Рішення

від 25.04.2023 по справі 201/9022/22

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/9022/22

Провадження 2/201/761/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2023 року м. Дніпро

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючого - судді Покопцевої Д.О.,

при секретарі Ковтун К.В.,

за участі адвокатів Бобиль В.В., Лисенко Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгромеханізація» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування 1/3 частки квартири та скасування державної реєстрації права власності, треті особи приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова Марина Сергіївна, приватний виконавець Дніпровського виконавчого округу Лисенко Юрій Олександрович, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача зазначив, що 04.02.2021р. між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір на розробку дизайну інтер`єру та екстер`єру № НОМЕР_1 .

За цим договором відповідач отримав попередню оплату в сумі 377999грн 45коп, але свої зобов`язання не виконав, і рішенням від 28.05.2022р. Господарського суду Дніпропетровської області з нього стягнуто цю передплату як безпідставно набуті кошти за договором підряду, розірваному Товариством з обмеженою відповідальністю «Украгромеханізація» в односторонньому порядку, та судові витрати.

Постановою від 22.08.2022р. Центрального апеляційного суду зазначене рішення залишено без змін, 31.08.2022р. видано судовий наказ.

В жовтні 2022р. представник позивача при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження встановив, що 28.06.2022р., після ухвалення рішення від 28.05.2022р. Господарським судом Дніпропетровської області, між відповідачами, які є матір`ю і сином, укладено договір дарування належної ОСОБА_2 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 .

Позивач проживав та користувався частиною зазначеної квартири, позаяк дотепер його місце проживання та місцезнаходження як ФОП зареєстроване за цією адресою, а з 05.09.2022р. вчинив дії стосовно припинення своєї діяльності як ФОП, хоча продовжує проводити господарську діяльність, про що свідчать його сторінки у соцмережах.

Викладене, на думку представник позивача, вказує на те, що стягнуту суму відповідач сплачувати не буде.

Вважаючи зазначений правочин фіктивним, оскільки він вчинений між близькими родичами про людське око з метою приховання майна від звернення на нього стягнення, не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, просить визнати недійсним укладений між відповідачами договір дарування, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), вирішити питання про судові витрати.

В судовому засіданні заявлені вимоги підтримала, додала, що документи стосовно волонтерської діяльності ОСОБА_2 підписані його співмешканкою, тому вважає їх такими, що не заслуговують на увагу.

Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав, надав відзив на позов (а.с.152-155), в якому зазначив, що 04.02.2021р. між ним та позивачем укладено договір на розробку дизайну інтер`єру та екстер`єру № НОМЕР_1 , і в процесі проектування та реалізації у позивача не було претензій.

Фактично свої обов`язки за цим договором виконав, позаяк об`єкт (ресторан) завершено будівництвом та введено в експлуатацію, але докази цього зміг подати лише на стадії апеляційного оскарження рішення господарського суду, і апеляційний суд не прийняв їх до уваги як такі, що суду першої інстанції не надавалися.

Укладення між ним та матір`ю договір не є фіктивним, позаяк із батьками він не проживав з 2007р. і не проживає дотепер, а після введення в Україні воєнного стану займався волонтерською діяльністю, наразі перебуває за кордоном. Матері подарував свою частку квартири, щоб уникнути в подальшому проблем батькам з оформленням нерухомості, якщо щось із ним трапиться.

Представник відповідача ОСОБА_3 позов не визнав, подав відзив, згідно яких ОСОБА_2 не повідомляв свою матір про стягнуту з нього заборгованість, з 2007р. дотепер у спірній квартирі не проживає і нею не користується, участі в її утриманні не приймає, але був зареєстрований за цією адресою як фізична особа та як ФОП. Фактично квартирою користуються його батьки похилого віку. Право власності ОСОБА_2 у Реєстрі речових прав на нерухоме майно не відображалося до укладення оспорюваного договору, позаяк він набув його разом із батьками в порядку приватизації в 2001р., а Реєстр вміщує в собі відомості від 2011р. Сам договір фактично виконаний, перехід права власності відбувся, обумовлений волонтерською діяльністю ОСОБА_2 після введення в Україні воєнного стану.

Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова Марина Сергіївна подала заяву про розгляд справи без її участі.

Приватний виконавець Дніпровського виконавчого округу Лисенко Ю.Д. суду пояснив, що спілкувався з ОСОБА_2 телефоном, і той пояснив, що ніякого нерухомого майна у власності не має, а також впродовж виконавчого провадження з`ясував, що відповідач закрив всі рахунки як ФОП.

Суд, вислухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, дійшов наступних висновків.

Встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

04.02.2021р. між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір на розробку дизайну інтер`єру та екстер`єру № НОМЕР_1 , та відповідач отримав оплату в сумі 377 999грн 45коп.

Позивач в односторонньому порядку це договір розірвав, про що направляв відповідачу ОСОБА_2 повідомлення 20.12.2021р., 12.01.2022р. з вимогою повернути кошти.

Рішенням від 28.05.2022р. Господарського суду Дніпропетровської області з ОСОБА_2 стяґнуто грошові кошти, внесені за договором № 04022021, як необгрунтовано отримані, позаяк договір розірвано в односторонньому порядку, та судові витрати (а.с.11-23).

28.06.2022р. між відповідачами, які є матір`ю і сином, укладено договір дарування належної ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Жовтневої районної ради від 18.12.2001р. 1/3 частки двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею квартири 47,8кв.м, житловою 27,5кв.м. (а.с.37-40).

Постановою від 22.08.2022р. Центрального апеляційного суду зазначене рішення залишено без змін (а.с.24-31), 31.08.2022р. видано судовий наказ (а.с.32).

Представник позивача вважає, що зазначений договір є фіктивним правочином, бо його вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, і вважає, що його вчинено з метою ухилення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 .

Мотивує зазначене тим, що ОСОБА_2 проживав і продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1 , позаяк зареєстрований в цій квартирі як фізична особа та як ФОП і не надав документів, які б підтвердили його право користування іншою житловою площею.

Оспорюваний правочин вчинив вже після стягнення грошової суми на користь позивача рішенням суду Господарського суду Дніпропетровської області, а після відкриття виконавчого провадження в серпні 2022р. вчинив дії стосовно закриття рахунків як ФОП.

Його матір як близька родичка не могла не знати про суму, яка стягнута рішенням суду, і вона зареєстрована та проживає за іншою адресою.

Документи стосовно волонтерської діяльності відповідача, через яку він, за його твердженням, вчинив оспорюваний правочин, підписані його співмешканкою.

Відповідачі заперечили, зазначаючи, що рішення суду не набрало законної сили на час вчинення спірного правочину. В квартирі АДРЕСА_1 проживають батьки відповідача, похилого віку, батько відповідача має інвалідність другої групи, вона двокімнатна, тому проживати з ними ОСОБА_4 не мав змоги через брак житлової площі. Мотивами укладення договору дарування є волонтерська діяльність ОСОБА_4 та пов`язані з цим ризики.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення ст. 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Такий правочин завжди укладається умисно. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (…).

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).

Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховний Суд від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

По справі встановлено, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 склалися правовідносини, пов`язані із договором підряду, в зв`язку з укладенням між ними договору про розробку дизайну інтер`єру та екстер`єру.

Доказів того, що в порядку забезпечення виконання зобов`язань за договором підряду відповідач поручався своїм майном, суду не подано.

В подальшому цей договір було розірвано позивачем в односторонньому порядку, та 14.02.2022р. Господарський суд відкрив провадження за позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів в порядку ст.1212 ЦК України.

Відповідач приймав участь у справі через представника.

Заходи забезпечення позову господарським судом не застосовувалися.

Рішенням від 25.05.2022р. з відповідача стягнуто грошові кошти.

Оспорюваний договір укладено між відповідачами через 4 місяці після відкриття провадження у справі, і до набрання законної сили рішенням господарського суду Дніпропетровської області.

Відповідачем зазначено, а позивачем не спростовано, що об`єкт нерухомості, на розробку дизайну інтер`єру та екстер`єру якого між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір, збудований, введений у експлуатацію у лютому 2022 р. та приймає відвідувачів, і на це посилався відповідач у своїй апеляційний скарзі (а.с.25).

Відтак відповідач станом на день укладення правочину не мав грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, позаяк рішення Господарського суду Дніпропетровської області не набрало законної сили; оскаржив його, посилаючись на те, що фактично виконав свої зобов`язання; спірна частина квартири на час укладення договору дарування під обтяженням не перебувала, і не була майном, яким ОСОБА_2 ручався перед позивачем за виконання свого зобов`язання за договором розробки дизайну інтер`єру та екстер`єру.

Відповідач ОСОБА_3 не перебувала у господарських відносинах між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , і не була стороною справи. Вона є матір`ю відповідача.

Право власності ОСОБА_3 на подаровану частку квартири зареєстровано належним чином. Згідно відзиву ОСОБА_2 , він перебуває за кордоном, відтак у спірній квартирі не проживає і доказів того, що він як до, так і після після укладення оспорюваного правочину продовжив в ній проживати, суду не подано і в ході розгляду справи не здобуто.

Саме лише посилання позивача на те, що він там зареєстрований, про це не свідчить.

В цій квартирі проживає та зареєстрований з 1998р. його батько, інвалід другої групи, який не має іншого житла, чого сторони не спростовують, та матір відповідач ОСОБА_3 , яка про це зазначає у відзиві.

Як зазначає відповідач ОСОБА_2 , мотивами укладення договору є його волонтерська діяльність (а.с.147-148) і пов`язані з цим ризики.

Суд також враховує, що оспорюваним правочином відчужена 1/3 частина двокімнатної квартири, загальною площею квартири 47,8кв.м, житловою 27,5кв.м. (тобто 9,16кв.м житлової площі та 15,93кв.м. загальної).

Відчуження до набрання законної сили рішенням суду об`єкту нерухомості такою площею, яка є меншою за норму жилої площі в Україні на одну особу (ст.47 ЖК України), який не був переданий у забезпечення виконання зобов`язання як на час його виникнення, так і не забезпечений господарським судом під час розгляду господарського спору, звідки випливає, що позивач щонайменше не мав легітимних очікувань для звернення стягнення саме на це майно в забезпечення виконання зобов`язання або рішення суду, із врахуванням позиції відповідача про те, що він вважав свої зобов`язання виконаними ще в лютому 2022р., адже проектований ним ресторан розпочав свою діяльність, з врахуванням того, що в зазначеній квартирі з 1998р. дотепер проживають батьки позивача, і позивач розпорядився своєї частиною квартири на користь матері, яка там живе, позаяк почав займатися волонтерською діяльністю, не дає суду підстав вважати, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї матері, мав грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, і не дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненими на шкоду кредитору.

Відтак судом не встановлено підстав для відступу від презумпції дійсності правочину, встановленого ст.204 ЦК України.

Тому у задоволенні позову слід відмовити.

Судові витрати покласти на позивача.

Керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 82, 89, 141, 155, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в повному обсязі у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгромеханізація» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування 1/3 частки квартири та скасування державної реєстрації права власності, треті особи приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова Марина Сергіївна, приватний виконавець Дніпровського виконавчого округу Лисенко Юрій Олександрович.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів.

Повний текст рішення буде складений протягом десяти днів.

Суддя: Д.О. Покопцева