ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
24 травня 2023 року справа № 903/108/23
Господарський суд Волинської області у складі судді Войціховського Віталія Антоновича, за участі секретаря судового засідання Ведмедюка Михайла Петровича,
за присутності
Шумік О.В. - помічник директора Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (затверджена 12.01.2022р. типова посадова інструкція, довіреність від 27.01.2023р. №43/02-13)
ОСОБА_2. (паспорт НОМЕР_1 від 05.05.1998р.),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Луцьк
до відповідача: ОСОБА_2 , м. Луцьк
про стягнення 39 971,14 грн.,
встановив: 30 січня 2023 року (з врахуванням клопотання №49/02-11 від 31.01.2023р. про долучення до позовних матеріалів додаткових документів) Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти (далі по тексту ВІППО, Інститут) звернувся до господарського суду з позовом від 27.01.2023р. №44/02-13 про стягнення з ОСОБА_2 39 971,14 грн. у відшкодування завданих збитків (в якості повернення держаних коштів, отриманих відповідачем у зв`язку із неправомірним нарахуванням та виплатою заробітної плати).
Ухвалою від 31.01.2023р., в порядку ст. 176 ГПК України, суд постановив звернутися до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області із запитом щодо доступу до персональних даних фізичної особи ОСОБА_2 за формою, наведеною в додатку № 3 до Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою КМУ № 207 від 02.03.2016р.
У зв`язку із ненадходженням на адресу суду інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи в строк, визначений положеннями ч. 7 ст. 176 ГПК України, судом на адресу Управління Державної міграційної служби України у Волинській області було скеровано лист №903/108/23/1378/23 від 28.02.2023р. про необхідність виконання ухвали від 31.01.2023р.
01.03.2023р. від Управління Державної міграційної служби України у Волинській області на електронну адресу суду надійшла відповідь від 28.02.2023р. №903/108/23/1378/23 на запит з інформацією про зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 .
Ухвалою від 01.03.2023р., котра, в порядку ст. 122 ГПК України, була оприлюднена судом на офіційному веб-порталі судової влади України, позовну заяву ВІППО було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, котру, відповідно до ч. 4 ст. 247 ГПК України, постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження, розгляд справи в підготовчому засіданні призначено на 30.03.2023р., запропоновано сторонам вчинити певні дії та надати суду відповідні додаткові матеріали.
30 березня 2023 року до суду від ОСОБА_2 надійшла заява про застосування строків позовної давності із додатками документів. У відповідній заяві засвідчено, що відповідно до ч. 3 ст. 233 КЗпП України, для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Зауважено, що саме із дати звільнення з посади головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2., 31 грудня 2021 року, для позивача почав спливати термін позовної давності щодо будь-яких майнових претензій до відповідача, як до головного бухгалтера Інституту, та закінчився такий строк 30.12.2022р. Відтак, позивач пропустив без повалених причин строк звернення до суду з позовом про стягнення 39 971,14 грн. в якості повернення державних коштів, отриманих посадовою особою неправомірним нарахуванням та виплатою заробітної плати. Наслідками пропущення строку позовної давності є відмова у задоволенні позову (ст. 267 ЦК України). Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. Позовна давність обчислюється від дня, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Згідно з приписами ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
При цьому відповідач вказує, що доказом в підтвердження настання порушення позивачем строків на звернення до суду із позовною заявою є наказ директора ВІППО від 01.12.2021р. №268-од "Про створення комісії для проведення перевірки", Акт внутрішньої перевірки стану бухгалтерського обліку та звітності від 29.12.2021р., наказ директора ВІППО від 26.11.2021р. №303 к (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) головного бухгалтера ОСОБА_2 з 31 грудня 2021 року.
Відтак, у відповідності до ст. 233 КЗпП України, ч. 3 ст. 267 ЦК України, відповідач просить суд відмовити ВІППО в задоволенні позову з підстав пропущення строку позовної давності.
За результатами проведеного 30.03.2023р. за участю представника позивача та особисто відповідача підготовчого судового засідання, відображеною в протоколі засідання суду ухвалою було:
- визнано поважними причини пропуску відповідачем строків на подання відзиву на позовну заяву, встановлено ОСОБА_2 строк для підготовки та подання відзиву на позов;
- встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив;
- встановлено відповідачу строк для подання заперечень на відповідь на відзив;
- оголошено перерву в підготовчому судовому засіданні до 27.04.2023р.
Заперечення ОСОБА_2 на позовну заяву ВІППО із додатками обґрунтовуючих матеріалів поступили до суду 07.04.2023р.
Відповідно до поданих матеріалів відповідач заперечує позовні вимоги та зауважує на безпідставності і необґрунтованості останніх, засвідчує:
1) Волинським інститутом післядипломної педагогічної освіти у 2018 роді доведений для області обсяг субвенції використовувався відповідно до Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2018 року №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа". Головним розпорядником коштів субвенції було Управління освіти, науки та молоді Волинської обласної державної адміністрації, яким проведено надання субвенції на нову українську школу розпоряднику нижчого рівня (одержувачу коштів) ВІППО з врахуванням проведених закладом розрахунків, відповідно вимогам пункту 47 Постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року №228 "Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ".
Згідно Додатком до постанови КМУ від 04.04.2018р. №237, на впровадження Концепції "Нова українська школа" обсяг надходжень та видатків головним розпорядником коштів ВІППО доведено довідкою про зміни до кошторису на 2018 рік в сумі 14 380 200 грн., затвердженої заступником начальника Управління освіти, науки та молоді Волинської ОДА №12/39/80 від 31.05.2018р. Детальні розрахунки до змін річного розпису загального фонду бюджету на 2018 рік, підписані керівником та головним бухгалтером ВІППО та затвердженні начальником Управління освіти, науки та молоді Волинської ОДА. За кодом економічної класифікації видатків "Заробітна плата" передбачалися кошти в сумі 7 221 120 грн., в тому числі, і на позицію Оплата праці працівників інституту - 289 730 грн. з розрахунку (10 осіб в середньому 289 год*100,43 грн.) за фактичну кількість годин, виконаних як виняток, у зв`язку з виробничою необхідністю відповідно до пункту 91 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993р. №102 за ставками погодинної оплати у розмірах, передбачених для осіб, які не мають наукового ступеня за проведення навчальних занять по перепідготовці кадрів, визначеними у додатку 5 до постанови КМУ від 30.08.2002р. №1298 "Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери".
2) оплата праці працівників закладів та установ освіти здійснюється відповідно до Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993р. №102. Дана Інструкція застосовується на умовах оплати праці, визначеним у галузевому наказі Міністерства освіти і науки України від 26.09.2005р. №557 "Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ", який розроблений відповідно до постанови КМУ від 30.08.2002р. №1298.
Відповідно до Інструкції №102 Розділу В "Особливості обчислення заробітної плати керівників гуртків (секцій, студій та інших форм гурткової роботи), військових керівників, керівників центрів допризовної підготовки, керівників фізичного виховання та адміністративно господарського персоналу установ і закладів освіти", пункту 91 абзац 3, інші працівники закладів освіти можуть вести викладацьку роботу або заняття з гуртківцями у цьому ж закладі освіти, але в середньому не більше 2 години в день (12 годин на тиждень, 480 годин на рік), якщо вони по основній роботі отримують повний посадовий оклад (ставку).
Умови роботи за сумісництвом регулюються постановою КМУ "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" від 03.04.1993р. №245 та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, яке затверджено наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993р. №43.
Додаток до Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій передбачає види робіт, які усі працівники закладів освіти, крім основної роботи та роботи за сумісництвом, мають право виконувати, які відповідно до законодавства не є сумісництвом:
відповідно до п. 8 додатку до Положення, не є сумісництвом робота без зайняття штатної посади на тому самому підприємстві, в установі, організації, виконання учителями середніх загальноосвітніх та викладачами професійних навчально-освітніх, а також вищих навчальних закладів обов`язків по завідуванню кабінетами, лабораторіями і відділеннями, педагогічна робота керівних та інших працівників учбових закладів, керівництво предметними та цикловими комісіями, керівництво виробничим навчанням та практикою учнів і студентів, чергування медичних працівників понад місячну норму робочого часу.
Виконання робіт, зазначених у п. 8, здійснюється залежно від характеру робіт як в основний робочий час, так і за його межами.
Таким чином, у зв`язку з виробничою необхідністю в межах норми, зазначену у п. 91 Інструкції №102, провадиться погодинна оплата за фактичну кількість годин, для висококваліфікованих фахівців, серед яких педагогічні, науково-педагогічні працівники, а також усі працівники закладів освіти, які могли виконувати зазначені види робіт впродовж основного робочого часу, забезпечуючи налагоджений освітній процес. Не обмежує право здійснювати працівниками закладу освіти робіт, передбачених п. 91 Інструкції №102, в тому числі працівниками закладу післядипломної педагогічної освіти, які залучені до підвищення кваліфікації осіб за рахунок обсягу субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" у 2018 році, визначених п.п. 2 п. 4 та здійснення видатків визначених п. 5.
Відповідно до Інформації про реалізацію Концепції "Нова українська школа", опублікованої на сайті ВІППО, працівниками Інституту виконані заходи зі створення та забезпечення обладнанням та витратними матеріалами 32 тренінгових та локаційних центри, розроблено та виготовлено 3012 сертифікатів вчителям по категоріях підвищення кваліфікації та тренерам-педагогам. Усім тренерам-педагогам (біля ста осіб), які не були штатними працівниками Інституту, та працівникам Інституту залучених до реалізації Концепції "Нова українська школа", опрацьовувалися угоди та виплачувалася заробітна плата, опрацьовувалися та оплачувалися відрядження залученим тренерам та тренерам-педагогам, надавалася методична допомога та роз`яснювальна робота на тренінгах, здійснювалися економічні розрахунки, запити цінових пропозицій на товари, роботи, послуги та придбання обладнання та витратні матеріали, розподіли їх по локаційних центрах, створення та облаштування навчальних лабораторій в Інституті тощо.
Відповідно до затверджених головним розпорядником коштів, Управлінням освіти, науки та молоді Волинської ОДА, довідок про зміни до кошторису на 2018 рік та розрахунків до змін річного розпису загального фонду бюджету на 2018 рік по ВІППО, затверджених головним розпорядником коштів Управлінням освіти, науки та молоді Волинської ОДА, бухгалтерською службою проведені нарахування та виплати тренерам, тренерам-педагогам та працівникам інституту заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, видатки на відрядження тренерам, тренерам-педагогам, залученим до проведення робіт, придбання предметів, матеріалів та інвентаря згідно розрахунків, оплата послуг (крім комунальних).
3) у 2018 році більше ніж чотирьом штатним працівникам Інституту нараховувалася заробітна плата за погодинною оплатою праці, визначеними у додатку 5 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2002р. №1298 та затвердженими розрахунками до змін річного розпису загального фонду бюджету на 2018 рік головним розпорядником коштів - Управлінням освіти, науки та молоді Волинської ОДА, а також Інструкції №102 від 15.04.1993р. п. 91 абзац 3.
Згідно ст. 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Як зазначено ст. 2 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата за своєю структурою складається з основної (постійної) і додаткової (змінної) частин, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат (не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад встановлені зазначеними актами норми).
Заробітна плата за погодинною оплатою праці, за рахунок коштів субвенції нарахована та відображена у первинних бухгалтерських документах - Відомостях нарахування заробітної плати за вересень-грудень місяці 2018 року, підписані керівником та головним бухгалтером ВІППО, засвідчені гербовою печаткою установи. Вказані первинні бухгалтерські документи зберігаються в закладі або передаються до архіву по Номенклатурі справ установи 75 років.
4) форми первинних документів зі статистики праці затверджені Держкомстатом (наказ №489 від 05.12.2008р); з обліку використання робочого часу (ф. №П-5); для розрахунку заробітної плати (ф.ф. №№П-6, П-7).
В п.п. 1, 2 ст. 9 Закону про бухгалтерський облік вказано, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. А щоб документ мав силу, він повинен містити такі реквізити: назва документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст і обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дозволяють ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Долучений до позову додаток 20 Перелік працівників ВІППО, яким у 2018 році проводилося нарахування та виплата заробітної плати за рахунок коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" без підтверджувальних документів про виконання роботи за напрямками, визначеними Порядком використання коштів №237 від 04.04.2018р. не є первинним бухгалтерським документом, не може бути фактом підтвердження та днем виявлення заподіяної працівником шкоди.
5) щодо порушення Бюджетного кодексу України (ст. 119) зауважується, що не порушено жодної заборони, визначеної Порядком та умовами надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної середньої освіти "Нова українська школа" пунктом 11: Не допускається спрямування субвенції на: закупівлю товарів, робіт і послуг, які безпосередньо не пов`язані із здійсненням видатків, зазначених у пунктах 4 і 5 цих Порядку та умов; оплату посередницьких послуг; здійснення заходів, метою яких є отримання прибутку.
6) щодо надання пояснень на лист-запрошення від 31.05.2022р. №130303-14/953-2022 Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області, зауважується, що лист ОСОБА_2 був отриманий після завершення перевірки. Крім того, телефонним дзвінком директор Інституту особисто повідомив відповідача про дану перевірку і що ним було доведено ревізійній групі, яка складається з 3 осіб, що ОСОБА_2. виїхала за кордон у зв`язку з введенням воєнного стану в Україні. Щодо відповідача, то директором було рекомендовано не з`являтися ОСОБА_2 в Інституті до перевіряючої групи.
Щодо надісланої відповідачу інформації ВІППО щодо повернення нарахованих коштів за рахунок коштів субвенції, то особисто помічнику директора інституту Оксані Шумік по телефону було повідомлено про неправомірність даної вимоги.
7) підтвердженням того факту, що керівнику Інституту було відомо про виплати заробітної плати працівникам за рахунок коштів державного бюджету за Кодом класифікації доходів бюджету 41 ОБ7200 "Субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", що реалізовувалася у 2018 році, є повернення коштів провідним бухгалтером по заробітній платі ОСОБА_3 в сумі 12 773 грн. 69 коп., як повернення невірно нарахованої заробітної плати по цивільно-трудовій угоді від 03.09.2018р. та відповідно до ст. 136 КЗпП України. За розпорядженням керівника ВІППО невірно нараховані кошти повернуті, а працівник ОСОБА_3 звільнена із займаної посади за угодою сторін. Кошти були повернуті в дохід бюджету на реєстраційний рахунок в казначействі на користь держави код платежу 24060300 (інші надходження) №31418544003001, а не на реєстраційні рахунки ВІППО (для обліку операцій з виконання спеціального фонду кошторисів). Отже, директору Інституту було відомо про фактичні виплати працівникам інституту з моменту їх виплати до подачі позову до суду, що становить більше чотирьох років.
8) відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Зі змісту ст. 1212 ЦК України вбачається, що майно може підлягати поверненню лише у випадку, якщо буде встановлено, що особа справді набула або зберегла таке майно за рахунок іншої особи. ОСОБА_2 у 2018 році були отримані кошти у вигляді заробітної плати за погодинною оплатою праці за виконання іншої роботи, ніж передбачені посадовою Інструкцією за посадою та напрямками основної діяльності, визначеними Статутом ВІППО. Договір про повну матеріальну відповідальність, покладеної на головного бухгалтера, згідно чинного законодавства не передбачено.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 1215 ЦК України, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що безпідставно набуті грошові кошти, в тому числі, отримані як заробітна плата, підлягають поверненню лише за двох умов, зокрема, рахункової помилки та недобросовісності набувача. Будь-яких доказів наявності рахункової помилки чи недобросовісності з боку ОСОБА_2 , для отримання коштів заробітної плати, позивачем суду не надано.
Відповідь ВІППО від 17.07.2023р. №170/02-11 на заперечення відповідача із додатками документів надійшла до суду та була зареєстрована 19 квітня 2023 року.
Заперечення ОСОБА_2 від 26.04.2023р. на відповідь позивача від 17.07.2023р. поступили до суду 27.04.2023р. У запереченні відповідач зауважує, що відповідно до ст. 32 Кодексу законів про працю України та п. 5.3 Галузевої угоди між Міністерством освіти та науки України та ЦК Профспілки працівників освіти та науки на 2016-2020 роки, про зміну істотних умов праці, зокрема, обсягів виконуваних робіт, змін в організації виробництва і праці працівники закладів освіти мають бути повідомлені не пізніше ніж за два місяці. Згідно п. 1.4 Угоди, її положення діють безпосередньо, поширюються на працівників закладів освіти, які перебувають у сфері дії сторін Угоди, є обов`язковими для включення до колективних договорів, угод нижчого рівня. Наказ про внесення змін в організацію виробництва і праці бухгалтерської служби ВІППО, в якому розкривається зміст цих змін, не видавався.
Таким чином, у зв`язку з виробничою необхідністю в межах норми, зазначеній у пункті Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993р. №102, додатку 5 постанови КМУ від 30.08.2002р. №1298 провадилася погодинна оплата праці за фактичну кількість годин, для усіх працівників ВІППО, які могли виконувати зазначені види робіт впродовж основного робочого часу, забезпечуючи налагоджений освітній процес на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа".
Виплата заробітної плати працівникам ВІППО, в т.ч. ОСОБА_2 , була проведена добровільно, на законних підставах, за відсутності рахункової помилки, недобросовісність з боку працівників не встановлена. Підстави для повернення працівниками отриманих коштів в якості безпідставно набутого майна відсутні, відповідно до ст. 1215 ЦК України кошти поверненню не підлягають.
За результатами проведеного 27.04.2023р. за участю представника позивача та особисто відповідача підготовчого судового засідання, відображеною в протоколі засідання ухвалою було долучено до справи означені вище заперечення та пояснення сторін; за ініціативою суду продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів до 31.05.2023р.; з метою подання позивачем суду та відповідачу копій акту про проведення позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ВІППО за період з 01.01.2018р. по 01.06.2022р. №3-22/02, відомостей про нарахування заробітної плати працівникам ВІППО за рахунок коштів субвенції "Нова українська школа" за вересень-грудень місяці 2018 року по усіх штатних працівниках інституту, котрі отримували заробітну плату по погодинній оплаті праці, трудового контракту ОСОБА_2 з додатками, в засіданні суду оголошено перерву до 11.05.2023р.; встановлено відповідачу строк для підготовки та подання додаткових пояснень по справі.
Із клопотанням від 04.05.2023р. №201/02-11 про долучення до матеріалів справи витребуваних матеріалів та додатковими поясненнями стосовно позовних вимог ВІППО звернувся до суду 05.05.2023р.
Датований 08.05.2023р. відзив відповідача на заперечення позову до суду надійшов 08.05.2023р.
За результатами проведеного 11.05.2023р. за участю представника позивача та особисто відповідача підготовчого засідання, відображеною в протоколі засідання ухвалою було долучено до матеріалів справи означені подані сторонами документи та пояснення, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.05.2023р.
Присутня в судовому засіданні 24.05.2023р. представник позивача з посиланнями на обставини, викладені у позовній заяві, відповіді ВІППО від 17.07.2023р. на заперечення відповідача, додаткових поясненнях Інституту від 04.05.2023р., документи, долучені до матеріалів справи, пред`явлені до ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала, просила задоволити позов. При цьому було зауважено, що у період вересня-грудня місяців 2018 року відповідачем, як посадовою особою Інституту, було неправомірно нараховано та отримано заробітну плату на загальну суму 39 971,14 грн., відповідними діями відповідача юридичній особі було завдано збитків, котрі підлягають відшкодуванню (стягненню) в судовому порядку.
Заперечуючи пред`явлені вимоги, присутня в засіданні суду ОСОБА_2 засвідчила на обставинах, викладених у поданих на стадії підготовчого провадження у справі запереченнях та поясненнях.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представника позивача та відповідача, суд засвідчує наступне:
В силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 5 ст. 55 Конституції України).
Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У відповідності до ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України, частиною 1 котрої означено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, і відповідно до п. 3 ч. 2 котрої, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
У відповідності до ст. 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
В силу положень п. 4 ч. 1 ст. 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів виступає відновлення становища, яке існувало до порушення.
Судом зауважується, за змістом ст. 236 ГПК України, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Згідно з вимогами ч.ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ГПК України, допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував у своїх постановах щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17.
Суд відзначає, що не відповідач повинен подавати докази на підтвердження обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обставин - викладених у заяві по суті позовній заяві, а в силу положень ст. 74 ГПК України такий обов`язок (тягар доказування) покладено саме на позивача.
Разом з цим докази, які подаються до суду, підлягають оцінці відповідно до ст. 86 ГПК України, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Суд звертається до правової позиції, наведеної у постановах Верховного Суду від 05.02.2019р. у справі №914/1131/18, від 26.02.2019р. у справі №914/385/18, від 10.04.2019р. у справі №904/6455/17, від 05.11.2019р. у справі №915/641/18, від 13.01.2020р. у справі №908/510/19.
Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Згідно ст. 81 ЦК України, юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Як унормовано положеннями Господарського кодексу України:
Суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (ст. 55 ч. 1, п. 1 ч. 2).
Суб`єкт господарювання - господарська організація, яка може бути утворена за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і фізичних осіб шляхом заснування нової господарської організації, злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення діючої (діючих) господарської організації (господарських організацій) з додержанням вимог законодавства (ч. 1 ст. 56).
Установчими документами суб`єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб`єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб`єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. Статут суб`єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб`єкта господарювання, а також інші відомості, пов`язані з особливостями організаційної форми суб`єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб`єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб`єктами відповідно до закону (ст. 57 ч.ч. 1, 2, 4, 5).
Підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов`язки. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки (ст. 62).
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти, зокрема, комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади (ч. 1 ст. 63).
Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
Функції, права та обов`язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис (ч.ч. 1-3 ст. 64).
Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи (ч.ч. 1-3 ст. 65).
У відповідності до Статуту Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти:
Інститут є об`єктом спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області. організаційно-правова форма: комунальна організація (установа, заклад). Інститут є закладом освіти, що здійснює спеціалізоване вдосконалення освіти та професійну підготовку особи шляхом поглиблення, розширення й оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Інститут є складовою частиною загальної системи післядипломної освіти України. Інститут є юридичною особою, може від свого імені набувати майнові й особисті немайнові права і мати обов`язки в порядку, встановленому законодавством та цим Статутом, бути позивачем і відповідачем у суді. Інститут підпорядковується управлінню освіти, науки та молоді облдержадміністрації в межах здійснення освітньої діяльності відповідно до законодавства України. (п.п. 1.2, 1.5-1.8).
Головною метою діяльності Інституту є наукове і методичне забезпечення системи післядипломної педагогічної освіти відповідного регіону, підвищення кваліфікації та перепідготовка керівних кадрів і педагогічних працівників освіти, здійснення на базі закладів освіти теоретичних і прикладних досліджень в галузі освіти, їх упровадження у практику освітньої системи (п. 2.1).
Основними завданнями Інституту є провадження освітньої діяльності з метою забезпечення підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних працівників дошкільної, загальної, середньої та позашкільної освіти; підвищення кваліфікації - набуття особою нових та/або вдосконалення раніше набутих компетентностей у межах професійної діяльності чи галузі знань; стажування - набуття особою практичного досвіду виконання завдань та обов`язків у певній професійній діяльності або галузі знань; забезпечення оптимальної періодичності та термінів підвищення кваліфікації й перепідготовки керівних і педагогічних кадрів з урахуванням установленого порядку атестації фахівців; проведення наукових досліджень, розробка і впровадження інноваційних педагогічних технологій у практику роботи закладів освіти; методичне забезпечення освітнього процесу в закладах дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти регіону; координація діяльності та надання науково-методичних консультацій районним (міським) методичним службам регіону; аналіз, узагальнення і поширення перспективного педагогічного досвіду та педагогічних інновацій; науковість, системність, гуманізація, демократизація, єдність, комплексність, диференціація, інтеграція, безперервність освітньої діяльності; орієнтація на актуальні та перспективні форми трудової діяльності згідно з попитом на ринку праці; впровадження модульної системи навчання з урахуванням індивідуальних потреб і можливостей кожної особистості; дотримання вимог законодавства України та державних стандартів освіти; забезпечення безпечних умов проведення освітньої діяльності; виконання договірних зобов`язань з іншими суб`єктами освітньої, виробничої, наукової діяльності та громадянами, у тому числі за міжнародними угодами; дотримання фінансової дисципліни та збереження державного майна; соціальний захист учасників освітнього процесу (п. 2.2).
Структура Інституту погоджується Засновником за поданням директора, відповідно до завдань та функцій Статуту Інституту з урахуванням специфіки і потреб регіону. Структурним підрозділом ВІППО є, зокрема, бухгалтерська служба (п. 3.1).
Керівництво Інститутом здійснює директор, який призначається рішенням Засновника, та діє на контрактній основі. Директор Інституту, поруч з іншим, самостійно у межах чинного законодавства вирішує питання діяльності Інституту; у межах своїх повноважень видає накази і розпорядження, обов`язкові для виконання всіма підрозділами Інституту; представляє Інститут у державних та інших органах, несе відповідальність за його діяльність; є розпорядником майна і коштів Інституту; виконує кошторис, укладає угоди, дає доручення; приймає на роботу та звільняє з роботи працівників Інституту згідно з чинним законодавством; забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку в межах Інституту; визначає функціональні обов`язки працівників Інституту; контролює дотримання штатно-фінансової дисципліни всіма підрозділами Інституту (п. 4.5).
Учасниками освітнього процесу Інституту є: слухачі курсів підвищення кваліфікації та особи, які навчаються за програмами перепідготовки, спеціалізації та стажування; працівники кафедр, центрів, відділів та інших структурних підрозділів Інституту; педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники і спеціалісти Інституту. Права та обов`язки учасників освітнього процесу Інституту визначаються законодавством України, Статутом Інституту, положеннями про структурні підрозділи та Правилами внутрішнього трудового розпорядку Інституту (п.п. 7.1, 7.2).
Учасники освітнього процесу Інституту мають, зокрема, право: брати участь у формуванні індивідуального плану перепідготовки, стажування та підвищення кваліфікації; брати участь у науковій, науково-методичній діяльності Інституту, конференціях, семінарах тощо; брати участь в обговоренні й вирішенні питань щодо вдосконалення освітнього процесу; користуватися в структурних підрозділах Інституту нормативно- правовою, навчальною та науково-методичною документацією з питань професійної діяльності, а також бібліотекою, інформаційним фондом, послугами інших підрозділів у порядку, визначеному Статутом Інституту (п. 7.3).
Чисельність працівників визначається директором Інституту в межах штатного розпису, який затверджується управлінням. Порядок заміщення посад і атестація науково-педагогічних працівників Інституту та персоналу наукових працівників визначається умовами, передбаченими для відповідних закладів та наукових установ. Права й обов`язки працівників Інституту визначаються Статутом, Правилами внутрішнього трудового розпорядку Інституту та посадовими інструкціями (п.п. 8.1-8.3).
Фінансово-господарська діяльність Інституту здійснюється відповідно до чинного законодавства України. Інститут здійснює свою фінансово-господарську діяльність відповідно до річного кошторису доходів і видатків Інституту, затвердженого відповідним структурним підрозділом Волинської обласної державної адміністрації (п.п.11.1, 11.2).
В Інституті створюються: загальний фонд на підготовку фахівців у межах державного (місцевого) замовлення та проведення науково-дослідних робіт. Спеціальний фонд, який формується за рахунок: коштів, одержаних за підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації фахівців, надання додаткових освітніх послуг згідно з укладеними договорами з юридичними і фізичними особами; коштів, одержаних від проживання у гуртожитку Інституту; доходів від здачі в оренду приміщень, обладнання; безоплатних та благодійних внесків юридичних і фізичних осіб, у тому числі з інших держав; надходжень за виконання госпдоговірної тематики за договорами з підприємствами, установами, організаціями і фізичними особами; інших доходів згідно з чинним законодавством (п. 11.7).
Фінансування Інституту та оплата праці працівників Інституту здійснюються відповідно до чинного законодавства України (п. 11.8).
Інститут самостійно здійснює оперативний, бухгалтерський і фінансовий облік свої діяльності, веде статистичну звітність, подає її в установленому законодавством України порядку до органів, яким законодавством надано право контролю за відповідними напрямами діяльності, складає та подає управлінню річну звітність та Інші показники своєї діяльності. Директор та головний бухгалтер Інституту несуть персональну відповідальність за достовірність бухгалтерської, фінансової та статистичної звітності, встановлену законодавством України (п.п. 11.11, 11.12).
Згідно посадової інструкції головного бухгалтера ВІППО, затвердженої директором Інституту 01.04.2018р., головний бухгалтер належить до професійної групи "Керівники". Головний бухгалтер здійснює керівництво працівниками бухгалтерії ВІППО.
Головний бухгалтер:
Забезпечує ведення бухгалтерського обліку, дотримуючись єдиних методологічних засад, встановлених Законом України "Про фінансовий облік та фінансову звітність в Україні", з урахуванням особливостей діяльності Інституту й технології оброблення облікових даних.
Організовує роботу бухгалтерської служби, контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх здійснених операцій.
Вимагає від працівників ВІППО забезпечення неухильного дотримання порядку оформлення та подання первинних документів.
Вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованого та непомітного виправлення записів та збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну.
Забезпечує складання, на основі даних бухгалтерського обліку, фінансової звітності ВІППО, підписання її та подання в установлені строки.
Здійснює заходи щодо надання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів ВІППО.
Бере участь у підготовці та поданні інших видів періодичної звітності, які передбачають підпис головного бухгалтера у відповідності з нормативними актами, затвердженими формами та інструкціями.
За погодженням ректора ВІППО забезпечує перерахування податків та зборів, передбачених законодавством, проводить розрахунки з іншими кредиторами, відповідно до договірних зобов`язань.
Здійснює контроль за веденням касових операцій, раціональним та ефективним використанням матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.
Бере участь у проведенні інвентаризаційної роботи.
Організовує роботу з підготовки пропозицій ректорові ВІППО, щодо: визначення облікової політики установи, внесення мін до обраної облікової політики, вибору форм бухгалтерського обліку з урахуванням діяльності ВІППО у технології оброблення облікових даних; визначення прав працівників на підписання первинних та зведених облікових документів; забезпечення збереження майна, раціонального та ефективного використання матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, залучення кредитів та їх погашення.
Керує працівниками бухгалтерії та розподіляє між ними посадові завдання та обов`язки.
Знайомить своїх підлеглих із нормативно-методичними документами та інформаційними матеріалами, які стосуються їх діяльності.
Головний бухгалтер має право: діяти від імені бухгалтерії ВІППО. В межах своєї компетенції підписувати та візувати документи.
Разом з цим, головний бухгалтер несе відповідальність: за неналежне виконання або невиконання своїх посадових обов`язків, що передбачені посадовою інструкцією, в межах, визначених чинним законодавством України про працю; за правопорушення, скоєні в процесі здійснення своєї діяльності, в межах, визначених, адміністративним, кримінальним та цивільним законодавством України за завдання матеріальної шкоди, в межах, визначених чинним цивільним законодавством та законодавством про працю України; за завдання матеріальної шкоди - в межах, - визначених чинним цивільним законодавством та законодавством про працю України.
У відповідності до наказу ректора ВІППО №253-к від 29.09.2017р., ОСОБА_2 , в порядку переведення, на підставі заяви від 29.09.2017р., зареєстрованої за №284, було прийнято на посаду головного бухгалтера ВІППО за строковим трудовим договором на період відсутності основного працівника головного бухгалтера ОСОБА_5 з 02.10.2017р. з оплатою праці згідно з штатним розписом та правом другого підпису усіх фінансово-господарських документів. Встановлено ОСОБА_2 надбавку за складність та напруженість у роботі в розмірі 50% посадового окладу.
02 жовтня 2017 року між ВІППО та ОСОБА_2 було укладено строковий трудовий договір у відповідності до котрого ОСОБА_2 приймається на роботу на посаду головного бухгалтера ВІППО на період відсутності основного працівника. ОСОБА_2 зобов`язується точно, своєчасно і в повному обсязі виконувати всі покладені на неї трудові обов`язки, сумлінно виконувати всі вказівки і розпорядження адміністрації ВІППО, дотримуватися трудової дисципліни і правил внутрішнього трудового розпорядку (п. 2.2 угоди).
Відповідно до п. 3.1 трудового договору, Інститут нараховує ОСОБА_2 надбавки, доплати, премії та інші виплати відповідно до норм колективного договору підприємства з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, галузевими (міжгалузевими) та територіальними угодами.
У відповідності до наказу ректора ВІППО №303-к від 26.11.2021р., на підставі особистої заяви від 26.11.2021р., зареєстрованої за №295, з 31.12.2021р., за угодою сторін, п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, з ОСОБА_6 було припинено трудовий договір (контракт) та звільнено відповідача із займаної посади (роботи) головного бухгалтера ВІППО.
Як зауважується позивачем та підтверджується долученням до матеріалів справи відповідного акту від 13.06.2022р. №03-22/02 проведеної Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ВІППО за період з 01.01.2018 по 01.06.2022, ревізійною групою Управління Західного офісу Держаудитслужби була проведена перевірка фінансово-господарської діяльності Інституту за період з 01.01.2018 по 01.06.2022.
За результатами ревізії, у фінансово-господарській діяльності Інституту було встановлено порушення положень п. 1.1. глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88 та ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999р. №996-XIV, а саме факти неправомірно нарахованої та виплаченої заробітної плати працівникам інституту (додаток 20 до Акту "Перелік працівників ВІППО, яким у 2018 році проводилися нарахування та виплата заробітної плати за рахунок коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної середньої освіти "Нова українська школа" без підтверджуючих документів про виконання роботи за напрямами, визначеними Порядком використання коштів від 04.04.2018р. №237), зокрема, встановлено факти за котрих без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року працівникам ВІППО була нарахована та за рахунок коштів субвенції виплачена заробітна плата в сумі 105 953,65 грн.
У період з 29.09.2017р. по 31.12.2021р., ОСОБА_2 перебувала у трудових відносинах з Інститутом займаючи посаду головного бухгалтера та, в силу посадових обов`язків, була наділена обов`язком здійснення контролю за нарахуванням заробітної плати працівникам Інституту.
Про означене та необхідність повернення безпідставно отриманих грошових коштів ОСОБА_2 було повідомлено листом ВІППО від 22.06.2022р. №363/02-13 (докази направлення - фіскальний чек від 22.06.2022р., рекомендоване повідомлення про вручення 30.06.2022р. поштового відправлення).
Обставини повідомлення відповідача про необхідність повернення коштів, а також нездійснення ОСОБА_2 дій, спрямованих на повернення безпідставно отриманої заробітної плати виступили підставою для звернення Інституту до суду з відповідним позовом.
Відповідно до статті 1 Бюджетного кодексу України, цим Кодексом регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу.
Згідно зі статтею 22 БК України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути, в тому числі, і міністерства.
Відповідно до ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.
Відповідно до п. 48 ч. 1 ст. 2 БК України, субвенції - міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.
Згідно з п. 32 ч. 1 ст. 2 БК України, міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.
Міжбюджетні трансферти з державного бюджету місцевим бюджетам перераховуються з рахунків державного бюджету органами Казначейства України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти (ч. 1 ст. 108 БК України).
Відповідно до ч. 6 ст. 108 БК України, Кабінет Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету може здійснювати розподіл та перерозподіл обсягів субвенцій та додаткових дотацій з державного бюджету місцевим бюджетам між місцевими бюджетами у межах загального обсягу відповідних субвенцій та додаткових дотацій. При цьому обсяги субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту можуть перерозподілятися відповідно до ч. 6 ст. 102 цього Кодексу, а обсяги субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів розподіляються у порядку, визначеному відповідним законом про місцеві вибори. Особливості розподілу обсягів освітньої субвенції і медичної субвенції щодо резерву коштів та перерозподілу обсягів таких субвенцій між місцевими бюджетами можуть визначатися законом про Державний бюджет України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2018 року №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", відповідно до частини шостої статті 108 Бюджетного кодексу України, постановлено здійснити розподіл обсягу субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" у 2018 році. Відповідно до додатку до означеної постанови, обласному бюджету Волинської області обсяг відповідної субвенції із спрямуванням: на підготовку тренерів-педагогів, підвищення кваліфікації вчителів початкової школи, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 і 2019/20 навчальних роках, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах, вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин (видатки споживання), склав 15 934,6 тис. грн.
Разом із тим вищезазначеною постановою було затверджено Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", які визначають механізм надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" (Порядок № 237).
Як вбачається із наявних у матеріалах справи документів (розрахунок до змін річного розпису загального фонду бюджету на 2018 рік на суму 14 380 200 грн. за рахунок субвенції "Нова українська школа" відповідно до довідки №12/39/80 від 31.05.2018р. по ВІППО КПКВК 0611140), ВІППО у 2018 році було отримано субвенцію з державного бюджету на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" на суму 14 380 200 грн.
При цьому матеріалами справи підтверджується, що у період з вересня по грудень місяць 2018 року включно за рахунок коштів субвенції "Нова українська школа" працівникам ВІППО було нараховано та виплачено заробітну плату в загальному розмірі 105 953,65 грн., в тому числі, заступнику директора з АГР Бакалейко М.О. 10 043 грн., головному бухгалтеру ОСОБА_2. та бухгалтеру ОСОБА_3. відповідно по 39 971,14 грн. кожній, бухгалтеру ОСОБА_7 15 968,37 грн.
В подальшому, як зауважується позивачем, заступником директора ВІППО з АГР Бакалейко М.О. та бухгалтером ОСОБА_7 відповідні кошти було повернуто повністю.
Долученими до матеріалів справи документами (платіжна квитанція від 12.02.2019р. та платіжне доручення від 19.07.2022р.) підтверджується обставина повернення отриманих коштів бухгалтером ВІППО ОСОБА_3.
ОСОБА_2. нарахування та подальше отримання грошових коштів в загальній сумі 39 971,14 грн. (по 8 034,40 грн. щомісячно у період вересня-листопада місяців 2018 року та 15 867,94 грн. в грудні місяці 2018 року) не заперечується. При цьому засвідчується на відсутності підстав для повернення коштів та правомірності проведених нарахувань та виплат коштів. Зауважується, що остання, перебуваючи на посаді головного бухгалтера Інституту, приймала участь у заходах, спрямованих на реалізацію програми "Нова українська школа".
Судом зауважується, що спірні правовідносини, у зв`язку із нарахуванням та виплатою в якості заробітної плати грошових коштів, між сторонами виникли з 01 вересня 2018 року та тривали по 31 грудня 2018 року. Саме з огляду на означений період при вирішенні спору судом приймаються до уваги положення постанови Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2018 року №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа", а також Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" в редакціях котрі діяли з 04.04.2018р. по 12.12.2018р. та з 13.12.2018р.
