ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"25" квітня 2023 р. м. РівнеСправа № 918/1141/22
Господарський суд Рівненської області у складі судді А.Качура,
розглянув матеріали справи
за позовом: керівника Вараської окружної прокуратури
в інтересах держави в особі: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях
до відповідача: фізичної особи - підприємця Яковецького Івана Опанасовича
про: витребування майна з чужого незаконного володіння
секретар судового засідання: С.Коваль
представники:
від позивача: О.Качан
від відповідача: Я.Морочинець
від прокуратури: О.Кректун
ОПИС СПОРУ
Керівник Вараської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях до фізичної особи - підприємця Яковецького Івана Опанасовича про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Яковецький Іван Опанасович з 27.12.2005 року є власником нерухомого майна - громадського будинку магазину побуту, яке розташоване за адресою: Рівненська область, Володимирецький район, селище міського типу Володимирець, вулиця Соборна 36.
Разом з тим, за вказаною адресою знаходиться захисна споруда (протирадіаційне укриття під обліковим записом № 64357), форма власності - приватна. Про наявність в приміщенні підвалу будинку побуту захисної споруди (протирадіаційне укриття) свідчить облікова картка.
Прокурор вказує, що враховуючи відсутність волі власника спірного майна на відчуження його у приватну власність ФОП Яковецького І.О., протирадіаційне укриття підлягає витребуванню з володіння відповідача у державну власність.
У своєму відзиві на позов відповідач зазначив, що на момент купівлі нерухомого майна жодного протирадіаційного укриття не було, про що свідчить зокрема те, що у технічному паспорті на об`єкт був відсутній запис про наявність протирадіаційного укриття.
Відповідач вказує, що законодавство України не містить заборон щодо перебування захисних споруд цивільного захисту у власності фізичних чи юридичних осіб.
Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях надано пояснення в яких висвітлена позиція про підтримку позовних вимог. Фонд вказує, що захисна споруда цивільного захисту є самостійним об`єктом нерухомого майна, що не підлягає приватизації та належить до витребування з володіння ФОП Яковецького І.О.
Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 03 січня 2023 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 31 січня 2023 року.
23 січня 2023 року до суду подано відзив на позов.
Ухвалою суду від 31 січня 2023 року продовжено строк підготовчого провадження, підготовче засідання відкладено на 28 лютого 2023 року, витребувано докази.
02 лютого 2023 року прокурор подав відповідь на відзив.
В судовому засіданні 28 лютого 2023 року оголошено перерву до 07 березня 2023 року.
06 березня 2023 року прокурор подав пояснення по справі.
06 березня 2023 року відповідачем подано клопотання про закриття провадження у справі яке аргументоване тим, що власником спірного об`єкту нерухомого майна є Яковецький Іван Опанасович як фізична особа, а тому на думку відповідача провадження у справі підлягає до закриття, оскільки не може бути вирішено в порядку господарського судочинства.
07 березня 2023 року прокурор подав заперечення проти закриття провадження у справі. Щодо поданого клопотання про закриття провадження у справі суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.
Дослідивши характер спірних відносин дана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Суд вважає за доцільне зазначити, що Верховний Суд у своїй постанові від 18 жовтня 2021 року у справі № 922/815/21 вказав наступне:
"5.9. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
5.10. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
5.11. Згідно з пунктами 1, 2 і 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
5.12. Статтею 30 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.
Аналогічну вимогу про вирішення спору судом господарської юрисдикції передбачено також чинною на момент звернення з позовом редакцією статті 30 Закону України від 18.01.2018 "Про приватизацію державного і комунального майна", який набрав чинності з 07.03.2018.
5.13. Таким чином, за загальним правилом спори щодо приватизації державного або комунального майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних, так і фізичних осіб.
5.14. Відтак з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
5.15. Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18.".
Суд зазначає, що характер спірних правовідносин базується в тому числі на тому, що юридична особа набула спірний об`єкт в порядку приватизації шляхом укладення договору купівлі - продажу державного майна при викупі, а надалі спірний об`єкт набув у власність відповідач. А отже, оскільки спір стосується приватизації державного майна, він належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору.
Згідно з правилами статті 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
З врахуванням наведеного суд робить висновок про відсутність підстав для закриття провадження у справі, а тому відмовляє у задоволенні клопотання відповідача.
Ухвалою суду від 07 березня 2023 року підготовче засідання відкладено на 28 березня 2023 року, окрім того задоволено клопотання прокурора про витребування доказів.
15 березня 2023 року відповідачем подано заяву про застосування позовної давності. У заяві відповідач зазначає, що спірний об`єкт нерухомого майна було відчужено ще 25 квітня 1996 року, відповідно відсутні підстави для визнання поважними причин пропуску трирічного строку позовної давності.
24 березня 2023 року прокурором подано заперечення на заяву про застосування позовної давності, прокурор вказує, що на момент відчуження спірного об`єкту фонд держмайна не володів інформацією що спірний об`єкт є протирадіаційним укриттям.
Ухвалою суду від 28 березня 2023 року закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 06 квітня 2023 року.
В судовому зсіданні 06 квітня 2023 року оголошено перерву до 25 квітня 2023 року.
25 квітня 2023 року прокурором подано клопотання про витребування доказів по справі. Щодо вказаного клопотання суд зауважує наступне.
Згідно з нормами статті 81 ГПК України, учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Згідно з правилами статті 182 ГПК України, у підготовчому засіданні суд зокрема з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше.
Суд підкреслює, що провадження у справі станом на час подання клопотання про витребування перебуває на стадії розгляду справи по суті. Водночас прокурор не навів причин неможливості подання такого клопотання разом із позовною заявою або на стадії підготовчого провадження.
Відповідно до статті 194 ГПК України, завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
З врахуванням наведеного суд не має підстав для задоволення клопотання прокурора про витребування доказів та визнання причин неподання такого клопотання такими, що не залежали від прокурора, а тому вказане клопотання суд залишає без задоволення.
Суд зазначає, що провадження у справі відкрито 03 січня 2023 року, строк підготовчого провадження було продовжено, а отже прокурор мав достатньо часу для реалізації своїх прав як учасник справи.
25 квітня 2023 року прокурором також подано письмові пояснення із долученими до них новими доказами, зокрема копією приватизаційної справи будинку побуту. Суд зауважує, що у даних поясненнях прокурор серед іншого наводить нові обставини, яких він не вказував у позові, а також надає докази, котрі не були ним долучені до позовної заяви. За правилами статей 161, 162, 166 ГПК України учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, якими для позивача є позовна заява та відповідь на відзив. Викладення нових обставин під час розгляду справи по суті, попередньо не наведених у заявах по суті справи, не відповідає вимогам та правилам процесуального закону.
Також суд зауважує, що подаючи суду нові докази, зокрема на стадії розгляду справи по суті, прокурор не виконав вимог статті 80 ГПК України стосовно порядку подання доказів. З огляду на таке та ураховуючи положення частини 8 статті 80 ГПК України вказані докази до розгляду судом не приймаються.
В судовому засіданні прокурор та позивач підтримав позов.
В судовому засіданні відповідач позов не визнав.
МОТИВИ СУДУ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.
В матеріалах наявна копія договору купівлі-продажу державного майна при викупі №6 від 25 квітня 1996 року, відповідно до предмету якого представництво Фонду державного майна у Володимирецькому районі передало у власність Товариству покупців Будинок побуту та його об`єкти Володимирецького виробничо-комерційного орендного підприємства "Райпобутсервіс". Майно підприємства включає в себе всі його активи й пасиви, інвентар обладнання, устаткування, будівлі та інше майно згідно з актом інвентаризації.
Вказаний у цьому договорі об`єкт продано за 3 200 000 000 (три мільярди двісті мільйонів) карбованців (пункт 1.4. договору №6 від 25.04.1996).
Згідно з умовами пункту 8.1. цього договору продавець гарантував, що об`єкт приватизації не входить до переліку об`єктів, які не підлягають приватизації, не є переданим, заставленим, не знаходиться під арештом.
Відповідно до пункту 8.2. цього договору, перелік проданого майна повинен відповідати акту інвентаризації. Однак такий акт інвентаризації у матеріалах справи відсутній.
Згідно із актом передачі майна від 12 липня 1996 року продавець передав покупцю майно, в тому числі будинок побуту.
Вказане майно (будинок побуту) зазначено і у переліку нерухомого майна, що було передано у власність покупця, підготованому Володимирецькою районною радою народних депутатів (вих № 141 від 22.11.1999).
Також, представництвом Фонду державного майна України у Володимирецькому районі видано Відкритому акціонерному товариством "Райпобутсервіс" свідоцтво про власність №4 від 30 липня 1996 року, у якому зазначено, що це свідоцтво посвідчує власність на будівлю та майно ВАТ "Райпобутсервіс", на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом Володимирецької нотаріальної контори № 1344 та зареєстрованого 30 липня 1996 року за № 9 Володимирецькою райдержадміністрацією.
Відповідно до Журналу зовнішніх обмірів приміщення від 23 вересня 2005 року наявного у Інвентаризаційній справі №2210 (1), яка сформована Комунальним підприємством "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації", будівля будинку побуту, що розташована за адресою Рівненська обл., смт. Володимирець, вул. Соборна, буд. 36, має загальну площу 621,7 м.кв. та зокрема складається з двохповерхової будівлі, підвалу, входу в підвал, сходів. Площа підвалу становить 106,5 м.кв.
Рішенням Виконавчого комітету Володимирецьої селищної ради від 02 листопада 2005 року №263 вирішено оформити право приватної власності на будинок побуту по вул. Соборній в смт Володимирець за Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс" (яке було правонаступником ВАТ "Райпобутсервіс"). 24 листопада 2005 року оформлено відповідне свідоцтво на право власності на будинок побуту за Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс". Форма власності - приватна; опис об`єкта: будинок двоповерховий, цегляний з підвалом.
27 грудня 2005 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс" (код юридичної особи 03061700) як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем укладено договір купівлі - продажу, що зареєстрований в реєстрі за №782.
Відповідно до вказаного договору відповідач набув право власності на будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 621,7 м2, який є цегляною двоповерховою будівлею з підвалом. Продаж будинку побуту вчинено за 60 000,00 грн. Договір нотаріально посвідчено та зареєстровано у визначеному на той час порядку.
Згодом у 2009 році Комунальним підприємством "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" на замовлення відповідача проведено поточну інвентаризацію будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З поповерхового плану матеріалів інвентаризації видно, що спірний об`єкт зазначено як підвал.
Згідно з відомостями інвентаризаційної справи №2210 (1) власником будівлі (в тому числі підвалу) є ОСОБА_1 .
Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Товариство з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс", ідентифікаційний код 03061700, юридичну особу припинено 15 червня 2010 року.
03 серпня 2012 року комісією у складі представників МНС та районної держадміністрації проведено комплексну перевірку захисної споруди цивільної оборони (ПРУ №64357), про що складено акт. У акті зафіксовано, що вказане протирадіаційне укриття, котре перебуває у власності відповідача та використовується під склад, знаходиться в стані обмеженої готовності, у зв`язку з чим власнику надано припис щодо здійснення капітального ремонту, заведення необхідної документації, проведення інвентаризації.
На підставі зазначеного акту комплексної перевірки відповідач у жовтні 2012 року звернувся до Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" із замовленням на проведення інвентаризації спірного приміщення, як протирадіаційного укриття.
У листопаді 2012 року на дане приміщення оформлено технічну документацію, зокрема заведено інвентаризаційну справу № 2210(2), вироблено технічний паспорт на захисну споруду цивільної оборони №64357, власником якої вказано ОСОБА_1 .
Як видно з інвентаризаційної справи №2210(2), будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 містить протирадіаційне укриття. Разом з тим, згідно з планом підвалу, приміщення №26, 27, 28, 29 виключено з загальної площі магазину А-2 і віднесено до протирадіаційного укриття (ПРУ) №64357.
Всього, згідно із журналом внутрішніх обмірів та розрахунків площ приміщень, площа ПРУ складає 106,6 кв.м. Згідно із матеріалами справи №2210(2) відповідач є власником ПРУ (протирадіаційного укриття) Пд/А-2.
Надалі, 23 травня 2022 року комісією у складі відповідача та представників ДСНС здійснено оцінку стану готовності захисної споруди цивільного захисту (ПРУ №64357), про що складено акт, в якому зазначено, що станом на 23.05.2022 року стан ПРУ оцінюється як обмежено готове до використання за призначенням. У пункті 24 (висновок про можливість приведення захисної споруди у готовність до використання за призначенням упродовж 12 годин згідно із планом) вказано: споруда перебуває у постійній готовності до використання. Також у акті зазначені рекомендації щодо приведення захисної споруди у готовність до використання за призначенням.
Згідно із обліковою карточкою на протирадіаційне укриття №64357, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить ФОП Яковецькому І.О., укриття є залізобетонним, вбудованим, введене в експлуатацію 1968 року, має площу 106,6 кв.м. та розраховане на 60 чол., використовується у мирний час для господарських потреб, знаходиться у задовільному стані.
Прокурор вказує, що враховуючи відсутність волі власника спірного майна на відчуження його у приватну власність ФОП Яковецького І.О., протирадіаційне укриття підлягає витребуванню з володіння Яковецького І.О. у державну власність.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін
З наведених обставин видно, що спірні правовідносини є за своїм змістом майновими, та стосуються витребування майна з чужого незаконного володіння. Спірний характер правовідносин базується на тому, що прокурор вважає, що майно вибуло з володіння держави всупереч вимогам закону, оскільки законом передбачено неможливість приватизації захисних споруд цивільного захисту.
У свою чергу відповідач вважає позовні вимоги безпідставними, оскільки набув спірне майно у законний спосіб, а законодавство України не містить заборон щодо перебування захисних споруд цивільного захисту у власності фізичних чи юридичних осіб. Відповідач вказує, що станом на час приватизації спірного нерухомого майна це майно не відносилося до споруд цивільного захисту.
Статтями 328, 329 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Відповідно до статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження 6-2407цс15)).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження 6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).
Отже, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Таким чином для надання правильної оцінки фактичним обставинам та для правильного застосування норм права при розгляді заяви про витребування майна з чужого незаконного володіння визначальним є дослідження правомірності саме первісного відчуження спірного майна.
За таких умов суду необхідно з`ясувати: правовий статус приміщення; чи був позивач власником майна на момент вибуття; чи вибуло майно з володіння позивача з його волі; чи є відповідач добросовісним набувачем.
Дослідивши надані сторонами суду докази суд встановив, що підвальне приміщення площею 106,6 кв.м., що розташоване за адресою: Рівненська область, смт.Володимирець, вул.Соборна 36 є протирадіаційним укриттям. А тому спірне приміщення є окремим самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Зокрема в даному випадку суд ураховує сукупність властивостей приміщення (конструктивна відокремленість, розташування у підвалі, окремий вхід); статус приміщення (об`єкт цивільного захисту); спосіб і порядок використання приміщення; здатність перебувати у цивільному обороті як окрема річ (оборотоздатність). Такий статус цей об`єкт має із часу введення в експлуатацію у 1968 року. Про такі обставини зокрема свідчить облікова карточка на протирадіаційне укриття №64357. Також про вказані обставини свідчить наявність відповідного номеру (№64357) який вказано у акті комплексної перевірки захисної споруди цивільної оборони, що проводилась 03 серпня 2012 року, тобто до виготовлення відповідачем технічної документації у листопаді 2012 року.
