Ухвала

від 17.05.2023 по справі 754/15329/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2023 року

м. Київ

справа № 754/15329/14-ц

провадження № 61-3529ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Сейлз Мастер»,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чередниченко Денис Олександрович, на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Сейлз Мастер» про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2014 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Мироненко С. М.,звернулася з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Сейлз Мастер» про стягнення заборгованості.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 6 грудня 2022 року позов залишено без розгляду.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Мироненко С. М., звернулася до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Мироненко С. М., задоволено, ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 6 грудня 2022 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чередниченко Д. О., 10 березня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначене судове рішення і залишити в силі ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 6 грудня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків.

Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник визначає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що правові підстави для скасування ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 6 грудня 2022 року відсутні.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник також вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21), у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 1.380.2019.001004 (провадження № К/9901/22334/19), в ухвалах Верховного Суду від 9 жовтня 2020 року у справі № 824/3180/14-а (провадження № К/9901/24143/20), від 16 вересня 2020 року

у справі № 824/877/19-а (провадження № К/9901/22558/20), від 17 серпня 2020 року у справі № 300/1294/19 (провадження № К/9901/19468/20),

від 20 січня 2020 року у справі № 440/607/19 (провадження № К/9901/1459/20).

Крім того, підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року заявник визначає відсутність у подібних правовідносинах висновків Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 13, частини другої статті 175, частини сьомої статті 177, статей 196, 197, пункту 2 частини першої

статті 257 ЦПК України; частини четвертої статті 42, частин третьої та восьмої статті 119, статті 120 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви; пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; статті 1312 Конституції України та статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Згідно з положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваної постанови вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначеного судового рішення.

Постановляючи ухвалу, Деснянський районний суд міста Києва виходив з того, що позовну заяву від імені ОСОБА_1 подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Суд першої інстанції врахував, що на підтвердження своїх повноважень як представника позивача адвокат Мироненко С. М. до позовної заяви долучила оригінал угоди про надання правової допомоги від 11 серпня 2014 року, укладений адвокатом та ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), яка не підписана довірителем.

Наданий в судовому засіданні оригінал угоди про надання правової допомоги від 11 серпня 2014 року підписаний як довірителем, так і адвокатом, проте угода укладена адвокатом Мироненко С. М. та ОСОБА_1 (ОСОБА_1).

Водночас ОСОБА_1 не є позивачем у справі.

За таких обставин суд першої інстанції позов залишив без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

З висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду суд апеляційної інстанції не погодився з огляду на порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

Скасовуючи ухвалу Деснянського районного суду міста Києва, апеляційний суд вказав, що на час подання позову позивачем та адвокатом Мироненко С. М. укладено договір про надання правової допомоги, а допущена технічна помилка в наданні суду першої інстанції угоди, в якій переклад імені позивача ОСОБА_1 зазначено як ОСОБА_1 , не свідчить про відсутність у представника повноважень на ведення справи.

Вказав, що суд першої інстанції через вісім років після відкриття провадження у справі з формальних підстав залишив позовну заяву без розгляду, чим порушив право позивача на доступ до правосуддя, що є порушенням

пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Київський апеляційний суд врахував рішення від 13 січня 2000 року

у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» де вказано, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тому вважав, що правові підстави для застосування пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України відсутні.

Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи установлено, що

у вересні 2014 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Мироненко С. М.,звернулася з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Сейлз Мастер» про стягнення заборгованості.

До позовної заяви представником долучено копію угоди про надання правової допомоги від 11 серпня 2014 року, укладену адвокатом Мироненко С. М. та ОСОБА_1 (ОСОБА_1), яка не містила підпису позивача.

Також долучено копію паспорта Schnugh Elizabeth Jeanne з нотаріально засвідченим перекладом, відповідно до якого ім`я позивача - ОСОБА_1 перекладено як ОСОБА_1 .

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що, відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції констатував відповідність позовної заяви ОСОБА_1 вимогам статей 119, 120 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання позову.

З пояснень представника позивача, судом встановлено, що адвокатом Мироненко С. М. та позивачем укладено угоду про надання правової допомоги від 11 серпня 2014 року, при цьому зроблено два варіанти угоди, де англомовна версія угоди була ідентична, а українська версія мала два варіанти зазначення імені позивача - ОСОБА_1 та ОСОБА_1 .

Лише після отримання 9 вересня 2014 року перекладу до суду подано позовну заяву, де ім`я позивача зазначено саме як ОСОБА_1 і в якості додатку подано копію угоди про надання правової допомоги саме з таким перекладом імені позивача.

На огляд в судовому засіданні помилково надано угоду з іншим перекладом імені позивача.

Оскільки питання щодо перекладу імені позивача судом не вирішувалось, інший примірник підписаної угоди суду не надавався.

Згідно зі змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вказаним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Вимоги статті 119 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання позовної заяви, визначали, що позовна заява подається в письмовій формі і повинна містити дані, вказані у частині другій статті. Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

Таким чином, позовна заява мала містити підпис позивача або його представника.

Підстави для залишення позову без розгляду встановлені статтею 257 ЦПК України.

Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв'язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.

Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції встановив відповідність позовної заяви ОСОБА_1 вимогам статей 119, 120 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання позову.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, позаяк доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.

У рішенні від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.

З огляду на викладене залишення позову без розгляду з формальних підстав унеможливлює доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи.

За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що правові підстави для залишення позову без розгляду на підставі

пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України відсутні.

Посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21), у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 1.380.2019.001004 (провадження № К/9901/22334/19), відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 754/15329/14-ц.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) викладено такі висновки про застосування норм права.

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства.

У справі № 522/18010/18 предметом касаційного перегляду справи є, зокрема, те, що суд першої інстанції розглянув справу без належного повідомлення відповідача, натомість апеляційний суд не надав відповідної оцінки такому порушенню цивільного процесуального законодавства.

У постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 1.380.2019.001004 (провадження № К/9901/22334/19) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для повернення апеляційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України, оскільки апеляційна скарга від імені Міністерства внутрішніх справ України підписана представником, який на підтвердження своїх повноважень надав суду світлокопію довіреності, яка не є копією, засвідченою у встановленому законом порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року

у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У випадку визначення підставою касаційного оскарження судових рішень пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, касаційна скарга має містити посилання на постанови саме Верховного Суду, в яких зроблено висновок щодо застосування норми права, із зазначенням, у чому саме полягає невідповідність оскаржених судових рішень сформованій практиці у подібних правовідносинах.

Тому посилання заявника на незастосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях ухвал Верховного Суду від 9 жовтня 2020 року у справі № 824/3180/14-а (провадження № К/9901/24143/20),

від 16 вересня 2020 року у справі № 824/877/19-а

(провадження № К/9901/22558/20), від 17 серпня 2020 року

у справі № 300/1294/19 (провадження № К/9901/19468/20), від 20 січня 2020 року у справі № 440/607/19 (провадження № К/9901/1459/20) касаційним судом не приймаються.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник також визначає відсутність у подібних правовідносинах висновків Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 13, частини другої статті 175, частини сьомої статті 177, статей 196, 197, пункту 2 частини першої

статті 257 ЦПК України; частини четвертої статті 42, частин третьої та восьмої статті 119, статті 120 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви; пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; статті 1312 Конституції України та статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У випадку визначення підставою касаційного оскарження судового рішення

пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, касаційна скарга має містити вказівку на норму права, щодо якої відсутній висновок, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

До повноважень Верховного Суду, зокрема, належить вирішення питань щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, їх тлумачення під час розгляду справ.

Касаційний суд має забезпечувати формування єдиної судової практики шляхом надання відповідного тлумачення (правозастосування) норм права.

Про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики свідчить, зокрема, відсутність єдиного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, велика кількість справ щодо вирішення подібних правовідносин, які перебувають на розгляді судів.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що заявником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини першої статті 13, частини другої статті 175, частини сьомої статті 177, статей 196, 197,

пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України; частини четвертої статті 42, частин третьої та восьмої статті 119, статті 120 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви; пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; статті 1312 Конституції України та

статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у

державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чередниченко Д. О., на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, прийнятою з додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чередниченко Д. О., на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чередниченко Денис Олександрович, на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Сейлз Мастер» про стягнення заборгованості.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. В. Сердюк