Постанова

від 19.08.2024 по справі 308/2485/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 308/2485/17

провадження № 61-8187св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Ужгородська окружна прокуратура,

відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури

на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 07 грудня 2021 року у складі судді Бедьо В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 квітня 2023 року у складі колегії суддів Готри Т. Ю., Мацунича М. В., Собослоя Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки та зобов`язання її повернення у власність територіальної громади м. Ужгорода.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Ужгородською місцевою прокуратурою вивчено стан дотримання земельного законодавства щодо порядку набуття громадянами права користування земельними ділянками комунальної власності та встановлено, що рішенням 19-ої (помилково прокурором зазначено 29-ої) сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради

від 20 вересня 2013 року № 1052 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 було надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із подальшою її передачею в оренду на

АДРЕСА_1 .

Рішенням 20-ої сесії 6-го скликання цієї ж міської ради від 14 березня

2014 року № 1231 зазначену земельну ділянку надано ОСОБА_1 в оренду строком на п`ять років до 27 лютого 2019 року.

У подальшому рішенням 27-ої (помилково прокурором зазначено 28-ї) сесії

6-го скликання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року № 1884 ОСОБА_1 було затверджено технічну документацію щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі та передано їй у власність.

Указані рішення Ужгородської міської ради прийнято всупереч земельного та містобудівного законодавства України, оскільки відведення земельної ділянки відповідачу відбулося за рахунок території, на якій згідно з генеральним планом м. Ужгорода та планом зонування, затвердженого рішенням 1-ої сесії 7-го скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року № 119, будівництво житлової забудови заборонено. Тобто розміщення на цій земельній ділянці індивідуального житлового будинку не передбачене генеральним планом міста і надання дозволу на його розміщення без внесення і затвердження змін до генерального плану суперечить чинному законодавству України.

Посилаючись на суперечність вказаних рішень вимогам містобудівної документації, прокурор зазначав про недотримання протипожежних відстаней та допустимих відступів від червоних ліній автомобільної дороги.

Оскільки згідно з генеральним планом м. Ужгорода спірна земельна ділянка відноситься до земель за функціональним призначенням, що не передбачає індивідуальну житлову забудову, а тому рішення Ужгородської міської ради про надання відповідачу дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження, прийняте всупереч вимог статті 20 ЗК України

У квітні 2017 року в. о. керівника Ужгородської місцевої прокуратури подав до суду заяву про зміну (доповнення) підстав позову, в якій додатковою підставою для визнання недійсними спірних рішень указував на порушення правового режиму передачі земельної ділянки для містобудівних потреб, оскільки ані плану зонування, ані детального плану території за рахунок якої відведено відповідачу земельну ділянку станом на дату прийняття рішення про їх відведення не було (такі були прийняті лише на тій же сесії і не набрали законної сили), а тому передача земельних ділянок відбулась також із порушенням статей 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

У березні 2018 року прокурором подано до суду клопотання про дослідження додаткових доказів, у якому зазначено, що Ужгородською місцевою прокуратурою в порядку частини першої статті 222 КПК України отримано дозвіл слідчого у кримінальному провадженні № 42015070030000163

від 25 листопада 2015 року на розголошення таємниці досудового розслідування.

Досудовим розслідуванням в рамках кримінального провадження встановлено, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради, що відбулася 09 листопада 2015 року, не відповідала вимогам Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Регламенту Ужгородської міської ради 6 скликання, затвердженого рішенням 5 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання від 08 квітня 2011 року № 149, згідно з якою сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.

На інформаційному Інтернет-порталі «Місцеві вибори» розміщено інформацію про те, що в 2010 році до Ужгородської міської ради обрано 60 депутатів. Перед початком сесії 09 листопада 2015 року о 10 год. 06 хв. згідно з роздруківкою ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів, а о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію 33 депутатів Ужгородської міської ради. Депутати ОСОБА_2 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49) не були присутні на сесії міської ради та персональну участь у голосування не брали, що підтверджується листом командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_6 від 13 квітня 2016 року № 394 про те, що

з 05 листопада 2015 року до 08 грудня 2015 року ОСОБА_2 перебував на стаціонарному лікуванні в травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ); інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі від 07 квітня 2016 року № 5/13-93 ІНФОРМАЦІЯ_2 про те, що ОСОБА_4 із 08 листопада 2015 року до 12 листопада 2015 року перебував за межами державного кордону України; розмовою ОСОБА_5 з журналістом телеканалу «Тиса» про його відсутність на вказаній сесії; допитом у режимі телефонної розмови ОСОБА_3 , про що складено відповідний рапорт. Відсутність вказаних депутатів підтверджується і відеозаписом пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року, який міститься в матеріалах кримінального провадження. Таким чином, участь на 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради прийняло 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу ради, а тому вказана сесія не була повноважною у зв`язку з відсутністю кворуму, а тому зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними. У подальшому без відповідного кворуму відбулося голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882

від 09 листопада 2015 року «Про затвердження містобудівної документації».

Посилаючись на наведені обставини у їх сукупності, прокурор просив суд:

визнати незаконним та скасувати пункт 1.8 рішення 29-ої сесії

6-го скликання Ужгородської міської ради від 20 вересня 2013 року № 1052;

визнати незаконним та скасувати пункт 1.25 рішення 20-ої сесії

6-го скликання Ужгородської міської ради від 14 березня 2014 року № 1231;

визнати незаконним і скасувати пункт 1.9 рішення 27-ої сесії

6-го скликання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року № 1884;

зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 площею 0,0718 га, вартістю 531 944,66 грн

у власність територіальної громади м. Ужгорода.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 07 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності кворуму на засіданні 27-ї сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року, не доведено порушення вимог чинного законодавства при вирішенні питання передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , а тому відсутні правові підстави для визнання оскаржуваних рішень незаконними та їх скасування. Позовні вимоги про повернення земельної ділянки у власність територіальної громади

м. Ужгорода є похідними вимогами, а тому також не підлягають задоволенню.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 квітня 2023 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 07 грудня 2021 року змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд по суті погодився і з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відмови в задоволенні позову, проте не погодився з правовим обґрунтуванням, оскільки місцевий суд повинен був відмовити у задоволенні позовних вимог унаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту прав, а не через необґрунтованість і недоведеність ним своїх вимог.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що належним та ефективним способом захисту порушених прав власника спірної земельної ділянки є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги прокурора про скасування спірних рішень Ужгородської міської ради та зобов`язання повернути спірну земельну ділянку не можуть призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у володіння, користування спірної земельної ділянки територіальній громаді, оскільки з вимогою про витребування майна від ОСОБА_1 прокурор у цій справі не звертався.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 грудня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 квітня 2023 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не урахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 30 липня 2020 року у справі № 822/1030/18, від 29 вересня 2020 року у справі

№ 6822/3589/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 822/900/18, від 18 травня 2022 року у справі № 826/8577/17 у контексті застосування статей 39,

118 ЗК України про те, що якщо розташування земельної ділянки не відповідає генеральному плану населеного пункту та містобудівній документації, вказане є підставою для визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним.

Апеляційний суд не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 20 липня 2022 року у справі №910/5201/19,

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 22 січня 2020 року

у справі № 910/1809/18, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 про те, що вимоги прокурора у частині визнання рішень органу місцевого самоврядування незаконними та їх скасування є ефективним способом захисту.

Також апеляційний суд не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, про те, що предметом віндикаційного позову є вимога власника про повернення майна з чужого незаконного володіння, у постанові Верховного Суду

від 05 лютого 2020 року про те, що чинне процесуальне законодавство не містить заборони використання під час розгляду справи доказів, отриманих у межах інших проваджень.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили докази та обставини справи, не звернули увагу, що під час голосування та прийняття оскаржуваних рішень відбулися порушення законодавства, зокрема, щодо відсутності кворуму депутатів, що установлено в кримінальному провадженні.

Поза увагою судів залишився той факт, що право власності на спірну земельну ділянку набуто ОСОБА_1 всупереч суспільним інтересам, із дефектом волі власника - територіальної громади м. Ужгорода. Крім того, згідно з генеральним планом м. Ужгорода спірна земельна ділянка відноситься до земель за функціональним призначенням, що не передбачає індивідуальну житлову забудову.

У касаційній скарзі прокурор просить врахувати науковий висновок Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України щодо правової природи рішень органів місцевого самоврядування у сфері розпоряджання землями комунальної власності та можливість їх оскарження прокурором, а також вказує, що апеляційний суд відмовив у задоволенні позову у зв`язку з неефективністю обраного способу захисту, не з`ясувавши, чи порушені права територіальної громади оскаржуваними рішеннями міської ради.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

У липні 2023 року справа № 308/2485/17 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами установлено, що пунктом 1.8 рішення 19-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20 вересня 2013 року № 1052 «Про надання дозволу на розробку землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0718 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із подальшою передачею земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с.10).

У матеріалах проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 , складеного у 2013 році, у розділі «Вихідна земельно-кадастрова інформація» у п. 2 зазначено, що цільове призначення землі та його код згідно з КВЦПЗ - 02.01. «Для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд». У вказаних матеріалах є довідка про правовий статус земельної ділянки начальника Головного управління Держземагентсва у Закарпатській області № 2763/03-13 № 13,

у якій зазначено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 згідно зі статтею 19 ЗК України відноситься до земель житлової та господарської забудови (код 200) (т. 1, а. с. 20).

Пунктом 1.25 рішення 20-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради

від 14 березня 2014 року № 1231 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 надано ОСОБА_1 в оренду строком на п`ять років до 27 лютого 2019 року (т. 1, а. с. 11).

Пунктом 1.9 рішення 27-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради

від 09 листопада 2015 року № 1884 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 у натурі (на місцевості) та передано її у власність ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 12 зворот).

Відповідно до відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20 листопада 2015 року № 26330861, виданого Ужгородським міськрайонним управлінням юстиції, та рішення державного реєстратора

Сіки Л. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 26330861 від 20 листопада 2015 року є власником земельної ділянки

площею 0,0718 га, кадастровий номер 2110100000:44:001:0266, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована

на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 14).

Також установлено, що старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції Головного управління Національної поліції (далі - ГУНП)

в Закарпатській області Пекарем В. І. здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015070030000163 від 25 листопада

2015 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 КК України.

Перед початком 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради 09 листопада 2015 року о 10 год. 06 хв. відповідно до статті 34 Регламенту, згідно з роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів.

09 листопада 2015 року о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію згідно з роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради.

Серед присутніх депутатів вказані, зокрема, депутати ОСОБА_2 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49), які за даними досудового розслідування були відсутні.

Відповідно до листа командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_6

від 13 квітня 2016 року № 394 із 05 листопада 2015 року до 08 грудня

2015 року ОСОБА_2 перебував на стаціонарному лікуванні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Згідно з інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі

від 07 квітня 2016 року № 5/13-93 ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

ОСОБА_4 із 08 листопада 2015 року до 12 листопада 2015 року та ОСОБА_3

з 08 листопада 2015 року до 20 листопада 2015 року перебували за межами державного кордону України (т. 1, а. с. 105-156).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова апеляційного суду - залишенню без змін.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї

(далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд визначає в межах, встановлених цим ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша

статті 11 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року

у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі

№ 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Звертаючись до суду із позовом у справі, що переглядається, прокурор вказав предметом спору визнання незаконним та скасування пункту 1.8 рішення 29-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20 вересня 2013 року № 1052; пункту 1.25 рішення 20-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 14 березня 2014 року № 1231; пункту 1.9 рішення 27-ої сесії

6-го скликання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року № 1884; а також повернення земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 у власність територіальної громади м. Ужгорода.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка була протиправно передана ОСОБА_1 неповноважним складом сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради. При цьому прокурор вказував підставою задоволення позовних вимог невідповідність рішення міської ради вимогам статей 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території. Позовні вимоги заявлено прокурором, у тому числі, з підстав порушення Ужгородською міською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виснував про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, зобов`язання повернути спірну земельну ділянку не можуть призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у володіння, користування спірної земельної ділянки територіальній громаді, оскільки з вимогою про витребування майна від ОСОБА_1 прокурор у цій справі не звертався.

Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується з огляду на таке.

Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України

(далі - ЦК України) виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди

(статті 1166, 1167, 1173 ЦК України).

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Задоволення судом позовної вимоги має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту.

Коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду

від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 05 липня 2023 року

у справі № 912/2797/21).

Вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди. Якщо мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою, тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги визнати незаконним і скасувати рішення.

Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова в позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення

У свою чергу, якщо рішення органу місцевого самоврядування уже виконано на час звернення з позовом до суду, визнання недійсним такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, а тому в задоволенні позову про визнання недійсним такого рішення слід відмовити через неефективність обраного позивачем способу захисту прав

(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року

у справі № 912/2797/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 червня 2024 року у справі

№ 925/1133/18 підтвердила зазначений висновок, указавши, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням. У свою чергу у випадку незаконності рішення органу місцевого самоврядування про зміну категорії землі за цільовим призначенням, таке рішення не вичерпало своєї дії, а тому прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення.

У справі, що переглядається, прокурор просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.8 рішення 29-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 20 вересня 2013 року № 1052, яким надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд із подальшою передачею в оренду. Рішення на час звернення з позовом до суду вичерпало свою дію виконанням шляхом розробки проекту землеустрою.

Також прокурор просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.25 рішення

20-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 14 березня 2014 року

№ 1231, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано в оренду строком на п`ять років до 27 лютого 2019 року. Рішення на час звернення з позовом до суду вичерпало свою дію виконанням шляхом укладання договору оренди, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11 червня 2024 року

у справі № 925/1133/18.

У свою чергу пунктом 1.9 рішення 27-ої сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року № 1884 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано у власність ОСОБА_1 , тобто таке рішення також вичерпало свою дію виконанням шляхом затвердження технічної документації. На підставі зазначеного рішення Ужгородським міськрайонним управлінням юстиції видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 листопада 2015 року № 26330861 та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності за ОСОБА_1 .

Жодне із оскаржуваних рішень (у відповідній частині) не містить відомостей про зміну категорії землі за цільовим призначенням, а тому з огляду на те, що такі рішення виконані та вичерпали свою дію, позовні вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування є неефективним способом захисту прав особи, про що правильно виснував апеляційний суд.

Щодо позовних вимог про повернення земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:44:001:0266 у власність територіальної громади

м. Ужгорода колегія суддів зазначає таке.

Способи захисту права власності у правовій доктрині поділяються на

речово-правові та зобов`язальні.

Речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами та основними з-поміж них є віндикаційний (actio rei viondicatio) і негаторний (actio negatoria) позови, в основі розмежування яких лежить критерій володіння.

Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) у порядку статей 387, 388 ЦК України є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Власник із дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Метою віндикаційного позову (незалежно від того, на підставі приписів яких із указаних статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна

з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387

і 388 ЦК України, є неефективними.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема у пункті 100 постанови від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17,

пункті 8.26 постанови від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів безумовно одним з таких критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо власник володіє річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред`являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

У разі, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість та користується нерухомим майном, що відповідає фактичним обставинам справи, що переглядається), для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов.

Оскільки в обґрунтування позовних вимог прокурор заявляв про те, що за результатами проведеної перевірки прокурор виявив порушення під час передачі земельних ділянок у приватну власність (земельну ділянку передав неповноважний орган або з перевищенням повноважень), то слід вважати, що земельні ділянки вибули з власності держави чи територіальної громади незаконно (поза їхньою волею), а тому належним і ефективним вважатиметься звернення до суду з позовами про витребування земельних ділянок із приватної власності.

Держава (територіальна громада), в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави (територіальної громади) підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.

Таким чином, висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішень Ужгородської міської ради (у частині) та повернення земельної ділянки у власність територіальної громади м. Ужгорода у зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту порушеного права є обґрунтованим.

Указане відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному

в аналогічних правовідносинах (тотожний предмет спору та обґрунтування позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення 27 сесії

6 скликання Ужгородської міської ради, пред`явлених керівником Ужгородської окружної прокуратури) у постанові від 06 грудня 2023 року

у справі № 308/12026/18.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень прокурор зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Колегія суддів вкотре наголошує, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України у касаційній скарзі зазначається конкретна норма права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній.

Окрім формального посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та відсилки на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, заявник має чітко зазначити норму права, щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Разом із тим, у поданій касаційній скарзі заявник, зазначаючи норму права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування, не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи, тобто належно не обґрунтовує наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням викладеного та наявності правового висновку Верховного Суду в аналогічних правовідносинах (справа № 308/12026/18) підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої

статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень прокурор також посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що судами не враховано правовий висновок Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 04 липня 2018 року у справі

№ 653/1096/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16,

від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 30 липня 2020 року у справі

№ 822/1030/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 6822/3589/17,

від 29 жовтня 2020 року у справі № 822/900/18, від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16, від 18 травня 2022 року у справі № 826/8577/17

від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19.

Вказані доводи касаційної скарги колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок такого змісту: «Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання неправомірним і скасування оскарженого рішення».

Таким чином, висновок апеляційного суду у справі, що переглядається, не суперечить вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду виснувала: «Оскільки вимога про визнання недійсними розпоряджень Макарівської РДА «Про відведення земельних ділянок у власність громадянам України в межах Колонщинської сільської ради» та «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд громадянам України на території Колонщинської сільської ради Макарівського району Київської області» не є ефективним способом захисту позивача у цій справі, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Тому такі вимоги не повинні розглядатися судом господарської юрисдикції в межах одного провадження. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених розпоряджень, без заявлення вимоги про визнання їх недійсними, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані».

Таким чином, висновок апеляційного суду у справі, що переглядається, також не суперечить вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 вирішувалося питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів у спорах, що виникають із земельних правовідносин, у результаті чого Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої попередні висновки та вказала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. При цьому у наведеній постанові вирішувалося також питання про ефективність способу захисту порушеного права шляхом оскарження рішення органу місцевого самоврядування. У пункті 109 вказаної постанови зазначено, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена.

Отже, колегія суддів констатує відсутність суперечностей висновків апеляційного суду в частині відмови в задоволення позову у зв`язку з обранням неефективного способу захисту порушеного права з висновками Великої Палати Верховного Суду.

У справах № 822/1030/18, № 822/900/18, № 826/8577/17 у порядку адміністративного судочинства предметом спору було встановлення правомірності/неправомірності дій органу місцевого самоврядування при відмові у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Суб`єктний склад учасників правовідносин, об`єкт спору, нормативно-правове регулювання та фактичні обставини наведених справ не є подібними зі справою, що переглядається.

У справі № 653/1096/16 предметом спору було визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку. Правовідносини не стосувалися жодним чином скасування рішень органу місцевого самоврядування щодо розпоряджання земельними ділянки, а їх нормативно-правове регулювання не є аналогічним зі справою, що переглядається.

Колегія суддів нагадує, що реалізація положень частини четвертої

статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Загальний підхід, який підлягає використанню через методологію застосування класичного прецеденту (релевантності), вимагає застосування практики Верховного Суду через схожість фактів або юридичних висновків, і «ідеальна релевантність» може бути побудована саме на цих підставах.

Відповідні обставини справ (а у випадку вирішення питання юрисдикційності спору - суб`єктний склад її учасників) повинні мати принципову схожість, не мати принципових відмінностей та розбіжностей із фактами конкретної справи.

Проаналізувавши наведені в касаційній скарзі постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду на предмет подібності, колегія суддів робить висновок про відсутність підстав вважати, що висновок апеляційного суду суперечить правовій позиції Верховного Суду, а тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги Закарпатської обласної прокуратури про те, що апеляційний суд відмовив у задоволенні позову у зв`язку з неефективністю обраного способу захисту, не з`ясувавши, чи порушені права територіальної громади оскаржуваними рішеннями міської ради, за їх безпідставністю, оскільки аналіз змісту оскаржуваної постанови свідчить про те, що апеляційний суд виснував про наявність порушеного речового права позивача (прокурора в інтересах територіальної громади м. Ужгорода), однак обраний спосіб захисту не призведе до потрібних результатів та правових наслідків, а тому не є ефективним.

Доводи касаційної скарги про неповне дослідженнясудами обставин, що мають значення для справи, зокрема не взято до уваги науковий висновок Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України від 07 лютого 2022 року № 126/44 щодо правової природи рішень органів місцевого самоврядування у сфері розпорядження землями комунальної власності та можливості їх оскарження прокурором, зводяться до незгоди з висновками судів по суті спору, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом та обґрунтовано спростовані. Разом із тим, Верховний Суд наголошує, що суд касаційної інстанції є судом, повноважним здійснювати перевірку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, не наділений повноваженнями встановлювати обставини, що не були попередньо встановлені судами зазначених інстанцій, що позбавляє цей Суд права здійснювати перевірку та переоцінку доказів, що були досліджені та оцінені попередньо.

Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів

(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16-ц).

Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторін у судовому засіданні

У касаційній скарзі Закарпатська обласна прокуратура ініціює питання про розгляд справи у судовому засіданні за участю представника прокуратури, а також просить повідомити сторін у справі й Офіс Генерального прокурора про дату та час розгляду справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої вказаної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що попередній розгляд справи у суді касаційної інстанції проводиться без повідомлення учасників справи.

Крім того, судом касаційної інстанції не ухвалювалося рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі і такої необхідності на стадії касаційного перегляду судових рішень колегія суддів не встановила, а тому підстави для розгляду справи за участю сторін відсутні. При цьому Закарпатська обласна прокуратура скористалася своїми процесуальними правами та виклала свої пояснення по суті спору у касаційній скарзі та інших процесуальних документах, поданих до Верховного Суду.

З огляду на зазначене, відсутні правові підстави для задоволення клопотання про розгляд справи за участю сторін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 грудня 2021 року

у незміненій частині та постанова Закарпатського апеляційного суду

від 17 квітня 2023 року прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Закарпатської обласної прокуратури про розгляд справи за участю сторін відмовити.

Касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 07 грудня 2021 року у незміненій частині та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк