Постанова

від 26.04.2023 по справі 369/3147/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 369/3147/19

провадження № 61-897св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства,

відповідачі: Вишнева міська рада Бучанського району Київської області, яка є правонаступником Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Андрієнко А. М., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

У березні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області (далі - Києво-Святошинська місцева прокуратура) в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київське лісове господарство»), Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся до суду з позовом до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - Крюківщинська сільська рада), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення і витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13 ОСОБА_1 було видано державний акт серії ЯМ № 315760 на право власності на земельну ділянку площею 0,0914 га, кадастровий номер 3222484001:01:008:0269, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . За договором купівлі-продажу від 12 серпня 2015 року ОСОБА_1 продав зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 . Вказана ділянка частково накладається на земельну ділянку, яка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство», а її передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Лісового кодексу України (далі - ЛК України), поза межами компетенції сільської ради, без згоди постійного землекористувача, а також з порушенням порядку зміни цільового призначення земельної ділянки. ДП «Київське лісове господарство» не було відомо про існування рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13, так як це рішення прийнято без його участі. Про наявні порушення вимог закону і необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами системного аналізу інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування, установ та організацій. Враховуючи викладене, перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури просив: визнати незаконним і скасувати рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13, на підставі якого ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯМ № 315760 на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0914 га, розташовану в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство» земельну ділянку, кадастровий номер 3222484001:01:008:0269, розташовану в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ДП «Київське лісове господарство» та Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, за умови належного виконання покладених на них державою функцій, повинно було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу видачі державного акта на право власності на земельну ділянку, починаючи з 2012 року. Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури пред`явив позов в інтересах держави в березні 2019 року, тобто з пропуском позовної давності.

В апеляційному порядку справа переглядалася неодноразово.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Київське лісове господарство» задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13, на підставі якого ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯМ № 315760 на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0914 га з кадастровим номером 3222484001:01:008:0269, яка є частиною новосформованої земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291, розташованої на території Крюківщинської сільської ради та належить на праві власності ОСОБА_2 . Витребувано на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство» з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,0914 га з кадастровим номером 3222484001:01:008:0269, яка є частиною новосформованої земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291, розташованої на території Крюківщинської сільської ради. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується проєктом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, проєктом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року, планом лісових насаджень Васильківського лісництва виробничої частини Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами лісонасаджень, картами-схемами розподілу території лісгоспу. Крім того, за інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 20 грудня 2018 року № 599 спірна земельна ділянка, відповідно до матеріалів лісовпорядкування за 2004 та 2014 роки, частково відноситься до кварталу 1 виділу 19 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство». Згідно з листами ДП «Київське лісове господарство» від 18 вересня 2017 року № 02-733 та від 17 жовтня 2018 року № 02-02/817 спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку у кварталі 1 виділу 19 Васильківського лісництва, постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство». При цьому з листа ДП «Київське лісове господарство» від 19 листопада 2018 року № 02-02/884 вбачається, що останнє не здійснювало/не надавало будь-яких погоджень/висновків на вилучення з постійного користування та зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0269. Оскільки спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, стосовно яких законом встановлені обмеження щодо їх використання в цивільному обороті, то рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13, на підставі якого ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯМ № 315760 на право власності на земельну ділянку, є незаконним і підлягає скасуванню, а земельна ділянка підлягає витребуванню на користь ДП «Київське лісове господарство» з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 . Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури довідався про порушення земельного законодавства сільською радою з листа директора ДП «Київське лісове господарство» від 18 вересня 2017 року № 02-733, в якому повідомлено Прокуратуру Київської області про здійснення будівельних робіт на земельних ділянках лісогосподарського призначення, тобто раніше, ніж уповноважений державою орган. При цьому висновок суду про те, що позовна давність підлягає обчисленню з моменту, коли про відповідне порушення дізнався саме прокурор, обґрунтовано тим, що ДП «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства не давали згоди на відчуження спірної земельної ділянки, не були учасниками відносин з прийняття сільською радою рішення про передачу земельної ділянки у власність фізичної особи, а також не були повідомлені про вилучення вказаної земельної ділянки.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» скасовано і залишено позов, поданий прокурором в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», без розгляду. Справу за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що позов у цій справі пред`явлений прокурором в інтересах ДП «Київське лісове господарство», яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень. Навпаки, за відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань визначений прокурором позивач - ДП «Київське лісове господарство» є державним підприємством, самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб`єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді. Подібні правові висновки викладені в постановах Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 906/853/17, від 15 вересня 2020 року у справі № 911/551/19, від 04 січня 2021 року у справі № 911/1150/20. Наведене дозволяє дійти висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі ДП «Київське лісове господарство». Тому позов, поданий прокурором в інтересах цього підприємства необхідно залишити без розгляду. Крім того, в цій справі прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, яке підпорядковується Державному агентству лісових ресурсів України та є його територіальним органом. Апеляційний суд не звернув уваги на зазначені обставини та не з`ясував, до компетенції якого органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта належать повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, не перевірив наявності у Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року апеляційну скаргу прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства підпорядковується Державному агентству лісових ресурсів України та є його територіальним органом. Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України та установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Тобто Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства є суб`єктом владних повноважень, інтереси якого може представляти прокурор, однак на законодавчому рівні воно не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, відповідно, не є органом, який може бути належним позивачем у спірних правовідносинах. Відсутність у Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства права на розпорядження спірною земельною ділянкою не спростовано прокурором при апеляційному перегляді справи. Зазначені обставини є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі вказаного органу. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові, однак не визначив дійсний зміст спірних правовідносин та їх учасників, а тому рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства слід змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

16 січня 2023 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені:

- в постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-50цс15, в постановах Великої Палати Верховного суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 369/1777/13-ц, від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц і № 488/6211/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 911/2049/16, про те, що планшет лісовпорядкування є документом, якийпідтверджує право постійного користування державним лісогосподарським підприємством спірною земельною ділянкою, а також - належність земельної ділянки до земель лісового фонду;

- в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15, з якої вбачається, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені;

- в постанові Великої Палати Верховного суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 727/14197/18, за змістом яких сам факт не звернення до суду уповноваженого суб`єкта з позовом, який відповідав би вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що вказаний суб`єкт неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом;

- в постанові Великої Палати Верховного суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 369/16040/18, аналіз яких свідчить про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу, якої достатньо для виникнення у прокурора повноважень на звернення до суду;

- в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16, в якій визнано належними відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи;

- в постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 366/1866/17, в якій Верховний Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з висновком апеляційного суду про наявність підстав для залишення позову керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства без розгляду з тих підстав, що позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

У березні 2023 року Вишнева міська рада Бучанського району Київської області (далі - Вишнева міська рада), яка є правонаступником Крюківщинської сільської ради, подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року, яке прокурор просить скасувати в касаційному порядку, було змінено апеляційним судом, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. В позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, прокурор просив витребувати спірну земельну ділянку на користь ДП Київське лісове господарство», яке є постійним користувачем цієї земельної ділянки лісогосподарського призначення, однак не обґрунтував належним чином наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та не зазначив, які права цього управління були порушені. Подібні правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 369/5622/19 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 369/16415/18.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

08 березня 2023 року справа № 369/3147/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2023 року клопотання Вишневої міської ради про заміну сторони у справі правонаступником задоволено, замінено відповідача Крюківщинську сільську раду правонаступником - Вишневою міською радою, залучено її до участі у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13 ОСОБА_1 було видано державний акт серії ЯМ № 315760 на право власності на земельну ділянку площею 0,0914 га, кадастровий номер 3222484001:01:008:0269, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

За договором купівлі-продажу від 12 серпня 2015 року ОСОБА_1 продав вищевказану земельну ділянку ОСОБА_2 , що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Апеляційним судом також встановлено, що віднесення земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується проєктом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, проєктом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року, планом лісових насаджень Васильківського лісництва виробничої частини Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами лісонасаджень, картами-схемами розподілу території лісгоспу.

Крім того, за інформацією Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 20 грудня 2018 року № 599 спірна земельна ділянка, відповідно до матеріалів лісовпорядкування за 2004 та 2014 роки, частково відноситься до кварталу 1 виділу 19 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Згідно з листами ДП «Київське лісове господарство» від 18 вересня 2017 року № 02-733 та від 17 жовтня 2018 року № 02-02/817 спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку у кварталі 1 виділу 19 Васильківського лісництва, постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство».

При цьому з листа ДП «Київське лісове господарство» від 19 листопада 2018 року № 02-02/884 вбачається, що останнє не здійснювало/не надавало будь-яких погоджень/висновків на вилучення з постійного користування та зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки лісогосподарського призначення із кадастровим номером 3222484001:01:008:0269.

Звертаючись до суду з цим позовом, перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури посилався на те, що передача спірної земельної ділянки у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм ЗК України та ЛК України, поза межами компетенції сільської ради, без згоди постійного землекористувача, а також з порушенням порядку зміни цільового призначення земельної ділянки. Тому, на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури просив визнати незаконним і скасувати рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13 та витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство» спірну земельну ділянку.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, а також - в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 642/5966/18, на яку послався ОСОБА_3 в касаційній скарзі.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98).

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено першим заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності фізичними особами - відповідачами.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Згідно зі статтею 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Російської Федерації», пункт 33 рішення ЄСПЛ від 01 квітня 2010 року у справі «Корольов проти Російської Федерації»).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацом першим частини другої, абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

За висновками ЄСПЛ підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність в органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, в якій Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20).

Враховуючи викладене, позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог.

Як зазначено вище, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року в цій справі касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради було задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» скасовано і залишено позов, поданий прокурором в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», без розгляду. Цією ж постановою Верховного Суду справу за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння було направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з тих мотивів, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, однак апеляційний суд не з`ясував, до компетенції якого органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта належать повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, чи належить до повноважень Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, і який орган має бути належним позивачем у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Відповідно до частини першої, пункту «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Частинами першою, шостою, дев`ятоюстатті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), передбачено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування визначено статтею 122 ЗК України.

Згідно зі статтею 122 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування із відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо) з урахуванням вимог частини шостої цієї статті, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. Рада міністрів Автономної Республіки Крим на території Автономної Республіки Крим передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті, а також погоджує передачу таких земель у власність або у користування районними державними адміністраціями на їх території для будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

Частинами першою, третьою статті 57 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), визначено, що зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13)).

Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відтак, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання з лісокористуванням.

Відповідно до частини першої статті 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Згідно зі статтею 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Частиною третьою статті 17 ЛК України передбачено, що ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до пунктів 4, 5, 8 частини першої статті 31 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Крюківщинської сільської ради від 27 грудня 2011 року № 10/13), Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території: передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території; передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними; забезпечують здійснення заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні та інші технічні засоби та обладнання, забороняють відвідування лісів населенням і в`їзд до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки в порядку, передбаченому законодавством.

Районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення (пункт 4 частини першої статті 32 ЛК України).

Отже, питання щодо розпорядження земельними ділянками, в тому числі, земельними лісовими ділянками, державної власності, забезпечення заходів щодо охорони і захисту лісів законодавством покладено на органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації) за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища.

До компетенції Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства належить лише погодження зміни цільового призначення земельних ділянок.

Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 369/16419/18 та у справі № 372/2969/18.

Апеляційним судом встановлено, що позивачем в цій справі, крім ДП «Київське лісове господарство», прокурор визначив Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства.

Згідно з пунктами 1, 3 Положення про обласні управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 березня 2012 року № 134, в редакції, чинній на час подання позовної заяви (далі - Положення № 134), обласні управління лісового та мисливського господарства підпорядковуються Державному агентству лісових ресурсів України та є його територіальними органами. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність обласних управлінь лісового та мисливського господарства і сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань. Завданням обласних управлінь лісового та мисливського господарства є реалізація повноважень Державного агентства лісових ресурсів України на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці у сфері лісового та мисливського господарства.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2014 року № 521 з подальшими змінами (далі - Положення № 521), Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Підпунктами 4-9 пункту 4 Положення № 521 передбачено, що Державне агентство лісових ресурсів Українивідповідно до покладених на нього завдань: здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин); здійснює державне управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління; організовує ведення лісовпорядкування та впорядкування мисливських угідь; веде державний лісовий кадастр та облік лісів; здійснює моніторинг лісів; приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії.

Крім того, згідно з підпунктами 4.1, 4.2, 4.3, 4.16, 4.18, 4.20 пункту 4 Положення про Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, затвердженого наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 22 червня 2021 року № 370, Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства відповідно до покладених на нього завдань: надає адміністративні послуги; здійснює державний контроль за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин), державний контроль за дотриманням законодавства в галузі мисливського господарства і полювання, контроль за виконанням договорів про умови ведення мисливського господарства, видачу спеціальних дозволів на заготівлю деревини в порядку рубок головного користування, видачу дозволів на використання мисливських тварин, що перебувають у державній власності, а також на відстріл та відлов хижих та шкідливих тварин за винятком тих, що знаходяться на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду, видачу паспортів на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів, видачу сертифікатів про походження лісоматеріалів, методичне керівництво діяльністю підприємств, що належать до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України, відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах, що належать до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України та координуються Управлінням; управляє об`єктами державної власності, в межах, визначених законодавством; погоджує в установленому порядку надання лісів у постійне користування, а також лісів державної та комунальної власності в довгострокове тимчасове користування; виділяє особливо захисні лісові ділянки; затверджує матеріали лісовпорядкування; надає дозвіл на переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов`язаних з веденням лісового господарства.

Таким чином, враховуючи, що завданням Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства є реалізація повноважень Державного агентства лісових ресурсів України на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці у сфері лісового та мисливського господарства, апеляційний суд дійшов висновку, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства є суб`єктом владних повноважень, інтереси якого може представляти прокурор, однак на законодавчому рівні воно не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а тому не є органом, який може бути належним позивачем у спірних правовідносинах.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

При цьому позивачем є особа, яка подала позов або в інтересах якої подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами ж є особи, до яких пред`явлено позовні вимоги.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб`єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб`єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов`язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення.

Нормами ЦПК України не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача.

Якщо позов пред`явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред`явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2022 року у справі № 607/14378/21.

Крім того, в пункті 114 постанови Великої Палати верховного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц зазначено, що відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ДП «Київське лісове господарство» та Київському обласному та по місту Києву управлінню лісового та мисливського господарства повинно було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу видачі державного акта на право власності на земельну ділянку, починаючи з 2012 року. Однак перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в березні 2019 року, тобто з пропуском позовної давності.

Переглядаючи в апеляційному порядку справу в частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, апеляційний суд, з урахуванням висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року в цій справі, дійшов правильного висновку про те, що питання щодо розпорядження земельними ділянками, в тому числі земельними лісовими ділянками, державної власності, забезпечення заходів щодо охорони і захисту лісів законодавством покладено на органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації). При цьому до компетенції Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства належить лише погодження зміни цільового призначення земельних ділянок і воно не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

Враховуючи викладене, оскільки прокурор не спростував вищенаведених обставин, які свідчать про відсутність у Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства повноважень здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах у спосіб, який обрав прокурор, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про зміну мотивувальної частини рішення місцевого суду, так як в позові слід відмовити у зв`язку з його пред`явленням неналежним позивачем, а не внаслідок пропуску позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15, в постановах Великої Палати Верховного суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 727/14197/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 369/16040/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 366/1866/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37) викладено правовий висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Суд під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

В постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду виклала такі правові висновки.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.

У вказаній постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 366/1866/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, було скасовано постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині залишення без розгляду позовних вимог керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, справу в цій частині направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. За змістом вказаної постанови суд касаційної інстанції не погодився з висновком апеляційного суду про наявність підстав для залишення позову керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства без розгляду, так як позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд не робив висновків щодо недоведеності прокурором підстав для представництва інтересів держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, а навпаки виходив з того, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства є суб`єктом владних повноважень, інтереси якого може представляти прокурор. При цьому апеляційний суд не вирішував питання про залишення позову без розгляду, а дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову у зв`язку з тим, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства на законодавчому рівні не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, тобто не є компетентним органом, який може бути належним позивачем у спірних правовідносинах.

Згідно з правовим висновком, викладеним в пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

В позовній заяві прокурор просив витребувати спірну земельну ділянку на користь ДП Київське лісове господарство» і не заявляв будь-яких вимог, які призводили б до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства. Враховуючи, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року в цій справі позов, поданий прокурором в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», було залишено без розгляду, то апеляційний суд не міг вирішувати вказані вимоги першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства.

Враховуючи викладене, висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, наведеним у вищезгаданих постанові Верховного Суду України від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15, постановах Великої Палати Верховного суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 727/14197/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 369/16040/18.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16, в якій визнано належними відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані Українським державним проєктним лісовпорядним виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, а також - в постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-50цс15, в постановах Великої Палати Верховного суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 369/1777/13-ц, від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц і № 488/6211/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 911/2049/16, про те, що планшет лісовпорядкування є документом, що підтверджує право постійного користування державним лісогосподарським підприємством спірною земельною ділянкою і належність земельної ділянки до земель лісового фонду, не заслуговують на увагу, оскільки вони є висновками щодо оцінки обставин, встановлених у зазначених справах, і не стосуються застосування норм права у подібних правовідносинах. Тому відсутні підстави вважати, що апеляційний суд в цій справі застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених в зазначених постановах Верховного Суду. Посилаючись на ці висновки, заявник вважав, що апеляційний суд неправильно встановив обставини справи на підставі здійсненої ним оцінки доказів в їх сукупності і що Верховний Суд має їх переоцінити, при тому, що з підстав порушення апеляційним судом норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389, частина третя статті 411 ЦПК України) судове рішення не оскаржено.

Крім того, апеляційний суд в цій справі виходив з відсутності підстав для задоволення позову не у зв`язку з недоведенням позивачем факту належності спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, а у зв`язку з відсутністю у Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства повноважень здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах у спосіб, який обрав прокурор.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованою.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук