Постанова

від 17.05.2023 по справі 902/1706/13

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2023 року Справа № 902/1706/13(902/958/20)

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Саврій В.А., суддя Миханюк М.В. , суддя Коломис В.В.

при секретарі судового засідання Комшелюку А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича на рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 (повний текст - 01.07.2022) у справі №902/1706/13(902/958/20) (суддя Лабунська Т.І.)

за позовом арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича

до ОСОБА_1

про витребування земельної ділянки

в межах справи №902/1706/13

за заявою Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк"

до Фізичної особи-підприємця Бойдаченко Антона Павловича

про банкрутство

за участю представників:

арбітражного керуючого Микитьона В.В. Бігунець І.М.

В С Т А Н О В И В

В провадженні господарського суду Вінницької області перебуває справа №902/1706/13 за заявою АТ "ОТП Банк" про банкрутство ФОП Бойдаченка А.П.

В межах справи №902/1706/13 здійснюється розгляд позовної заяви арбітражного керуючого Микитьона В.В. в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка А.П. до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 30.03.2021, яке залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021, позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, площею 0,0488 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 179952805101.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.12.2021 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 та рішення господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі №902/1706/13(902/958/20) скасовано.

Справу №902/1706/13(902/958/20) направлено на новий розгляд до господарського суду Вінницької області.

У постанові Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення постановлені за відсутності належної оцінки доводів стосовно встановлення обставин добросовісності набувача, що має ключове значення для правильного вирішення спору про витребування майна в порядку ст.388 ЦК України і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а відтак, не можуть вважатися такими, що відповідають критеріям справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу повноти оцінки доказів, перевірки та встановлення обставин справи, зокрема, обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для застосування положень ст.ст.387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, свідчить про передчасність здійснених висновків у даній справі щодо наявності правових підстав для витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Встановивши зазначені порушення, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 та рішення господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі №902/1706/13(902/958/20) підлягають скасуванню, а справа у скасованій частині - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду першої інстанції слід врахувати викладене в даній постанові, всебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи в їх сукупності, з`ясувати питання добросовісності/недобросовісності набувача, врахувати критерій "пропорційності" втручання у право власності набувача майна відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне, обґрунтоване та справедливе рішення.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20) відмовлено у позові арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки. Скасовано заходити забезпечення позову, застосовані постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі №902/1706/13(902/958/20) шляхом накладення арешту на земельну ділянку, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, площею 0,0488 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 179952805101. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в сумі 2369,55 грн залишено за позивачем. Стягнуто з арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича на користь ОСОБА_1 3555,00 грн - витрат на сплату судового збору за подання апеляційної скарги та 4740,00 грн - витрат на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням арбітражний керуючий Микитьон Віктор Васильович звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.

В скарзі апелянт, зокрема, зазначає, що відповідно до ст.388 ЦК України добросовісність чи недобросовісність набуття майна визначається не лише тим чи знав набувач майна але і тим чи міг знати набувач майна про те чи має особа право його відчужувати. Проте суд не проаналізував обставини чи відповідач могла знати про те, що вказане майно не належить особі, в якої відповідач придбала спірне майно.

Відповідач могла дізнатися про те, що ОСОБА_3 (син боржника) не є фактичним власником спірного майна, оскільки не дивлячись на те, що в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 14.05.2020 був запис про власника спірного майна ОСОБА_3 , пріоритет над вказаними записами має правовстановлюючий документ, яким спростовується такий запис, а саме - заочне рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 по справі №127/5621/16-ц, повний текст якого міститься в єдиному державному реєстрі судових рішень, а також ухвала господарського суду Вінницької області від 05.08.2015 у справі №902/1706/13, якою було визнано недійсними договори дарування спірних об`єктів нерухомого майна.

На підставі викладеного просить суд скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20) та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Як вбачається з довідки щодо руху апеляційної скарги від 03.03.2023, апеляційна скарга арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильович в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича у справі №902/1706/13(902/958/20) надійшла на офіційну електронну пошту суду 26.07.2022. Однак, в супереч статті 260 ГПК України реєстрація апеляційної скарги та, відповідно, автоматизований розподіл уповноваженою особою відділу документобігу та організаційного забезпечення помилково не було здійснено. 03.03.2023 згідно даних комп`ютерної програми Діловодство спеціалізованого суду апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильович в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича у справі №902/1706/13(902/958/20) на рішення Господарського суду Вінницької області від 21.07.2022 зареєстровано та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями призначено склад колегії суддів: Саврій В.А. - головуючий суддя, Миханюк М.В., Коломис В.В.

Листом від 06.03.2023 матеріали справи №902/1706/13(902/958/20) витребувано з господарського суду Вінницької області.

13.03.2023 матеріали справи №902/1706/13(902/958/20) надійшли до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2023 апеляційну скаргу Арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича на рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20) - залишено без руху.

27.03.2023 до суду апеляційної інстанції від апелянта надійшло клопотання на виконання ухвали суду, до якого долучено докази сплати судового збору в розмірі 3555,00 грн та докази надсилання копії апеляційної скарги з доданими до неї документами іншим учасникам справи.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 поновлено арбітражному керуючому Микитьону Віктору Васильовичу строк на апеляційне оскарження рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20), відкрито апеляційне провадження та призначено розгляд апеляційної скарги на 19.04.2023 об 11:00год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33001, м.Рівне, вул.Яворницького, 59 у залі судових засідань №4.

13.04.2023 від апелянта надійшли пояснення по справі у яких зазначає, що в судовій справі №902/1706/13(902/959/20), яка розглядалася Північно-західним апеляційним господарським судом між тими ж самими сторонами було встановлено факти та обставини, які є преюдиціальними щодо даної справи. Так, зокрема, в постанові Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.02.2023 у справі №902/1706/13(902/959/20) з наданої суду заяви свідка, яка засвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Миронюк Н.В. судом було встановлено, що Бойдаченко Світлана Миколаївна (представник продавця) є колишньою дружиною боржника і являється в свою чергу донькою ОСОБА_1 (покупець), а ОСОБА_3 (продавець) є сином ОСОБА_4 (представник продавця) та сином боржника, а також онуком ОСОБА_1 (покупець) Оскільки сторонами спірного правочину по відчуженню земельної ділянки по даній справі є ті ж самі особи, що і оспорюваного правочину по відчуженню майна по справі №902/1706/13(902/959/20), яка розглядалася Північно-західним апеляційним господарським судом в межах справи, то відтак встановлені обставини у справі №902/1706/13(902/959/20) слід вважати такими, що не потребують повторного доказуванню в межах справи №902/1706/13(902/958/20).

19.04.2023 до суду від арбітражного керуючого Микитьона В.В. надійшло клопотання про стягнення судових витрат на правову допомогу в розмірі 22000 грн.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 17.05.2023 представник арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича підтримала вимоги та доводи апеляційної скарги, надала пояснення по справі. Просила скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20) та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Інші учасники провадження не забезпечили явку своїх представників у судове засідання, причини неявки не повідомили.

Відповідно до ч.12 ст.270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки учасники провадження у справі повідомлялися про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов`язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами, у відповідності до вимог ст.269 ГПК України.

Розглядом матеріалів справи встановлено.

Ухвалою господарського суду Вінницької області від 05.08.2015 у справі №902/1706/13, зокрема, визнано недійсними договір дарування земельної ділянки кадастровий номер: 0510136600:02:064:0033, площею 0,488 га, що був посвідчений 14.10.2013 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О. та зареєстрований в реєстрі за №2940.

Згідно матеріалів справи №902/1706/13, відповідна ухвала суду в апеляційному порядку не оскаржувалася на набула законної сили.

Зазначеною ухвалою суду були встановлені такі обставини.

Згідно укладеного 14.10.2013 договору дарування земельної ділянки кадастровий номер: 0510136600:02:064:0033, площею 0,488 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 її власником стала ОСОБА_5 .

В подальшому, згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки (зареєстровано в реєстрі за №2498), укладеного 09.10.2014 між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 0,0488 га, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ..

При цьому, в ухвалі від 05.08.2015 у справі №902/1706/13, суд дійшов висновку, що боржник - ФОП Бойдаченко А.П. на протязі року до порушення справи про банкрутство №902/1706/13 та після порушення даної справи, на підставі договорів безоплатно здійснив відчуження нерухомого майна за рахунок якого можливе виконання боргових зобов`язань боржника перед кредитором та прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, в зв`язку з чим, наявні правові підстави для визнання оспорюваного договору недійсним з врахуванням заяви про уточнення вимог.

Окрім того, за змістом вищевказаної ухвали суду, розглянувши вимогу кредитора щодо витребування з володіння ОСОБА_3 зазначених у заяві про уточнення вимог земельних ділянок, приміщень та житлового будинку, суд звернув увагу на те, що відповідачем за вимогою стосовно витребування майна у даному спорі є фізична особа.

За цих обставин, в ухвалі від 05.08.2015 суд дійшов висновку про припинення провадження у справі №902/1706/13 в частині заяви щодо витребування з володіння ОСОБА_3 земельних ділянок, приміщень та житлового будинку на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України, якою було визначено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Водночас, судом встановлено, що арбітражний керуючий Василик В.В. звернувся до Вінницького міського суду з позовом до ОСОБА_3 за участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача ПАТ "ОТП Банк" та на стороні відповідача ОСОБА_5 про витребування майна.

Так, згідно наявного в матеріалах цієї справи заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 до справі №127/5621/16-ц за позовом арбітражного керуючого Василика В.В. до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача ПАТ "ОТП Банк" та на стороні відповідача ОСОБА_5 про витребування майна, вирішено: витребувати від ОСОБА_3 у власність ОСОБА_2 , зокрема, земельну ділянку, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, площею 0,0488 га, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 179952805101.

Відтак, зазначеним вище судовим рішенням було вирішено питання щодо витребування майна у власність ОСОБА_2 , в т.ч. оспорюваних земельної ділянки.

При цьому, цим заочним рішенням суду встановлено, що сторонами договорів дарування були ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , особа, яка незаконно отримала у власність від ОСОБА_2 майно. Тобто, на момент відчуження майна ОСОБА_2 був власником, однак втратив своє право власності внаслідок укладення договорів дарування, які в подальшому були визнані недійсними ухвалою господарського суду Вінницької області від 05.08.2015 у справі №902/1706/13.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 30.03.2017 у справі №127/5621/16-ц, заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 скасовано та ухвалено нове рішення, яким: у задоволені позову арбітражного керуючого Василика В.В. до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" та на стороні відповідача ОСОБА_5 про витребування майна відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №127/5621/16-ц, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 30.03.2017 скасовано, а заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 - залишено в силі.

У вищевказаній постанові Верховного Суду зазначено, що розглядаючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що останній власник спірного майна, яке належало ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем, оскільки є рідним сином ОСОБА_2 та онуком ОСОБА_5 , а тому знав чи міг знати про процедуру банкрутства ФОП Бойдаченка А.П. та необхідність включення такого майна до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів.

До того ж, як свідчать наявні в матеріалах справи відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_3 набув права власності на спірне майно на підставі договорів дарування, тобто на безоплатній основі. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для витребування від ОСОБА_3 у власність ФОП Бойдаченка А.П. спірних об`єктів нерухомості та земельних ділянок. Суд першої інстанції правильно встановив обставини, що мають значення для справи, та надав їм відповідну юридичну оцінку, а тому ухвалене ним рішення про задоволення позову арбітражного керуючого Василика В. В. є законним і обґрунтованим.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02 лютого 2023 року у справі№902/1706/13(902/959/20) встановлено наступні обставини.

Договір купівлі-продажу від 14.05.2020, за яким було продано спірне нерухоме майно (магазин з прибудовою), був укладений між ОСОБА_3 , який є сином боржника - ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 , яка є рідною бабою ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_4 , яка згідно умов договору діяла за дорученням ОСОБА_3 , є матір`ю останнього та рідною донькою ОСОБА_1 .

Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи Актом опитування адвокатом від 01.11.2022, а також нотаріально завіреною заявою свідка.

Так, відповідно до заяви свідка у справі №902/1706/13(902/959/20), що засвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Миронюк Н.В. та зареєстрована у реєстрі за №92, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , надав наступні відомості щодо обставин справи, які можуть свідчити про недобросовісність набувача при укладенні договору купівлі-продажу, що зареєстрований в реєстрі за номером 629, а саме щодо обставин незаконного придбання відповідачем у свою власність магазину з прибудовою під номером АДРЕСА_2 : " ОСОБА_4 моя колишня жінка ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) являється донькою ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 ). ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 є сином ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) та моїм сином, а також онуком ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 )".

Відповідно до положень 4, 5 статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Факти, передбачені наведеною нормою, мають для суду преюдиційний характер.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх вже встановлено у рішенні, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву законність судового акта, який вступив в законну силу.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17.05.2021 у справі №917/804/20).

Отже, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Таким чином, факти встановлені в рішеннях судів, що набрали законної сили та описані вище є встановленими та не підлягають доказуванню.

Поряд з цим, земельна ділянка, кадастровий номер 0510136600:02:064:0003, площею 0,488 га, яка розташована за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 , була продана ОСОБА_3 відповідачу - ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 14.05.2020, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В. за реєстраційним номером 630, що підтверджується наявним у матеріалах справи відповідним договором.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №22569295 від 26.09.2020 земельна ділянка, кадастровий номер 0510136600:02:064:0003, площею 0,488 га була продана ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу, серія та номер: 630, виданий 14,05.2020, видавник: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В.

Предметом позову у цій справі є матеріально-правова вимога про витребування земельної ділянки від відповідача у власність банкрута - ОСОБА_2 , в інтересах якого ліквідатором боржника заявлено відповідний позов.

У позові повідомляється, що ні банкрут - ОСОБА_2 , ні ліквідатор боржника не відчужували та не укладали із відповідачем вищевказаних договорів купівлі-продажу, а спірне майно перебуває у власності ОСОБА_3 неправомірно, відтак подальше відчуження останнім у власність ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020 суперечить вищевказаним судовим рішенням, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, враховуючи висновки Верховного Суду у даній справі, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду зазначає наступне:

Відповідно до частин першої та другої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 400 Цивільного кодексу України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Статтею 330 Цивільного кодексу України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 Цивільного кодексу України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Велика Палата Верховного Суду відзначає, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (провадження №14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження №14-436цс19).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (провадження №12-127гс19, пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (провадження №14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (провадження №12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 12-35гс21).

За твердженнями позивача спірне майно перебуває у власності ОСОБА_3 неправомірно, відтак подальше відчуження останнім у власність ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020 суперечить вищевказаним судовим рішенням, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу.

Судом першої інстанції встановлено, що при укладенні договору купівлі-продажу приватним нотаріусом було перевірено документи, що підтверджують право власності ОСОБА_3 на відчужувану земельну ділянку, та перевірено наявність речових прав на вказане майно на підставі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Згідно відомостей, що містилися на той час в Державному реєстрі речових прав право власності на майно, спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_3 .

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець насамперед ставить у залежність від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

Згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. Добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має право його відчужувати, а недобросовісним володільцем є та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) є можливим у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.

Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (було загублено, викрадено, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав або повинен був знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема те, що продавець майна не мав права його відчужувати, це може свідчити про недобросовісність набувача й бути підставою для задоволення позову про витребування у нього цього майна.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.02.2023 у справі №902/1706/13(902/959/20) було встановлено наступні обставини.

ОСОБА_3 є сином боржника - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є рідною бабою ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_4 є матір`ю останнього та рідною донькою ОСОБА_1 .

Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи Актом опитування адвокатом від 01.11.2022, а також нотаріально завіреною заявою свідка.

Так, відповідно до заяви свідка у справі №902/1706/13(902/959/20), що засвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Миронюк Н.В. та зареєстрована у реєстрі за №92, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , надав наступні відомості щодо обставин справи, які можуть свідчити про недобросовісність набувача при укладенні договору купівлі-продажу, що зареєстрований в реєстрі за номером 629, а саме щодо обставин незаконного придбання відповідачем у свою власність магазину з прибудовою під номером АДРЕСА_2 : " ОСОБА_4 моя колишня жінка ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) являється донькою ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 ). ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 є сином ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) та моїм сином, а також онуком ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 )".

Встановлені вказаною вище постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.02.2023 у справі №902/1706/13(902/959/20) обставини щодо родинних взаємовідносин та взаємопов`язаності сторін спірного правочину є преюдиціальними в силу ч.4 ст.75 ГПК України під час розгляду позовної заяви ліквідатора боржника у справі №902/1706/13(902/958/20).

Отже, договір купівлі-продажу, за яким було продано спірну земельну ділянку, був укладений між ОСОБА_3 , який є сином боржника - ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 , яка є рідною бабою ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_4 , яка згідно умов договору діяла за дорученням ОСОБА_3 , є матір`ю останнього та рідною донькою ОСОБА_1 .

Отже, суб`єктами укладення правочину, на підставі якого відбувалось подальше відчуження спірної земельної ділянки, виступають члени однієї родини.

Оскільки ОСОБА_1 (покупець) являється матір`ю ОСОБА_4 (представник продавця за довіреністю), а ОСОБА_3 (продавець) являється внуком ОСОБА_1 та сином ОСОБА_4 , наявні підстави вважати, що усі ці особи знали і повинні були знати, що у ОСОБА_3 відсутні повноваження та права щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

Згідно ч.5 ст.12 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом, тобто за змістом цієї норми добросовісність набувача презюмується.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.

Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав або повинен був знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема те, що продавець майна не мав права його відчужувати, це може свідчити про недобросовісність набувача й бути підставою для задоволення позову про витребування у нього цього майна.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи у тому, що вона набуває майно у суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Щодо застосовуваного законодавцем поняття "повинен був знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов`язаний був про це знати.

Колегія суддів приходить до висновку, що у даному випадку критерій наявності родинних зав`язків сторін договору купівлі-продажу спірного майна є доказом того, що відповідач є недобросовісним набувачем і була обізнана про факт того, що магазин з прибудовою не належав продавцю (внуку відповідачки) майна.

Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що в рішенні (заочне) Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц судом встановлено, що спірне нерухоме майно неодноразово вибувало з власності боржника до його родичів, зокрема до його сина - ОСОБА_3 та в подальшому до ОСОБА_5 , яка є його рідною бабою, що в свою чергу не може свідчити про добросовісність набувачів спірного майна.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження).

Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Вчинення членами однієї родини ряду правочинів фактично підтверджує їх обізнаність з обставинами та метою їх укладення, що виключає добросовісність набуття права власності в порядку статті 388 Цивільного кодексу України.

Суд апеляційної інстанції не приймає твердження відповідача про статус добросовісного набувача спірного майна від ОСОБА_3 , перевірку приватним нотаріусом правомірності договору та походження спірного майна, а також сплати вартості майна, що придбавається, оскільки наведені обставини не спростовують доводи позивача щодо недобросовісності відповідача під час укладення договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна з продавцем, від імені якого діяла її донька - ОСОБА_4 , та не доводять, що ОСОБА_1 , яка є рідною бабою ОСОБА_3 (продавця) та матір`ю ОСОБА_4 , не знала або не могла знати про те, що нерухоме майно вибуло із володіння боржника - ОСОБА_2 з порушенням закону, всупереч засадам цивільного законодавства (таким як справедливість, добросовісність та розумність) (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України), а також принципу неприпустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Згідно з ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Приймаючи до уваги наведене вище, зважаючи на встановлені факти неправомірності перебування у власності ОСОБА_3 спірного майна, яке належить боржнику - ОСОБА_2 , та його відчуження у власність відповідача за договором купівлі-продажу від 14.05.2020, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, площею 0,0488 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 179952805101.

Відповідачем було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності у поданих до суду поясненнях вх.№01-34/1631/21 від 22.02.2021.

Заява мотивована тим, що ні арбітражний керуючий, а ні ОСОБА_2 не вчинив жодних дій передбачених законом, щодо реєстрації права власності та набуття права власності на протязі більш ніж 3 роки. Позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату - 21.06.2016 постановлення заочного рішення Вінницького міського суду, і щонайменше з цієї дати починає перебіг строк позовної давності для звернення з даним позовом.

Згідно ч.1 ст.251 Цивільного кодексу України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до ч.1 ст.252 Цивільного кодексу України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Стаття 253 Цивільного кодексу України визначає, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

В силу ч.1 ст.254 Цивільного кодексу України, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

За змістом ст.256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст.257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Приписи ст.260 Цивільного кодексу України передбачають, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Згідно ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.03.2020 по справі №10/5026/995/2012, в разі пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів Боржника.

В основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб`єкта, чиї права порушено, тобто носія права, а не іншої особи, у тому числі якій за законом надано повноваження із захисту цього права (у справах про банкрутство цією особою є арбітражний керуючий).

А тому, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі пред`явлення позову у межах справи про банкрутство як особою, право якої порушене (боржником), так і в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою (арбітражним керуючим) перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила; оскільки в протилежному випадку має місце безпідставне наділення арбітражного керуючого як особи, що у справі про банкрутство діє від імені боржника, особливим статусом з наданням тим самим боржнику як носію права у спорі не передбаченої нормами закону переваги перед іншими учасниками цього спору у захисті своїх прав та інтересів, зокрема, обмежує протилежну сторону спору у захисті своїх прав та інтересів щодо предмета спору, і, відповідно, ставить її у нерівне становище перед суб`єктом звернення - боржником/арбітражним керуючим.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 09.04.2020 у справі №10/Б-743, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15.12.2017), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3234/16.

Отже, початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.

Саме ця остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 має враховуватись судами під час вирішення тотожних спорів, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17.

Як свідчать матеріали справи, ліквідатором боржника вчинялись дії щодо реєстрації права власності на оспорювану земельну ділянку, однак державним реєстратором було відмовлено у державній реєстрації права власності, що підтверджується наданою представником арбітражного керуючого копією рішення №48307296 від 20.08.2019 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Твердження відповідача про те, що позивачу було відомо про порушення його прав на дату постановлення заочного рішення Вінницького міського суду - 21.06.2016 є необґрунтованим, оскільки відповідним судовим рішенням було відновлено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку.

Поряд з цим, заочне рішення суду у справі №127/5621/16-ц набрало законної сили 21.08.2018 згідно постанови Верховного Суду від 21.08.2018, а тому саме з цієї дати 21.08.2018 дане заочне рішення набуло статусу законного та виникли правові підстави для вчинення відповідних реєстраційних дій.

При цьому, за наявності заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц, яке набрало законної сили 21.08.2018, у ліквідатора боржника були відсутні підстави для звернення до суду із позовом про витребування майна, аж до моменту укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.05.2020.

Саме з дати укладення вищевказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки - 14.05.2020 відбулося порушення права власності на належну на підставі заочного рішення суду від 21.06.2016 ОСОБА_2 оспорювану земельну ділянку, яка була набута відповідачем у власність, про що свідчать даний договір купівлі-продажу та вчинені реєстраційні дії.

Таким чином, твердження відповідача про те, що з 21.06.2016 розпочався перебіг позовної давності для звернення із позовом про витребування майна у цій справі, не відповідає встановленим обставинам справи.

Окрім того, ухвалою суду від 18.12.2019 було відсторонено арбітражного керуючого Василика В.В. від виконання повноважень ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. та призначено ліквідатором Фізичної особи-підприємця Бойдаченко А.П. у справі №902/1706/13 арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича.

Як повідомлено арбітражним керуючим у позовній заяві, обставини відчуження оспорюваної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 14.05.2020 були встановлені в ході ліквідаційної процедури, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер 225692956 від 26.09.2020.

Також, зазначені вище обставини щодо відчуження земельної ділянки поза волею боржника та арбітражного керуючого, були повідомлені ліквідатором у поданому до суду 21.10.2020 проміжному звіті про хід ліквідаційної процедури у справі №902/1706/13.

Отже, про факт відчуження оспорюваної земельної ділянки арбітражний керуючий Микитьон В.В. дізнався 26.09.2020, за наслідками формування та отримання вищевказаної Інформаційної довідки.

За наведених обставин, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна у даній справі розпочав свій перебіг, коли ліквідатор боржника дізнався про вибуття майна боржника до відповідача.

Враховуючи викладене та встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування строків позовної давності до позовних вимог у цій справі, оскільки позивач звернувся до суду у межах строку позовної давності, в зв`язку з чим, заява відповідача про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.

Згідно ч.1 ст.277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що господарським судом Вінницької області оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з огляду на що, апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича слід задоволити, а рішення місцевого господарського суду скасувати, прийнявши нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.

При цьому, витрати по сплаті судового збору у відповідності до ст.129 ГПК України покладаються на відповідача.

19.04.2023 до суду апеляційної інстанції від арбітражного керуючого Микитьона В.В. надійшло клопотання про стягнення судових витрат на правову допомогу в розмірі 22000 грн.

У заяві зазначено, що арбітражним керуючим Микитьоном В.В. було укладено з адвокатом Бігунець І.М. договори про надання правової допомоги від 01.07.2022 та 27.10.2022 з метою представництва інтересів скаржника у справі та надання іншої професійної правничої допомоги, потреба в якій може виникнути в ході здійснення апеляційного провадження по справі.

13.04.2023 р. між арбітражним керуючим Микитьоном В.В. та адвокатом Бігунець І.М. було підписано акт надання правової допомоги на суму 22000,00 грн з описом виконаних робіт та наданих послуг по справі №902/1706/13 (902/958/20).

На підставі викладеного заявник просить стягнути з відповідача ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 22000 гривень за наслідками розгляду справи №902/1706/13 (902/958/20).

Розглянувши заяву арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

За змістом ст.16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно зі ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч.1 ст.126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За змістом ст.1 Кодексу України з процедур банкрутства сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут).

Цією ж нормою Кодексу України з процедур банкрутства арбітражного керуючого визначено як одного із учасників у справі про банкрутство.

Частиною 2 ст. 126 ГПК України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частино 8 статті 129 ГПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.3 ст.126 ГПК України).

Водночас, за змістом ч.4 ст.126 ГПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.126 ГПК України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України.

Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

Отже, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 ст.129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 ст.129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору.

Наведений правовий висновок викладений об`єднаною палатою Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у справі №922/445/19.

Відповідно до ст.1 Кодексу України з процедур банкрутства, арбітражний керуючий - фізична особа, яка отримала відповідне свідоцтво та інформація про яку внесена до Єдиного реєстру арбітражних керуючих України.

Згідно із ч.1 ст.11 Кодексу України з процедур банкрутства арбітражним керуючим може бути громадянин України, який має вищу юридичну або економічну освіту другого (магістерського) рівня, загальний стаж роботи за фахом не менше трьох років або не менше одного року після отримання відповідної вищої освіти на керівних посадах, пройшов навчання та стажування протягом шести місяців у порядку, встановленому державним органом з питань банкрутства, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит.

Із наведених положень цього Кодексу вбачається, що законодавець визначив низку вимог щодо професійних якостей, рівня підготовки, професійного стажу фізичної особи, наявність яких дозволить фізичній особі належним чином виконувати обов`язки арбітражного керуючого у справі банкрутство та отримувати передбачену Кодексом України з процедур банкрутства грошову винагороду (основну та додаткову) та відшкодування витрат, пов`язаних з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство.

Верховний Суд акцентує, що хоча Кодекс України з процедур банкрутства не містить заборон арбітражному керуючому користуватись правовою допомогою під час виконання ним повноважень у справі про банкрутство, однак, залучаючи для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб, арбітражний керуючий має виходити з критерію їх дійсності та необхідності, а також розумності розміру понесених витрат на такі цілі.

Аналогічний правовий висновок, викладений Верховним Судом у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 19.05.2021 у справі №918/356/20.

Також, апеляційний господарський суд, вирішуючи питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, приймає до уваги статус арбітражного керуючого у справі про банкрутство (неплатоспроможність фізичної особи) та вимоги до особи арбітражного керуючого, який, залучаючи для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб, має виходити, зокрема, з їх дійсності та необхідності.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що у такому випадку, заявляючи про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, арбітражний керуючий має довести, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим та пропорційним до предмета спору. Також має бути взято до уваги складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

Як вбачається з матеріалів справи, правові позиції арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича щодо суті спору не змінювались, як у суді першої, так і у суді апеляційної інстанцій.

У арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича було достатньо знань та кваліфікації, щоб самостійно підготувати апеляційну скаргу та взяти участь у судовому засіданні, не залучаючи для забезпечення виконання своїх повноважень адвоката.

При цьому, арбітражним керуючим Микитьоном Вікторем Васильовичем не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено, що у даному випадку витрати на професійну правничу допомогу були дійсно необхідними, неминучими та пропорційними до предмета спору.

Водночас, на думку колегії суддів, Микитьон Віктор Васильович, який отримав свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та має відповідний досвід роботи, повинен володіти знаннями для ведення цієї справи.

Крім цього, у заяві про стягнення витрат на правничу допомогу арбітражним керуючим не доведено, що в нього недостатньо знань і кваліфікації для ведення цієї справи.

Враховуючи викладене, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7, 9 ст. 129 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку, що витрати арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича на професійну правничу допомогу, понесені нею при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, не підлягають відшкодуванню, а тому відмовляє у задоволенні заяви.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 09.11.2022 у справі №910/15050/20.

Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича задоволити.

2. Рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 у справі №902/1706/13(902/958/20) скасувати.

Прийняти нове рішення.

Позов задоволити.

Витребувати від ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ), у власність ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), земельну ділянку, кадастровий номер 0510136600:02:064:0033, площею 0,0488 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 179952805101.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) № 11 від 31.01.2013 року; поштова адреса офісу: а/с 289-В, м.Київ, 01001; ідент. код НОМЕР_4 ) 2369,55 грн - витрат на сплату судового збору.

3. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) №11 від 31.01.2013; поштова адреса офісу: а/с 289-В, м.Київ, 01001; ідент. код НОМЕР_4 ) 3555,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги.

4. Відмовити у задоволенні клопотання арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича про стягнення витрат на правову допомогу.

5. Видачу наказів доручити господарському суду Вінницької області.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 23.05.2023.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Миханюк М.В.

Суддя Коломис В.В.