Відповідно до підпункту 2 пункту 4 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018р. по 12.12.2018р. включно), субвенція спрямовується на:
підготовку тренерів-педагогів, підвищення кваліфікації вчителів початкової школи, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 і 2019/20 навчальних роках, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах, вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин.
При цьому пунктом 5 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018р. по 12.12.2018р. включно) унормовувалось, що, за рахунок субвенції за напрямом, визначеним підпунктом 2 пункту 4 цих Порядку та умов, здійснюються такі видатки:
1) оплата праці тренерів за: підготовку тренерів-педагогів; підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах з метою застосовування ними в роботі принципів реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти; проведення супервізії щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво;
2) оплата праці тренерів-педагогів за: підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах з метою застосовування ними в роботі принципів реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти; проведення супервізії щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво;
3) оплата праці працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів перших класів у 2018/19 навчальному році, та вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм, затверджених МОН;
4) оплата (у разі потреби) проживання, харчування та проїзду до місця відрядження і назад тренерів та тренерів-педагогів в обсягах, передбачених Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Мінфіну від 13 березня 1998 р. №59;
5) придбання предметів та матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації для впровадження нових методик відповідно до Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року;
6) придбання предметів та матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;
7) підготовка, видання та апробування навчальних матеріалів для початкових класів закладів загальної середньої освіти згідно з Державним стандартом початкової освіти та нових методик відповідно до Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року;
8) підготовка, видання та апробування навчальних матеріалів для закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм та методик, погоджених з МОН;
9) здійснення (у разі потреби) витрат на відрядження вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти для підвищення кваліфікації.
При цьому, відповідно до п. 2 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018р. по 12.12.2018р. включно), у цих Порядку та умовах терміни вживаються в такому значенні:
тренер - особа, яка пройшла навчання для підготовки тренерів-педагогів, відповідно до переліку, затвердженого МОН;
тренер-педагог - особа, яка здійснює комплекс заходів з підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах для впровадження Державного стандарту початкової освіти та нових методик згідно з Концепцією реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, відповідно до переліку, затвердженого МОН;
супервізія щодо моніторингу якості проведених занять та наставництво - професійна підтримка, спостереження тренерів за роботою тренерів-педагогів, а тренерів-педагогів за роботою вчителів щодо засвоєння ними певних компетенцій, виправлення помилок, що виникли у роботі.
Частиною 1 пункту 6 Порядку №237 (в редакції, котра діяла з 04.04.2018р. по 12.12.2018р. включно) визначалось, що, видатки, визначені підпунктами 1-8 пункту 5 цих Порядку та умов, здійснюються закладами післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності.
У відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.2018р. №1016, котра набрала чинності з 13.12.2018р. у зв`язку з офіційним оприлюдненням в газеті "Урядовий кур`єр" №236 від 13.12.2018р., було внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2018 року №237 "Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа".
Серед іншого, постановою від 05.12.2018р. Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" було викладено у іншій редакції (далі Порядок №237 (в редакції з 13.12.2018р.)
Так, у відповідності до п. 4 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018р.), субвенція спрямовується на:
1) закупівлю дидактичних матеріалів, сучасних меблів, комп`ютерного обладнання, відповідного мультимедійного контенту для початкових класів згідно з переліком, затвердженим МОН;
2) підготовку тренерів-педагогів, супервізорів, а також підвищення кваліфікації:
директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту);
директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, вчителів закладів загальної середньої освіти, які є учасниками експерименту із запровадження проекту Державного стандарту початкової освіти, інтегрованого курсу природничо-математичних дисциплін, електронних підручників;
вчителів початкової школи; асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням;
вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;
вчителів іноземних мов, які навчатимуть учнів початкової школи; фахівців інклюзивно-ресурсних центрів;
3) проведення супервізії.
Пунктом 5 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018р.) унормовано, що за рахунок субвенції за напрямом, визначеним підпунктами 2 і 3 пункту 4 цих Порядку та умов, здійснюються такі видатки:
1) оплата праці тренерів за:
підготовку тренерів-педагогів та супервізорів;
підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзацах другому-п`ятому, сьомому та восьмому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов;
2) оплата праці тренерів-педагогів за:
підготовку супервізорів;
підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзацах другому - п`ятому, сьомому та восьмому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов;
3) оплата праці працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзаці шостому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов, відповідно до програм, затверджених МОН;
4) оплата праці супервізорів за проведення супервізії;
5) оплата (у разі потреби) проживання, харчування та проїзду до місця відрядження і назад тренерів, тренерів-педагогів, супервізорів, а також працівників закладів післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, які залучені до підвищення кваліфікації осіб, визначених в абзаці шостому підпункту 2 пункту 4 цих Порядку та умов, в обсягах, передбачених Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Мінфіну від 13 березня 1998 р. № 59;
6) придбання предметів та матеріалів, тиражування матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації для впровадження нових методик відповідно до Концепції "Нова українська школа";
7) придбання предметів та матеріалів, тиражування матеріалів для забезпечення здійснення закладами післядипломної педагогічної освіти заходів з підвищення кваліфікації вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин;
8) підготовка, видання та тиражування навчальних матеріалів для початкових класів закладів загальної середньої освіти згідно з Державним стандартом початкової освіти та нових методик відповідно до Концепції "Нова українська школа";
9) підготовка, видання та тиражування навчальних матеріалів для закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин, відповідно до програм та методик, погоджених з МОН;
10) здійснення (у разі потреби) витрат на відрядження для підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорів закладів загальної середньої освіти, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), а також директорів, заступників директорів з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, вчителів закладів загальної середньої освіти, які є учасниками експерименту із запровадження проекту Державного стандарту початкової освіти, інтегрованого курсу природничо-математичних дисциплін, електронних підручників.
При цьому, відповідно до п. 2 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018р.), у цих Порядку та умовах терміни вживаються в такому значенні:
тренер - особа, яка пройшла навчання для підготовки тренерів-педагогів, відповідно до переліку, затвердженого МОН;
тренер-педагог - особа, яка здійснює комплекс заходів з підвищення кваліфікації вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням та заступників директорів закладів загальної середньої освіти з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи у початкових класах для впровадження Державного стандарту початкової освіти та нових методик згідно з Концепцією реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 р. № 988 (Офіційний вісник України, 2017 р., № 1, ст. 22) (далі - Концепція "Нова українська школа"), відповідно до переліку, затвердженого МОН;
супервізор - тренер, тренер-педагог, працівник закладу післядипломної педагогічної освіти, працівник методичної служби, директор закладу загальної середньої освіти, заступник директора з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, який має право надавати професійну допомогу шляхом проведення індивідуальних та групових консультацій з питань організації та змісту навчального процесу, моніторингу якості навчання, проведення майстер-класів, що допомагають набувати професійних компетенцій та засвоювати нові професійні ролі і функції в умовах нової української школи тренерам-педагогам, вчителям, асистентам вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорам закладів загальної середньої освіти, заступникам директорів з навчально-виховної роботи (навчальної, виховної роботи) у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), фахівцям інклюзивно-ресурсних центрів;
супервізія щодо моніторингу та наставництва (далі - супервізія) - професійна підтримка та спостереження супервізорів за роботою тренерів-педагогів, вчителів, асистентів вчителів закладів загальної середньої освіти з інклюзивним та інтегрованим навчанням, директорів закладів загальної середньої освіти, заступників директорів з навчально-виховної роботи (навчальної, виховної роботи) у початковій школі (або структурному підрозділі іншого закладу освіти, що забезпечує початкову освіту), фахівців інклюзивно-ресурсних центрів щодо засвоєння ними певних компетенцій, наставництво, виправлення помилок, що виникли у роботі.
Частиною 1 пункту 6 Порядку №237 (в редакції з 13.12.2018р.) визначалось, що видатки, визначені підпунктами 1-9 пункту 5 цих Порядку та умов, здійснюються закладами післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності.
На переконання суду, відповідно до посадових обов`язків та повноважень, визначених Статутом ВІППО, посадовою інструкцією головного бухгалтера Інституту, положеннями трудового договору, укладеного із ОСОБА_2., відповідач будь-яким чином не підпадала під категорію осіб (тренер, тренер-педагог, супервізор, працівник закладу післядипломної педагогічної освіти комунальної форми власності, який залучений до підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов та вчителів закладів загальної середньої освіти (класів), в яких діти навчаються мовами національних меншин) на підготовку котрих спрямовувались з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення якісної, сучасної та доступної загальної середньої освіти "Нова українська школа" кошти субвенції.
Аналогічно матеріали справи не містять (позивачем засвідчено на відсутності відповідних документів), а відповідачем, як колишнім працівником закладу післядипломної педагогічної освіти, у встановленому порядку не було надано доказів в підтвердження наділення на той час головного бухгалтера ВІППО правами та повноваженнями надавати професійну допомогу шляхом проведення, прийняття участі у заходах, визначених Порядком та умовами як в редакції, котра діяла з 04.04.2018р. по 12.12.2018р., так і в редакції, чинній з 13.12.2018р.
Відсутні також і матеріали в підтвердження залучення Інститутом головного бухгалтера ОСОБА_2., як працівника закладу післядипломної педагогічної освіти, до підвищення кваліфікації осіб, визначених у тій чи іншій редакції Порядку №237, відповідних затверджених програм МОН.
В даній частині судом приймається до уваги та засвідчується, що будь-яких цивільно-правових угод на виконання тих чи інших робіт (надання послуг) не охоплених трудовим договором №37-17 від 02.10.2017р., між позивачем та відповідачем не укладалось.
Судом в даному аспекті наголошується увага на положеннях пункту 11 Порядку №237 (в редакції, котра діяла у спірний період ), відповідно до котрого, не допускається спрямування субвенції на: закупівлю товарів, робіт і послуг, які безпосередньо не пов`язані із здійсненням видатків, зазначених у пунктах 4 і 5 цих Порядку та умов; оплату посередницьких послуг; здійснення заходів, метою яких є отримання прибутку.
Відтак, судом констатується обставина, за котрої у 2018 році контроль за веденням бухгалтерського обліку ВІППО здійснювала головний бухгалтер бухгалтерської служби Покалюк Раїса Миколаївна. Одним із принципів, на яких ґрунтується бюджетна система України, є принцип цільового використання бюджетних коштів, за котрого бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями. Бюджетне призначення - це повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане БК України, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування; у свою чергу, бюджетним асигнуванням є повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження). Відтак, порушення колишнього головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2., на думку суду, полягає у нецільовому використанні бюджетних коштів, зокрема у спрямуванні на цілі, що не відповідають напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку використання бюджетних коштів, а саме не відповідають визначеним напрямам Порядку про надання субвенції (відповідно до підпункту 2 пункту 1, ст. 119 БК України).
При цьому, згідно ст. 121 БК України, посадові особи, з вини яких допущено порушення бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність, згідно з законом.
Дії головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2., а саме погодження неправомірного нарахування та виплата заробітної плати працівникам інституту, обставини за котрих без підтверджуючих обґрунтованих первинних документів відносно залучення працівників Інституту до виконання науково-педагогічної роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, упродовж вересня-грудня 2018 року працівникам ВІППО була нарахована та за рахунок коштів субвенції виплачена заробітна плата в сумі 105 953,65 грн., на переконання суду, були вчинені посадовою особою ВІППО всупереч п. 1.1. глави 1 "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88 та ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Судом зауважується на обставинах усвідомленості головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2. із обставинами неправомірного нарахування та виплати заробітної плати працівникам інституту. Означене вбачається із наявної в матеріалах справи заяви бухгалтера ВІППО ОСОБА_3. від 11.02.2019р., адресованої ректору Інституту Олешку П.С. про вирахування неправильно нарахованих коштів із заробітної плати. Означена заява містить резолюцію ректора Інституту від 11.02.2019р. про перерахування коштів в дохід бюджету, а також власноруч здійснений ОСОБА_2 та посвідчений підписом головного бухгалтера ВІППО напис про необхідність перерахування коштів за відповідними визначеними платіжними реквізитами із призначенням платежу: "перерахування невірно нарахованої заробітної плати за 2018 рік".
Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Як стверджує позивач сума завданих збитків складається із неправомірно нарахованої, виплаченої та неповернутої ОСОБА_2 заробітної плати 39 971,14 грн.
Суд зауважує, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними суб`єкту господарювання. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням встановленого порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи.
Згідно ст. 92 ЦК України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
З огляду на викладене та довірчий характер відносин між підприємством та його посадовою особою (зокрема, головним бухгалтером) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише у невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами, посадовими інструкціями, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені підприємства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень. За відсутністю доведення наявності зазначених обставин, які свідчать про протиправну поведінку посадової особи, підстави для задоволення позову про стягнення з неї збитків відсутні.
Відповідно до ст.ст. 13, 74 ГПК України на позивача покладений обов`язок доведення обставин щодо наявності правових підстав для застосування до відповідача заходів цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків (вказана позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №910/21493/17 від 04.12.2018р.)
Щодо стягнення реальних збитків суд зазначає, що застосування цивільно-правової відповідальності можливе лише при наявності передбачених законом умов. Їх сукупність утворює склад цивільного правопорушення, який є підставою цивільно-правової відповідальності. Склад цивільного правопорушення, визначений законом для настання відповідальності у формі відшкодування збитків, утворюють наступні елементи: суб`єкт, об`єкт, об`єктивна та суб`єктивна сторона. Суб`єктом є боржник; об`єктом - правовідносини по зобов`язаннях; об`єктивною стороною - наявність збитків у майновій сфері кредитора, протиправна поведінка у вигляді невиконання або неналежного виконання боржником свого зобов`язання, причинний зв`язок між протиправною поведінкою боржника і збитками; суб`єктивну сторону цивільного правопорушення складає вина, яка представляє собою психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки і її наслідків.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає, тобто, для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
При цьому, саме на позивача покладено обов`язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв`язку між порушенням зобов`язання та шкодою.
Аналізуючи фактичні обставини справи та докази в обгрунтування останніх, суд зауважує на тому, що в даному випадку наявні усі елементи, необхідні для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, зокрема, наявний повний склад цивільного правопорушення: протиправна дія колишнього головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2.; шкідливий результат такої поведінки (збитки на суму неправомірно отриманої заробітної плати 39971,14 грн.); причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.
Поруч з цим, надаючи правову кваліфікацію відносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає:
Згідно із ст. 14 ГПК України ("Диспозитивність господарського судочинства"), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи інтересу.
Тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин (фактів), на яких ґрунтується вимога позивача.
Отже, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.
Суд звертається до правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 06.12.2018р. у справі №902/1592/15, від 18.03.2019р. у справі №908/1165/17, від 15.05.2019р. у справі №923/565/18.
Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Предметом позову у цій справі виступають правові вимоги про відшкодування позивачу за рахунок відповідача завданих збитків.
При цьому підставами позовних вимог визначено не інакше, як заподіяння збитків юридичній особі-позивачу відповідачем, як посадовою особою ВІППО, повноваження якої припинені, неправомірними діями, спрямованими на нарахування та виплату грошових коштів в якості заробітної плати за відсутності для цієї дії будь-яких правових підстав.
Суд зазначає, що саме на суди покладаються обов`язки надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
В даному аспекті судом зауважується, що у п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
Спір у справі стосується питання відшкодування майнової шкоди ВІППО, яка виникла внаслідок протиправно нарахованої та отриманої колишньою посадовою особою Інституту заробітної плати.
Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Суд зазначає, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, необхідно мати на увазі, що шкода, заподіяна особі, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.
Визначені обставини встановлені судом про що засвідчено вище.
Згідно ч. 1 ст. 21 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язані виплачувати працівникові заробітну плату. Статтею 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства.
Відповідно до ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Статтею 133 КЗпП України унормовано, що у відповідності із законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:
1) працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям.
Статтею 134 КЗпП України встановлено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків;
7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків;
8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
Відповідно до ст. 135-3 КЗпП України, розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
Як роз`яснено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року №14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", розглядаючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної приписками і іншими викривленнями даних про виконання робіт, судам належить мати на увазі, що до матеріальної відповідальності за таку шкоду мають притягатись як працівники, що вчинили ці дії, так і службові особи, через винне невжиття якими заходів до їх запобігання вони вчинені.
У залежності від обставин заподіяння шкоди в цих випадках матеріальна відповідальність настає в межах середнього місячного заробітку (ч. 1 ст. 132, п. 2 ст. 133 КЗпП України) або в повному розмірі заподіяної шкоди (п. 3 ст. 134 КЗпП України).
До прямої дійсної шкоди, заподіяної зазначеними вище діями, можуть бути віднесені: суми незаконно нарахованої заробітної плати і премій, зайві виплати у вигляді штрафу, накладеного відповідними органами, вартість пального і мастил, сировини, напівфабрикатів і інших матеріальних цінностей, безпідставно списаних у зв`язку з викривленням даних про обсяг робіт.
З огляду на викладене, враховуючи, що відповідач завдав позивачу шкоди, як це вже встановлено судом, виконуючи обов`язки посадової особи (головного бухгалтера), у даному випадку, відповідач повинен нести відповідальність на підставі п. 2 ст. 133 КЗпП України, якщо його вину було встановлено в визначеному законом порядку, або на підставі ст. 134 КЗпП України.
У той же час, із зазначених підстав позов ВІППО не заявлявся. Однак, означені обставини враховуються судом з огляду на правову позицію Верховного Суду відповідно до котрої згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.05.2023р. у справі №908/1957/21).
Враховуються судом також висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі №924/1473/15, відповідно до котрих, господарський суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Суд засвідчує, що відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.)
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58) відповідно до котрої згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд приймає до уваги положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи заперечення відповідача, викладені у наданих відзиві на позовну заяву, запереченні на відповідь на відзив, письмових поясненнях у справі, суд відхиляє останні як такі, що на результат вирішення спору - задоволення позовних вимог з наведених вище підстав, впливу не мають.
За визначених обставин судом встановлено, а відповідачем не спростовано, доведеності позовних вимог ВІППО, наявність законодавчо визначених підстав для задоволення позову
Стосовно заяви ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності та відмови ВІППО у позові з цих підстав, суд зауважує, що реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.
Згідно ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У свою чергу, відповідно до ст. 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
В даному випадку, відповідач повинен нести відповідальність, оскільки саме діями останнього, як посадової особи, юридичній особі було завдано збитків. У поданому в порядку господарського судочинства позові ВІППО просить стягнути з головного бухгалтера Інституту, повноваження якої на даний час припинені, 39 971,14 грн на відшкодування збитків, завданих як посадовою особою, безпідставним нарахуванням та виплатою заробітної плати.
Відповідно до ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, у пункті 12 частини першої цієї статті передбачено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
Стаття 65 Господарського кодексу України передбачає, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
ОСОБА_2 , як встановлено судом та засвідчено вище, була головним бухгалтером ВІППО, призначеним на посаду наказом Інституту від 29.09.2017р. №253-к, з ОСОБА_2 був укладений трудовий договір від 02.10.2017р. №37-17. Тобто, ОСОБА_2 була посадовою особою Інституту, повноваження якої на момент звернення до суду припинені (наказ про припинення трудового договору від 26.11.2021р. №303-к).
Таким чином, правовідносини, які виникли між ВІППО та ОСОБА_2 щодо відшкодування збитків, завданих безпідставною виплатою заробітної плати, стосуються дій відповідача під час здійснення нею своїх повноважень саме як посадової особи - головного бухгалтера ВІППО. Означене освідчує, що спір між сторонами виник щодо завданих юридичній особі збитків діями її посадової особи, повноваження якої припинені, а відповідний спір підлягає розгляду господарським судом з врахуванням положень як Цивільного кодексу України, так і положень Кодексу законів про працю України.
Судом враховується, що у відповідності до ч. 3 ст. 233 КЗпП України, для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Статтею 261 ЦК України унормовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Днем виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування є день підписання акта або висновку, складених за результатами інвентаризації матеріальних цінностей, під час ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації.
Судом зауважується, що в даному випадку документом, що засвідчує факт виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування, виступає наказ від 26.11.2021р. №303-к (розпорядження) директора ВІППО про припинення трудового договору (контракту) головного бухгалтера ОСОБА_2 , який набрав чинності з 31 грудня 2021 року.
На підставі наказу директора ВІППО від 01.12.2021р. №268-од "Про створення комісії для проведення перевірки" відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999р. №996-XIV, п. 12 Типового положення про бухгалтерську службу бюджетної установи, затвердженого постановою КМУ від 26.01.2011р. №59, з метою перевірки наявності первинних документів, облікових регістрів та звітності, документального підтвердження наявності та стану активів і зобов`язань, у зв`язку зі звільненням ОСОБА_2 , головного бухгалтера ВІППО, створеною комісією була проведена внутрішня перевірка стану бухгалтерського обліку та звітності та 29 грудня 2021 року підписано Акт внутрішньої перевірки стану бухгалтерського обліку та звітності у зв`язку зі звільненням головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2 .
Таким чином, саме із дати звільнення з посади головного бухгалтера ВІППО ОСОБА_2 , 31 грудня 2021 року, для позивача почав спливати термін позовної давності щодо будь-яких майнових претензій Інституту до відповідача, як колишньої посадової особи (головного бухгалтера). Відповідно означений річний строк закінчився 30 грудня 2022 року.
Разом із тим, суд вказує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами та доповненнями) з 12.03.2020р. на усій території України установлено карантин. Зазначений карантин триває і до сьогодні.
Законом України від 30.03.2020р. №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину". Вказаний закон набрав чинності 02.04.2020р.
Отже, Законом України від 30.03.2020р. №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України, продовжено на строк дії карантину.
Відтак, суд вважає, що перебіг строків позовної давності по відношенню до позовних вимог продовжився і до суду Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти звернувся вчасно.
Судом зауважується, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996р. у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; рішення від 20.09.2011р. за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Приймаючи висновки суду про повне підтвердження пред`явлених вимог належними та допустимими доказами, доведення спору до розгляду судом з вини відповідача, суд вважає, що відповідні витрати позивача на суму 2 684 грн. судового збору слід покласти відшкодуванням на ОСОБА_2 .
Керуючись ст.ст. 13, 14, 73-80, 123, 129, 232, 236-240 ГПК України, господарський суд,-
ВИРІШИВ:
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Луцьким МВ УМВС України в Волинській області 05.05.1998р., дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (м. Луцьк, вул. Винниченка, 31, код ЄДРПОУ 02139699) 39 971,14 грн. у відшкодування завданих збитків (в якості повернення держаних коштів, отриманих у зв`язку із неправомірним нарахуванням та виплатою заробітної плати), а також 2 684 грн. витрат по сплаті судового збору.
3. Наказ на виконання рішення суду видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
З врахуванням положень ст.ст. 253, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення
складено 31.05.2023р.
Суддя В. А. Войціховський
рішення направити:
- Волинському інституту післядипломної педагогічної освіти (vippo@vippo.org.ua);
- ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ).
Суд | Господарський суд Волинської області |
Дата ухвалення рішення | 24.05.2023 |
Оприлюднено | 01.06.2023 |
Номер документу | 111216479 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань повернення безпідставно набутого майна (коштів) |
Господарське
Господарський суд Волинської області
Войціховський Віталій Антонович
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні