Постанова

від 22.05.2023 по справі 308/2662/18

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/2662/18

П О С Т А Н О В А

Іменем України

22 травня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів СОБОСЛОЯ Г.Г., ФАЗИКОШ Г.В.

за участю секретаря ГУСОНЬКИ З.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/2662/18 за позовом керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області Д. Кириленка в інтересах держави до Ужгородської міської ради Закарпатської області та ОСОБА_1 про скасування рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва на право власності на земельну ділянку та державної реєстрації права власності на земельну ділянку, за апеляційною скаргою заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури О. Ломакіної-Невідомої на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 22 червня 2022 року, повний текст якого складено 29 червня 2022 року, головуючий суддя Малюк В.М., -

встановив:

16.03.2018 керівник Ужгородської місцевої прокуратури Д. Кириленко звернувся до суду із зазначеним позовом до Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 мотивуючи таким.

Досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42015070030000163 встановлено, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради відбулася 09.11.2015 з порушенням вимог закону. Так, всупереч положенням ст.ст. 5, 13, 69, 140, 143 144 Конституції України, ст.ст. 10, 26, 46, 49 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 19 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», іншим нормам законодавства щодо народовладдя, організації діяльності та повноважень органів місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад, Регламенту Ужгородської міської ради, затвердженого рішенням ради від 08.04.2011 № 149, сесія відбулася за відсутності кворуму депутатів.

З 60 обраних депутатів Ужгородської міської ради у засіданні 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради 09.11.2015 попри реєстрацію 33 депутатів взяли участь фактично лише 29 депутатів, тобто, менше половини від загального складу ради, що є недостатнім для прийняття радою рішень. Із різних причин (зокрема, перебування на стаціонарному лікуванні, перебування за межами України) у роботі сесії та в персональному голосуванні не брали участь депутати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , тоді як їхні пульти для голосування використовувалися.

Відтак затверджений сесією порядок денний і всі прийняті та проголосовані в такий спосіб на сесії рішення незаконні.

Серед інших сесією ради було прийнято й рішення № 1882 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», відповідно до якого передано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

За обліковими даними такими, що проголосували за це рішення, є 32 депутати міської ради, в тому числі, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які були відсутні на сесії.

Земельна ділянка була надана за відсутності належної містобудівної документації, а саме, детального плану території або плану зонування, як це вимагається нормами ст.ст. 1, 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Відповідні рішення щодо містобудівної документації приймалися на цій же сесії, однак, у силу наведених вище причин - за відсутності кворуму, тому не набрали законної сили.

Відповідно до положень ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», суб`єктом права комунальної власності на землю в м. Ужгороді є територіальна громада міста, від імені та в інтересах якої правомочності власника реалізує Ужгородська міська рада, яка повинна при цьому діяти згідно із законом.

Органи Державної інспекції сільського господарства України та Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру не наділені повноваженнями на пред`явлення позовів про скасування незаконних рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ужгородська міська рада неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Ужгорода, сама порушила вимоги закону. Тому прокурор відповідно до ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України є самостійним позивачем в інтересах держави у справі і в разі підтвердження підстав для представництва користується повноваженнями відповідної сторони процесу.

Посилаючись на ці обставини, вказуючи на порушення Ужгородською міською радою вимог ст. 19 Конституції України та інших вимог законодавства, на необхідність забезпечення належного регулювання земельних відносин, зазначаючи, що діє в інтересах держави з метою задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельними ділянками комунальної власності, яке становить суспільний інтерес, а позбавлення особи права власності на земельну ділянку за таких умов відповідає інтересам суспільства та принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства і правами власника, прокурор просив:

визнати незаконним та скасувати пункт 1.36. рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882;

скасувати свідоцтво за № 49733030 від 13.12.2015 на право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:58:001:0174 площею 0,0471 га, вартістю 304483,93 грн та її державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 22.06.2022 у позові відмовлено.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості та недоведеності, оскільки на підтвердження своїх вимог прокурор спирався на докази, здобуті в рамках кримінального провадження, що триває, а відтак ці докази є недопустимими в цивільному процесі.

Суд не може давати оцінки іншим рішенням, що були прийняті на тій же сесії органу Ужгородської міської ради, якими були затверджені детальні плани та зонування території міста, тому позивач не довів відсутності таких планів. Поряд із цим, закон забороняє передачу землі в приватну власність за відсутності плану зонування чи детального плану території міста.

Суд констатував, що прокурор дотримався встановлених законом правил представництва інтересів держави у спірних правовідносинах.

Заст. керівника Закарпатської обласної прокуратури О. Ломакіна-Невідома оскаржила рішення суду як ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. На обґрунтування скарги посилається на ті самі обставини, якими мотивувався позов. Окрім цього, наголошує на такому.

Дефект волі власника при наданні відповідачу ОСОБА_1 спірної земельної ділянки встановлений, оскільки відповідне рішення було прийняте органом місцевого самоврядування за відсутності кворуму, докази чого суду були надані.

Докази, здобуті в кримінальному провадженні, можуть бути використані і в цивільній справі, що випливає із судових рішень, ухвалених у справах № 307/454/18, № 243/7977/18 і № 461/3675/17. У справі, що розглядається, ці докази, на оприлюднення яких був належний дозвіл слідчого, вказують на відсутність волевиявлення власника на відчуження земельної ділянки. Наявність кінцевого рішення в кримінальному провадженні лише спрощує доказування, проте, не замінює його.

Суд не навів мотивів по суті щодо відхилення доказів, наданих позивачем, зокрема, щодо відсутності кворуму на сесії, де приймалося оспорене рішення. Суд встановив для позивача надмірний стандарт доказування.

При цьому, суд одночасно погодився з аргументами позивача в частині недодержання законодавства про містобудування при виділенні відповідачу земельної ділянки та відхилив ці доводи через начебто відсутність доказів щодо кворуму на сесії.

Суд також не врахував і те, що і в разі, коли б документи щодо містобудування були належно прийняті на цій же сесії міської ради, вони набрали б чинності лише з моменту їх опублікування, тому не могли використовуватися як підстави для надання земельних ділянок на цій же сесії.

Оскільки за прийняття оспореного рішення проголосували за даними використання персональних карток депутатів 32 депутати, голоси двох депутатів були визначальними для результату голосування в контексті необхідного для прийняття рішення кворуму. Тим часом, в результатах голосування враховані голоси депутата ОСОБА_7 , який голосував в умовах реального конфлікту інтересів, і депутата ОСОБА_4 , який беззаперечно перебував за межами України.

Тому навіть якщо критично оцінювати інші докази, за відсутності цих двох голосів рішення не було б прийняте. Фактично ж у сесії взяли участь лише 29 депутатів Ужгородської міської ради.

Відтак суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права і безпідставно відмовив у захисті права власності територіальної громади міста Ужгорода, з власності якої земельна ділянка вибула з порушенням вимог закону.

Сторона просить рішення суду скасувати, позов задовольнити та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора Романа М.С., який апеляцію підтримав, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України за відсутності інших учасників процесу, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності суд приходить до такого.

Суд першої інстанції розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених позивачем вимог та з наведених ним підстав, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не дає оцінки рішенню суду по суті в частині, в якій воно не оскаржується, та бере до уваги пов`язані факти і обставини остільки, оскільки це необхідно для розгляду справи за апеляцією, апеляційним судом не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ст. 13 ч. 1, ст. 367 ч.ч. 1, 6 ЦПК України).

За приписами ст.ст. 6, 19 Конституції України, ст. 3 ч. 1 п.п. 2, 5, 6, ст. 11, ст. 12 ч. 1, ст.ст. 13, 14, 15, 16, ст. 20 ч. 1 ЦК України (тут і далі норми матеріального права в редакції, чинній на час виникнення відповідних юридичних фактів), ст. 3 ч.ч. 1, 3, ст. 4 ч. 1, ст.ст. 12, 13, 19, ст.ст. 43, 44, 49, 76-82 ЦПК України:

державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність;

кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів;

особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний розсуд, а також виконує цивільні обов`язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, обачно, передбачаючи наслідки;

при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, зловживання цивільними і процесуальними правами не допускається;

у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 ст. 13 ЦК України, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом;

основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін; диспозитивність, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист;

кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, і зобов`язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, включно з тими, які власне обґрунтовують як право на пред`явлення вимог (право на позов), так і право на пред`явлення вимог до конкретного відповідача (відповідачів) та обов`язок такого конкретного відповідача (відповідачів) відповідати за пред`явленим до нього (них) позовом;

обов`язок доказування позову лежить на позивачеві, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Предметом позову є матеріально-правовий зміст позовних вимог, задоволення пред`явлених вимог є метою позивача, результатом реалізації права на отримання шляхом ухвалення судом рішення конкретно визначеного цими вимогами матеріального блага. Підставами позову є факти і обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивача. Підстави та предмет позову взаємопов`язані, предмет позову обумовлюється підставами позову, випливає з них, ці елементи позову не можуть розглядатися окремо один від одного. Право позивача вимагати з передбачених законом підстав задоволення позову і, відповідно, право відповідача на захист від позову можуть бути належно реалізовані сторонами за умови своєчасного та в передбаченому процесуальним законом порядку пред`явлення конкретних, чітко сформульованих вимог, що не допускають множинного тлумачення, припущень ані щодо власне самих вимог, ані щодо підстав, якими вони обґрунтовуються.

Таким чином, по захист своїх порушених прав може до суду звернутися саме особа, права якої порушені, і може це зробити не в будь-який спосіб, а в той, що передбачений законом, правомірній вимозі належного позивача (позивачів) відповідає обов`язок належного відповідача (відповідачів) усунути порушення права, суд, вирішуючи позов за правилами цивільного судочинства, повинен виходити з того, що не вправі втручатися в іншу процесуальну юрисдикцію та в компетенцію відповідних державних органів, посадових осіб, які здійснюють власні або делеговані повноваження, а вирішує спір, який виник із таких дій (бездіяльності). Ці правила діють і в разі звернення до суду уповноважених осіб із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів.

Вимоги позову можуть бути задоволені за умов, коли вони пред`явлені належним чином, ґрунтуються на підставах позову, відповідають вимогам закону, договору та є доведеними у належний процесуальний спосіб (ст.ст. 89, 263-265 ЦПК України).

У справі встановлені такі факти, обставини та відповідні їм правовідносини, що регулюються нормами ЦК України, ЗК України та іншого пов`язаного законодавства щодо права власності на землю та його захисту, діяльності органів місцевого самоврядування в редакції, чинній на час виникнення відповідних юридичних фактів.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка від 19.11.2018 № 145885209) 22.03.2006 зареєстровано право власності на двокімнатний житловий будинок загальною площею 70,96 кв. м, житловою площею 36,18 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , по 1/2 частці у праві власності за ОСОБА_8 і на підставі договору дарування, посвідченого 23.02.2006 приватним нотаріусом Осташ В.А. за реєстровим № 313, за ОСОБА_1 , реєстраційний номер майна 12190608 (а.с. 141-143 т. 1).

Рішенням 26-ї сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради Закарпатської області від 07.11.2014 № 1507 ОСОБА_1 був наданий дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 , із подальшою передачею ділянки у власність (а.с. 134 т. 1).

У ході виготовлення технічної документації із землеустрою для відведення земельної ділянки ОСОБА_1 отримав Висновок Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради від 04.12.20114 № 3203 про відповідність земельної ділянки площею 0,0471 га по АДРЕСА_2 , призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (02.01), містобудівній документації, про відсутність обмежень щодо ділянки та про погодження проекту землеустрою (а.с. 136 т. 1).

Цільове призначення вказаної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, належність ділянки до земель житлової та громадської забудови (ст. 19 ЗК України), відсутність обмежень щодо ділянки підтверджена також висновками Управління Держземагентства в Ужгородському районі Закарпатської області від 07.12.2014 № 31-709-0.3-3420/2-14 і № 31-709-0.3-3421/2-14 по АДРЕСА_2 , де, крім іншого, зазначено, що:

земельна ділянка відводиться за рахунок забудованих земель - під житловою забудовою одно- та двоповерховою;

на земельній ділянці площею 0,0471 га розташоване нерухоме майно (житловий будинок ОСОБА_1 і ОСОБА_8 у спільній частковій власності): під одно- та двоповерховою забудовою - 0,0161 га, під прибудинковою територією - 0,0310 га;

співвласник будинку ОСОБА_8 подав заяву про згоду на приватизацію земельної ділянки на користь ОСОБА_1 (а.с. 138-140 т. 1).

26.12.2014 ОСОБА_1 подав до Ужгородської міської ради заяву, якою просив затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передати у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,0471 га, кадастровий номер 2110100000:58:001:0174 (а.с. 135 т. 1).

Рішенням 27-ї сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради Закарпатської області від 09.11.2015 № 1882 був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та була передана ОСОБА_1 у власність земельна ділянка площею 0,0471 га, кадастровий номер 2110100000:58:001:0174, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 (а.с. 76-78 т. 1).

07.12.2015 державний реєстратор Ужгородського міськрайонного управління юстиції Гаврилів А.С. на підставі свідоцтва № 49733030 про право власності від 13.12.2015, виданого Ужгородським МРУЮ, прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 27038624, і за записом про право власності № 12507243 зареєстрував за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,0471 га, кадастровий номер 2110100000:58:001:0174, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, по АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 803652021101 (інформаційна довідка від 15.02.2018 № 114141026) (а.с. 79-80 т. 1).

Конституцією України встановлено, держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (ст. 74 ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Закон № 80/97-ВР)).

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, з внесеними до Державного земельного кадастру даними щодо неї, у розумінні закону земельна ділянка є індивідуально визначеним оборотоздатним об`єктом цивільних прав (річчю, нерухомим майном) (ст. 79 ч. 1, ст. 79-1 ч. 1 ЗК України, ст. 177, ст. 178 ч. 1, ст. 179, ст. 181 ч. 1, ст. 182, ст. 184 ч. 1, ст. 190 ЦК України).

Право власності, у т.ч., на землю, набувається і реалізується відповідно до закону, це право гарантується, є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, обмежений у цих правах;

громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до визначених повноважень;

якщо рішення щодо приватизації земельної ділянки приймається не на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки, етап надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є складовою процедури набуття особою права власності на земельну ділянку;

земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю;

особа вправі вимагати захисту як цивільного права, так і законного цивільного інтересу, зокрема, й інтересу щодо набуття у власність за наявності для того підстав конкретної земельної ділянки (ст.ст. 14, 41 Конституції України, ст. 3 ч. 1 п.п. 2, 5, ст.ст. 15, 16, ст. 319 ч. 7, ст. 321 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 373, 386 ЦК України, ст. 1 ч. 2, ст. 5 ч. 1 п.п. «б», «в», «ґ», ст. 78 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 79, 81, 83, 90, 116, 118, 152, 153 ЗК України).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995 (Конвенція), і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2).

Право власності підлягає захисту, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (ст. 3 ч. 1 п. 5, ст.ст. 15, 16, 386 ЦК України, ст. 90 ч. 2, ст. 152 ЗК України). Власник має право вимагати усунення порушення його права, зокрема, управі вимагати визнання незаконним і скасування правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, управі вимагати скасування правовстановлюючого документа, державної реєстрації речового права (ст. 16 ч. 2 п.п. 2, 3, 4, ст. 21 ч. 1, ст. 393 ч. 1 ЦК України, ст. 152 ч. 2, ч. 3 п.п. «г», «д», ст. 155 ч. 1 ЗК України, ст. 26 ч. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV)).

Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 1 ч. 1, ст. 2 ч. 2, ст. 169 ч. 1, ст. 172 ЦК України). Розпорядження землями територіальної громади, зокрема, міста (землями комунальної власності) належить до компетенції відповідної міської ради (ст. 327 ЦК України, ст. 12 п.п. «а», «б», «в», ст. 80 п. «б», ст. 83 ч. 1, ст. 90 ч. 1 п. «а», ст. 116 ч. 1, ст. 118 ЗК України, ст. 10 ч. 1, ст. 26 ч. 1 п. 34 Закону № 80/97-ВР).

Чинні рішення органу місцевого самоврядування є обов`язковими до виконання на відповідній території, їх правомірність, як і правомірність розпорядження майном, набуття права власності, фактичного володіння майном, оскільки не встановлено протилежне, презюмуються (вищенаведені норми законодавства та ст.ст. 140, 143, 144, 145 Конституції України, ст.ст. 2, 4, 10, 16, 24, 25, 59, 60, 71, 73 Закону № 80/97-ВР, ст.ст. 328, 397 ЦК України).

За приписами ЗК України:

землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, до яких належать, зокрема, землі житлової та громадської забудови; земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (ст. 19 ч. 1 п. «б», ч. 2);

віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, … органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень;

зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення;

зміна цільового призначення земельних ділянок … комунальної власності провадиться … органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу;

види використання земельної ділянки в межах певної категорії … визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою (ст. 20 ч.ч. 1, 2, 5);

порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів … місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам …; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною (ст. 21 ч. 1 п.п. «а», «в»);

до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування (ст. 38);

використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм (ст. 39);

громадянам України за рішенням органів … місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом (ст. 40).

Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» (Закон № 3038-VI) передбачає, що:

генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту;

на підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід`ємною частиною генерального плану;

у складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту; план зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану;

для населених пунктів з чисельністю населення до 50 тисяч осіб генеральні плани можуть поєднуватися детальними планами всієї території таких населених пунктів (ст. 17 ч.ч. 1, 2);

план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон;

план зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації;

зонування території здійснюється з дотриманням таких вимог: 1) урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території; 3) відображення існуючої забудови територій, інженерно-транспортної інфраструктури, а також основних елементів планувальної структури територій; 4) урахування місцевих умов під час визначення функціональних зон (ст. 18 ч.ч. 1, 2, 3);

детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території;

детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції (ст. 19 ч. 1);

зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій;

забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства (частину 2 статті 24 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 5496-VI від 20.11.2012) (ст. 24 ч. 2);

у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється (частина 3 статті 24 набирає чинності з 01.01.2013) (ст. 24 ч. 3);

режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій;

режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, обов`язковий для врахування під час розроблення землевпорядної документації (ст. 25 ч.ч. 1, 2);

право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації (ст. 26 ч. 4);

проекти забудови територій, розподілу територій, містобудівні обґрунтування з відповідними умовами та обмеженнями забудови земельних ділянок, будівельні паспорти, документи на введення об`єктів в експлуатацію …, розроблені та/або оформлені до набрання чинності цим Законом, можуть бути затверджені та використані після набрання чинності цим Законом; положення затверджених відповідно до цього пункту проектів забудови територій, … з відповідними умовами та обмеженнями забудови земельної ділянки враховуються під час розроблення, внесення змін та оновлення містобудівної документації на місцевому рівні (п. 4 Прикінцевих положень).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) у контексті спору щодо права володіння земельною ділянкою, користування нею та захисту цих прав аналізуючи дії держави та органів місцевого самоврядування, які приймали відповідні рішення, зазначив, що:

особливо важливим є принцип «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п. 70);

принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам; з іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (п. 71).

У справі «Федоренко проти України» (Заява 25921/02), яка стосувалася дій держави у цивільних відносинах та захисту права власності, Європейський суд з прав людини у рішенні від 01.06.2006 вказав, що:

втручання має підтримувати «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи; намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 в цілому, включаючи другий пункт; тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями (п. 28).

02.11.2014 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), яка стосувалася права особи на грошові кошти та дій держави, що спричинили порушення цього права, сформулював висновки, відповідно до яких:

позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом»; більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності; як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини; пошук такого справедливого балансу пролягає через всю Конвенцію; далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (Розділ «Стосовно права» ІІ «С» 2 «Оцінка Суду»);

Суд робить висновок, що хоча правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин цієї справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової певності… (п. 54).