Разом з тим суд зауважує, що відповідач набував це приміщення як підвал, що є частиною будинку побуту.
Спірне майно на час приватизації мало статус державного, а отже перебувало у володінні, користуванні та розпорядженні держави, від імені якої реалізацію функцій здійснював позивач.
Так, відповідно до постанови Верховної Ради України від 07 липня 1992 року № 2558-XII затверджено Тимчасове положення про Фонд державного майна України (Фонд). Як визначено у пункті 1 Тимчасового положення Фонд є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю (у редакції станом на час приватизації спірного приміщення).
Основними завданнями Фонду, серед іншого, визначено здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності (пункт 4 Тимчасового положення).
Відповідно до пункту 6 Тимчасового положення Фонд має право: одержувати інформацію від органів державної виконавчої влади, необхідну для виконання передбачених цим Положенням завдань і функцій; проводити інвентаризацію загальнодержавного майна, що відповідно до Державної програми приватизації підлягає приватизації, а також здійснювати аудиторські перевірки ефективності його використання.
Частинами 1, 2 статті 7 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна) визначено, що державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд, органи приватизації Республіки Крим та адміністративно-територіальних одиниць. Фонд та його регіональні відділення і представництва на місцях діють на підставі цього Закону та Положення про Фонд, що затверджується Верховною Радою України. Фонд у процесі приватизації здійснює такі основні повноваження (серед іншого): продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об`єктів незавершеного будівництва; створює комісії по приватизації; затверджує плани приватизації майна, що перебуває у загальнодержавній власності.
Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції від 06.03.1996) визначено, що продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є (серед інших): Фонд, його регіональні відділення та представництва.
Відповідно до частин 1, 5 статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" Фонд, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів затверджують за поданням органів приватизації переліки об`єктів, які перебувають відповідно у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності. Орган приватизації розглядає подану заяву і в разі відсутності підстав для відмови у приватизації включає підприємство до переліків, зазначених у частині першій цієї статті. Результати розгляду не пізніш як через місяць з дня подання заяви доводяться до заявника у письмовій формі. Відмова у приватизації можлива тільки у визначених випадках, зокрема коли є законодавчо встановлене обмеження на приватизацію цього підприємства.
Пунктом 1 Указу Президента України від 19 лютого 1994 року № 56/94 "Про єдину систему органів приватизації в Україні" з метою прискорення процесу приватизації державного майна, забезпечення єдиного методологічного підходу до цього процесу та створення сприятливих умов для виконання Державної програми приватизації створено єдину систему органів приватизації в Україні шляхом реорганізації регіональних відділень Фонду в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і органів приватизації відповідних адміністративно-територіальних одиниць - у регіональні відділення Фонду.
З моменту прийняття рішення про приватизацію державного майна функції управління цим майном переходять до відповідного органу приватизації (пункт 3 цього Указу).
Регіональне відділення Фонду є державним органом, який створюється Фондом, і йому підпорядковується (абзац перший пункту 1 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 412).
Регіональне відділення Фонду відповідно до покладених на нього завдань і в межах своїх повноважень, зокрема: розробляє пропозиції щодо приватизації майна, яке перебуває у державній власності; здійснює повноваження представника Фонду в керівних органах господарських товариств, власником акцій (часток, паїв) яких є держава; здійснює продаж об`єктів приватизації; здійснює управління та розпоряджається майном підприємств, установ і організацій, що перебуває у державній власності, в процесі приватизації; приймає рішення про передачу власникам приватизованих об`єктів у довготермінову оренду будівель і споруд, приватизація яких заборонена відповідно до чинного законодавства; контролює виконання актів законодавства (підпункти 1, 3, 5, 9, 10 та 25 пункту 4 Положення про регіональне відділення Фонду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 412).
Отже, зі змісту наведених норм видно, що Фонд та його представництва мали на час приватизації спірного об`єкта самостійні функції у процесі приватизації та здійснювали повноваження з урядування від імені держави у даній сфері.
Окрім цього, в даному випадку необхідним є з`ясування стверджуваних прокурором обмежень щодо можливості приватизації протирадіаційного укриття на час виникнення таких правовідносин.
У частині 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції від 30.03.1995), наведено застереження, що приватизації не підлягають об`єкти державної власності, необхідні для виконання державою своїх функцій. У частині 3 цієї статті вказано, що перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" було встановлено правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу.
Водночас Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, чинній станом на час приватизації), зокрема стаття 2, не містив обмежень щодо приватизації приміщення, в якому знаходилася споруда цивільного захисту.
Однак, пунктом 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 № 26-92 (мав силу закону), яким затвердженого Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається (у редакції, чинній станом на дату приватизації), передбачалося, що протирадіаційні споруди відносилися до об`єктів, що не підлягали приватизації.
З урахуванням цього суд погоджується із твердженнями прокурора про наявність законодавчого обмеження на приватизацію протирадіаційного укриття на момент виникнення спірних правовідносин.
Досліджуючи волевиявлення позивача на відчуження цього приміщення суд зауважує таке. Воля власника, може виражатися лише в таких діях відповідного державного органу або органу місцевого самоврядування, які не заборонені законодавством та відповідають інтересам держави, суспільства чи територіальної громади. Схожа правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, постанові Верховного Суду 23.01.2019 у справі № 916/2130/15.
А тому, розпорядження державним майном, що мало місце з боку Фонду, не у спосіб передбачений законом не може бути оцінено як вираження волі держави, тому відчужене таким чином майно вибуло з власності держави поза волею власника. Воля держави, як власника, може виражатися лише в таких діях Фонду, які відповідають вимогам законодавства та інтересам суспільства.
Отже суд робить висновок, що майно яке є предметом спору, вибуло з власності держави не з волі власника, оскільки спірне майно не могло бути приватизоване.
Щодо добросовісності відповідача як набувача спірного майна то суд звертає увагу на наступне.
Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Необхідно зауважити, що володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним.
За таких обставин важливим є те, що для визнання набувача недобросовісним необхідно встановити намір чи грубу необережність, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.
У судовому засіданні прокурор не заперечив твердження про добросовісність відповідача. Відповідач набув спірне майно за оплатним правочином, котрий, як і первісний правочин Фонду з товариством покупців, відповідав усім ознакам дійсності правочину, окрім того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Здобуваючи це приміщення як частину будинку побуту відповідач не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. Таким чином суд робить висновок про відповідача як про добросовісного набувача. Обставин, які б ставили під сумнів такий висновок суд не встановив.
Суд підкреслює, що відповідач, а також первісний набувач майна, дотримувалися усіх необхідних процедур під час приватизації та наступного відчуження, що від них вимагалися.
Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" для спільної участі у приватизації громадяни можуть засновувати господарське товариство або товариство покупців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність (редакція від 30.03.1995, тобто на момент приватизації).
Відповідно до частини 1 статті 12 цього Закону заяви про приватизацію подаються до Фонду, його органів або відповідних республіканських (Республіки Крим) чи місцевих органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у письмовій формі. Відмова у приватизації можлива тільки у випадках, коли (серед іншого): майно у встановленому порядку включено до переліку об`єктів (групи об`єктів), що не підлягають приватизації. (частина 3 статті 12 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств").
Відповідно до частин 1, 3 статті 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції на час приватизації) об`єктами малої приватизації є цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, в тому числі об`єкти незавершеного будівництва. Будівлі (споруди, приміщення) за бажанням покупця приватизуються разом з розташованими в них об`єктами приватизації, якщо на це немає прямої заборони відповідно Фонду, Верховної Ради Республіки Крим чи місцевої Ради народних депутатів. При наявності такої заборони зазначені будівлі, споруди, приміщення, а також земельні ділянки, на яких розташовані приватизовані об`єкти, передаються у довгострокову оренду.
У частині 5 цієї статті зазначено, що заклади культури, приміщення та будівлі соціально-побутового призначення, споруджені на кошти державних підприємств, які обслуговують населені пункти, райони чи мікрорайони у містах, громадські організації чи певні професійні виробничі) колективи можуть бути вилучені з переліку об`єктів приватизації за рішенням Фонду або місцевих органів приватизації.
Згідно з нормами статті 3 "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється зокрема шляхом викупу об`єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об`єктів.
Відповідно до частини 1 статті 8 цього ж Закону з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об`єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації.
Згідно з положеннями частини 1 статті 25 цього ж Закону право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації.
Відповідно до частин 1, 4 статті 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції від 30.03.1995) при приватизації майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається відповідний договір купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами Рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення.
Таким чином саме Фонд, як уповноважений державний орган, мав визначити майно, яке не підлягає приватизації та відмовити у приватизації цього приміщення.
Cуд вважає, що здійснюючи приватизацію будинку побуту у складі якого був об`єкт, що не міг приватизуватися, Фонд діяв як орган публічної влади і повинен був ухвалювати свої рішення в межах чинних на той час законів. Фонд мав виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації, затвердження плану приватизації, визначення переліку об`єктів, що мають бути включені до плану приватизації, ухвалення необхідних для проведення приватизації актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями.
У цьому випадку спірне майно відчужувалося разом з іншим майном, яке входило до цілісного майнового комплексу. А особою яка мала права відчужувача, мала повноваження визначати майно яке може бути приватизоване та водночас особою, котра зобов`язана забезпечувати дотримання відповідного законодавства та законності правочину щодо приватизації державного майна, є саме Фонд та його підрозділи.
Таким чином існував обов`язок Фонду переконатися у законності правочину та у складі майна, що передавалося у процедурі приватизації у 1996 році. А проте Фонд в цьому випадку знехтував такими обов`язками та допустив відчуження з державної власності об`єкта нерухомого майна, який не міг бути приватизований. Навіть більше, Фонд надав набувачу гарантії, що усе приватизоване майно не входить до переліку об`єктів, які не підлягають приватизації (розділ 8 договору № 6 від 25.04.1996).
Отже існувало як мінімум, кілька рівнів гарантій правомірності набуття відповідачем права власності. По-перше, існував законодавчо передбачений обов`язок Фонду включати до переліку об`єктів приватизації лише ті, які можуть бути приватизовані. По-друге, оскільки такий договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на усе приватизоване майно стався відповідно до закону. По-третє за результатами приватизації відбулася реєстрація права власності Володимирецькою райдержадміністрацією (реєстраційний № 9 від 30.07.1996).
У вересні 2005 року КП "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" проведено інвентаризацію будівлі, згодом придбаної відповідачем, виготовлено інвентаризаційну справу, у якій зокрема зазначено, що складовою частиною будівлі є підвал площею 106,5 кв.м. Відомості щодо розміщення у цій будівлі ПРУ на час договору купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року в матеріалах інвентаризаційної справи були відсутні.
Окрім цього, договір купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року, за яким відповідач набув спірне майно також було посвідчено нотаріусом, що було ще одним рівнем гарантій правомірності набуття права власності. Жодних умов про те, що підвал має статус протирадіаційного укриття, чи про особливості використання підвалу договір 1996 року та договір 2005 року не містили.
З наведених обставин суд робить висновок, що відповідач не знав і не повинен був знати про те, що частина набутої ним у 2005 році будівлі є ПРУ. З огляду на те, що набуття будівлі у приватну власність відбувалося у процесі приватизації, відповідач не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на частину будівлі може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання зловживанням при приватизації та вчиненні правочинів з нерухомим майном. Вочевидь про особливий правовий статус спірного приміщення відповідач дізнався у 2012 році після проведеної перевірки представниками МНС та місцевої держадміністрації стосовно належного утримання об`єктів цивільного захисту. За наслідками даної перевірки державними органами було зобов`язано відповідача, серед іншого, провести технічну інвентаризацію ПРУ та виготовити відповідну документацію щодо споруди цивільного захисту.
Також суд вважає за необхідне вказати на наступні обставини.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1473-р "Про підготовку та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)", затверджено план заходів з підготовки та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту), що додавався до розпорядження. А також зобов`язано міністерства, та інші центральні органи виконавчої влади (серед них і Фонд), Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держадміністрації: забезпечити проведення протягом 2009-2010 років технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту) відповідно до плану заходів, затвердженого цим розпорядженням, та до 1 грудня 2010 року поінформувати МНС про його виконання.
Так, відповідно до названого плану, серед іншого, визначено наступні заходи: "Найменування заходу: 1. Формування переліку таких, що підлягають технічній інвентаризації, захисних споруд:
- що перебувають у державній власності; відповідальні за виконання: МНС, Фонд державного майна, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, строк виконання до 30 квітня 2009 року;
- що перебувають у комунальній власності та у власності підприємств (організацій) і приватних осіб; відповідальні за виконання: МНС, Фонд державного майна, центральні та місцеві органи виконавчої влади, строк виконання до 30 квітня 2009 року".
В даному випадку КМУ зобов`язав відповідальних осіб провести технічну інвентаризацію захисних споруд цивільної оборони. Серед відповідальних за проведення технічної інвентаризації визначено Фонд та його підрозділи. Про необхідність проведення інвентаризації захисних споруд як державної власності, так і тих, котрі перебувають у комунальній чи приватній власності, Фонд був обізнаний з листопада 2008 року. А понад те Фонд мав виконати вимоги розпорядження КМУ № 1473-р у строк до 30 квітня 2009 року, а отже був зобов`язаний віднайти усі об`єкти державної власності - захисні споруди цивільної оборони та провести їхню технічну інвентаризацію.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" (у редакції, що була чинною на час прийняття вказаного розпорядження КМУ № 1473-р) управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Суб`єктами управління об`єктами державної власності є (серед інших державних органів) Фонд державного майна України (частина 1 статті 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності").
На виконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1473-р "Про підготовку та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)" та з метою встановлення єдиного підходу до організації підготовки та проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту), Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи 10 червня 2009 року прийнято наказ № 390 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)". Вказані методичні рекомендації роз`яснюють мету, основні завдання та організацію роботи з підготовки та проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту) (далі - захисні споруди), вимоги щодо оформлення її результатів, а також завдання та повноваження спеціально створених для цих цілей інвентаризаційних комісій.
У згаданих Методичних рекомендаціях визначено, що технічна інвентаризація захисних споруд - комплекс заходів, який проводиться із метою контролю за наявністю та фактичним технічним станом захисних споруд, їх належним утриманням та експлуатацією, встановлення рівня їх готовності до використання за призначенням, уточнення державного обліку захисних споруд, а також недопущення їх хаотичної реконструкції та переобладнання.
Ці Методичні рекомендації призначені для використання працівниками органів виконавчої влади та інших державних органів і установ, органів місцевого самоврядування, підприємствами (установами, організаціями), юридичними та фізичними особами, які є власниками (уповноваженими особами) захисних споруд, а також фахівцями бюро технічної інвентаризації при проведенні технічної інвентаризації захисних споруд. Об`єктами технічної інвентаризації є захисні споруди (сховища, протирадіаційні укриття) усіх форм власності, які
прийняті в експлуатацію в установленому порядку та знаходяться на обліку в органах виконавчої влади та інших державних органах і установах, органах місцевого самоврядування.
У пункті 4 Методичних рекомендацій зазначено, що проведення технічної інвентаризації захисних споруд забезпечує, серед інших державних органів, Фонд який здійснює управління державним майном (у складі якого є захисні споруди), що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації. Об`єктами технічної інвентаризації у Методичних рекомендаціях визначено захисні споруди (сховища, протирадіаційні укриття) усіх форм власності, які прийняті в експлуатацію в установленому порядку та знаходяться на обліку в органах виконавчої влади та інших державних органах і установах, органах місцевого самоврядування.
А отже Фонд ще у кінці 2008 року мав бути обізнаний про свій обов`язок забезпечити проведення у 2009 - 2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд, зокрема тих, що не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації.
Разом з тим в матеріалах справи відсутні докази належного виконання зазначених заходів органами та посадовими особами Фонду щодо спірного приміщення.
Також суд зауважує, що у пункті 7 Методичних рекомендацій вказано, що органи виконавчої влади та інші державні органи і установи, органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за організацію проведення технічної інвентаризації захисних споруд, які належать до сфери їх управління. Члени відповідних інвентаризаційних комісій несуть відповідальність за достовірність проведеної технічної інвентаризації відповідно до вимог законодавства України.
Окрім цього суд звертає увагу на відповідальність передбачену на час приватизації.
Голова Фонду, керівники регіональних відділень та представництв несуть персональну відповідальність за виконання покладених на Фонд і регіональні відділення та представництва завдань і здійснення ними своїх функцій (пункт 9 Тимчасового положення про Фонд державного майна України від 7 липня 1992 року № 2558-XII).
Відповідно до частини 3 статті 7 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна) посадові особи Фонду державного майна України несуть персональну відповідальність за дії щодо майна, яке приватизується.
Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна) за порушення законодавства про приватизацію до винних осіб застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова відповідальність відповідно до законодавства України. Посадові особи державних органів приватизації, інших органів державної влади та управління при наявності в їх діях ознак злочину, пов`язаного з порушенням законодавства про приватизацію, підлягають притягненню до кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому Кримінальним кодексом Української РСР.
Відповідно до частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (у редакції на час розгляду спору), за порушення законодавства про приватизацію до винних осіб застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова відповідальність відповідно до законів України. Посадові особи органів приватизації, інших органів виконавчої влади несуть кримінальну, адміністративну, матеріальну та дисциплінарну відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.
А проте у позові прокурор не навів жодних обставин щодо відповідальності осіб винних у відчуженні майна приватизація якого не допускалася, чи посадових осіб Фонду відповідальних за організацію проведення технічної інвентаризації захисних споруд, зокрема тих, які не повинні були входити до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації.
Важливо зазначити, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, серед іншого, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
Такої поведінки з боку покупця суд не встановив. Натомість суд встановив неодноразове "неналежне урядування" Фонду. Спершу, під час приватизації спірного майна у 1996 році, коли Фонд всупереч вимогам закону допустив приватизацію захисної споруди, а згодом у 2009-2010 роках, коли Фонд повинен був виконати вимоги розпорядження КМУ стосовно організації та забезпечення проведення інвентаризації протирадіаційного укриття, однак зобов`язання щодо інвентаризації спірного приміщення залишилися поза увагою позивача. Упродовж тривалого часу Фонд не цікавився цим приміщенням, та, як стверджується у позові, вважаючи це майно державним на час звернення до суду, не здійснював жодних дій щодо перевірки утримання, збереження та використання державного майна, яке в процесі приватизації не могло бути відчужене та не повинно було входити до статутного капіталу первісного набувача.
З огляду на таке, у даному випадку суд вважає, що при вирішенні спору має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння набутим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч. 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), (таку ж правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 24.09.2020 у справі №922/3272/18, від 13.04.2021 року у справі № 922/2934/19).
"Пропорційність" втручання у право власності набувача за вимогами про витребування майна може встановлюватись лише після оцінки його добросовісності (постанова Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011).
Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4 7 та 11 до Конвенції" і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.
Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права, відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Згідно з практикою ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У своєму позові прокурор вважає за необхідне витребувати майно у відповідача на підставі положень ЦК України, зокрема статей 387, 388 цього кодексу, а також посилається на норми Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", Декрету Кабінету Міністрів України № 26-92 від 31.12.1992 "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається", що були чинними на момент вибуття майна з державної власності. Тож дотримання критерію законності в цьому випадку суд вважає прийнятним.
Оцінюючи виправданість втручання у право власності відповідача стосовно критерію досягнення мети із задоволення "суспільного", "публічного", "загального" інтересу, суд зазначає, що прокурор вказував у позові як підставу свого звернення до суду - порушення інтересів держави у сфері цивільного захисту населення та право громадян на забезпечення засобами колективного захисту та їх використання.
Отже необхідною є оцінка співвідношення конкуруючих інтересів: права добросовісного набувача на мирне володіння набутим майном та загальносуспільного інтересу вираженого у необхідності повернення майна до державної власності з метою забезпечення цивільного захисту населення. За таких умов суд ураховує норми відповідного законодавства.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про Цивільну оборону України" (у редакції, чинній станом на дату укладення договору купівлі-продажу у 1996 році) цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.
Частиною 2 статті 1 Закону України "Про Цивільну оборону України" передбачено, що систему цивільної оборони складають, зокрема фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій (закон втратив чинність у 2012 році у зв`язку з прийняттям Кодексу цивільного захисту України).
Згідно з пунктами 1, 3 Положення про Цивільну оборону України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.05.1994 № 299 (втратило чинність у 2014 році), завданнями Цивільної оборони та заходами щодо їх реалізації є захист населення від наслідків стихійного лиха, аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж і застосування засобів ураження. З метою виконання завдання здійснюється комплекс заходів, які мають забезпечити укриття населення в захисних спорудах, його евакуацію, медичний, радіаційний і хімічний захист, а також захист від впливу біологічних засобів ураження. Укриття населення в захисних спорудах досягається: завчасним будівництвом захисних споруд і підтриманням їх у готовності до використання; комплексним освоєнням підземного простору міст та інших населених пунктів для розміщення підприємств, установ і організацій соціально-побутового, виробничого і господарського призначення (з урахуванням пристосування і використання частини приміщень для укриття населення в надзвичайних ситуаціях); обстеженням і обліком підземних і наземних будівель і споруд, що відповідають вимогам з захисту населення; дообладнанням з урахуванням реальної обстановки підвальних та інших заглиблених приміщень.
У статті 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У 2012 році законодавцем було прийнято Кодекс цивільного захисту України (далі - Кодекс) який регулює відносини, пов`язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, права та обов`язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.
У пункті 14 частини 1 статті 2 Кодексу визначено, що захисні споруди цивільного захисту це інженерні споруди, призначені для захисту населення від впливу небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів.
У статті 7 Кодексу визначено основні принципи здійснення цивільного захисту, серед яких зокрема вказано: гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності, а також виконання у воєнний час норм міжнародного гуманітарного права; пріоритетність завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров`я громадян; максимально можливого, економічно обґрунтованого зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій; відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за дотримання вимог законодавства з питань цивільного захисту.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 21 Кодексу громадяни України мають право на забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту та їх використання.
Частиною 1 статті 32 Кодексу цивільного захисту України встановлено, що до захисних споруд цивільного захисту серед іншого належить протирадіаційне укриття - негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.
Отже, з огляду на наведені норми, суд зауважує, що інтереси громади і суспільства щодо забезпечення цивільного захисту населення, зокрема у період воєнного часу, поза сумнівом, є переважаючими та пріоритетними у порівнянні з приватними інтересами власника нерухомого майна.
Разом з тим суд вважає за необхідне проаналізувати питання щодо можливості перебування захисних споруд цивільного захисту у приватній власності, оскільки такі аргументи наведено відповідачем, а також обставини справи щодо перебування захисної споруди у володінні відповідача та законодавчо визначені вимоги стосовно порядку утримання та використання такого майна.
Статтею 20 Кодексу визначено завдання і обов`язки суб`єктів господарювання у сфері цивільного захисту, до яких серед іншого належить: забезпечення виконання заходів у сфері цивільного захисту на об`єктах суб`єкта господарювання; забезпечення дотримання вимог законодавства щодо створення, зберігання, утримання, використання та реконструкції захисних споруд цивільного захисту; здійснення обліку захисних споруд цивільного захисту, які перебувають на балансі (утриманні); забезпечення виконання вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки, а також виконання вимог приписів, постанов та розпоряджень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до Закону як підприємці, виконують заходи цивільного захисту особисто.
Порядок створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд з фонду та ведення його обліку визначається Кабінетом Міністрів України (частина 5 статті 32 Кодексу).
Відповідно до частини 7 статті 32 Кодексу вимоги щодо утримання та експлуатації захисних споруд визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері цивільного захисту.
Частиною 8 статті 32 Кодексу встановлено, що утримання захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням здійснюється суб`єктами господарювання, на балансі яких вони перебувають (у тому числі споруд, що не увійшли до їх статутних капіталів у процесі приватизації (корпоратизації)), за рахунок власних коштів.
Захисні споруди цивільного захисту можуть використовуватися у мирний час для господарських, культурних і побутових потреб у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (частина 10 статті 32 Кодексу).
Згідно із частиною 11 статті 32 Кодексу з моменту виключення захисної споруди із фонду споруд цивільного захисту вона втрачає статус захисної споруди цивільного захисту. Володіння, користування та розпорядження спорудами, які втратили статус захисних споруд цивільного захисту, здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до частини 13 статті 32 Кодексу захисні споруди у мирний час можуть передаватися в оренду для задоволення господарських, культурних та побутових потреб із збереженням цільового призначення таких споруд, крім тих, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням.
Контроль за готовністю захисних споруд цивільного захисту до використання за призначенням забезпечує центральний орган виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сферах техногенної та пожежної безпеки, спільно з відповідними органами та підрозділами цивільного захисту, місцевими державними адміністраціями (ч. 15 ст. 32 Кодексу).
Відповідно до частини 16 статті 32 Кодексу у разі приведення єдиної державної системи цивільного захисту, її складових у режим підвищеної готовності, виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного стану та в особливий період захисні споруди цивільного захисту, споруди подвійного призначення, найпростіші укриття незалежно від форми власності повинні приводитись у готовність до прийому населення у термін, що не перевищує 24 годин, крім захисних споруд цивільного захисту, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням.
Пунктом 16 частини 2 статті 17 Кодексу встановлено, що центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту формує та реалізує заходи державної політики щодо створення, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту, ведення їх обліку.
Згідно з пунктами 26, 27, 29 частини 2 статті 19 Кодексу до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту належить, зокрема, прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності у разі банкрутства (ліквідації) суб`єкта господарювання, на балансі якого вона перебуває, та безхазяйних захисних споруд; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту; організація проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільного захисту, виключення їх за погодженням з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, з фонду захисних споруд цивільного захисту.
Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу державний нагляд (контроль) з питань цивільного захисту здійснюється за додержанням та виконанням вимог законодавства у сферах пожежної та техногенної безпеки, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, за діяльністю аварійно-рятувальних служб відповідно до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", цього Кодексу та інших законодавчих актів.
Відповідно до частини 1 статті 65 Кодексу у сфері техногенної та пожежної безпеки, цивільного захисту центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, здійснює державний нагляд (контроль) зокрема щодо суб`єктів господарювання.
У суб`єктів господарювання приватної форми власності органи державного нагляду у сфері цивільного захисту контролюють виконання заходів щодо захисту населення та працівників на випадок надзвичайної ситуації, а також вирішення питань техногенної та пожежної безпеки, що стосуються прав та інтересів інших юридичних осіб і громадян (частина 2 статті 65 Кодексу).
Відповідно до частини 1 статті 140 Кодексу особи, винні у порушенні законодавства у сфері цивільного захисту, несуть відповідальність відповідно до закону.
Отже, законодавець визначив систему органів (як державної виконавчої влади, так і місцевого самоврядування), що здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту, з розмежуванням їх повноважень в залежності від статусу відповідного органу в структурі органів влади в Україні та виходячи із форми власності (державної, комунальної чи приватної) на захисну споруду.
Законодавство не обмежує право власності на об`єкти цивільного захисту лише державною чи комунальною формою, а як видно з наведених вище та згаданих далі по тексту нормативних актів допускається також і приватна власність на зазначені об`єкти.
А також законодавцем визначено вимоги щодо утримання, обліку та використання захисних споруд цивільного захисту, зокрема і тих, що перебувають у приватній власності, запроваджено державний нагляд (контроль) щодо виконання заходів із забезпечення суспільних інтересів у сфері цивільного захисту населення та запроваджено відповідальність за порушення законодавства у сфері цивільного захисту.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 № 138 затверджено Порядок створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та ведення його обліку (далі Порядок утримання), який визначає механізм створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, у тому числі споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів, та ведення його обліку.
Пунктом 4 Порядку утримання встановлено, що фонд захисних споруд створюється міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної республіки Крим, обласними, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, суб`єктами господарювання відповідно до Кодексу цивільного захисту України.
Згідно із пунктом 9 Порядку утримання, утримання фонду захисних споруд у готовності до використання за призначенням здійснюється їх балансоутримувачами. У разі використання однієї захисної споруди кількома суб`єктами господарювання вони беруть участь в її утриманні відповідно до договорів, укладених з балансоутримувачем захисної споруди.
Відповідно до пункту 10 Порядку утримання, балансоутримувач забезпечує утримання захисних споруд, конструкцій і обладнання, а також підтримання їх у стані, необхідному для приведення їх у готовність до використання за призначенням у строк, визначений паспортом захисної споруди, але не більше 12 годин.
Здійснення контролю за готовністю захисних споруд цивільного захисту до використання за призначенням забезпечує ДСНС разом з відповідними органами та підрозділами цивільного захисту, місцевими держадміністраціями (пункт 12 Порядку утримання).
Обліку підлягають усі захисні споруди, споруди подвійного призначення та найпростіші укриття на території України незалежно від форми власності (пункт 15 Порядку утримання).
Пунктом 20 Порядку утримання встановлено, що паспорт та облікова картка захисної споруди складаються балансоутримувачем після прийняття в експлуатацію завершеної будівництвом захисної споруди або за результатами її технічної інвентаризації як об`єкта нерухомого майна.
Відповідно до пункту 23 Порядку утримання, ДСНС веде загальнодержавний електронний облік захисних споруд. Електронний облік захисних споруд є спеціальним програмним забезпеченням, яке призначене для збирання, обробки та зберігання інформації про захисні споруди незалежно від форми власності і формується на підставі даних документального обліку захисних споруд. З метою актуалізації електронного обліку захисних споруд, який веде ДСНС, її територіальні органи здійснюють щороку до 1 листопада звірку з документальним обліком захисних споруд, що веде Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації подають щороку до 1 грудня ДСНС узагальнену інформацію про наявний фонд захисних споруд у паперовому та електронному вигляді.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України 09 липня 2018 року № 579 затверджено Вимоги щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту (далі Вимоги щодо утримання), якими унормовано питання утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту.
Відповідно до пунктів 1, 2 розділу ІІ Вимог щодо утримання споруди фонду захисних споруд мають утримуватися та експлуатуватися у стані, що дозволяє привести їх у готовність до використання за призначенням у визначені законодавством терміни. Під час експлуатації захисних споруд не допускається виконання заходів, що знижують їх захисні властивості, надійність та безпеку.
Відповідно до пункту 1 розділу IV Вимог щодо утримання, утримання та експлуатація ПРУ здійснюється з урахуванням загальних вимог до утримання та експлуатації фонду захисних споруд, наведених у розділі ІІ цих Вимог.
Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу VІ Вимог щодо утримання, оцінка стану готовності захисних споруд здійснюється, серед іншого, у разі здійснення ДСНС заходів державного нагляду (контролю) за станом готовності захисних споруд. За результатами оцінки стану готовності складається акт оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту за формою згідно з додатком 11 до цих Вимог.
Результати оцінки стану готовності, отримані під час нагляду, ураховуються під час складення документів (актів, приписів) за його результатами (підпункт 4 пункту 2 розділу VІ Вимог щодо утримання).
Відповідно до підпункту 8 пункту 2 розділу VІ Вимог щодо утримання, під час оцінки стану готовності перевіряються: загальний стан приміщень, входів, оголовків аварійних виходів, гідроізоляції, повітрозабірних і витяжних каналів, обвалування окремо розташованих і підсипки покриття у вбудованих захисних спорудах, покрівлі та бічних поверхонь гірничих виробок, кріплень і захисно-герметичних перемичок (зовнішнім оглядом); двері (ворота, ставні), механізми задраювання, захисні пристрої, системи вентиляції, водопостачання, каналізації, електропостачання, зв`язку, автоматики та іншого інженерного обладнання (випробуванням на працездатність); температура і відносна вологість повітря всередині захисної споруди; наявність і стан засобів пожежогасіння; герметичність захисної споруди, справність ДЕС, експлуатація в режимі захисної споруди протягом 6 годин з перевіркою роботи в режимі чистої вентиляції і фільтровентиляції (у сховищах).
За результатами оцінки стану готовності захисну споруду може бути визнано як готову, обмежено готову або неготову до використання за призначенням (підпункт 9 пункту 2 розділу VІ Вимог щодо утримання).
Наказом Міністерства внутрішніх справ України 09 липня 2018 року № 579 затверджено Вимоги щодо забезпечення нумерації та здійснення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту (далі - Вимоги щодо обліку).
Відповідно до пункту 1 Вимог щодо обліку, ведення обліку фонду захисних споруд здійснюється шляхом складення в паперовій формі паспорта та облікової картки захисної споруди, а також ведення в паперовій та електронній формі книги обліку захисних споруд і книги обліку споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів.
Відповідно до пункту 3 Вимог щодо обліку, захисним спорудам, що вперше включаються до фонду захисних споруд, а також захисним спорудам, яким номер раніше не було присвоєно або їх номер складається менше ніж з п`яти цифр, присвоюються облікові номери в межах номерного ряду захисних споруд цивільного захисту, наведеного в додатку 1 до цих Вимог.
Відповідно до пункту 6 Вимог щодо обліку, узагальнений облік захисних споруд на галузевому та територіальному рівні ведеться в книгах обліку захисних споруд цивільного захисту, що складаються за формою згідно з додатком 4 до цих Вимог.
Відповідно до пункту 10 Вимог щодо обліку, зняття захисних споруд, споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів з обліку здійснюється шляхом унесення відповідних змін до документів, передбачених пунктами 4, 7 цих Вимог.
Зняття захисних споруд із загальнодержавного електронного обліку захисних споруд здійснюється ДСНС та її територіальними органами, що ведуть електронний облік на відповідних територіях, після зняття захисних споруд з обліку фонду захисних споруд, що ведеться міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та балансоутримувачами.
Постановою Кабінету Міністрів України від 10 березня 2017 року № 138 затверджено Порядок використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб (далі - Порядок використання у мирний час), яким встановлено вимоги до використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб суб`єкта господарювання.
Відповідно до пункту 4 Порядку використання у мирний час, захисні споруди можуть використовуватися у мирний час для потреб суб`єкта господарювання за умови приведення їх у готовність до використання за призначенням у строк, визначений Порядком утримання.
Відповідно до пункту 5 Порядку використання у мирний час, захисні споруди можуть використовуватися для потреб суб`єкта господарювання як: складські приміщення, віднесені в установленому порядку за показником вибухопожежної та пожежної небезпеки до категорій Г і Д, для зберігання майна і матеріалів (у вбудованих захисних спорудах виключно за наявності окремого входу).
Відповідно до пункту 6 Порядку використання у мирний час суб`єкт господарювання під час використання захисної споруди для власних потреб зобов`язаний забезпечити (серед іншого): збереження захисних властивостей споруди як в цілому, так і окремих її елементів; належне утримання та експлуатацію захисної споруди відповідно до вимог, встановлених законодавством.
Відповідно до пункту 10 Порядку використання у мирний час, під час використання захисних споруд для потреб суб`єкта господарювання забороняється (серед іншого): реконструкція, у тому числі перепланування приміщень, без розроблення проектної документації на реконструкцію або перепланування; улаштування додаткових отворів (прорізів) у несучих та огороджувальних конструкціях, які знижують рівень захисних властивостей споруди; демонтаж існуючого інженерно-технічного та спеціального обладнання.
Отже, неможливість виведення захисних споруд з обліку, зміни їх цільового призначення, реконструкції, перепланування, без відповідного рішення контролюючого державного органу, а також контроль компетентних органів за їх використанням та утриманням, наявність відповідальності за порушення наведених вимог є свого роду гарантіями стосовно забезпечення права громадян на цивільний захист та користування колективними засобами захисту, зокрема протирадіаційними укриттями. Такі правила розповсюджуються на усіх власників та балансоутримувачів захисних споруд незалежно від форми власності.
Суд установив, що дане ПРУ № 64357 розташоване за адресою: смт. Володимирець, вул. Соборна, 36 перебуває на обліку в компетентних органах як об`єкт цивільного захисту, щодо нього застосовуються положення статей 18, 19 Кодексу цивільного захисту України, а також положення Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та ведення його обліку, положення Порядку використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 138 від 10.03.2017, положення Вимог щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту та Вимог щодо забезпечення нумерації та здійснення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 09 липня 2018 року № 579.
Суд зазначає, що цивільний обіг цього об`єкта є обмеженим, та регулюється відповідними правилами, особливим обліком таких об`єктів та контролем з боку державних органів, що здійснюють функції держави у сфері цивільного захисту населення. Виведення зі складу об`єктів цивільного захисту даної захисної споруди можливе лише за участю компетентних органів. Водночас допускається його використання у господарській діяльності та перебування у приватній власності.
Як видно з матеріалів справи, зокрема актів перевірки захисної споруди цивільної оборони, відповідач у цілому дотримується зазначених вимог, виконує вказівки та приписи компетентних органів, здійснює належне утримання та використання цієї захисної споруди, не допускає виконання заходів, що знижують захисні властивості, надійність та безпеку захисної споруди, не здійснює її перебудову чи реконструкцію, забезпечує збереження її цільового призначення та функціонування. Ризик відповідальності за порушення наведених вище вимог наразі повністю несе відповідач, як власник та балансоутримувач ПРУ.
Серед іншого суд ураховує, що відповідач відкрито користувався спірним майном. Саме відповідач (а не Фонд) забезпечив проведення технічної інвентаризації цієї захисної споруди, виготовив відповідну документацію, вчинив інші дії щодо утримання цього приміщення як ПРУ, упродовж тривалого часу (з 2012 року) ніс витрати на утримання цього об`єкта як захисної споруди.
А отже, саме відповідач забезпечив та продовжує забезпечувати інтереси інших осіб, а саме інтереси громади і суспільства щодо функціонування об`єкта цивільного захисту, сприяючи державі у дотриманні та забезпеченні права громадян на користування засобами колективного захисту населення. Як видно з наявних у справі доказів відповідач забезпечив утримання ПРУ у придатному до використання за призначенням стані.
Натомість Фонд допустив неодноразове порушення вимог законодавства щодо правового режиму та цивільного обігу даного об`єкта, стосовно забезпечення організації заходів з інвентаризації, обліку та утримання захисної споруди.
Таким чином, суд вважає, що у цьому випадку досягнення загальносуспільного інтересу щодо забезпечення цивільного захисту населення може мати місце без втручання у право власності.
За таких обставин, коли загальносуспільний інтерес щодо цивільного захисту населення реалізується та дотримується на час звернення прокурора з позовом, зокрема тим, що відповідач забезпечує утримання спірного об`єкта як ПРУ, у стані придатному до використання за цільовим призначенням, сумнівним є твердження прокурора про необхідність витребування цього майна у відповідача з метою відновлення порушених інтересів держави у сфері цивільного захисту населення, зокрема щодо прав громадян на забезпечення засобами колективного захисту.
У такому випадку, навіть значний та переважаючий публічний інтерес стосовно забезпечення громадян захисними спорудами, не може бути підставою для втручання у право власності, оскільки, як встановив суд, така загальносуспільна мета як забезпечення захисту населення шляхом створення умов та можливості перебування громадян, за потреби, у протирадіаційному укритті, реалізована та дотримана на час подання позову та на час вирішення спору.
Іншої легітимної мети, яку переслідує прокурор представляючи інтереси держави та звертаючись із вимогою про витребування спірного приміщення, у позові не наведено.
А тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірного майна у відповідача, як добросовісного набувача, за відсутності потреби у відновленні загальносуспільного інтересу та відсутності іншої легітимної мети, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таке порушення виражатиметься у покладенні на відповідача надмірного тягаря та необґрунтованому і непропорційному співвідношенні між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти.
Пунктами 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавляють права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку має місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбувається порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
Відносно третього критерію (чи є таке втручання в право на мирне володіння майном пропорційним визначеним цілям) суд також зауважує, що у своєму позові прокурор не навів жодної аргументації стосовно компенсації втрат відповідача у випадку задоволення позовних вимог. В позові та під час розгляду справи прокурор та Фонд не навели жодних можливих варіантів чи пропозицій відповідачу щодо такої компенсації.
Відсутність притягнення до відповідальності посадових осіб Фонду котрі допустили згадані вище порушення, з одночасним втручанням у право відповідача мирно володіти майном, без надання останньому відповідної компенсації, непропорційно обтяжує тягар покладений на добросовісного набувача цього майна.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Добросовісний набувач не може бути лише однією особою яка відповідає та зазнає негативних майнових наслідків у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для приватизації державного майна та при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження майна Фондом не повинен породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, однак, такі обставини мали би стати підставою для виникнення обов`язку Фонду здійснити все необхідне, щоб відшкодувати негативні матеріальні наслідки завдані таким відчуженням.
Таким чином, суд зазначає, що самі порушення, допущені органами влади при передачі майна у власність у 1996 році, не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі у 2023 році без належного обґрунтування державного інтересу, якщо такі порушення не допущені внаслідок винної протиправної поведінки самого набувача майна, право власності у якого виникло у кінці 2005 року, тобто, майже через 10 років з моменту процедури приватизації. Водночас, винної протиправної поведінки відповідача щодо набуття майна не встановлено. Натомість суд встановив неодноразове "неналежне урядування" Фонду. Разом з тим, суд констатує відсутність притягнення до відповідальності посадових осіб Фонду котрі допустили такі порушення та відсутність пропозицій щодо можливих варіантів надання відповідачу справедливої компенсації з боку позивача.
Отже, суд встановив відсутність належного обґрунтування щодо загальносуспільного інтересу який прагне досягнути прокурор пред`являючи цей позов та стосовно належної компенсації втрат відповідача у разі витребування у нього майна.
Суд робить висновок про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що прокурором та Фондом не доведено наявності суспільного та публічного інтересу, як належної підстави для втручання у мирне володіння майном та пропорційності втручання (справедливого балансу), що суперечить вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зважаючи на встановлені обставини та висновки зроблені судом, підстави для повернення спірного приміщення відсутні.
Щодо заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
У даній справі суд встановив, що договір купівлі-продажу з первісним набувачем спірного майна укладений 27 років тому, а договір купівлі-продажу за яким майно набув відповідач - понад 17 років тому.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Оскільки, суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, суд не досліджує питання спливу позовної давності.
Окрім наведеного суд вважає за необхідне зазначити правовий висновок щодо участі органу прокуратури у даній справі.
Наявність правових підстав участі прокурора у судовому процесі була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №912/2385/18 (постанова від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України №1697-VII "Про прокуратуру". Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз. 1-3 ч. 4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (ч. 7).
Тобто, за приписами частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Водночас, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
Як наголосив Верховний Суд України у рішенні по справі № 6-2510цс15 від 16.12.2015, прийняття рішення про передачу земель державної чи комунальної власність позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей володільця землі в тому обсязі, який дозволяє її статус. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 14, 19 Конституції України).
Важливим обов`язком фізичних та юридичних осіб, органів влади, що здійснюють діяльність на території України, є обов`язок додержуватися Конституції України та законів України. Даний обов`язок можна вважати основоположним для всіх інших юридичних обов`язків, який являє собою встановлену державою міру і спосіб необхідної поведінки, що закріплена в нормативно-правовому порядку відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів. Він є формою вираження відповідальності перед державою та суспільством.
Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
У серпні 2022 року заступник керівника Вараської окружної прокуратури звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях з листом в якому зазначив про наявні підстави для повернення спірного майна у державну власність.
У відповідь на вказаний лист Фонд повідомив прокуратуру про відсутність коштів на сплату судового збору, та відповідно відсутність змоги звернутись до суду з відповідним позовом.
У зв`язку з наведеним листом від 27 грудня 2022 року керівник Вараської окружної прокуратури повідомив Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях про подання відповідного позову до суду.
Висновки суду
За наслідками розгляду справи суд не встановив підстав для задоволення позову керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях до фізичної особи - підприємця Яковецького Івана Опанасовича про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки позов за висновком суду є необґрунтованим.
Прокурор та Фонд не довели наявність суспільного та публічного інтересу, як належної підстави для втручання у мирне володіння майном та пропорційності такого втручання (справедливого балансу), що суперечить вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд виснував відсутність належних підстав для витребування спірного приміщення.
Розподіл судових витрат
Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв`язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати у вигляді судового збору покладаються на особу яка звернулася з позовом.
Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).
Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.
Повний текст рішення складено та підписано 05 травня 2023 року.
Суддя Андрій Качур
Суд | Господарський суд Рівненської області |
Дата ухвалення рішення | 25.04.2023 |
Оприлюднено | 08.05.2023 |
Номер документу | 110668244 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Інші справи |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні