Ухвала

від 29.05.2023 по справі 932/8760/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

29 травня 2023 року

м. Київ

справа № 932/8760/20

провадження № 61-6916ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13 жовтня

2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня

2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив № 250», про визнання права власності

на частину спільного сумісного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, Обслуговуючий кооператив

«Житлово-будівельний кооператив № 250» (далі - ОК «ЖБК № 250»),

про визнання права власності на частину спільного сумісного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 15 листопада 1975 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений шлюб, який зареєстрований у Жовтневому відділі реєстрації актів цивільного стану міста Дніпропетровська

(далі - Жовтневий ВРАЦС міста Дніпропетровська), актовий запис № 2910.

У шлюбі народилось двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_4 отримав квартиру АДРЕСА_1 ». Також під час шлюбу були придбані автомобілі марки Daewoo Lanos, 2007 року випуску, та ВАЗ 2103, 1976 року випуску, причіп НОМЕР_1 , що зареєстровані за чоловіком.

16 вересня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірваний на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.

Державний нотаріус Четвертої Дніпровської державної нотаріальної контори своєю постановою від 07 липня 2020 року відмовив у вчиненні нотаріальної дії, а саме - видачі свідоцтва про право власності на частину майна спадкодавця, що придбано в період шлюбу, оскільки таке майно є особистою власністю померлого ОСОБА_4 .

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на частину майна, що придбано подружжям у період шлюбу, а саме: частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1 ; частину автомобілю марки Daewoo Lanos,

2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 .

Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська своїм рішенням

від 13 жовтня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Дніпровський апеляційний суд своєю постановою від 06 квітня 2023 року рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська

від 13 жовтня 2022 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що під час розгляду справи встановлено порушення прав позивачки, проте остання пропустила установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачем подано заяву, що є підставою для відмови у позові у даній справі.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України

(суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга мотивована тим, що про порушення свого права позивачка дізналась лише після відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії. Тому суди дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.

Суди встановили, що 15 листопада 1975 року між ОСОБА_1

та ОСОБА_4 укладений шлюб, який зареєстрований у Жовтневому ВРАЦС міста Дніпропетровська, актовий запис № 2910.

У шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_4 , будучи членом ОК «ЖБК № 250», отримав квартиру АДРЕСА_1 », на підставі ордеру від 05 грудня 1978 року № 983, виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів на підставі списків, затверджених рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 687, на склад сім`ї три особи та 19 березня 1979 року зареєструвалися та мешкали у зазначеній квартирі.

19 грудня 2012 року Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради видав свідоцтво про право власності на нерухоме майно за № НОМЕР_3 , згідно з яким квартира АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_4 .

Відповідно до інформації, наданої Регіональним сервісним центром Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Дніпропетровській області, за ОСОБА_4 зареєстровані транспортні засоби: 29 серпня 2007 року - автомобіль марки Daewoo Lanos TF69Y,

2007 року випуску, 21 травня 1996 р. - автомобіль ВАЗ 2103, 1976 року випуску; 19 вересня 2012 року - транспортний засіб НОМЕР_1, 2012 року випуску.

16 вересня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірваний на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.

Державний нотаріус Четвертої Дніпровської державної нотаріальної контори своєю постановою від 07 липня 2020 року відмовив у вчиненні нотаріальної дії, а саме - видачі свідоцтва про право власності на частину майна спадкодавця, що придбано в період шлюбу, оскільки таке майно є особистою власністю померлого ОСОБА_4 .

Відповідно до заповіту № 1981, складеного 09 вересня 2019 року,

ОСОБА_4 заповів ОСОБА_2 всі його майнові права та все майно, грошові кошти, у тому числі на депозитних вкладах банківських рахунках, та взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право.

Також суди встановили, що 09 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОК «ЖБК № 250», ОК «Гаражний кооператив «Таврія 1», про поділ спільного майна подружжя

(справа № 200/11081/16-ц).

Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська своєю ухвалою

від 14 вересня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 визнав неподаною та повернув позивачці з підстав невиконання ухвали про залишення позовної заяви без руху.

29 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 третя особа: ОК «ЖБК № 250», ОК «Гаражний кооператив «Таврія 1», про поділ спільного майна подружжя (справа № 200/20526/16-ц).

Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська своєю ухвалою

від 20 січня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 визнав неподаною та повернув позивачці з підстав невиконання ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Отже, суди встановили, що предметом позовних вимог в даній справі

є матеріально-правові вимоги позивачки про визнання права власності

на частину спільного сумісного майна подружжя, а саме: частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1 »;

частину автомобілю марки Daewoo Lanos, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що під час розгляду справи встановлено порушення прав позивачки, проте остання пропустила установлену законом позовну давність, про застосування якої відповідачем подано заяву.

Відповідно до частини четвертої статті 257 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися як КпШС України, так і за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічні положення містить стаття 60 СК України.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

За загальним правилом, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, застосовуючи норму статті 22 КпШС України або

статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

За загальним правилом, вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте, розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Схожа правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та постановах Верховного Суду від: 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18).

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У справі, що переглядається, суди встановили, що під час розгляду справи встановлено порушення прав позивачки, проте позов поданий зі спливом позовної давності.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як зазначено вище, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до частини п`ятої статті 257 ЦПК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У постанові від 12 травня 2022 року у справі № 212/10842/19 (провадження № 61-12920св21) Верховний Суд зазначив, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частини перша, друга статті 20 СК України).

Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).

Тлумачення статті 72 СК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що в силу вказівки в частині другій статті 74 СК правила передбачені для позовної давності для поділу майна подружжя поширюються і на випадки поділу майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; законодавець розмежував випадки для подружжя, коли позовна давність застосовується (після розірвання шлюбу) та коли не застосовується (коли шлюб не розірвано). Вочевидь, такий же критерій має бути і щодо позовної давності для поділу майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Тобто, позовна давність не застосовується коли жінки та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. І, навпаки, позовна давність застосовується, якщо жінки та чоловік припиняють проживають однією сім`єю.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частиною другою статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Обов`язок доведення факту незнання про порушення цивільного права особи випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу її вимог і заперечень.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України

від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 303/4265/18 (провадження № 61-64св20).

Отже, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моментувиникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18),

від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження

№ 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі

№ 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19), від 24 лютого 2021 року

у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи її із необхідністю забезпечити правову визначеність. Як зазначає ЄСПЛ, строки позовної давності слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу (рішення у справі «Стаббінс та інші проти Об`єднаного Королівства», заява № 22083/93).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачка у 2016 році двічі зверталась до суду із позовами про поділ майна подружжя (22 червня та 29 листопада 2016 року), а, отже, саме з цього часу (22 червня 2016 року) вона дізналася про порушення свого права та з цього часу почався перебіг позовної давності, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що, звернувшись до суду із даним позовом у липні 2020 року, ОСОБА_1 пропустила установлену законом позовну давність, про застосування якої відповідачем подано заяву, що є підставою для відмови у позові у даній справі.

Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від: 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, 24 травня 2017 року у справі № 6-951цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі

№ 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), постановах Верховного Суду від: 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження

№ 61-19445св18), 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, 23 жовтня 2019 року у справі

№ 917/1307/18, 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), 18 листопада 2019 року у справі

№ 902/761/18, 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, 13 лютого 2020 року у справі

№ 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19), 24 лютого 2021 року

у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), 14 липня 2021 року у справі № 303/4265/18 (провадження № 61-64св20).

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які були викладені у постанові Верховного Суду України від: 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15,

24 травня 2017 року у справі № 6-951цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), постановах Верховного Суду від: 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18),

23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, 06 листопада 2019 року

у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), 04 грудня 2019 року

у справі № 917/2101/17, 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19), 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), 14 липня 2021 року у справі № 303/4265/18 (провадження № 61-64св20), колегія суддів відхиляє, оскільки вказані судові рішення були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17 предметом позову є зобов`язання відповідача в особі ліквідаційної комісії включити до проміжного ліквідаційного балансу кредиторську вимогу Хмельницької міської ради в сумі 951 012,80 грн.

У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі

№ 910/18036/17 предметом позову є зобов`язання відповідача звільнити

з-під арешту та закрити рахунки, визнання договору припиненим.

У постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 917/1307/18 предметом позову є зобов`язання здійснити поставку товару і стягнення з неустойки у розмірі 1 000 000 грн.

Посилання в касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 917/1307/18 та від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, є безпідставними, оскільки не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, які склались у цій справі, оскільки суб`єктний склад учасників правовідносин, предмет спору, а також характер спірних правовідносин не є тотожними.

Доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, (провадження № 14-446цс18)).

Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову

у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржувані судові рішення, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною.

Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , треті особи: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив № 250», про визнання права власності на частину спільного сумісного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13 жовтня

2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня

2023 року.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявниці.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук