Постанова

від 19.05.2023 по справі 500/3844/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2023 рокуЛьвівСправа № 500/3844/22 пров. № А/857/5010/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року, ухвалене суддею Осташ А.В. у м. Тернополі у порядку письмового провадження у справі №500/3844/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільського міськрайонного суду, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання до вчинення дій,

ВСТАНОВИВ:

25 жовтня 2022 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду зпозовом до відповідачів - Тернопільського міськрайонного суду, Державної судової адміністрації України, у в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 208-К від 25.07.2022 Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІІ "Про судоустрій і статус суддів", починаючи з 19.07.2022;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІ1 Про судоустрій і статус суддів, починаючи з 19.07.2022, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів;

- виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць допустити до негайного виконання.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2022 року до участі у справі залучено Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області у якості співвідповідача.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №208-К від 25.07.2022 Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 .

Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області поновити нарахування та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до вимог частини 2 статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІ1 Про судоустрій і статус суддів, починаючи з 19.07.2022 із проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Встановлено порядок виконання рішення в частині зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області поновити нарахування та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до вимог частини 2 статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІ1 Про судоустрій і статус суддів, починаючи з 19.07.2022, таким чином, що після нарахування суддівської винагороди Територіальним управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області виконання має здійснюватися шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що з набуттям чинності Закону №2352-ІХ та відповідно до ч.3 ст. 119 КЗпП України, що чинна з 19.07.2022 та неконституційною не визнавалась, Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області видано накази про припинення збереження середнього заробітку по усіх мобілізованих працівниках, у тому числі й оскаржуваний наказ №208-К від 25.07.2022 Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 , та подано до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області для припинення відповідних нарахувань.

Згідно доводів скаржника, у чинних нормах Закону №1402-VIII не передбачено виплату суддівської винагороди судді, якого увільнено від роботи від роботи на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації та який отримує грошове забезпечення військовослужбовців за рахунок коштів Державного бюджету. Зауважує, що нарахування суддівської винагороди здійснюється на підставі документів первинного обліку використання робочого часу, у якому на підставі наказу Тернопільського міськрайонного суду від 28.02.2022 №47-К «Про увільнення від роботи на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації» проставляється відповідна відмітка. Тому, на думку скаржника, неможливо відновити виплату нарахувань суддівської винагороди, які не здійснювались, оскільки такі не передбачені Законом №1402-VIII.

Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 21 травня 2012 року по даний час є суддею Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

Так, Наказом голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №47-к "Про призначення ОСОБА_1 ", на підставі Указу Президента України від 24.04.2012 №286/2012 взято до відома, що ОСОБА_1 призначено суддею Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області строком на п`ять років з посадовим окладом згідно штатного розпису, вважати його таким, що приступив до виконання обов`язків з 21 травня 2012 року та встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 % посадового окладу (а.с. 12).

Наказом голови суду Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №126-К "Про встановлення доплати за вислугу років суддям", встановлено позивачу щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 30 % посадового окладу з 21.05.2019 (а.с. 15).

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки i оборони України Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан.

Згідно із довідкою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27.09.2022 №50, ОСОБА_1 проходить службу в Збройних Силах України та рахується за Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області (а.с. 18).

Відповідно до наказу голови Тернопільського міськрайонного суду Тернлпільскої області від 28.02.2022 № 47-К Про увільнення від роботи на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 28 лютого 2022 року ОСОБА_1 увільнений від роботи у зв`язку з призовом на військову службу з числа резервістів під час мобілізації в особливий період зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку (а.с. 16).

Згідно із наказом голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25.07.2022 №208-К "Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 :

"1.припинено нарахування та виплата середнього заробітку ОСОБА_1 з 19.07.2022.

2. в наказі "Про увільнення ОСОБА_1 від роботи на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації" від 28 лютого 2022 року №47-К слова "середнього заробітку" виключити." (а.с. 17).

ОСОБА_1 , вважаючи наказ Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 208-К від 25.07.2022 Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 протиправним, звернувся до суду за захистом свого порушеного права на отримання суддівської винагороди.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Держава своєю чергою забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).

Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 зазначав: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу...Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо)...» (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Так, відповідно дост.135 ч.1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

ВизначеніКонституцією Українита спеціальним законодавчим актом, а самеЗаконом України «Про судоустрій і статус суддів»гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України.

При вирішенні спірних правовідносин підлягає врахуванню висновки Рішення Конституційного Суду від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 у якому зазначено, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Конституційний суд послідовно вказував, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, встановлена система гарантій незалежності суддів не є їх особистим привілеєм; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу.

Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Так,Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022(далі - Указ № 64/2022), затвердженогоЗаконом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першоїстатті 106 Конституції України,Закону України «Про правовий режим воєнного стану»в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та діє на даний час.

Із матеріалів справи встановлено, що підставою для увільнення позивача від виконання службових обов`язків слугувало прийняття його на військову службу із збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку з 28 лютого 2022 року відповідно до ст.3 ст. 119 КЗпП України.

При цьому, станом на час прийняття позивача на військову службу ч. 3ст. 119 КЗпП Українипередбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»внесено зміни до ч. 3ст. 119 КЗпП України, згідно яких виключено норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19.07.2022.

З цього приводу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, щоЗакон України «Про судоустрій і статус суддів»взагалі не застосовує до будь-якого аспекту оплати роботи судді таку правову категорію як середній заробіток, а тому в даному випадку нормист. 119 ч. 3 КЗпП Українине можуть регулювати спірні правовідносини.

Так, відповіді ТУ ДСА в Тернопільській області від 23 вересня 2022 року №03-820/22, наданої на звернення позивача щодо виплати суддівської винагороди під час призову на військову службу, суддівська винагорода позивача обмежена, на підставіЗакону України від 01.07.2022 №2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (а.с.19).

Проте, суд апеляційної інстанції зауважує, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключностаттею 130 Конституції Українитастаттею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що, в свою чергу, виключає можливість застосовування до правовідносин стосовно виплати суддівської винагороди будь-які інші закони та/або підзаконні нормативні акти, у тому числіКЗпП УкраїнитаЗакон України від 01.07.2022 №2352-ІХ.

За таких обставин, при наявності розбіжностей чи колізій міжЗаконом України «Про судоустрій і статус суддів»і будь-яким іншим нормативним актом, навіть законом, в питанні виплати суддівської винагороди застосуванню підлягають норми самеЗакону України «Про судоустрій і статус суддів», які мають пріоритет.

Відповідно до частини другої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з частиною десятою статті 135 Закону №1402-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

При цьому, Законом № 1402-VIII перебачено вичерпний перелік обмежень у виплаті суддівської винагороди, водночас перебування на військовій службі не є таким випадком.

При вирішенні цього спору суд апеляційної інстанції також враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2022 у справі № 990/4/2, які полягають у наступному.

Під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя. Такі випадки поділяються на дві категорії.

До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя.

Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв`язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відрядженні, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Таким чином,Закон України «Про судоустрій і статус суддів»не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу у зв`язку з мобілізацією, а тому така категорія суддів має право на отримання суддівської винагороди в повному розмірі, встановленому цим Законом.

Крім того, Рада суддів України у рішенні № 24 від 05.08.2022 також звертала увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018. Отже, судді, які на даний час знаходяться в лавах Збройних сил України мають всі законні підстави отримувати суддівську винагороду у повному обсязі.

З урахуванням конституційних гарантій незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та Закону № 1402-VIII над іншими нормами законодавства, Зважаючи на те, що позивач не здійснює правосуддя внаслідок проходженням військової служби у Збройних Силах України, виконує конституційний обов`язок із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2351-IX, яким внесені зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України в частині збереження за працівниками, прийнятими на військову службу за призовом під час мобілізації, лише місця роботи і посади, але без збереження середнього заробітку, суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода має виплачуватися у повному обсязі.

Слід зазначити, що спірний наказ щодо припинення виплати ОСОБА_1 середнього заробітку з 19 липня 2022 року на період проходження військової служби винесено відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, в той же час предметом спору у цій справі є невиплата позивачусуддівської винагороди, яке врегульовано ст. 135 Закону України «Просудоустрій та статус суддів».

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про невідповідність спірного наказу, що був скерований Тернопільській області та зумовив ненарахування та невиплату позивачу суддівської винагороди, починаючи з 19.07.2022, критеріям правомірності, визначеним ч.2 ст.2 КАС України, що має наслідком скасування цього наказу.

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Положеннями частини другої статті 4 Бюджетного кодексу України визначено, що виключно Законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України.

Пунктом 2 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України визначено принцип збалансованості Державного бюджету, відповідно до якого повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

Відповідно до статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Відповідно до статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Статтею 22 Бюджетного Кодексу передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Так, статтею 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено ДСА України, як головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів.

Судова колегія акцентує увагу на тому, що перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень, не ставить своїм завданням підміняти компетентні національні органи.

Разом з тим, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Згідно ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відтак, невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов`язана із діяльністю ДСА України, як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII), відповідно як суб`єкта владних повноважень, діями якого порушено право позивача.

Таким чином, належним способом захисту порушеного права позивача на отримання суддівської винагороди є встановлення Державній судовій адміністрації України зобов`язання забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати суддівської винагороди позивачу, починаючи з 19.07.2022, а Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області, у свою чергу, - нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІІ Про судоустрій і статус суддів, починаючи з 19.07.2022, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів.

Наведені обставини в своїй сукупності під час вирішення спірних правовідносин залишилися поза увагою суду першої інстанції, що має наслідком його скасування.

Водночас суд апеляційної інстанції наголошує, що грубе порушення норм Закону при обранні судом першої інстанції способу відновлення порушеного права позивача на отримання суддівської винагороди із встановленням порядку виконання рішення суду є допущенням суддівського свавілля.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ст. 2 КАС України).

Ця мета кореспондується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бутиефективнимяк з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі«Юрій Миколайович Іванов проти України», п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути ефективним в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі«Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі«Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі«Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції (постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 у справі№ 2а-204/12 ).

Відповідно дост.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, обрати спосіб захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин від порушеньз боку суб`єктів владних повноважень, що не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав.

У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

В контексті наведеного слід зазначити, що обрана судом апеляційної інстанції форма захисту порушених прав позивача на отримання суддівської винагороди у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача та є належним способом захисту порушених прав позивача.

За усталеною судовою практикою дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980р. на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційним є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може .

В даному випадку, відповідачі не наділені повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Натомість, доводи скаржника, якими він обгрунтовує правомірність оскаржуваного наказу та дій відповідачів, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними та такими, що вказують на довільне тлумачення норм закону.

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria № 30985/96).

Відповідно до частини першоїстатті 242 Кодексу адміністративного судочинства Українирішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, які підлягають скасуванню.

Відповідно до пункту 1 частини 1статті 311 Кодексу адміністративного судочинства Україниапеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Керуючись статтями242, 309,311,315, 317, 321,322,325, 328 Кодексу адміністративного судочинства, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області задовольнити частково, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року у справі №500/3844/22 скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 208-К від 25.07.2022 Про припинення збереження середнього заробітку ОСОБА_1 .

Зобов`язати Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІІ "Про судоустрій і статус суддів", починаючи з 19.07.2022.

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-УІІ1 Про судоустрій і статус суддів, починаючи з 19.07.2022, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів.

Рішення суду в частині забезпечення коштами для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди, нарахування та виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 звернути до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний