, в цій справі позовні вимоги прокурора про визнання незаконними і скасування рішень органу місцевого самоврядування не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача (прокурора в інтересах територіальної громади м. Ужгорода).

Також колегія суддів зауважує, що метою позову про витребування майна з чужого володіння (незалежно від того, на підставі приписів яких із указаних статейЦК Україницю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18(пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц).

Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем (у цій справі за територіальною громадою м. Ужгорода) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачкою (у цій справі за ОСОБА_1 ) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації /статті 387, 388 ЦК України/, чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави /статті 1212-1215 ЦК України/, чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі /пункт 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України/ (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).

У пункті 41 постанови Великої ПалатиВерховного Судувід 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 зроблено висновок,що вимогапро витребуваннямайна зчужого незаконноговолодіння нетотожна вимозіпро зобов`язанняповернути майно.У разізадоволення позовноївимоги провитребування майназ чужогонезаконного володіннясуд витребовуєтаке майнона користьпозивача,а незобов`язує відповідачаповернути відповіднемайно власникові.Тому вимогазобов`язати повернутимайно неє ефективнимспособом захиступрав.

З урахуванням наведеного вище позовні вимоги прокурора в цій справі як про скасування спірних рішень Ужгородської міської ради, так і про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку не можуть призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у володіння, користування спірної земельної ділянки територіальній громаді, оскільки з вимогою про витребуваннямайна(!) від ОСОБА_1 прокурор у цій справі не звертався.

За таких обставин вимоги прокурора у спірних правовідносинах не призведуть до поновлення прав позивача, тобто відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою територіальною громадою міста Ужгорода, а отже, вони не є ефективним способом захисту права, оскільки потребуватимуть додаткових засобів судового захисту.

Заразом як на підставу позову прокурор також не посилався на вимоги статей 387, 388 ЦК України та в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).

Належним та ефективним способом захисту порушених прав власника спірної земельної ділянки є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, проте такі вимоги прокурор у цій справі не заявляв, не уточнював із таких мотивів позовних вимог та не змінював підстав позову.

Отже, у задоволенні позову прокурора слід відмовити саме через обрання ним неефективного способу захисту порушених прав.

Колегія суддів погоджується з правильністю висновків суду першої інстанції про необхідність відмови у задоволенні позову прокурора, однак не може погодитися з їх правовим обґрунтуванням, оскільки місцевий суд повинен був відмовити у задоволенні позовних вимог унаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту прав, а не через необґрунтованість інедоведеність нимсвоїх вимог,а відтак оскаржене рішення суду підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Доводи апеляційної скарги колегія суддів уважає частково слушними, оскільки вони ґрунтуються на вимогах закону і фактичних обставинах справи та частково спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а відтак апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин рішення місцевого суду підлягає до зміни в частині його правового обґрунтування (мотивувальної частини рішення), а резолютивна його частина до залишення без змін.

На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 20368,76 грн (т.2а.с.16) слід покласти на апелянта Закарпатську обласну прокуратуру.

Керуючись статтями 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 грудня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 27 квітня 2023 року.

Суддя-доповідачка

Судді