Постанова

від 24.05.2023 по справі 522/11931/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2614/23

Справа № 522/11931/15-ц

Головуючий у першій інстанції Чернявська Л.М.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.05.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Цюри Т.В.,

з участю секретаря Шлапак А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2021 року, постановленого під головуванням судді Чернявської Л.М., повний текст рішення складений 10 грудня 2021 року, у цивільній справі за позовом заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача товариство з обмеженою відповідальністю «Творче об`єднання Дюк» про витребування майна з чужого незаконного володіння та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про стягнення грошових витрат у сумі на яку збільшилась вартість нерухомого майна,-

в с т а н о в и в:

У червні 2015 року заступник керівникаОдеської обласноїпрокуратури вінтересах державив особітериторіальної громадим.Одеси:Одеської міськоїради звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, в якому просив витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 501, загальною площею 118,5 кв.м, та підвалу № 502, загальною площею 100,5 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 , визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення.

В обґрунтування свого позову, позивач зазначив, що 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ» укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна. На підставі вказаного договору на користь TOB «АРТ» здійснено відчуження об`єктів комунальної власності, в тому числі, нежитлових приміщень першого поверху № 501, загальною площею 118,5 кв.м, та підвалу № 502, загальною площею 100,5 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 .

Зазначений договір купівлі-продажу укладено на підставі рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 року «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради», пунктом 13 якого доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу TOB «АРТ» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

В послідуючому ТОВ «АРТ» на підставі договорів купівлі-продажу здійснено відчуження нежитлових приміщень першого поверху № 501 та підвалу № 502, розташованих по АДРЕСА_1 , на користь ТОВ «Творче об`єднання Дюк», яке в свою чергу здійснило продаж зазначеного нерухомого майна на користь ОСОБА_1 .

Також позивач зазначив, що постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 року у справі № 916/2545/13 за позовом заступника прокурора Одеської області до Одеської міської ради, ТОВ «АРТ», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», ТОВ фірма «Харрісон-Транс-Сервіс», ТОВ «ІВ-ІнвестЛтд», TOB «ІВ- Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «ОПЕРА», ТОВ «Аверс Строй», за участю третьої особи Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, визнано недійсним пункт 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради», визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та TOB «АРТ» шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12.08.2010 та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

Посилаючись на ст. 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а також на ст. 388 ЦК України, якою визначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивач зазначив, що звернення до суду з позовом стало можливим лише після винесення остаточного судового рішення у справі № 916/2545/13 постанови Вищого господарського суду України від 16.10.2014 року, а тому строк позовної давності прокуратурою Одеської області пропущений не був.

19 квітня 2017 року судом до участі у справі, в якості третьої особи було залучено товариство з обмеженою відповідальністю «Творче об`єднання Дюк» (далі ТОВ «Творче об`єднання Дюк»).

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до Одеської міської ради про стягнення грошових витрат у сумі, на яку збільшилась вартість нерухомого майна, посилаючись на те, що 25.03.2011 року на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 придбав у ТОВ «Творче об`єднання Дюк» нежитлові приміщення першого поверху № 501, загальною площею 118,5 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 за 800 000,00 грн. та підвалу № 502, загальною площею 100,5 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 за 380 024,00 грн.

Дані об`єкти нерухомого майна на час придбання перебували у незадовільному технічному стані, потребували капітального ремонту та значних грошових вкладень. ОСОБА_1 , як власник майна провів всебічний сучасний капітальний ремонт та за станом на теперішній час вказані приміщення мають значні невід`ємні покращення, збільшилися у своїй вартості з часу їх купівлі. Поліпшення, які виконані ОСОБА_1 , являють собою роботи по ремонту, відокремити які без завдання шкоди не являється можливим. У нежитлових приміщеннях в період з 2011 по 2013 роки було виконано ремонтно-будівельні роботи на загальну суму 1100000 грн. Станом на травень 2017 року, з врахуванням індексу інфляції за період з 2013 по травень 2017 року: 191,5%, вартість приміщень внаслідок проведення ремонтно-будівельних робіт збільшилася на 2106500 грн. Згідно ч. 4 ст. 390 ЦК України, якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Враховуючи, що заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради звернувся з позовом про витребування у ОСОБА_1 вказаних нежитлових приміщень, ОСОБА_1 вважає, що має право на відшкодування понесених витрат на ремонт та покращення об`єктів нерухомого майна у сумі, на яку збільшилася їх вартість, у зв`язку з чим просив стягнути з Одеської міської ради на його користь грошову суму у розмірі 2106 500 грн.

15 липня 2021 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про застосування строків позовної давності.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2021 року у задоволені позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради відмовлено.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, Одеська обласна прокуратуразвернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволені позову прокуратури скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позов прокуратури в повному обсязі, в інший частині рішення залишити без змін, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, прушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що заявлені прокурором позовні вимоги ґрунтуються на тому, що відчуження спірних об`єктів комунальної власності у розумінні ст.ст. 319, 327 ЦК України, ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 19 Конституції України фактично здійснено поза волею власника, яким є територіальна громада м. Одеси, а отже є законні підстави для витребування спірного майна від добросовісного набувача, яким є ОСОБА_1 , на користь власника, тобто територіальної громади м. Одеси, відповідно до положень ст. 388 ЦК України. Також апелянт вважає, що у спірних правовідносинах не вбачається порушення статті 1 Першого Протоколу Конвенції.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, які не можуть бути підставами для скасування рішення суду, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Рішення суду в частині відмови у задоволені позову ОСОБА_1 не оскаржується та судом не переглядається.

Представник ТОВ «Творче об`єднання Дюк» в судове засідання призначене на 24 травня 2023 року не з`явився, про розгляд справи був сповіщений належним чином (а.с. 180-181 т. 2).

Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність нез`явившихся осіб, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Одеської обласної прокуратури Ейсмона С.О., Старостіна О.С., представника Одеської міської ради, адвоката Князєва В.В., представника ОСОБА_1 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідностідо ст.367ЦПКУкраїни, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст.375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81ЦПК України,передбачено,що кожнасторона повиннадовести тіобставини,на яківона посилаєтьсяяк напідставу своїхвимог абозаперечень,крім випадків,встановлених цимКодексом. Доказиподаються сторонамита іншимиучасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що рішенням Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року №5649-V затверджено перелік об`єктів комунальної власності, що підлягали приватизації і відчуженню у 2010 році. Пунктом 13 цього рішення доручено Представництву з управління комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

12 серпня 2010 року між ТОВ «АРТ» (дарувальник) та територіальною громадою в особі Одеської міської ради (обдарований) укладено договір дарування, відповідно до умов якого дарувальник передав безоплатно у власність (подарував), а обдарований прийняв у власність дарунок, а саме: адміністративну будівлю, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 6 756 кв.м.

У той же день, 12 серпня 2010 року, між територіальною громадою в особі Одеської міської ради (продавець) та ТОВ «АРТ» (покупець) укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі, нежитлових приміщень першого поверху № 501, загальною площею 118,5 кв.м, та підвалу № 502, загальною площею 100,5 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 .

За нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу від 05.11.2010 ТОВ «АРТ» здійснило відчуження зазначених нежитлових приміщень ТОВ «Творче об`єднання Дюк», яке, у свою чергу, продало це майно ОСОБА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 25.03.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мозолєвою О.В., реєстровий № 1736, ОСОБА_1 придбав у ТОВ «Творче об`єднання Дюк» нежилі приміщення першого поверху № 501, розташовані в будинку АДРЕСА_3 , продаж здійснено за 800 000,00 грн. (а.с.128т.1).

На підставі договору купівлі-продажу від 25.03.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мозолєвою О.В., реєстровий № 1740, ОСОБА_1 придбав у ТОВ «Творче об`єднання Дюк» нежилі приміщення підвалу № 502, розташовані в будинку АДРЕСА_3 , продаж здійснено за 380 024,00 грн. (а.с.129т.1).

Відмовляючи у задоволені позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 на законних підставах добросовісно набув у власність спірне майно.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним, примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1, ч.2 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно ст.321ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ч.ч.1,2 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 4 ст.334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, добросовісність набувача презюмується.

Судом вірно встановлено, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем права власності на нежитлові приміщення першого поверху № 501 та підвалу № 502, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

В момент придбання нежитлових приміщень ОСОБА_1 не міг, проявивши розумну обачність, знати про те, що це майно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси поза її волею, оскільки нежитлові приміщення належали на підставі договорів купівлі-продажу ТОВ «Творче об`єднання Дюк», а не Одеській міській раді.

Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_1 правомірно очікував, що ТОВ «Творче об`єднання Дюк» мало право ним розпоряджатися, а він після отримання цього майна у власність матиме змогу мирно ним володіти.

Судом встановлено, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року частково задоволено адміністративний позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації, визнано протиправним та скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради».

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 липня 2012 року, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення про залишення позову без розгляду з підстав подачі прокурором позову після закінчення строків, встановлених законом.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 року в справі № 916/2545/13 позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави до Одеської міської ради, ТОВ «АРТ», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», ТОВ «Харрісон-Транс-Сервіс», ТОВ «ІВ-ІнвестЛтд», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Опера», ТОВ «Аверс Строй» про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу, зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році», а також договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ», шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12 серпня 2010 року та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси від 12 листопада 2010 року, в тому числі спірного нерухомого майна (а.с.15-18 т.1).

Правовідносини, щодо яких виник спір, стосуються витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси у порядку частини першої статті 388ЦК України нежитлових приміщень, які вибули з володіння територіальної громади поза її волею.

Згідно зі статтями 319, 321, 658 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

Статтею 330 ЦК України передбачено, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

У частині першій статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно з частиною п`ятою статті 16Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування вУкраїні» передбачено, що до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Частинами п`ятою, восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності; об`єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Отже, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада. Одеська міська рада як представницький орган територіальної громади міста Одеси, якій ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об`єкта права комунальної власності може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Судом на законних підставах взято до уваги, що постановою Вищогогосподарського судуУкраїни від16жовтня 2014року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році», а також договір купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси від 12 листопада 2010 року, в тому числі спірних нежитлових приміщень, що свідчить про вибуття цього майна з володіння законного власника - територіальної громади міста Одеси - з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, а тому висновки суду про те, що вказані обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню є вірними.

Щодо втручання у право на мирне володіння майном, судом вірно зазначено наступне.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Суд вважає, що при розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

За викладених обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що перекладання на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V та задоволення позову в цій справі сausaformalis (з формальних підстав) матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним.

При цьому, судом першої інстанції при застосуваннінорм права вірновраховані висновки застосовані у постановах Верховного Суду від 14липня 2021року усправі №522/14452/15-ц,від 06листопада 2019року усправі №522/14454/15-ц,від 22січня 2020року усправі №520/7397/15-ц,від 16жовтня 2019у справі №522/23155/16-ц щодо подібних правовідносин.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що задоволення віндикаційного позову і витребування у відповідача ОСОБА_1 , як добросовісного набувача спірних нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У справі не встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права ОСОБА_1 , який законним шляхом за відповідну плату добросовісно набув у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця.

Щодо застосування строку позовної давності, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про те, що позивачем строк позовної давності пропущений не був у зв`язку з тим, що строк позовної давності був перерваний.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.256ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).

Судом вірно встановлено, що перебіг позовної давності у вказаній справі почався з 12 серпня 2010 року, тобто з дати укладення між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ» договору купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, в тому числі спірних нежитлових приміщень, та мав сплинути 12 серпня 2013 року.

11.06.2015 року до Приморського районного суду м. Одеси заступником прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради подано позов до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч.5 ст.56 ЦПК України, у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

За змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність.

В разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, та в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

29.04.2011 року Одеській міській раді було відомо про порушення її права, що підтверджується рішенням Одеської міської ради №735-VI «Про звернення Одеської міської ради до Президента України В.Ф.Януковича»,в якомузазначено,що:«в результаті укладення сумнівних правочинів, які опосередковують міну однієї адміністративної будівлі по АДРЕСА_2 на 23 комерційно привабливих об`єкта нерухомості, недоотримані доходи від продажу комунального майна на суму понад 37 млн.грн.».

Прокуратура звернулася з даним позовом до суду після остаточного судового рішення від 16.10.2014 року у справі №916/2545/13 за позовом заступника прокурора Одеської області до Одеської міської ради, ТОВ «АРТ», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», ТОВ фірми «Харісон-Транс-Сервіс», ТОВ «ІВ-ІнвестЛтд», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «ОПЕРА», «ТОВ «Аверс Строй», за участю третьої особи Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування пункту рішення Одеської міської ради, визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу, зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України перебігпозовної давностіпереривається уразі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що пред`явленням позовів у грудні 2011 року до адміністративного суду та 02 серпня 2013 року до господарського суду свідчить про те, що строк позовної давності переривався, а тому при звернені до суду з позовом 11 червня 2015 року прокурора до ОСОБА_1 про витребування спірного майна на підставіст. 388 ЦК України, строк позовної давності пропущений не був.

З урахуванням викладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси: Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги Одеської обласної прокуратурипро те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що заявлені прокурором позовні вимоги ґрунтуються на тому, що відчуження спірних об`єктів комунальної власності у розумінні ст.ст. 319, 327 ЦК України, ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 19 Конституції України фактично здійснено поза волею власника, яким є територіальна громада м. Одеси, а отже є законні підстави для витребування спірного майна від добросовісного набувача, яким є ОСОБА_1 , на користь власника, тобто територіальної громади м. Одеси, відповідно до положень ст. 388 ЦК України, колегія суддів важає такими, що не підляють задоволенню, оскільки вказаний спір стосуються витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси нежитлових приміщень, які вибули з володіння територіальної громади поза її волею, проте ОСОБА_1 є добросовісним набувачем права власності на нежитлові приміщення першого поверху № 501 та підвалу № 502, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи про те, що у спірних правовідносинах не вбачається порушення статті 1 Першого Протоколу Конвенції,колегія суддів також вважає такими, що не підлягають задоволенню, оскільки стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується, а з урахуванням того, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного майна, витребування спірного майна буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того,зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргуОдеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 25 травня 2023 року.

Головуючий

Судді