Постанова

від 24.04.2023 по справі 143/1261/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 143/1261/21

провадження № 61-4856св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальний заклад «Погребищенський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1» Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року, додаткове рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 березня 2022 року у складі судді Сича С. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2022 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунального закладу «Погребищенський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1» Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області (далі -КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовна заява обґрунтована тим, що 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 отримала повідомлення директора КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів», в якому її попереджали про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19.

Наказом КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» від 08 листопада 2021 року № 756-к/№2-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », головного бухгалтера опорного закладу ОСОБА_1 , відсторонено від роботи з 09 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Як на підставу позову вказувала на те, що вакцинація від COVID-19 не відноситься до переліку обов`язкових щеплень, а тому відсторонення її від роботи є незаконним. В даному випадку має місце зміна її істотних умов праці, а відтак відповідно до частини третьої статті 32 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) її мали попередити про можливе відсторонення від роботи не пізніше ніж за два місяці.

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ директора КЗ «ПОЗЗСО №1 І-ІІІ ступенів» від 08 листопада 2021 року № 756-к/№ 2-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ». В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, так як відповідачем порушено частини шосту та сьому статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - 12 Закону № 1645-III) та частину другу статті 27 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» порядок відмови особи від здійснення щеплень та відсторонення від роботи. Також, судом зазначено, що відповідачем встановлено позивачці недостатній строк для проходження вакцинації або надання запропонованих документів, а тому порушено права на працю, закріпленого в статті 43 Конституції України.

Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд мотивував тим, що стаття 235 КЗпП України не поширюється на правовідносини, пов`язані із тимчасовим відстороненням працівника від роботи, так як даною статтею унормовано виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу при винесенні рішення про поновлення на роботі або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, а також у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини власника або уповноваженого ним органу.

Додатковим рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 березня 2022 року стягнуто з КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 500,00 грн.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу КЗ «ПОЗЗСО № 1 І?ІІІ ступенів» задоволено. Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року та додаткове рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 березня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» судовий збір в розмірі 1 362,00 грн, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог 12 Закону № 1645-III, наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 та статті 46 КЗпП України правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати з 09 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Також, суд апеляційної інстанції вказав, що відсторонення від роботи було прямим наслідком відмови позивачки від виконання юридичного покладеного на неї обов`язку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

31 травня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року, додаткове рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 березня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати постанову апеляційного суду повністю, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення скасувати в частині незадоволених вимог та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі та вирішити питання розподілу судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми статей 46 КЗпП України, 12 Закону № 1645-III;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку відмовилась від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID?19;

- суд апеляційної інстанції надав невірну оцінку порушенню (обмеженню) конституційного права на працю позивачки, яке передбачено статтею 43 Конституції України;

- суд апеляційної інстанції помилково послався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах від 15 березня 2012 року «Соломахін проти України» та від 28 квітня 2021 року «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» та на постанови Верховного Суду від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19, від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, оскільки така практика не є релевантною до цієї справи;

- суд апеляційної інстанції залишив поза увагою той факт, що роботодавець вимагав від позивачки пред`явлення документа, який підтверджує проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичний висновок про протипоказання отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до кінця робочого дня позивачки;

- суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме не звернув увагу, що принципами цивільного судочинства є, зокрема, гласність і відкритість судового процесу, оскільки судове засідання, яке проходило в режимі відеоконференції з представником позивача ОСОБА_2 перервалося під час надання пояснень останнім у зв`язку з зникненням підключення до мережі інтернет, що суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 09 червня 2021 року у справі № 520/14750/19 та від 26 січня 2022 року у справі № 537/5256/19.

Також, у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм у справах про відсторонення від роботи працівника через відсутність щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Крім того, у липні 2022 року КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

У липні 2022 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду клопотання про призначення справи до судового розгляду із повідомленням (викликом) сторін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2022 року відкрито касаційне провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи № 143/1261/21із Погребищенського районного суду Вінницької області; надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У липні 2022 року матеріали справи № 143/1261/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 143/1261/21 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2023 року касаційне провадження у справі № 143/1261/21 поновлено.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 працює в КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» головним бухгалтером.

КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» 08 листопада 2021 року під особистий підпис повідомило позивача про необхідність пред`явлення до кінця дня 08 листопада 2021 року документу, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19, або довідку про абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень. Попереджено, що якщо позивач не надасть одного із зазначених документів, то 09 листопада 2021 року її відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.46 КЗпПУ та ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб».

З листом-повідомленням ОСОБА_1 було ознайомлено про, що свідчить підпис «ознайомлена, але не погоджуюсь».

Наказом 756-к/№2-к від 08 листопада 2021 року КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. З цим наказом позивачка ознайомлена під особистий підпис.

Також, судами встановлено, що з 01 вересня 2021 року по 31 жовтня 2021 року позивачці нараховано 111 053,55 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб

у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу

є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони

і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ України), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом,

є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83

«Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки

і безпеки держави (далі - Перелік № 83).

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку

з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004?XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ Українивід 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня

до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID?19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку,

а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною.

Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені

у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності у приватне життя позивачки, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є працівником закладу загальної середньої освіти. Обов`язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників закладів освіти введена Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, який набув чинності 08 листопада 2021 року.

Наказом від 08 листопада 2021 року 756-к/№2-к КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Наказ про відсторонення позивачки від роботи видано на підставі статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону № 1645-ІІІ, пункту 41-6 Постанови № 1236, наказу МОЗ України № 2153.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я

є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Враховуючи, що ОСОБА_1 є головним бухгалтером опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1, тобто має значну кількість соціальних контактів, унаслідок чого має підвищений ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню, а отже, нагально необхідним було відсторонення позивачки від роботи та саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

У цій справі позивачкою не доведено, а судами не встановлено обставин, які

б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, врахувавши вищевказані норми права, встановивши обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці,

а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку відмовилась від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 є безпідставними та є наслідком власного тлумачення чинного законодавства, оскільки ОСОБА_1 було попереджено про обов`язковість щеплення проти COVID-19, але позивачка зазначила про те, що «ознайомлена, але не погоджуюся» та у встановлений термін не надала документ, який підтверджує проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичний висновок про протипоказання отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою той факт, що роботодавець вимагав від позивачки пред`явлення документа, який підтверджує проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичний висновок про протипоказання отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до кінця робочого дня позивачки, Верховний Суд відхиляє, оскільки позивачка, звертаючись до суду з позовом не заперечувала щодо тривалості такого строку, не заявляла клопотання про необхідність продовження строку роботодавцю та будучи відстороненою від роботи мала об`єктивну можливість протягом розумного строку пройти медичний огляд та надати документи, які зазначені у повідомлені. Крім того, позивачкою не надано будь-яких доказів на підтвердження тієї обставини, що протягом трьох місяців з моменту винесення оспорюваного наказу вживалися заходи для отримання таких документів та надання їх директору КЗ «ПОЗЗСО № 1 І-ІІІ ступенів». Також у позовній заяві ОСОБА_1 заперечує сам факт необхідності проходження нею обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд надав невірну оцінку порушенню (обмеженню) конституційного права на працю позивачки, яке передбачено статтею 43 Конституції України є безпідставними, оскільки визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, суд апеляційної інстанції врахував конкретні обставини справи та здійснили індивідуальний підхід до дій працівника та роботодавця, враховуючи наявність відповідних фактів, у тому числі кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих).

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки судове засідання, яке проходило в режимі відеоконференції з представником ОСОБА_2 , перервалося під час надання пояснень останнім у зв`язку з зникненням підключення до мережі Інтернет, не можуть бути підставою для скасування правильного по суті і законного судового рішення, оскільки згідно з наявним в матеріалах справи протоколом судового засідання від 03 травня 2022 року в судовому засідання була присутня позивачка, яка надавала пояснення та мала слово в судових дебатах. Крім того, в матеріалах справи містяться письмові пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , які були подані за день до судового засідання.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 09 червня 2021 року у справі № 520/14750/19 та від 26 січня 2022 року у справі № 537/5256/19 щодо гласності та відкритості судового процесу, Верховний Суд також відхиляє з огляду на таке.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередній інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Оскільки апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року та додаткове рішення Погребищенського районного суду Вінницької від 09 березня 2022 року, то підстав залишати їх без змін немає.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про призначення справи до судового розгляду із повідомленням (викликом) сторін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив призначення справу до судового розгляду із повідомленням (викликом) сторін.

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення справу до судового розгляду із повідомленням (викликом) сторін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення справи до судового розгляду із повідомленням (викликом) сторін відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак