Постанова

від 26.04.2023 по справі 160/22384/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

26 квітня 2023 року м. Дніпросправа № 160/22384/21

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Олефіренко Н.А., Шальєвої В.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.02.2022 року в адміністративній справі №160/22384/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОНАФТА" до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки, третя особа Державна служба України з безпеки на транспорті про визнання протиправною і скасування постанови від 04.11.2021р. № 317079, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОНАФТА» (далі позивач, ТОВ «АГРОНАФТА») звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки, третя особа Державна служба України з безпеки на транспорті, в якому просило: визнати протиправною та скасувати постанову від 04.11.2021 року № 317079.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.02.2022 року задоволено позовні вимоги, а саме суд: визнав протиправними та скасував постанову Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки від 04.11.2021 року № 317079; стягнув за рахунок бюджетних асигнувань з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Товариства з обмеженою відповідальністю АГРОНАФТА судовий збір у розмірі 2270,00 грн., а також витрати на правничу допомогу у розмірі 6000 грн.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суб`єктом правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» (далі Закон № 2344-ІІІ), може бути лише суб`єкт господарювання. Положеннями спеціального закону покладено на перевізника обов`язок з забезпечення, а водія - пред`явлення для перевірки відповідних документи. У даному випадку, інформація щодо власника транспортного засобу була взята з Єдиного державного реєстру транспортних засобів. Власник транспортного засобу не визначив належного користування транспортного засобу.

Апелянт зазначає, що для транспортних засобів, що перебувають, зокрема у користуванні у фізичних чи юридичних осіб, реєстраційним документом, наявність яких є обов`язковою згідно з вимогами статей 39, 49 Закону №2344-Ш, є тимчасовий реєстраційний талон на транспортний засіб. Тобто, нормами чинного законодавства визначено, що власник транспортного засобу в разі передачі транспортного засобу в тимчасове користування зобов`язаний зробити перереєстрацію такого транспортного засобу, водій здійснюючи перевезення вантажів зобов`язаний надати для перевірки не лише свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, але й документи на підставі яких на законних підставах використовується транспортний засіб (договір оренди та тимчасовий реєстраційний талон).

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

Начальником Управління Укртрансбезпеки прийнято постанову від 04.11.2021 року № 317079 про застосування до Підприємства адміністративно-господарського штрафу в розмірі 34000,00 грн. за порушення правил Закону України «Про автомобільний транспорт».

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону Законом України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001р. № 2344-ІІІ (далі - Закон № 2344) законодавство про автомобільний транспорт складається із цього Закону, законів України «Про транспорт», «;Про дорожній рух», чинних міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів у сфері автомобільних перевезень.

При цьому, згідно ст. 1 Закону № 2344, автомобільний транспорт - галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами.

Автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Водій - особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка.

Послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Статтею 6 Закону № 2344, зокрема, встановлено, що реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, прийняті в межах його компетенції, обов`язкові до виконання на території України.

Державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.

Згідно із статтею 18 Закону №2344, з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов`язані: організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України; здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці; здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням.

Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов`язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю.

Положення щодо режимів праці та відпочинку водіїв транспортних засобів визначається законодавством.

Відповідно до статті 34 Закону №2344, автомобільний перевізник повинен, серед іншого, виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.

За правилами статті 48 Закону №2344, автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.

Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

У разі перевезення небезпечних вантажів крім документів, передбачених частиною другою цієї статті, обов`язковими документами також є: для автомобільного перевізника - ліцензія на надання відповідних послуг; для водія - свідоцтво про допущення транспортного засобу до перевезення певних небезпечних вантажів, свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозять небезпечні вантажі, письмові інструкції на випадок аварії або надзвичайної ситуації.

При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що перелік необхідних документів для здійснення внутрішніх перевезень вантажів не є вичерпним, оскільки статтею 48 цього Закону визначено, що законодавством можуть бути передбачені інші документи необхідні для внутрішніх перевезень вантажів.

На підставі абзацу 16 частини 1 статті 60 Закону, за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20 відсотків, але не більше 30 відсотків при перевезенні неподільного вантажу без відповідного дозволу або подільного вантажу - штраф у розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отже, аналізуючи вищенаведені правові норми, суд вважає, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, зокрема, за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм покладається виключно на автомобільних перевізників.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у поставові від 09.08.2019р. у справі за №806/1450/16, який в силу положень ч.5 ст.242 КАС України, суд враховує до спірних правовідносин при виборі і застосуванні норм права.

З урахуванням з`ясування фактичних обставин справи апеляційним судом встановлено, що транспортний засіб на праві власності належать позивачу, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

Проте, як встановлено судами, за позивачем по справі, зареєстровано наступні транспортні засоби, а саме:

-Транспортний засіб: реєстраційний номер: НОМЕР_1 ; марка: MAN, модель: ТGХ 18.440ВLS, тип: Вантажний - Спеціалізований / FREIGHT - SR, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_2 ( 160395, повна маса: 18 000, маса без навантаження: 7 525, колір: білий, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серія: НОМЕР_3 , дата реєстрації: 24.07.2020 року та

Транспортний засіб: реєстраційний номер: НОМЕР_4 ; марка: MAGYAR, модель: SR3MEB, тип: Спеціалізований напівпричіп Н/ПР-Цистерна Небез-Е, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_5 , повна маса: 34 0000, маса без навантаження: 8 200, колір: білий, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серія: НОМЕР_6 , дата реєстрації: 16.07.2020 року.

Тобто власником зазначених вище транспортних засобів є Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОНАФТА», відповідно позивач в даній справі.

01 вересня 2020 року між ним - Позивачем по справі та Приватним підприємством «ЕЛЬБІ» укладено договір оренди транспортних засобів №109/2020-Е, від « 01» вересня 2020 року, в тому числі передача в тимчасове користування транспортних засобів, а саме:

Транспортний засіб: реєстраційний номер: НОМЕР_1 ; марка: MAN, модель: ТСХ 18. 440ВLS, тип: Вантажний - Спеціалізований / FREIGHT - SR, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_2 , повна маса: 18 000, маса без навантаження: 7 525, колір: білий, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серія: НОМЕР_3 , дата реєстрації: 24.07.2020 року та

Транспортний засіб: реєстраційний номер: НОМЕР_4 ; марка: MAGYAR, модель: SR3MEB, тип: Спеціалізований напівпричіп Н/ПР-Цистерна Небез-Е, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_5 , повна маса: 34 0000, маса без навантаження: 8 200, колір: білий, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серія: НОМЕР_6 , дата реєстрації: 16.07.2020 року.

Передача транспортних засобів підтверджується Актом приймання-передачі транспортних засобів до Договору оренди транспортних засобів № 109/2020-Е, від 01 вересня 2020 року.

08.09.2021 року під час вчинення порушення водієм Приватного підприємства «ЕЛЬБІ» ОСОБА_1 на транспортному засобі: реєстраційний номерний знак транспортного засобу: НОМЕР_1 ; марка: MAN та реєстраційний номерний знак транспортного засобу: НОМЕР_4 ; марка: MAGYAR здійснювалось транспортування вантажу, а саме: UN 1202, Паливо диз. Energy-ДП-Л-Євро5-ВО, 3.0., III (код УКТ ЗЕД 2710194300), маса нафтопродуктів (нафти), г. 24,840, згідно із товарно-транспортної накладної на відпуск нафтопродуктів (нафти) № 278224/1 від « 08» вересня 2021 року.

На виконання норми, передбаченої статтею 48 Закону, Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОНАФТА» долучило до матеріалів справи наступні документи:

Документи для здійснення внутрішніх перевезень вантажів відносно автомобільного перевізника: Договір оренди транспортних засобів № 109/2020-Е від 01 вересня 2020 року, що є документом, який засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах.

Документи для здійснення внутрішніх перевезень вантажів відносно водія: Посвідчення водія відповідної категорії, а саме: посвідчення водія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серія: НОМЕР_7 ; Реєстраційні документи на транспортний засіб, а саме: Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) серія: НОМЕР_3 , дата реєстрації: 24.07.2020 року,Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) серія: НОМЕР_6 , дата реєстрації: 16.072020 року, Товарно-транспортна накладна на відпуск нафтопродуктів (нафти) № 278224/1 від 08.09.2021 року.

Також, долучено до матеріалів справи наступні документи: для автомобільного перевізника - ліцензія на надання відповідних послуг; для водія - свідоцтво про допущення транспортного засобу до перевезення певних небезпечних вантажів, свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозять небезпечні вантажі, письмові інструкції на випадок аварії або надзвичайної ситуації.

На виконання норми, передбаченої ч. 2 ст. 48 Закону України № 2344-Ш, Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОНАФТА» долучило до матеріалів справи наступні документи:

Документи для здійснення внутрішніх перевезень вантажів відносно автомобільного перевізника: Ліцензія на надання відповідних послуг, а саме: Ліцензія Приватного підприємства «ЕЛЬБІ» на внутрішні перевезення небезпечних вантажів та небезпечних відходів вантажними автомобілями, видана на підставі рішення Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) № 253 від 24.05.2016 року.

Документи для здійснення внутрішніх перевезень вантажів відносно водія: Свідоцтво про допущення транспортного засобу до перевезення певних небезпечних вантажів, а саме: Свідоцтво про допущенна транспортних засобів до перевезення визначених небезпечних вантажів, серія: Е, номер: № 022683, виробник транспортного засобу: МАЙ, ідентифікаційний номер транспортного засобу: \УМА05Х222С\У160395, реєстраційний номер: НОМЕР_1 , Свідоцтво про допущення транспортних засобів до перевезення визначених небезпечних вантажів, серія: І, номер: № 022684, виробник транспортного засобу: МАСУАК, ідентифікаційний номер транспортного засобу: НОМЕР_8 , реєстраційний номер: НОМЕР_4 , Свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозить небезпечні вантажі а саме- Свідоцтво ДОПВН про підготовку водія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 серія НОМЕР_9 .

Відповідно до товарно-транспортної накладної перевізником є Приватне підприємство «ЕЛЬБІ» (ідентифікаційний код юридичної особи- 317618781)

Відповідно до відомостей, які містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Приватне підприємство «ЕЛЬБІ» (ідентифікаційний код юридичної особи: 31761878), види його діяльності становить КВБД: 49.41 Вантажний автомобільний транспорт, в тому числі КВЕД: 52.24 Транспортне оброблення вантажів.

У свою чергу, згідно із відомостей, які містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОНАФТА» (ідентифікаційний код юридичної особи: 24434252) зареєстроване за адресою: 52005, Дніпропетровська область, Дніпровський район, селище міського типу Слобожанське, вулиця Василя Сухомлинського, будинок 70 А, види його діяльності становить КВЕД: 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний); КВЕД: 77.11 Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів; КВЕД: 77.12 Надання в оренду вантажних автомобілів.

Як зазначалось, згідно ст. 1 Закону № 2344, автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Приписами пункту 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту та зв`язку № 363 від 14.10.1997р., визначено:

Перевізник - фізична або юридична особа суб`єкт господарювання, який надає послуги з перевезень вантажів чи здійснює за власний кошт перевезення вантажів автомобільними транспортними засобами.

Товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу.

Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами.

Відповідно до пункту 11.1 зазначених Правил, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил.

Товарно-транспортну накладну суб`єкт господарювання може оформлювати без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім`я, по батькові) Перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які дають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.

Сторони можуть внести до товарно-транспортної накладної будь-яку іншу інформацію, яку вони вважають необхідною.

Аналіз вищезазначених положень Правил та форми яка наведена в додатку 7 до цих Правил, свідчить, що у будь-якому разі товарно-транспортна накладна має містити обов`язкову інформацію (обов`язкові реквізити) визначену цими Правилами та відображену у додатку.

Отже, правила перевезення вантажів автомобільним транспортом України, а також постанова Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 р. №207, якою затверджено Перелік документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні встановлюють, визначають що товарно-транспортна накладна (ТТН) обов`язково повинна оформлятися, якщо перевезення вантажу здійснюється автомобільним транспортом на договірних умовах (тобто коли є послуга перевезення вантажу).

Позивач надав посадовим особам відповідача відповідні документи, зокрема пояснення та товарно транспортні накладні.

Таким чином, під час розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт у фахівців відповідача була наявна інформація щодо автомобільного перевізника.

Доказів які б спростовували дану інформацію матеріали справи не містять.

Отже позивач на момент перевірки не перебував в статусі перевізника та не здійснював перевезення вантажу.

Тобто, зазначене свідчить, що позивач у даному випадку як вже зазначалось не є автомобільним перевізником, а отже і суб`єктом порушення, передбаченого статтею 60 Закону № 2344-ІІІ.

Однак, в супереч приписам чинного законодавства про автомобільний транспорт до відповідальності безпідставно притягнуто позивача, який не виступав автомобільним перевізником у межах спірних правовідносин.

З огляду на вищезазначене, враховуючи те, що на момент проведення відповідачем рейдової перевірки позивач у спірних правовідносинах не виступав автомобільним перевізником у розумінні Закону України Про автомобільний транспорт, суд приходить до висновку про необґрунтованість прийнятих постанов про застосування саме до позивача адміністративно - господарського штрафу, а відтак вони підлягає скасуванню.

Не є юридично спроможним також висновок апелянта стосовно того, що у межах спірних правовідносин обов`язковою є наявність тимчасового реєстраційного талона, з огляду на те, що оформлення такого талона, з урахуванням приписів чинного законодавства не є обов`язковим.

Зокрема, відповідно до абзацу 4 пункту 16 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 року № 1388, тимчасовий реєстраційний талон видається сервісним центром МВС за бажанням користувача чи розпорядника транспортним засобом та за зверненням власника, що передав транспортний засіб у користування і/або розпорядження фізичній або юридичній особі на строк, зазначений у його заяві або документах, які підтверджують право користування і/або розпорядження транспортним засобом.

Також, у даному випадку, відповідачем безпідставно покладено на позивача обов`язок із доведення того, що він не є перевізником в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт», оскільки в силу приписів ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Крім того, згідно із ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно із ст.181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У силу приписів ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Статтею 799 ЦК України передбачено, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі, а якщо цей договір укладено за участю фізичної особи, то він підлягає нотаріальному посвідченню.

Тобто, недотримання нотаріальної форми посвідчення договору найму транспортного засобу свідчить про нікчемність правочину.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що договір оренди транспортного засобу є правомочним і не потребує додаткового нотаріального посвідчення, оскільки позивач здійснює свою діяльність з метою одержання прибутку та зареєстрований відповідно до закону як підприємець. Документи, які містяться у матеріалах справи, свідчать про те, що даний договір оренди транспортного засобу укладено між суб`єктами господарювання. Отже, положення частини 2 статті 799 ЦК України не можуть бути застосовані до даних спірних правовідносин, оскільки поняття фізичної особи-підприємця та юридичної особи у цих правовідносинах є однаковими. Крім того, не додержання нотаріальної форми посвідчення договору сторонами, не може свідчити про відсутність господарських відносин між ними. При цьому, матеріали справи, а саме товарно-транспортна накладна, підтверджує з виконання договору.

Будь-яких доказів щодо відсутності господарських правовідносин між позивачем та автомобільним перевізником матеріали справи не містить.

Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 18.12.2012р. у справа № 14/5025/1982/11 та постанові Верховного Суду від 09 серпня 2019 року у справі №806/1450/16.

Стосовно рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрати на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС України).

Частина 4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).

При цьому, обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.

Суд звертає увагу, що відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу від іншої сторони виключає можливість суду самостійно (без указаного клопотання) зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу (постанови Верховного Суду від 29.03.2018 р. у справі №907/357/16, від 18.12.2018 р. у справі №910/4881/18).

Разом з цим, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Так, суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Позивачем подана заява про винесення додаткового рішення стосується розподілу судових витрат, а саме позивач просив стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу.

Проаналізувавши зроблений позивачем розрахунок, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача у сумі 6000 грн..

Як зазначалось, обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.

Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду щодо вирішення питань з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 02.10.2019 (справа № 815/1479/18), від 15.07.2020р. (справа № 640/10548/19), від 21.01.2021р. (справа № 280/2635/20).

Разом з цим, як зазначалось, вирішуючи спір щодо розміру витрат правничої допомоги, суд виходив з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та на думку, суду дійшов до вірного висновку щодо зменшення їх розміру. При цьому, законодавство вимагає документального підтвердження та доведення витрат, при цьому не встановлює вичерпного чи обов`язкового переліку документів які необхідні надати, вказаний доказ не обов`язковим для підтвердження понесених судових витрат.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.11.2021р. у справі № 910/7586/19 щодо вирішення питання стягнення витрат на правничу допомогу у склад якої включено витрати на участь адвоката у судовому засіданні, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

У цій постанові Верховний Суд указував, що беручи на себе обов`язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов`язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов`язків клієнта. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно, вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.

При цьому, Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021р. у справі № 910/12876/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21 зауважувала, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21 також зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020р. у справі № 904/4507/18.

Суд зазначає, що відповідач не спростовує надання правничої допомоги, при цьому, апеляційна скарга не містить вимоги щодо зменшення судових витрат, а відповідач фактично наполягає на відмові у стягненні судових витрат, що за наявністю наданої правничої допомоги не передбачено чинним процесуальним законодавством.

Також, як вбачається з матеріалів справи , судом враховано зазначені апелянтом обставини.

Вирішуючи спір щодо розміру витрат правничої допомоги, суд виходив з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та на думку суду, дійшов до вірного висновку щодо зменшення їх розміру. Відповідач не довів неспівмірність витрат заявлених до відшкодування, визначених судом першої інстанції, не надав будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката є явно завищеними на ринку юридичних послуг.

Враховуючи викладене, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що керуючись принципами справедливості та верховенства права, критерієм розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням наявних доказів, відшкодуванню підлягають 6000 грн.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено апеляційним судом у даній справі.

За положенням ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції дотримано норми матеріального та процесуального права та суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що відповідно до статті 316 КАС України, обумовлює для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.02.2022 в адміністративній справі №160/22384/21 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.02.2022 року в адміністративній справі №160/22384/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОНАФТА" до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки, третя особа Державна служба України з безпеки на транспорті про визнання протиправною і скасування постанови від 04.11.2021р. № 317079 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати підписання та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддяС.В. Білак

суддяН.А. Олефіренко

суддяВ.А. Шальєва