Постанова

від 07.06.2023 по справі 922/4877/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 922/4877/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Волковицької Н.О.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А.Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 14.11.2022 (Лаврова Л.С.), додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2022 (Лаврова Л.С.), постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 (Пуль О.А., Білоусова Я.О., Тарасова І.В.) та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 (Пуль О.А., Білоусова Я.О., Тарасова І.В.) у справі №922/4877/21

за позовом Керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області до: 1) Вільхівської сільської ради; 2) Фізичної особи-підприємця Савченко Надії Миколаївни про визнання незаконним рішення, визнання недійсним і припиненим на майбутнє договору, зобов`язання повернути земельну ділянку

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Керівник Харківської окружної прокуратури Харківської області (далі - Прокурор) звернувся в Господарський суд Харківської області з позовом до Вільхівської сільської ради (далі - Відповідач-1) та Фізичної особи-підприємця Савченко Надії Миколаївни (далі - Відповідач-2) про визнання незаконним рішення, визнання недійсним і припиненим на майбутнє договору, зобов`язання повернути земельну ділянку.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за рішенням Відповідача-1 надано Відповідачу-2 земельну ділянку для розміщення тимчасової споруди (малої архітектурної форми) в порушення статей 124, 134 ЗК України, тому рішення є незаконним, а договір про встановлення земельного сервітуту є недійсним, оскільки суперечить статтям 401, 404 ЦК України та статтям 116, 122 ЗК України та укладений на виконання рішення, яке підлягає визнанню незаконним.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень, ухвалених судом першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Харківської області від 14.11.2022 в задоволенні позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 28.11.2022 стягнуто з Прокуратури на користь Відповідача-2 12 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 рішення Господарського суду Харківської області від 14.11.2022 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2022 залишено без змін.

5. Рішення та постанова судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що спірний договір не суперечить статті 404 ЦК України, оскільки перелік сервітутів не є вичерпним, а стаття 99 ЗК України, як спеціальний закон у цих правовідносинах відповідно до статті 9 ЦК України, передбачає земельний сервітут для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм). Спірний договір також не суперечить статтям 116, 122 ЗК України, оскільки розміщення тимчасової споруди здійснюється на підставі паспорту прив`язки тимчасової споруди та не потребує оформлення права власності або користування (в тому числі і права оренди) на земельну ділянку, на якій планується розмістити тимчасову споруду. Суди відхилили посилання Прокурора на те, що спірний договір є фактично договором оренди земельної ділянки, оскільки сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном (частина п`ята статті 403 ЦК України та частина третя статті 98 ЗК України), а тому до Відповідача-2 не перейшло право володіння та користування земельною ділянкою площею 0,0042 га, яка не має кадастрового номеру і на яку встановлений земельний сервітут. Прокурором не доведено відсутності повноважень Відповідача-1 на передачу Відповідачу-2 спірної земельної ділянки у сервітутне користування, а також, що спірне рішення в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення Відповідачу-2 особистого строкового сервітуту, суперечить положенням статей 124, 134 ЗК України.

6. Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 стягнуто з Прокуратури на користь Відповідача-2 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Прокурора

7. Прокурор подав касаційну скаргу на рішення, додаткове рішення, постанову та додаткову постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи Прокурора, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

8. Судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 152 ЗК України, статей 16, 21, 393 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №923/466/17, №916/1979/13.

9. Судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №916/933/17, №522/14890/16-ц, №915/857/20.

10. Судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 99 ЗК України, статті 401 ЦК України, статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пунктів 1.3, 1.4, 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 "Порядку розміщення тимчасових спору для провадження підприємницької діяльності", затвердженого наказом Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №244 від 21.10.2011 у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №904/144/20.

11. Судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статей 98-100 ЗК України, статей 401-404 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №905/798/19.

12. Суди попередніх інстанцій в порушення статей 11, 14 ГПК України вийшли за межі позовних вимог та, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №905/1552/16, вдалися до оцінки правомірності розміщення Відповідачем-2 на спірній земельній ділянці торгівельного павільйону як тимчасової споруди та не врахували, що відсутність необхідності наявності для встановлення тимчасової споруди документа на землекористування, не свідчить про використання спірної земельної ділянки відповідно до вимог закону.

13. При ухваленні оскаржуваних рішення та постанови, судами попередніх інстанцій порушено статті 13, 73-74, 76-79, 86, 236, 238 ГПК України та не дано належної оцінки доказам у справі, внаслідок чого залишено поза увагою, що спірний договір є удаваним правочином, який вчинено з метою приховати інший правочин, а саме договір оренди землі, зміст якого суперечить вимогам статей 4, 13, 15 Закону України "Про оренду землі", статтям 116, 122, 124, 134 ЗК України, оскільки укладений на підставі рішення Відповідача-1, ухваленого поза межами наданих законом повноважень.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

14. Відповідач-1 відзив на касаційну скаргу не надав, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

15. Представником Відповідача-2 (адвокат Рижков І.П.) до Верховного Суду 21.05.2023 подано відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення, додаткове рішення, постанову та додаткову постанову судів попередніх інстанцій - без змін.

15.1. Водночас, представник Відповідача-2 адвокат Рижков І.П. у відзиві просить визнати поважною причину пропуску строку на подання відзиву на касаційну скаргу, поновити пропущений строк та прийняти відзив. В обґрунтування клопотання про поновлення пропущеного строку на подання відзиву, представник Відповідача-2 послався на те, що ухвалу Верховного Суду від 12.04.2023 ним отримано через підсистему ЄСІТС "Електронний суд" 04.05.2023, але, враховуючи необхідність ознайомлення зі змістом судових рішень Верховного Суду, на які є посилання в касаційній скарзі Прокурора, а також зайнятість адвоката в інших судових провадженнях, строк підготовки відзиву зайняв 16 календарних днів.

15.2. Відповідно до частини четвертої статті 294 ГПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається, зокрема, строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 295 ГПК України).

Отже, в ухвалі про відкриття касаційного провадження строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу встановлюється судом.

Ухвалою суду касаційної інстанції від 12.04.2023 відповідно до частини першої статті 295 ГПК України учасникам справи надано строк на подання відзиву до 28.04.2023, але не більше 10 днів з дня вручення цієї ухвали. Як вбачається з матеріалів справи (довідка Суду від 04.05.2023 про доставку документа в кабінет електронного суду), ухвала Суду від 12.04.2023 надійшла представнику Відповідача-2 (адвокат Рижков І.П.) через електронний кабінет одержувача 04.05.2023 о 17:59 год., про що також зазначає і сам адвокат Рижков І.П. у своєму клопотанні.

Таким чином, враховуючи положення частини четвертої статті 294, частини першої статті 295 ГПК України, вимоги ухвали Суду від 12.04.2023 щодо строку подання відзиву на касаційну скаргу, а також, зважаючи на докази отримання 04.05.2023 ухвали Суду представником Відповідача-2 адвокатом Рижковим І.П., останнім днем строку на подання відзиву було 15.05.2023 (з урахуванням вихідних днів). Проте, як зазначалося вище, відзив подано 21.05.2023, тобто, з пропуском строку, встановленого Судом в ухвалі від 12.04.2023.

15.3. Згідно з частиною другою статті 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим, на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена. Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16.

15.4. Частиною другою статті 118 ГПК України передбачено, що заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

15.5. Оскільки представник Відповідача-2 адвокат Рижков І.П. у клопотанні не просить суд продовжити строк на подання відзиву, а також те, що відзив подано після (21.05.2023) закінчення строку, встановленого Судом в ухвалі від 12.04.2023 (10 днів з дня вручення цієї ухвали - 15.05.2023) на подання відзиву, як того вимагає частина перша статті 295 ГПК України, клопотання про поновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги відхиляється, а відзив на підставі частини другої статті 118 ГПК України Суд залишає без розгляду.

Інші документи

16. До Верховного Суду 05.06.2023 від представника Відповідача-2 адвоката Рижкова І.П. надійшли додаткові письмові пояснення.

16.1. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України).

Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 118 ГПК України).

16.2. Відповідач-2 не просив дозволу подати додаткові письмові пояснення, а суд за межами строку для подання відзиву на касаційну скаргу не визнавав їх подання необхідним, а тому ці пояснення Верховний Суд залишає без розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

17. Як встановили суди попередніх інстанцій, рішенням від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" Відповідачем-1 встановлено земельний сервітут шляхом укладання договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 на частину земельної ділянки, площею 0,0042 га, розташовану у с.Вільхівка по вул.Центральній Харківського району Харківської області, для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок земель житлової та громадської забудови. Встановлено термін дії сервітуту - 23.12.2024, кадастровий номер земельної ділянки 6325184001:00:002:0077, встановлено плату за використання земельної ділянки у розмірі 12% від нормативної оцінки земельної ділянки.

Між Відповідачем-1 (Сільська рада) та Відповідачем-2 (Сервітуарій) 21.10.2020 на підставі рішення Відповідача-1 від 25.09.2020 укладено договір №1 про встановлення земельного сервітуту, за умовами якого земельний сервітут площею 0,0042 га встановлюється щодо земельної ділянки комунальної власності площею 0,2843 га за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови, за цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови для розташування торгівельного комплексу та центру молоді, за кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, що розташована у с.Вільхівка по вул.Центральній Харківського району Харківської області в інтересах Сервітуарія на право на розміщення тимчасової споруди (малої архітектурної форми) згідно з кадастровим планом меж сервітуту земельної ділянки (пункт 1.1 договору).

Згідно з пунктом 3.2 договору розмір плати за земельну ділянку на рік становить 12% від нормативної грошової оцінки цієї земельної ділянки і на дату підписання складає 2 680,02 грн.

Відповідно до пункту 2.1 договору встановлюється строковий земельний сервітут на термін дії паспорту прив`язки стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності - торгівельний павільйон, виданий відділом містобудування та архітектури Харківської райдержадміністрації 23.12.2019 за реєстраційним №23, а саме, до 23.12.2024.

18. Приймаючи рішення у справі суди попередніх інстанцій виходили з того, що статтею 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частиною другою статті 404 ЦК України особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Відповідно до статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що до земельних правовідносин повинні застосовуватися норми земельного законодавства, а цивільне законодавство застосовується в субсидіарному порядку.

Так, у розділі ІІІ "Права на землю" ЗК України визначено вичерпний перелік правових титулів щодо земельних ділянок, до яких, зокрема, належить право земельного сервітуту.

Відповідно до статті 98 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Положення частини четвертої цієї статті не застосовуються у разі встановлення земельних сервітутів на земельній ділянці державної, комунальної власності, що сформована відповідно до частини третьої статті 100 цього Кодексу з метою встановлення земельного сервітуту.

Згідно з пунктом "в" частини першої статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм).

Статтею 100 ЗК України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

Зважаючи на зміст договору, а також, враховуючи наведені норми права, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що оспорений договір не суперечить статті 404 ЦК України, оскільки перелік сервітутів не є вичерпним, а стаття 99 ЗК України, який є спеціальним актом законодавства у спірних правовідносинах, передбачає земельний сервітут для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм).

18.1. Суди попередніх інстанцій також врахували положення статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності на пунктів 2.1, 2.2, 2.7, 2.9, 2.20 "Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності", затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №244 від 21.10.2011 та дійшли висновку, що встановлення стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності здійснюється відповідно до паспорта прив`язки тимчасової споруди та не потребує отримання документів, що дають право на виконання будівельних робіт, а також наявності права користування або права власності замовника на земельну ділянку, на якій здійснюватиметься встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, тому відсутні підстави вважати обов`язковим набуття Відповідачем-2 права оренди для розміщення тимчасової споруди, а також наявність підстав невідповідності оспореного договору положенням статей 116, 122 ЗК України.

18.2. Суди обох інстанцій також виходили з того, що сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном (частина п`ята статті 403 ЦК України та частина третя статті 98 ЗК України), а тому до Відповідача-2 не перейшло право володіння та користування земельною ділянкою площею 0,0042 га, яка не має кадастрового номеру і на яку встановлений земельний сервітут. З огляду на зазначене, судами відхилене посилання Прокурора на те, що спірний договір є фактично договором оренди земельної ділянки. Щодо вимоги про визнання незаконним рішення Відповідача-1 від 25.09.2020, то суди встановили, що Прокурором не доведено відсутності повноважень Відповідача-1 на передачу Відповідачу-2 спірної земельної ділянки у сервітутне користування, а також, що спірне рішення в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення Відповідачу-2 особистого строкового сервітуту, суперечить положенням статей 124, 134 ЗК України

18.3. Надавши оцінку матеріалам справи, врахувавши вимоги земельного законодавства, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що встановлення особистого строкового сервітуту між Відповідачами на частину земельної ділянки, розташованої у с.Вільхівка по вул.Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови було здійснено в межах повноважень, в порядку та у спосіб, передбачений чинним законодавством.

19. Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Прокурор оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

20. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

21. Згідно з правовою позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

22. Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Прокурор посилається на те, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 152 ЗК України, статей 16, 21, 393 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №923/466/17, №916/1979/13 (пункт 8 постанови).

22.1. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №923/466/17 викладені висновки щодо існуючих спірних питань про належного позивача у спорі щодо вилучення земельної ділянки, на якій розташоване майно державного навчального закладу, а також щодо належності обраного способу захисту шляхом визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування без одночасного заявлення вимоги про скасування правовстановлюючих документів, виданих на підставі цього рішення, яке селищна рада прийняла з перевищенням повноважень. Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення місцевого суду у справі №923/466/17 про задоволення позовних вимог, виходив з того, що на підставі рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, тому вимоги про визнання недійсним рішення селищної ради як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах. Оскільки оспорюване рішення селищної ради суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема статті 321 ЦК України, суд дійшов висновку, що воно в розумінні частини першої статті 393 цього Кодексу порушує права держави в особі Міністерства освіти і науки України, Херсонського державного університету, якому належить право постійного користування земельною ділянкою, тому підлягає визнанню незаконним і скасуванню.

У справі №916/1979/13 (постанова від 19.06.2018) Великою Палатою Верховного Суду розглядався спір про визнання недійсними рішень селищної ради про надання земельної ділянки у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу та про надання земельної ділянки у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу та зроблено висновок, що рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені, однак, з урахуванням встановлених судами обставин щодо порушення оскаржуваними актами інтересів держави. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у позові, у зв`язку з пропуском прокурором строку позовної давності.

22.2. З огляду на те, що у цій справі №922/4877/21 належність вимоги Прокурора про визнання рішення незаконним, внаслідок якого оспорювалося цивільне право Відповідача-2, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень, не було спірним питанням під час розгляду справи, тому відсутні підстави вважати, що правовідносини у цій справі №922/4877/21 та у справах №923/466/17, №916/1979/13, на які посилався Прокурор у касаційній скарзі (пункти 8, 22.1 постанови) є подібними, оскільки висновки, зазначені у наведених скаржником справах зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

23. Також, Прокурор послався на те, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №916/933/17, №522/14890/16-ц, №915/857/20 (пункт 9 постанови).

23.1. У постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 23.01.2019 у справі №522/14890/16-ц та від 08.09.2021 у справі №915/857/20 зазначено, що встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

При цьому, у справі №916/933/17 Верховний Суд дійшов висновку, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.

У справі №522/14890/16-ц в частині вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином Верховний Суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі стосується розпорядження корпоративними правами і оскільки вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з`ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору, то апеляційний суд зробив законний та обґрунтований висновок про необхідність закриття провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У справі №915/857/20, направляючи справу на новий розгляд в суд першої інстанції, Верховний Суд виходив з необхідності визначити дійсну правову природу оспорюваного у справі договору, належним чином перевірити усі доводи прокурора про удаваність правочину, повно та всебічно оцінити зібрані у справі докази і в залежності від встановленого прийняти обґрунтоване рішення.

23.2. Під час розгляду вимоги Прокурора у цій справі №922/4877/21 про визнання недійсним та припинення на майбутнє оспореного договору про встановлення земельного сервітуту, суди попередніх інстанцій вважали помилковими твердження Прокурора про підміну сервітутом права оренди земельної ділянки і, що, фактично, спірний договір є договором оренди. Суди враховували, що за договором оренди орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк (стаття 13 Закону України "Про оренду землі"). Водночас, як вказали попередні судові інстанції, проаналізувавши частину п`яту статті 403 ЦК України, частину третю статті 98 ЗК України, сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Дослідивши зміст оспореного договору, суди дійшли висновку, що до Сервітуарія за спірним договором не перейшло право володіння та користування земельною ділянкою. Такі правомочності належать сільській раді, як власнику сформованої земельної ділянки, яка в частині 0,0042 га обмежена сервітутом.

23.3. Отже, з огляду на наведене, суд касаційної інстанції відхиляє посилання Прокурора на те, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №916/933/17, №522/14890/16-ц, №915/857/20 (пункти 9, 23.1 постанови), оскільки висновки, зазначені у наведених скаржником справах зроблені судами з урахуванням інших, індивідуальних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у вказаних справах та у цій справі №922/4877/21 подібними.

24. Також, Прокурор у касаційній скарзі зазначає, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 99 ЗК України, статті 401 ЦК України, статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пунктів 1.3, 1.4, 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 "Порядку розміщення тимчасових спору для провадження підприємницької діяльності", затвердженого наказом Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №244 від 21.10.2011 у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №904/144/20 (пункт 10 постанови), а також судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статей 98-100 ЗК України, статей 401-404 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №905/798/19 (пункт 11 постанови).

24.1. Так, у справі №904/144/20, предметом спору в якій є визнання недійсним договору особистого сервітуту та повернення земельної ділянки, Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою позов задоволено, зазначив, що із встановлених судами обставин справи не вбачається, що потреба у встановленні строкового сервітуту для встановлення тимчасової споруди для комерційного використання на спірній земельній ділянці не могла бути задоволена іншим способом, аніж встановлення земельного сервітуту, зокрема шляхом надання земельної ділянки в оренду.

При цьому, Верховний Суд як на правову позицію щодо застосування норм права (стаття 99 ЗК України, стаття 401 ЦК України) послався на постанову Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №905/3280/16. Водночас, у справі №905/3280/16, предметом спору в якій є визнання незаконними та скасування рішення, визнання договору строкового особистого сервітуту недійсним, повернення земельної ділянки та приведення її в попередній стан, Верховним Судом було застосовано положення статей 98, 99 ЗК України та статей 401, 404 ЦК України станом на 12.03.2014 - дату укладення оспореного договору. Так, статтею 99 ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору від 12.03.2014, визначено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Отже, станом на час виникнення спірних правовідносин у справі №905/3280/16 статтею 99 ЗК України, яка, відповідно до статті 9 ЦК України, регулює відносини у сфері використання природних ресурсів, не було передбачено такого виду сервітуту, як право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), а тому, з огляду на статтю 9 ЦК України, для регулювання спору в межах зазначеної справи, застосуванню підлягали положення ЦК України, а саме статті 401, 404 ЦК України.

В межах цієї справи №922/4877/21 щодо вирішення питання визнання недійсним договору від 21.10.2020, судами попередніх інстанцій застосовано законодавство, чинне на час виникнення спірних правовідносин, а саме станом на 21.10.2020. Пункт "в" частини першої статті 99 ЗК України Законом України №911-VIII від 12.02.2015, який набрав чинності 05.04.2015 було викладено в новій редакції, а саме "Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм)". З огляду на зазначене, судами, як у справі №905/3280/16, на правовий висновок в якій послався Верховний Суд у справі №904/144/20, та і у цій справі №922/4877/21, було застосовано норми статті 99 ЗК України та статті 401, 404 ЦК України в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин, що, в свою чергу, відповідає вимогам статті 9 ЦК України.

Таким чином, зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що висновки, зазначені у справі №904/144/20 та у цій справі №922/4877/21 зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у вказаній справі та у цій справі №922/4877/21 подібними.

У справі №905/798/19, на яку також посилається Прокурор в обґрунтування підстав касаційного оскарження (пункт 11 постанови) предметом спору за первісним позовом є встановлення платного особистого строкового земельного сервітуту для розміщення та експлуатації групи тимчасових споруд, а за зустрічним позовом - анулювання паспорта прив`язки групи стаціонарних земельних споруд та зобов`язання повернути земельну ділянку. При цьому, наведена Прокурором справа №905/798/19 не є подібною зі справою, яка розглядається №922/4877/21 через неоднаковість матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, підстав та предмету позову, а також змісту позовних вимог. Отже, установлені судами фактичні обставини у цій справі та справі №905/798/19, на яку посилається скаржник, відмінність підстав позову та змісту позовних вимог свідчать про неподібність правовідносин.

Крім наведеного вище, колегія суддів звертає увагу на те, що у справах №904/144/20, №905/798/19 земельний сервітут був встановлений відносно земельних ділянок, які були сформовані як об`єкт цивільних прав, тобто, мали присвоєний кадастровий номер, тоді як у цій справі №922/4877/21, як встановили суди попередніх інстанцій, земельний сервітут за договором від 21.10.2020 встановлено на частину сформованої земельної ділянки площею 0,2843 га, а саме площею 0,0042 га, що, в свою чергу, також свідчить про неподібність справ №904/144/20, №905/798/19 з цією справою №922/4877/21.

25. Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на наведене, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокурора.

26. Щодо доводів Прокурора, наведених в пункті 12 постанови про те, що суди попередніх інстанцій в порушення статей 11, 14 ГПК України вийшли за межі позовних вимог та, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №905/1552/16, вдалися до оцінки правомірності розміщення Відповідачем-2 на спірній земельній ділянці торгівельного павільйону як тимчасової споруди та не врахували, що відсутність необхідності наявності для встановлення тимчасової споруди документа на землекористування, не свідчить про використання спірної земельної ділянки відповідно до вимог закону, колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій, з огляду на предмет спору у цій справі, надали оцінку правомірності використання земельної ділянки, а не правомірності розміщення Відповідачем-2 на спірній земельній ділянці тимчасової споруди, а тому відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій вийшли за межі позовних вимог.

27. Посилання Прокурора, наведені в пункті 13 постанови не можуть бути прийняті Судом з підстав, наведених у пунктах 23-23.3 цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

28. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

29. З урахуванням меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, про неврахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах, зазначених у пунктах 8-11 постанови, не підтвердилися, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підлягає закриттю.

29.1. В касаційній скарзі Прокурор також просив скасувати додаткове рішення та додаткову постанову судів попередніх інстанцій. Проте, оскільки касаційне провадження за касаційною скаргою Прокурора на рішення та постанову судів попередніх інстанцій підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, а касаційна скарга не містить доводів та аргументів щодо перегляду додаткового рішення та додаткової постанови судів попередніх інстанцій в касаційному порядку з підстав, передбачених частиною другою статті 287 ГПК України і скасування додаткових рішення та постанови ставилося Прокурором в залежність від результатів перегляду в касаційному порядку рішення та постанови попередніх судових інстанцій, тобто, вимогу про скасування додаткових рішення та постанови визначено як похідну від рішення та постанови судів попередніх інстанцій, прийнятих по суті спору, тому додаткове рішення та додаткова постанова судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін.

Щодо розподілу судових витрат

30. Оскільки суд залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі №922/4877/21 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 14.11.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.02.2023 закрити.

2. Додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2022 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 у справі №922/4877/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді І. Берднік

Н. Волковицька