23.01.2014 Європейський суд з прав людини розглянув справу ««East/West Alliance Limited» проти України» (Заява № 19336/04) і оцінюючи дії держави, що призвели до позбавлення власника майна та до порушення інших майнових прав, констатував, що:

згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах; друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (п. 166);

перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним; вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (п. 167);

будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи; необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу; необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар; іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (п. 168).

Аналогічні висновки Європейський суд з прав людини робив і в інших своїх рішеннях. Таким чином, втручання у право власності з боку держави повинно бути законним, повинно переслідувати дійсний суспільний, публічний інтерес і повинно бути пропорційним. Ці критерії є оціночними і залежать від фактів і обставин конкретної справи. Втручання повинно переслідувати реальну мету щодо захисту відповідного права, а також передбачати реальну можливість виконання відповідного рішення.

Виходячи з викладеного апеляційний суд констатує таке.

Є встановленим, доведеним і ніким не заперечується, що на земельній ділянці по АДРЕСА_2 станом щонайменше на березень 2006 року вже знаходився житловий будинок, законність зведення якого ніким не ставиться під сумнів і право власності на який 22.03.2006 зареєстроване в рівних частках за ОСОБА_8 і ОСОБА_1 . Понад те, з огляду на фактичні обставини справи права на цей будинок і до 2006 року були належним чином оформлені, оскільки ОСОБА_8 маючи відповідне право частку в ньому відчужив на підставі правочину.

Отже, ОСОБА_1 була надана у власність земельна ділянка, на якій законно був зведений житловий будинок, тож ділянка була надана із земель житлової та громадської забудови саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, відповідно до чинного на відповідний час генерального плану міста та містобудівної ситуації, що фактично мала місце. Протилежного в справі не доведено.

Закон № 3038-VI, правилами якого, серед іншого, обґрунтовувався позов, набрав чинності 12.03.2011, тобто, після того, як спірна земельна ділянка вже використовувалася як землі житлової та громадської забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку, тому не може погіршувати правового становища особи, відповідні відносини якої вже були врегульовані раніше за іншими правилами.

Як пояснив прокурор під час апеляційного розгляду справи, реальні обставини, що пов`язуються з наданням земельної ділянки під задовго до цього збудований житловий будинок, не враховувалися.

Надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та прийняття в подальшому рішення про затвердження такого проекту і надання земельної ділянки у власність є нерозривно пов`язаними етапами процедури набуття особою права власності на земельну ділянку. Цільове призначення земельної ділянки по суті визначається ще на етапі надання дозволу на розроблення проекту землеустрою за відповідним видом використання та цільовим призначенням земельної ділянки. Особа, якій надано такий дозвіл, розробляє проект землеустрою на підставі чинного та обов`язкового рішення органу місцевого самоврядування і поза будь-яким сумнівом управі розраховувати на законність такого рішення, відповідність цільового призначення земельної ділянки вимогам, які до цього ставляться. Так само особа, яка набуває у власність земельну ділянку за результатом завершення вищевказаної процедури, в якій вона належно виконала покладені на неї офіційно обов`язки, передбачає та вправі розраховувати на законне рішення органу місцевого самоврядування щодо результату процедури та, відповідно, на цілком законне отримання у власність земельної ділянки. В даній справі рішення органу місцевого самоврядування, що приймаються у такій процедурі, не можуть розглядатися окремо одне від одного, без урахування їхнього зв`язку.

За таких умов немає підстав стверджувати про вади волі територіальної громади міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради щодо визначення цільового призначення спірної земельної ділянки, про невідповідність цього цільового призначення генеральному плану міста та містобудівній ситуації, документації і, як наслідок, про вади волі в сенсі власне волевиявлення, чіткого наміру за результатом відповідної процедури щодо передачі фізичній особі земельної ділянки, якою вона тривалий час правомірно користується за тим же цільовим призначенням, під наявний на цій ділянці житловий будинок, що разом із ділянкою становить садибу (ст. 381 ЦК України). Ані територіальна громада міста Ужгорода, ані будь-який інший суб`єкт не заперечували проти використання земельної ділянки саме для будівництва та обслуговування житлового будинку.

За встановлених у справі обставин ОСОБА_1 , який діяв у правовідносинах із набуття права власності на земельну ділянку, що перебувала в його користуванні, добросовісно і не вчиняв у цьому контексті протиправних дій, не може за відсутності будь-якої його вини зазнавати негативних наслідків, нести майнову відповідальність у вигляді позбавлення права власності на земельну ділянку, про що, власне, пред`явлений позов, за дії, вчинені органом місцевого самоврядування. Такі дії органу, який отримавши офіційні погодження і документи прийняв рішення про надання земельної ділянки і на правомірність якого відповідач ОСОБА_1 обґрунтовано покладався, знаходяться поза волею і контролем відповідача.

Ці істотні в конкретній фактичній і правовій ситуації обставини були залишені позивачем поза увагою.

Незаконність рішення Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882, що ним був затверджений проект землеустрою та була передана ОСОБА_1 у власність спірна земельна ділянка, позивач обґрунтовував тим, що досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42015070030000163 була встановлена відсутність необхідного для прийняття рішення кворуму на сесії міської ради та врахування голосів депутатів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які з різних причин не були присутні на сесії та не брали особистої участі в голосуванні. На підтвердження цих обставин позивач надав окремі матеріали досудового розслідування (а.с. 12-75 т. 1).

Як на час розгляду справи судом першої інстанції, так і на час апеляційного розгляду справи вказане кримінальне провадження не закінчене, передбачене КПК України кінцеве рішення в ньому не ухвалене, що прокурор підтвердив у апеляційному суді.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ч.ч. 1, 2 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ст. 77 ч. 1, ст. 78 ч. 1 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 81 ч. 1 ЦПК України).

Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (ст. 82 ч. 6 ЦПК України).

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 95 ч. 1 ЦПК України).

Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази (ст. 213 ч. 1, ст. 229 ч. 1 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 89 ч.ч. 1, 2, ст. 263 ч. 5 ЦПК України).

З правилами, встановленими КПК України, зокрема:

доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 ч. 1);

доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом; недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 ч.ч. 1, 2);

недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини; недопустимими є також докази, отримані з визначеними істотними порушеннями кримінального процесуального закону або внаслідок інших визначених обставин (ст. 87 ч.ч. 1, 3, ст.ст. 88, 88-1);

суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ст. 89 ч. 1);

слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення; жоден доказ не має наперед встановленої сили (ст. 94 ч.ч. 1, 2).

Отже, докази в кримінальному провадженні збираються в порядку, визначеному саме КПК України, і саме та лише в порядку кримінального судочинства оцінюються з точки зору їх належності, допустимості, законності отримання, відповідності іншим вимогам процесуального закону.

Беручи до уваги, що вирішення питань щодо матеріалів кримінального провадження включно з доказами, які є складовою такого провадження, належить на відповідних стадіях процесу до компетенції дізнавача, слідчого, прокурора, суду, а оцінка доказам надається остаточно при ухваленні відповідного кінцевого рішення в кримінальному провадженні, втручання шляхом оцінки в цивільному процесі тих самих доказів у кримінальне судочинство, що триває, недопустиме, позаяк порушує основні засади і принципи судочинства, зокрема, законності, спеціалізації судочинства, вирішення справи належним судом, встановленим законом.

Серед іншого, у цивільному процесі суд позбавлений процесуальної можливості з`ясувати, перевірити питання, що пов`язуються з допустимістю доказів, отриманих у порядку кримінального судочинства в провадженні, що триває, такі докази в оригіналі не можуть бути безпосередньо досліджені судом, а використання доказів, у тому числі, копій письмових доказів, отриманих у кримінальному провадженні, під час вирішення цивільної справи створює в разі необхідності ретельної перевірки цих доказів, їх доповнення, усунення прогалин у них і т.ін. по суті нерозв`язні процесуальні перешкоди для розгляду цивільної справи з додержанням вимог цивільного процесуального закону.

Недопустимою є легалізація в цивільному процесі доказів, отриманих у кримінальному провадженні, що триває, кінцева оцінка яким не надана в порядку кримінального судочинства, позаяк це, з одного боку, є втручанням у порядку цивільного судочинства у виключну компетенцію дізнавача, слідчого, прокурора, суду на відповідних стадіях кримінального процесу, з іншого боку, створює ґрунт для подальшого оспорювання таких доказів у обох процесах. Така легалізація доказів тягне й порушення процесуальних прав учасників як цивільного, так і кримінального процесу, які у відповідних справах і процесах є різними і саме у відповідному процесі реалізують свої права, зокрема, при оспорюванні, запереченні доказів, оспорюванні законності їх отримання тощо.

Відповідні докази в цивільній справі отримуються і надаються суду саме в порядку цивільного судочинства. При цьому, не виключається підтвердження такими доказами і обставин, що іншими доказами встановлювалися у відповідних межах у порядку кримінального судочинства, проте - у процедурі доказування, передбаченій цивільним процесуальним законом.

З матеріалів справи випливає, що позивач правильно розумів процедуру доказування в цивільному процесі, позаяк клопотав про виклик свідків для підтвердження факту відсутності кворуму на сесії Ужгородської міської ради, де було прийняте рішення, що оспорюється (а.с. 164 т. 1). Однак, заявою від 21.06.2022 прокурор просив це клопотання не розглядати через неможливість забезпечити свідків, а також вважаючи, що відсутність депутатів на серії ради підтверджується іншими належними та допустимими доказами (а.с. 59 т. 2).

Відтак попри наявність матеріалів, одержаних із кримінального провадження, отриманими належним процесуальним порядком у цивільному судочинстві доказами позивач не довів відсутності на сесії Ужгородської міської ради, де було прийняте оспорене рішення, необхідного для цього кворуму.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ст. 263 ч. 4 ЦПК України, ст. 13 ч. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Зазначене передбачає врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права до правовідносин, із яких виник і розв`язується спір.

Обґрунтовуючи свою позицію щодо допустимості використання в цивільній справі доказів, здобутих у кримінальному провадженні, апелянт посилався на висновки, висловлені Верховним Судом у справах № 307/454/18, № 243/7977/18 і № 461/3675/17. Такі доводи не можуть бути враховані апеляційним судом.

Постанова Верховного Суду від 17.02.2022 у справі № 243/7977/18 ухвалена в порядку кримінального судочинства та стосується питань доказування в кримінальному процесі, тому нерелевантна в справі, що розглядається, і будь-яких підстав для її врахування немає.

У справі № 307/454/18 Верховний Суд у постанові від 19.12.2019 у ситуації, коли ставилося питання про витребування земельної ділянки на користь сільської ради врахував, що в кримінальному провадженні шляхом проведення судової експертизи був встановлений факт підроблення державного акта на право власності на землю. Поряд із цим, вирішуючи справу за касаційною скаргою суд виходив із наявності в справі сукупності доказів і встановлених обставин, якими підтверджувалися відсутність волевиявлення органу місцевого самоврядування на надання земельної ділянки, наявність рішення щодо земельної ділянки на користь іншої особи, обставини землекористування, якими порушуються права позивача, тощо.

Тобто, мали місце цілком інші фактичні обставини, аніж у справі, що розглядається, судові рішення ґрунтувалися й на ряді інших доказів, отриманих у порядку цивільного судочинства і, зрештою, Верховний Суд не робив правового висновку про допустимість використання доказів, отриманих у кримінальному провадженні, що триває, у цивільній справі.

Справа № 461/3675/17 розглядалася щодо спору між фізичною особою та банком про визнання договору іпотеки недійсним (постанови Верховного Суду від 05.02.2020 і від 27.01.2021). За обставинами справи позивачка оспорила дійсність договору іпотеки, укладеного її чоловіком із банком, оскільки він без її відома та згоди уклав кредитний договір, забезпечив його без її відома та згоди іпотекою при тому, що банку було відомо про наявність у іпотекодавця дружини, її підписи на документах щодо згоди чоловіку на укладення кредитного та іпотечного договорів були підроблені, що було встановлено в кримінальному провадженні. У справі було встановлено, що кримінальне провадження, у якому йшлося про підроблення підпису позивачки в договорі поруки, закрите з нереабілітуючих підстав, а кримінальне провадження, в якому йдеться про підроблення підписів на іпотечних документах і була проведена судова експертиза, триває.

Верховний Суд зазначив, що:

відповідно до ст.ст. 89, 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами; відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні;

суд правильно врахував, що експертний висновок, підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідає положенням ст. 102 ЦПК України;

колегія суддів враховує допустимість висновку експерта як доказу, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений;

чинне процесуальне законодавство не встановлює заборону щодо можливості використання під час розгляду справи доказів, отриманих в межах інших проваджень; достовірність і достатність таких доказів оцінюється судом з урахуванням обставин конкретної справи;

банк, заперечуючи проти висновку експерта, не надав доказів на його спростування, не скористався правом на заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи у цій справі, не ставив перед судом питання про виклик у судове засідання експерта, який проводив почеркознавчу експертизу;

тому висновок експерта судами належно оцінений у сукупності з іншими доказами.

Ці висновки Верховного Суду у справі № 461/3675/17 не можуть бути враховані.

По-перше, колегія суддів Закарпатського апеляційного суду не погоджується з тлумаченням процесуальних норм, яке уможливлює використання в цивільному процесі доказів, отриманих в порядку кримінального судочинства до завершення відповідного провадження, з мотивів, викладених вище, а в конкретному випадку щодо судової експертизи також тому, що в разі, якщо експертиза, виконана в кримінальному провадженні, є неповною, недостатньою, виникає необхідність її роз`яснення, отримання пояснень експерта і т.ін., виникають суттєві процесуальні суперечності та перешкоди, що випливають із унормованого ЦПК України порядку розгляду справи та проведення судової експертизи, необґрунтовано виникає й конкуренція доказів у різних процесах, плутанина в доказах, що дає можливість ставити їх під сумнів у обох процесах, тощо.

По-друге, в будь-якому разі докази оцінюються в їх сукупності та взаємозв`язку, з урахуванням конкретних обставин справи. У справі № 461/3675/17 бралися до уваги докази, здобуті як у цивільному, так у відповідній частині і в кримінальному процесі, причому, одне з кримінальних проваджень було завершене, тоді як у справі, що розглядається, власне позов прокурора і доводи щодо відсутності кворуму на сесії ради ґрунтувалися виключно на окремих матеріалах (документах) кримінального провадження (листування, показання свідків, підготовчі матеріали до сесії і т.ін.), серед яких відсутні експертні висновки і окрім яких відсутні докази, які були б отримані в порядку цивільного судочинства.

По-третє, зважаючи на підстави, предмети позовів і, відповідно, на предмети доказування висновки у справі № 461/3675/17 Верховним Судом зроблені за цілком інших фактичних обставин, у яких саме висновок судової експертизи міг мати відповідне значення, на відміну від справи, що зараз є предметом апеляційного розгляду.

По-четверте, Верховний Суд не робив у справі № 461/3675/17 щодо застосування норм матеріального права до правовідносин, із яких виник спір, що розглядається у справі № 308/2662/18.

Щодо інших обставин, які в силу положень с. 13 ч. 1, ст. 367 ч.ч. 1, 4, 6 ЦПК України підлягають оцінці безвідносно до вказаного вище.

Поставивши вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 1.36. рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882, скасування свідоцтво за № НОМЕР_1 від 13.12.2015 на право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:58:001:0174, її державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а відтак про позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, позивач не навів належних підстав позову та його належного обґрунтування, які б відповідали предмету позову, а предмет позову також визначив некоректно. Вимоги не відповідають правилам конкретності, ясності визначення предмета позову, формулювання вимог і загалом принципу правової визначеності.

Так, позов не містить обґрунтування щодо земельної ділянки ОСОБА_1 , у ньому зазначено, що «без відповідного кворуму відбулось голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11.2015 … , відповідно до якого, оспорювану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_6 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » (а.с. 6 т. 1). Тобто, підстави позову, якими б обґрунтовувалася вимога про позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, відсутні.

Позивач просив скасувати державну реєстрацію земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто, просив позбавити ОСОБА_1 права власності на ділянку. Поряд зі скасуванням за наявності для того підстав як незаконного рішення органу місцевого самоврядування (ст.ст. 55, 144 Конституції України, ст. 21 ч. 1 ЦК України, ст. 152 ч. 3 п. «г» ЗК країни, ст. 59 ч. 10 Закону № 80/97-ВР, інші норми законодавства), скасування державної реєстрації права власності, рішення, запису про таку реєстрацію на нерухоме майно саме по собі є на відповідний час належним способом захисту порушеного права (ст. 16 ч. 2 абз. 2, ст. 182 ч.ч. 1, 2, 4 ЦК України, ст. 125, ст. 152 ч. 3 п. «д» ЗК України, ст. 26 ч. 2 Закону № 1952-IV), проте, відповідна вимога повинна бути пред`явлена та доведена належним чином.

З формулювання вимоги позивача в контексті дійсних обставин справи неможливо належно визначити, про скасування якої саме державної реєстрації права власності йдеться: дата і номер рішення державного реєстратора, запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позивачем не зазначені. Позивач не надав суду свідоцтво за № 49733030 від 13.12.2015 на право власності на земельну ділянку, що його просив скасувати.

Рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11.2015, про яке йдеться, було ухвалене на 27-й сесії 6-го скликання міської ради, тоді як позов було пред`явлено про визнання незаконним та скасування пункту 1.36. рішення 26-ї сесії 6-го скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882.

Серед доводів апеляції на рішення суду першої інстанції наводиться твердження про голосування на сесії за прийняття оспореного рішення депутата ОСОБА_7 , який голосував в умовах реального конфлікту інтересів, і саме в цьому зв`язку обґрунтовується відсутність кворуму. Однак, такі обставини не слугували підставами позову та врахуванню не підлягають безвідносно до наявності чи відсутності доказів щодо них, оскільки за межі визначених позивачем фактичних підстав позову не вправі виходити ані суд першої, ані суд апеляційної інстанції.

З огляду на встановлене, враховуючи конкретні обставини справи, що розглядається, та результат виконання сторонами обов`язку доказування в цивільному процесі, стандарт якого для прокурора вочевидь не можна визнати надмірним, з визначених позивачем підстав і з таким формулюванням вимог позов не міг бути задоволений.

Відтак, втручання з боку держави у право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно не може бути визнане таким, що узгоджується з критеріями законності, пропорційності, дотримання справедливого балансу між суспільним, публічним інтересом і правом добросовісного набувача на своє майно. Таке втручання порушує принципи верховенства права, правової визначеності, справедливості, а також не відповідає правилам щодо належного урядування.

Тож суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для задоволення недоведеного позову і ухвалив правильне по суті рішення про відмову в ньому. Поряд із цим, ряд істотних для справи обставин, що суттєво впливають на обґрунтування рішення та підстави його ухвалення, не були встановлені судом першої інстанції. Тому беручи до уваги межі доводів апеляційної скарги, відсутність апеляцій інших, окрім позивача, учасників процесу, апеляційну скаргу позивача на підставі ст. 376 ч. 1 п.п. 1, 4, ч.ч. 2, 4 ЦПК України слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині правового обґрунтування з урахуванням обставин, встановлених під час апеляційного розгляду справи, залишивши на підставі ст. 375 ЦПК України резолютивну частину рішення суду без змін.

Керуючись 13. Ч. 1, ст. 367 ч.ч. 1, 4, 6, ст. 374 ч. 1 п.п. 1, 2, ст. 375, ст. 376 ч. 1 п.п. 1, 4, ч.ч. 2, 4, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури О. Ломакіної-Невідомої задовольнити частково, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 22 червня 2022 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови апеляційного суду.

Резолютивну частину рішення Ужгородського міськрайонного суду від 22 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 15 червня 2023 року.

Судді