Постанова

від 24.05.2023 по справі 125/1609/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 125/1609/21

провадження № 61-11250св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Імпульс Плюс»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Оніщука В. В., Ковальчука О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Імпульс Плюс» (далі - ТОВ «ВП «Імпульс Плюс») про витребування земельної ділянки з чужого незаконного користування та скасування реєстрації договорів оренди.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що їй на праві власності належать три земельні ділянки, а саме: на підставі державного акту на земельну ділянку серії ВН №104492 від 15 жовтня 2004 року - земельна ділянка площею 2,7114 га, кадастровий номер 0520281400:01:002:0112; на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом № 1-4065 від 20 грудня 2011 року - земельна ділянка площею 2,4688 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0077; на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом № 1-4066 від 20 грудня 2011 року - земельна ділянка площею 2,3546 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0078, що розташовані на території колишньої Гулівської сільської ради Барського району Вінницької області з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

15 листопада 2013 року між нею та ТОВ ВП «Імпульс Плюс» укладено договір оренди № 542 земельної ділянки площею 2,7114 га, кадастровий номер 0520281400:01:002:0112, строком на 5 років.

12 грудня 2013 року між нею та ТОВ ВП «Імпульс Плюс» укладено договори оренди № 571 та № 572 земельних ділянок площами 2,4688 га і 2,3546 га з кадастровими номерами 0520281400:02:001:0077 і 0520281400:02:001:0078 відповідно, строком на 5 років.

За усною домовленістю сторін, оформленням зазначених договорів оренди та їх державною реєстрацією займався відповідач, який екземплярів цих договорів так їй і не надав. Після закінчення строку дії цих договорів, вона звернулася до відповідача з проханням звільнити належні їй земельні ділянки, однак дізналася, що зазначені договори укладені строком на 20 років, тому відсутні підстави для дострокового їх розірвання.

Звернувшись до відповідача з вимогою надати реєстраційні справи з договорами оренди на вказані земельні ділянки та ознайомившись із ними, вона виявила, що в пункті 8 договорів зазначений строк дії 20 років, на який вона не погоджувалась. Крім того, перший, другий та третій аркуші цих договорів оренди не є аркушами одного цілого документа.

На підставі наведеного позивачка просила:

витребувати з незаконного володіння ТОВ ВП «Імпульс Плюс» належні їй земельні ділянки: площею 2,3546 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0078; площею 2,4688 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0077 та площею 2,7114 га, кадастровий номер 0520281400:01:002:0112, що розташовані на території колишньої Гулівської сільської ради Барського району Вінницької області;

скасувати державну реєстрацію договору оренди № 571 від 12 грудня 2013 року, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, запис № 13080347 від 02 лютого 2016 року; договору оренди № 572 від 12 грудня 2013 року, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, запис № 13645891 від 11 березня 2016 року; договору оренди № 542 від 15 листопада 2013 року, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, запис № 13079661 від 02 лютого 2016 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 14 квітня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано з незаконного володіння ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» належні власнику ОСОБА_1 земельні ділянки, які розташовані на території колишньої Гулівської сільської ради Барського району Вінницької області: кадастровий номер 0520281400:02:001:0078, площею 2,3546 га; кадастровий номер 0520281400:02:001:0077, площею 2,4688 га; кадастровий номер 0520281400:01:002:0112, площею 2,7114 га.

Скасовано державну реєстрацію прав оренди ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» щодо:

- земельної ділянки кадастровий номер 0520281400:02:001:0078, площею 2,3546 га, запис № 13645891 від 11 березня 2016;

- земельної ділянки кадастровий номер 0520281400:02:001:0077, площею 2,4688 га, запис № 13080347 від 02 лютого 2016;

- земельної ділянки кадастровий номер 0520281400:01:002:0112, площею 2,7114 га, запис №13079661 від 02 лютого 2016.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою доведено факт не підписання нею договорів оренди строком дії 20 років. Оскільки ні позивачка, ні відповідач не надали суду доказів щодо дійсного узгодженого сторонами строку дії договорів оренди і враховуючи те, що оренда є строковим користуванням землею, суд для вирішення питання щодо строку дії оренди застосував положення частини другої статті 530 ЦК України, за якою якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час і боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги. Моментом пред`явлення вимоги позивачки про повернення земельних ділянок суд встановив дату звернення до суду з цим позовом. Отже, починаючи з 28 вересня 2021 року, тобто після спливу семиденного строку, відведеного для виконання вимоги, відповідач є таким, що незаконно володіє спірними земельними ділянками.

Враховуючи, що земельні ділянки перебувають у фактичному володінні відповідача безпідставно, суд дійшов висновку, що права позивачки підлягають захисту шляхом витребування земельних ділянок із незаконного володіння відповідача на підставі статті 387 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2022 року рішення Барського районного суду Вінницької області від 14 квітня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сторони не надали доказів щодо дійсного строку дії договорів оренди, узгодженого ними під час їх укладання. Звертаючись до суду з позовом про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права оренди, позивачка у позовній заяві наполягала на витребуванні земельних ділянок, вважаючи, що вони знаходяться у фактичному користуванні відповідача без відповідних правових підстав. Разом із тим, припинення договорів оренди через закінчення строку їх дії позивачка не довела, вимог про визнання спірних договорів недійсними у зв`язку з обманом, підробленням чи про їх розірвання не заявляла, а тому вважати, що відповідач володіє спірними земельними ділянками та що вони знаходяться у фактичному користуванні відповідача без відповідних правових підстав чи такі підстави відпали, в апеляційного суду відсутні, а тому слід відмовити в задоволенні позову.

Додатковою постановою Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року заяву представника ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» про відшкодування судових витрат задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» 19 875,00 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

12 листопада 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2022 року в указаній справі, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.

Вказує на те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги та не надав належної оцінки тому, що сторони не заперечували факту підписання договорів, проте сторони оспорюють зміст вказаних угод, зокрема позивачка стверджує, що погоджений нею строк оренди становить 5 років, а відповідач доводить, що такий строк становить 20 років.

Висновки апеляційного суду, викладені в оскаржуваній постанові, містять суперечності, оскільки колегія суддів, встановивши відсутність істотної умови - строку дії договору, в той же час погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що ні позивачка, ні відповідач не довели суду, на який саме строк були укладені договори оренди.

Крім того, заявниця посилається на безпідставне поновлення апеляційним судом ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У січні 2023 року ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником трьох земельних ділянок: площею 2,4688 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0077; площею 2,3546 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0078; площею 2,7114 га, кадастровий номер 0520281400:01:002:0112, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Гулівської сільської ради Барського (наразі Жмеринського) району Вінницької області.

У 2013 році ОСОБА_1 уклала з ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» три договори оренди вказаних земельних ділянок: № 571 від 12 грудня 2013 року щодо земельної ділянки, площею 2,4688 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0077; № 572 від 12 грудня 2013 року щодо земельної ділянки, площею 2,3546 га, кадастровий номер 0520281400:02:001:0078; № 542 від 15 листопада 2013 року щодо земельної ділянки площею 2,7114 га, кадастровий номер 0520281400:01:002:0112.

Факт укладення договорів оренди у 2013 році та досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договорів сторонами не оспорювалися. Передача земельних ділянок в оренду у фактичне володіння ТОВ «Виробниче підприємство «Імпульс Плюс» підтверджується актами приймання-передачі земельних ділянок до договорів оренди землі (а. с.15, 27, 41).

Речове право оренди вказаних земельних ділянок зареєстровано за відповідачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у 2016 році - щодо земельних ділянок: кадастрові номери 0520281400:02:001:0077 і 0520281400:01:002:0112 - 02 лютого 2016 року, щодо земельної ділянки кадастровий номер 0520281400:02:001:0078 - 11 березня 2016 року (а. с. 20, 33, 46).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, Державного земельного кадастру, право оренди вищевказаних земельних ділянок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ТОВ «Виробниче підприємство «Імпульс Плюс» у 2016 році.

У 2018-2020 роках ОСОБА_1 отримувала через уповноважену особу від ТОВ «Виробниче підприємство «Імпульс Плюс» орендну плату за користування її земельними ділянками в грошовій та натуральній формах. Вказані обставини визнані сторонами під час судового розгляду.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що у 2013 році вона уклала з відповідачем договори оренди строком на 5 років. Після спливу строку дії договорів вона звернулася до відповідача з проханням звільнити орендовані земельні ділянки, проте останній повідомив, що договори укладені строком на 20 років, а не на 5 років, як вважала вона. На підтвердження цього відповідач надав їй комплект документів, зокрема скріплені за допомогою стиплера оригінали документів, з назвою «Реєстраційна справа», кожен з яких містить договори оренди землі разом із невід`ємними додатками до нього. Ознайомившись із вказаними документами, вона виявила, що в пункті 8 договорів зазначений строк їх дії 20 років. Проте вона не погоджувала такий строк дії договорів оренди та звертала увагу, що відповідачем було замінено аркуш вказаних угод, в яких міститься така умова.

За висновком судово-технічної експертизи від 07 лютого 2022 року, проведеної Вінницьким відділенням Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, три аркуші договорів оренди землі № 571 від 12 грудня 2013 року, № 572 від 12 грудня 2013 року та № 542 від 15 листопада 2013 року раніше одне ціле не складали, в матеріалах реєстраційної справи були замінені 1-й та 2-й аркуші цих договорів, а третій аркуш (сторінка) договорів оренди землі не замінювався.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору), по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Згідно із статтею 13 Закону України «Про оренду землі» (тут і надалі у редакції, чинній на момент укладення договорів оренди) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Тобто договір оренди землі є строковими правочином.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Сторонами у справі, яка переглядається, не ставилося питання про те, що умова про строк оренди була відсутня у текстах договорів чи не узгоджувалася сторонами, натомість вони оспорювали зміст цієї умови. Позивачка стверджувала, що погоджений нею строк оренди становить 5 років, відповідач, у свою чергу, посилався на те, що строк дії оренди становить 20 років.

У випадку різного розуміння змісту правочину його сторонами, такий договір підлягає тлумаченню.

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів змісту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року в справі № 126/3476/16-ц (провадження № 61-24371св18).

З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, провадження № 61-18730св20).

Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

У справі, яка переглядається, аналіз змісту договорів оренди земельних ділянок свідчить, що встановлені статтею 213 ЦК України правила не дозволяють визначити зміст відповідної умови договорів оренди щодо строку їх дії.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 рокув справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21) зроблено висновок, що: «у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (not individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the dominant influence of one of the party)».

Contra proferentemмає на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище, оскільки саме вона допустила таку двозначність. Сontra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань). Сontra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь у процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі чи навіть складала проект усього договору або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. У разі неясності умов договору тлумачення умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведене інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17, провадження № 61-17583св20).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оформленням договорів оренди землі і державною реєстрацією прав оренди займався саме представник відповідача.

Враховуючи, що відповідач є стороною, яка займалася підготовкою як проектів договорів оренди, так і спірних умов щодо строку їх дії, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що тлумачення договорів оренди землі від 15 листопада та 12 грудня 2013 року № № 542, 571 та 572 повинно здійснюватися на користь позивачки, тобто строк дії вказаних договорів становить п`ять років.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) вказано, що: «у частині п`ятій статті 6 Закону України «Про оренду землі» № 161-XIV (доповнено на підставі Закону від 11 лютого 2010 року № 1878-VI) визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Тобто з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки.

Можна зробити висновок, що договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон №161-ХIV).

З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою.

Зареєстроване право оренди землі є речовим правом.

05 грудня 2019 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» абзац другий частини другої статті 25 Закону № 161-XIV доповнено умовою, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди.

Тобто використання земельної ділянки неможливе без державної реєстрації права оренди, оскільки відсутні правові підстави для цього.

Метою укладення будь-якого цивільного правочину є отримання певних правових наслідків через реалізацію сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, є фіктивним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено, що: «Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16 зробив такі висновки.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з положеннями статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.

За частиною п`ятою статті 6 Закону № 161-XIV право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. Статтею 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі.

Разом з тим, цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, право оренди виникає з моменту його державної реєстрації.

Однак Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону № 161-XIV вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації».

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, договори оренди земельних ділянок укладені після 01 січня 2013 року, то вони є укладеними з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договорів.

Тобто строк дії договору оренди земельної ділянки від 15 листопада 2013 року № 542 закінчився 15 листопада 2018 року, а договорів оренди земельних ділянок від 12 грудня 2013 року за № № 571, 572 - 12 грудня 2018 року.

Таким чином, станом на момент звернення позивача до суду з цим позовом строки дії вказаних договорів оренди землі закінчилися та спірні земельні ділянки перебувають у володінні відповідача без належних на те правових підстав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає ефективному способу захисту прав позивача - власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, після закінчення дії договорів оренди земельних ділянок у листопаді та грудні 2018 року відповідно, останні перебувають у володінні відповідача без належних на те правових підстав, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що витребування з незаконного володіння ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» належних ОСОБА_1 земельних ділянок у цій справі відповідає ефективному способу захисту прав позивачки.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 656/241/19-ц (провадження № 61-1936св21) зазначено, що «у частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. […] Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. […] Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. […] Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. […]».

Суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку заявленим позивачкою вимогам, правильно виходив із того, що її права підлягають захисту та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права оренди ТОВ «ВП «Імпульс Плюс» щодо вищезазначених земельних ділянок.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини у справі та дійшов правильних висновків про задоволення позову, але на підставі помилкових мотивів та внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування задоволення позову - зміні з урахуванням висновків, наведених у цій постанові.

Отже, доводи касаційної скарги по суті вирішення спору частково знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

Щодо доводів заявниці про безпідставне поновлення ТОВ ВП «Імпульс Плюс» строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, то вони є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ ВП «Імпульс Плюс» залишено без руху з підстав ненадання останнім доказів отримання копії оскаржуваного рішення. Після усунення недоліків апеляційної скарги ухвалою суду апеляційної інстанції від 24 серпня 2022 року зазначені заявником причини пропуску строку на апеляційне оскарження визнані поважними, поновлено заявнику строку та відкрито апеляційне провадження у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування задоволення позову - зміні з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, а в решті - рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції, ухваленій по суті заявлених позовних вимог, то додаткова постанова Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року як невід`ємна частина судового рішення також підлягає скасуванню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, то сплачений заявницею ОСОБА_1 за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 5 448,00 грн підлягає стягненню на її користь із ТОВ «ВП «Імпульс Плюс».

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2022 року та додаткову постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року скасувати.

Мотивувальну частину рішення Барського районного суду Вінницької області від 14 квітня 2022 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.

У решті рішення Барського районного суду Вінницької області від 14 квітня 2022 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук