Рішення

від 08.06.2023 по справі 917/1531/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2023 Справа № 917/1531/21

Господарський суд Полтавської області у складі судді Ківшик О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовною заявою Міністерства фінансів України, 01008, м.Київ, вул.Грушевського, 12/2, ідент. код 00013480

до відповідачів:

1. КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал", 36020, м. Полтава, вул.П.Орлика, 40-а

2. Департаменту фінансів Полтавської обласної державної адміністрації, 36014, м.Полтава, вул. Соборності, 45

3. Департаменту будівництва, містобудування і архітектури, житлово-комунального господарства та енергетики Полтавської обласної державної (військової) адміністрації, 36014, м. Полтава, вул.Зигіна, 1

4. Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області, 36011, м. Полтава, вул. Шевченка, 1

про визнання недійсними договорів,

Секретар судового засідання: Теницька С.В.

за участю представників учасників процесу: відповідно протоколу судового засідання від 08.06.2023 року,

встановив:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Міністерство фінансів України звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом про визнання недійсними укладених між відповідачами Договорів про організацію взаєморозрахунків відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2017 № 332: №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017.

Позовні вимоги з посиланням на приписи Бюджетного Кодексу України обґрунтовані зокрема тим, що оспорювані договори не спрямовані на реальне настання правових наслідків, оскільки можливість укладення договору щодо бюджетних коштів та, відповідно, можливість настання реальних правових наслідків, обумовлених цими договорами, залежить від того, чи передбачене у бюджеті відповідне бюджетне призначення (асигнування), тобто чи заплановано таке фінансування у встановленому порядку у розрізі тих розпорядників коштів, які беруть на себе бюджетні зобов`язання.

Під час нового розгляду справи позивач надав суду за вх. № 4846 від 18.04.2023 року письмові пояснення щодо висновків, викладених у постанові Верховного суду від 09.02.2023, за мотивами яких позовні вимоги підтримує (електронною поштою дані пояснення надіслані суду та зареєстровані 03.04.2023 року за вх. № 4135, том справи 4, а.с. 183-200, том справи 5, а.с. 1-11).

У даних пояснення позивач зазначає про те, що права та законні інтереси Міністерства фінансів України, яке не є стороною оспорюваних ним Договорів, порушені в силу того, що сторони прописали в них обов`язок Мінфіну прийняти рішення про перерахування коштів Державного бюджету як умову початку дії укладених ними Договорів, а кінцевий вигодонабувач цих коштів КП "Полтававодоканал" домігся примусовості для Мінфіну виконання цих Договорів через судове рішення в адміністративній справі № 440/4713/18 з дати набрання законної сили судовим рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.04.2019 справі № 440/4713/18.

На підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивач надав наступні докази: копії витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, копію Договорів про організацію взаєморозрахунків відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2017 № 332: №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017.

Відповідач 1 - КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" - у відзиві не погоджується з твердженням позивача, що договори є недійсними відповідно до п.14 Договорів, яким передбачено, що Договір є дійсним лише у разі здійснення відповідного фінансування. Відповідач зазначає, що КП ПОР "Полтававодоканал" та всіма суб`єктами, окрім Міністерства фінансів виконані необхідні умови, направлені на отримання підприємством субвенції на погашення різниці в тарифах відповідно до вказаних Договорів.

При цьому, свою позицію щодо безпідставності позовних вимог Міністерства фінансів України останній підтверджує судовою практикою. Зокрема, зазначає: рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року по справі №440/4713/18 задоволено позовні вимоги КП ПОР "Полтававодоканал" до Міністерства фінансів України, за участю третьої особи - Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2019 та постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 440/4713/18 від 12.08.2020 року, якою залишено без змін відповідні судові рішення судів першої та апеляційної інстанції по вказаній справі.

В пункті 65 постанови Верховного суду, у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 440/4713/18 від 12.08.2020 року зазначено, що "твердження касатора (Міністерства фінансів України) про те, що норми вказаних договорів є дійсними лише у разі здійснення відповідного фінансування, а, відтак, такі договори є недійсними, Суд відхиляє, оскільки, як установлено судами попередніх інстанцій і не спростовано скаржником, договори про проведення взаєморозрахунків є чинними і не визнані недійсними".

Також, відповідач 1 звертає увагу суду на той факт, що рішенням Господарського суду "Полтававодоканал" до Міністерства фінансів України, за участі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача 1) Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області, 2) Державна казначейська служба України та за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Міністерство розвитку громад та територій України, про стягнення 9 963 027,49 грн., позовні вимоги КП ПОР "Полтававодоканал" задоволено повністю.

Під час нового розгляду справи Відповідач 1 - КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" - надав суду пояснення з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09.02.2023 у даній справі, за мотивами яких проти позову заперечує та просить суд у позові відмовити (том справи 4, а.с. 174-181).

В обґрунтування заперечень проти позову у вказаних поясненнях останній стверджує, що зобов`язання Міністерства фінансів України за оспорюваними договорами виникли не з цивільно-правових чи господарсько-правових правовідносин, а з бюджетних, виходячи з положень ч. 2 ст. 1 Цивільного Кодексу України до бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, тому доводи позивача про порушення оспорюваними ним договорами його цивільних прав чи обов`язків є необґрунтованими та безпідставними.

Юридичний департамент Полтавської обласної військової адміністрації від імені відповідачів 2, 3 та 5 під час попереднього розгляду справи проти позову заперечував за мотивами відзиву вх. № 12903 від 22.11.2021 року (том справи1, а.с. 82-146), зазначаючи про те, що укладення спірних договорів було спрямоване на реальне настання правових наслідків у вигляді перерахування субвенцій, про що свідчить подання позову КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" до Міністерства фінансів України про стягнення 9963027,49 грн. шкоди, завданої протиправною бездіяльністю Міністерства фінансів України. Рішенням Господарського суду міста Києва від 21 вересня 2021 року у справі №910/5137/21 було повністю задоволено позовні вимоги (не набрало законної сили), вимоги Міністерства фінансів України про визнання недійсними договорів про організацію взаєморозрахунків від 01 серпня 2017 № 4-ДФС і від 12 грудня 2017 № 6 ДФС називає безпідставними.

16.12.2021 Юридичним департаментом Полтавської обласної державної адміністрації подано до суду уточнений відзив (вх. № 14058, том справи 2, а.с. 47-73), в якому останній не погоджується з викладеними в позовній заяві обґрунтуваннями, вважає їх безпідставними, в зв`язку з чим, просить відмовити в задоволенні позову.

Під час нового розгляду справи Юридичний департамент Полтавської обласної військової адміністрації за вх. № 3867 від 28.03.2023 року надав суду пояснення, у яких зазначає про відсутність порушеного права та законних інтересів позивача у спірних правовідносинах та просить суд відмовити у позові з огляду на дану обставину (том справи 4, а.с. 122-152).

На підтвердження обґрунтованості заперечень проти позовних вимог Юридичний департамент Полтавської обласної військової адміністрації надав наступні докази: копії постанови Верховного суду від 12.08.2020 року у справі № 440/4713/18, копію рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2021 року № 440/5137/21, копію листа Управління житлово-комунального господарства та енергетики Полтавської обласної державної адміністрації від 10.11.2021 року № 02-22/1580 та інші.

Відповідач 4 - Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області - проти позову заперечує за мотивами відзиву (том справи 1, а.с. 74-81).

В обґрунтування заперечень останній покликається на те, що у 2017 році розрахунки Головним управлінням Казначейства проводилися згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.2017 №332 "Про затвердження Порядку та умов надання у 2017 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між фактичною вартістю теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги та тарифами, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування" (далі - Порядок та умови); Договір № 4-ДФС від 01.08.2017 на суму 8 882 540,85 грн. пройшов реєстрацію у Головному управлінні Казначейства 01.08.2017, але не був профінансований у 2017 році; Додаткова угода № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017 та договір №6- ДФС від 12.12.2017 на реєстрацію до Головного управління Казначейства не надходили.

Відповідач вказує, на момент укладення договору № 4-ДФС від 01.08.2017 було виділено фінансування, проте Мінрегіоном не було прийнято рішення про перерахування субвенцій відповідно до вимог Порядку та умов на виконання умов цього договору.

Головне управління Казначейства зазначає про здійснення ним всіх заходів, що визначені Порядком для спрямування субвенції на виконання умов договору № 4-ДФС від 01.08.2017.

Крім того, відповідач 4, з посиланням на "Ліга Закон" вказує, що Порядок є чинним, а не таким, що вичерпав термін дії. Отже, на підставі викладеного відповідач 4 стверджує, що зобов`язання за договорами, які були укладені відповідно до статті 31 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" і Порядку є чинними, до їх повного виконання.

Під час нового розгляду справи відповідач 4 - Головне управління Державної казначейської служби України в Полтавській області - надав суду відзив на позовну заяву вх. № 5189 від 25.04.2023 року, за мотивами якого проти позову заперечує (том справи 5, а.с. 13-17), фактично повторюючи попередні заперечення проти позову.

Позивачем надано суду :

- 30.11.2021 на електронну адресу господарського суду відповідь на відзив юридичного департаменту (вх.№ 13298 від 30.11.1021, том справи 1, а.с.173-211), в якому позивач стверджує, що викладеним спростовано заперечення, наведені відповідачем 5 у відзиві, в зв`язку з чим просить задовольнити позовні вимоги ( 07.12.2021 відповідь на відзив надійшла засобами поштового зв`язку за вх.№ 13630, том справи 2, а.с. 1-14);

- 09.12.2021 на електронну адресу господарського суду відповідь на відзив відповідача1 (вх.№ 13720, том справи 2, а.с. 15-28), в якому позивач вважає, що викладеним спростовано доводи, наведені відповідачем 1 у відзиві, в зв`язку з чим просить задовольнити позовні вимоги (14.12.2021 відповідь на відзив надійшла засобами поштового зв`язку за вх. № 13941, том справи 2, а.с. 31-45);

- 21.12.2021 на електронну адресу господарського суду відповідь на відзив відповідача2 (вх.№ 14210, том справи 2, а.с. 101-113), в якій позивач вважає, що наведені ним аргументи спростовують доводи, зазначені відповідачем 2 у відзиві, в зв`язку з чим, просить суд позовні вимоги задовольнити (28.12.2021 відповідь на відзив надійшла засобами поштового зв`язку за вх. № 14453, том справи 2, а.с. 128-141).

14.01.2022 на адресу суду надійшли заперечення (вх.№ 410, том справи 2, а.с.155-171), в яких представник відповідача2, відповідача5 не погоджується з доводами позивача, вважає, що вказані договори є дійсними та такими, які укладені з метою настання правових наслідків, а в рішеннях судів: Верховного Суду України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12.08.2020 у справі № 440/4713/18 та рішенні Господарського суду міста Києва від 21.09.2021 у справі № 910/5137/21 встановлено обов`язок Мінфіну забезпечити надання субвенції КП ПОР "Полтававодоканал" - преюдиційні факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

04.10.2021 року до Господарського суду Полтавської області надійшов позов Міністерства фінансів України до КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал", Департаменту фінансів Полтавської обласної державної адміністрації, Департаменту будівництва, містобудування і архітектури та житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області, Управління житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації про визнання недійсними договорів: №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017 (том справи 1, а.с. 1-23).

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 29.06.2022 (суддя Іванко Л.А.) у справі № 917/1531/21 у задоволенні позову відмовлено (том справи 3, а.с. 75-86).

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 (колегія суддів: Медуниця О.Є., головуючий, Попков Д.О., Стойка О.В.) апеляційну скаргу Міністерства фінансів України залишено без задоволення, рішення Господарського суду Полтавської області від 29.06.2022 у справі № 917/1531/21 залишено без змін (том справи 3, а.с. 221-230).

Постановою від 09.02.2023 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Колос І.Б касаційну скаргу Міністерства фінансів України задовольнив частково, рішення Господарського суду Полтавської області від 29.06.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 у справі № 917/1531/21 скасував, а справу передав на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області (том справи 4, а.с. 85-92).

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.03.2023 року справу № 917/1531/21 передано на розгляд судді Ківшик О.В.

Суд ухвалою від 10.03.2023 прийняв справу № 917/1531/21 до провадження, ухвалив справу розглядати у порядку загального позовного провадження, призначив підготовче засідання у справі на 11.04.2023 року на 11:00 год.

У судовому засіданні 11.04.2023 року оголошено протокольну ухвалу про перерву в підготовчому засіданні до 16.05.2023 року до 09:00.

Крім того, суд ухвалою від 11.04.2023 задовольнив заяву позивача про участь в судовому засіданні по справі №917/1531/21 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду та ухвалив провести судове засідання 16.05.2023 о 09:00 за участю представника позивача в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення EasyCon відповідно до Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого Рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21.

Суд ухвалою від 16.05.2023 року замінив відповідача 5 - Управління житлово-комунального господарства та енергетики Полтавської обласної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 03365891) правонаступником - відповідачем 3 - Департаментом будівництва, містобудування і архітектури, житлово-комунального господарства та енергетики Полтавської обласної державної (військової) адміністрації (код ЄДРПОУ 04013991) в порядку ст. 52 ГПК України, відклав підготовче судове засідання на 24.05.2023 року на 13:30, задовольнив клопотання представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

У судовому засіданні 24.05.2023 року з огляду на вчинення усіх необхідних процесуальних дій у даній справі для виконання завдань підготовчого провадження, встановлених частиною 1 статті 177 Господарського процесуального кодексу України та закінчення встановленого строку підготовчого провадження протокольною ухвалою суд закрив підготовче провадження у справі 917/1035/22, з врахуванням думки учасників справи призначив справу до судового розгляду по суті в даному судовому засіданні, відкрив судове засідання з розгляду справи по суті.

Крім того,у судовому засіданні 24.05.2023 року суд оголосив протокольну ухвалу про перерву з розгляду справи по суті до 08.06.023 року до 14:00 з участю представника позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

У судовому засіданні 08.06.2023 року розгляд справи по суті продовжено.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті сторони підтримали правові позиції, викладені у заявах по суті спору: представник позивача на позовних вимогах наполягав, представники відповідачів проти позову заперечували.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи

В судовому засіданні 08.06.2023 року відповідно до ст. 240 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено коли буде підписано повний текст судового рішення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Відповідно до пункту 23 статті 14 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" у 2017 році кошти, отримані до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з відповідними пунктами частини третьої статті 15, частини третьої статті 29 і частини третьої статті 30 Бюджетного Кодексу України, спрямовуються на реалізацію програм та заходів, визначених частиною четвертою статті 30 Бюджетного Кодексу України, а кошти, отримані до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з відповідними пунктами статей 11, 12 і 13 цього Закону, спрямовуються відповідно на субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між фактичною вартістю теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги, та тарифами, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування (за рахунок джерел, визначених пунктами 13 та 14 статті 11 цього Закону).

Кабінетом Міністрів України, на виконання зазначеного Закону і частини другої статті 97 Бюджетного Кодексу України, постановою від 18.05.2017 №332 затверджено "Порядок та умови надання у 2017 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між фактичною вартістю теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги, та тарифами, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування" (далі - Порядок №332).

Пунктом 3 Порядку №332 передбачено, що підставою для проведення розрахунків з погашення різниці між фактичною вартістю та тарифом є договір про організацію взаєморозрахунків, який укладається підприємствами, що виробляли, транспортували та постачали теплову енергію, надавали послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, централізованого водопостачання і водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги, та іншими учасниками розрахунків з погашення заборгованості згідно з довідкою, що підтверджує наявність в учасників розрахунків кредиторської та/або дебіторської заборгованості (без урахування пені, штрафних і фінансових санкцій) на дату укладення такого договору.

З метою організації проведення сторонами взаєморозрахунків за субвенцією з державного бюджету місцевим бюджетам, на виконання зазначених умов між Головним управлінням Державної казначейської служби України у Полтавській області, Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської облдержадміністрації, Департаментом фінансів Полтавської облдержадміністрації, Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської облдержадміністрації і КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" укладено договори про організацію взаєморозрахунків від 01 серпня 2017 № 4-ДФС і від 12 грудня № 6-ДФС, а також додаткову угоду до договору про організацію взаєморозрахунків від 01 серпня 2017 № 4-ДФС.

У вказаних договорах сторони узгодили, зокрема, наступне:

- їх предметом є організація проведення сторонами взаєморозрахунків за субвенцією з державного бюджету місцевим бюджетам, передбаченою статтею 31 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (далі субвенція), відповідно до Порядку та умов надання у 2017 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між фактичною вартістю теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання та і водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги, та тарифами, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2017 р. № 332 (п. 1 Договорів);

- Казначейство перераховує стороні першій (Головному управлінням Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області,) кошти, залучені з єдиного казначейського рахунка, у відповідних сумах на підставі рішення Мінфіну (п. 3 Договорів);

- Договір набирає чинності моменту його підписання сторонами і діє повного виконання сторонами своїх зобов`язань за Договором (п. 13 Договорів);

- Договір є дійсним лише у разі здійснення відповідного фінансування (п. 14 Договорів).

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовується сторонами, Міністерством фінансів України, яке повинно було завершити процедуру проведення розрахунків шляхом виділення коштів, не прийнято рішення про перерахування субвенції на загальну суму 9963027,49 грн відповідно до Постанови № 332 і договорів про організацію взаєморозрахунків від 01 серпня 2017 № 4-ДФС і від 12 грудня 2017 № 6 ДФС.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року у справі № 440/4713/18, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постановою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року, визнано протиправною бездіяльність Мінфіну при виконанні Державного бюджету України на 2017 рік у частині незабезпечення сплати (перерахування) на користь КП Полтавської обласної ради «Полтававодоканал» з Державного бюджету на погашення заборгованості з різниці в тарифах, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи органами місцевого самоврядування та залишилася непогашеною станом на 01.01.2016 на загальну суму 9963027,49 грн; зобов`язано Мінфін прийняти рішення про перерахування субвенції на загальну суму 9963027,49 грн відповідно до Постанови № 332 і договорів про організацію взаєморозрахунків від 01 серпня 2017 № 4-ДФС і від 12 грудня 2017 № 6-ДФС.

У справі № 440/4713/18 судами установлено, що позивачем та всіма суб`єктами спірних правовідносин окрім Міністерства фінансів України, виконані необхідні дії, спрямовані на виділення позивачу субвенції на погашення різниці у тарифах відповідно до договорів про проведення взаєморозрахунків до постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2017 №332.

Вважаючи свої права та законні інтереси порушеними, Міністерство фінансів України 28.09.2021 року звернулося до Господарського суду Полтавської області з даним позовом до КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал", Департаменту фінансів Полтавської обласної державної адміністрації, Департаменту будівництва, містобудування і архітектури та житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області, Управління житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації з вимогою про визнання недійсними договорів: №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення, та висновки суду за наслідками вирішення спору.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши подані докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

З огляду на природу та характер правовідносин, зміст заявлених вимог та доводів сторін, з урахуванням приписів ч. 1 ст. 316 ГПК України щодо обов`язковості вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, предметом доказування у даній справі є питання встановлення наявності чи відсутності порушення цивільного права та/або законного інтересу Міністерства фінансів України оспорюваними у цій справі договорами, покладення на позивача цивільних прав та/або обов`язків оспорюваними у цій справі договорами, і, як наслідок встановлення таких обставин - відповідність чи невідповідність таких договорів чинному законодавству, та наявності або відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно з ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).

Як встановлено судом вище, Міністерство фінансів України звернулося до Господарського суду Полтавської області з даним позовом до КП Полтавської обласної ради "Полтававодоканал", Департаменту фінансів Полтавської обласної державної адміністрації, Департаменту будівництва, містобудування і архітектури та житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області, Управління житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації з вимогою про визнання недійсними договорів: №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017, не будучи стороною зазначених спірних договорів.

В обґрунтування наявності порушеного цивільного права Позивач зазначив про те, що включення в господарський договір умови пункту 3 оскаржуваних договорів порушує інтереси Мінфіну.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).

Отже, відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Зазначені висновки сформовані, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у пункті 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).

Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статті 3, 627 Цивільного кодексу України, статті 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації

Такий висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.

Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, відповідно до якої особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 03.11.2020 у справі № 916/3146/17).

Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.

Виходячи з наведеного, в порядку господарського судочинства може здійснюватися захист цивільного права та інтересу, зокрема у випадку його порушення правочином.

Особа, яка заявляє вимогу про визнання правочину недійсним, повинна довести порушення свого цивільного права чи законного інтересу та можливість їх відновлення обраним способом захисту.

Як вбачається з позовної заяви та пояснень по справі, позивач обґрунтовує наявність порушеного цивільного права тим, що включення в господарський договір умови п. 3 оскаржуваних договорів порушує інтереси Міністерства фінансів України.

Згідно п. 3 договорів №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017 про проведення взаєморозрахунків, Казначейство перераховує стороні першій (Головному управлінням Державної казначейської служби України у Полтавській області) кошти, залучені з єдиного казначейського рахунка, у відповідних сумах на підставі рішення Мінфіну.

Оспорювані договори укладені з метою організації проведення сторонами взаєморозрахунків за субвенцією з державного бюджету місцевим бюджетам, при цьому, Міністерство фінансів не є стороною вказаних договорів.

Порядок та умови залучення коштів для проведення взаєморозрахунків за вказаними договорами на підставі рішення Мінфіну, передбачені нормами бюджетного законодавства.

Згідно ст. 1 Бюджетного кодексу України, бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу.

Таким чином, зобов`язання Міністерства фінансів України за оспорюваними договорами виникли не з цивільно-правових чи господарсько-правових правовідносин, а з бюджетних. Адже, саме нормами бюджетного законодавства передбачений порядок організації взаєморозрахунків за субвенцією з державного бюджету та обов`язок Міністерства фінансів України приймати рішення про перерахування субвенцій.

Підставою даного позову позивач визначив недійсність правочинів виходячи саме з обставин неприйняття Міністерством фінансів рішення про перерахування субвенцій згідно з розподілом відповідно до договорів №4-ДФС від 01.08.2017 та додаткової угоди № 1 від 07.11.2017 до договору № 4-ДФС від 01.08.2017; №6-ДФС від 12.12.2017 про проведення взаєморозрахунків внаслідок відсутності відповідного бюджетного призначення.

При цьому, дані правовідносини регулюються бюджетним законодавством та не є цивільно-правовими (господарсько-правовими) відносинами.

Відповідно до ст. 1 Цивільного законодавства України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Частиною 2 ст. 1 Цивільного кодексу України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Отже, виходячи із положень ч. 2 ст. 1 Цивільного кодексу України до бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується.

Також згідно з ч.1 ст. 4 Господарського кодексу України не є предметом регулювання цього Кодексу фінансові відносини за участі суб`єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів.

Таким чином, доводи позивач про те, що укладення оспорюваних договорів порушує саме цивільні права Міністерства фінансів, оскільки включення такої умови (п.3 договорів) впливає на права та законні інтереси Мінфіну, є необґрунтованими та безпідставними.

Зважаючи на те, що зобов`язання позивача за вказаними договорами є бюджетними, суд дійшов до висновку про те, що права та інтереси Міністерства фінансів України, які виникли з даних договорів, не є цивільними чи господарськими.

Таким чином, оскаржувані договори не порушують саме цивільні права чи інтереси Міністерства фінансів України.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд (постанова від 08.03.2023 року у справі № 909/810/21).

Згідно частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд дійшов до висновку, що обставини, встановлені у адміністративній справі №440/4713/18 мають преюдиціальне значення, та не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанови Верховного Суду України від 26.11.2019 по справі №902/201/19, від 15.10.2019 по справі №908/1090/18).

Також у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16 Верховний Суд (Касаційний господарський суд) ґрунтовно розтлумачив норми процесуального закону стосовно преюдиції. Відзначаючи преюдиціальні факти серед підстав звільнення від обов`язку доказування, він водночас вказав на те, що преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суд у цій постанові наголосив на тому, що суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом того самого питання між тими самими сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють дотриманню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з погляду процесуальної економії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.10.2018 у справі № 753/22010/14-ц розтлумачила правила про преюдицію таким чином: "Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що відображено у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи" (пункт 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17).

Як вбачається з позовної заяви, позивач обґрунтовує недійсність договорів виходячи саме з неможливості забезпечити розрахунки за договорами у зв`язку з відсутністю бюджетних призначень (фінансування). Вказані обставини досліджувались та були предметом розгляду у адміністративній справі №440/4713/18.

Судом у адміністративній справі встановлено факт бездіяльності відповідача (Мінфіну), що полягав у невиконанні свого визначеного нормативно-правовими актами обов`язку прийняти рішення про перерахування субвенції згідно з розподілом відповідно до договорів про проведення взаєморозрахунків та доведенні рішення до Казначейства. Вказані обставини відображено у мотивувальній частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11.04.2019 у справі № 440/4713/18.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: п. 72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України"). Посилання на те, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.

З огляду на наведене, доводи позивача про те, що справа №440/4713/18 не має значення під час вирішення даної справи, оскільки судові рішення у справі не містять жодних обставин, які б давали підстави для висновку про дійсність оспорюваних угод є необґрунтованими.

Посилання учасників процесу на рішення Господарського суду міста Києва по справі №910/5137/21 від 21.09.2021 року за позовом КП ПОР "Полтававодоканал" до Міністерства фінансів України, за участі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача 1) Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області, 2) Державна казначейська служба України та за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Міністерство розвитку громад та територій України, про стягнення 9 963 027,49 грн., яким позовні вимоги КП ПОР "Полтававодоканал" задоволено повністю, суд не оцінює як правомірне, оскільки постановою Верховного Суду від 14.09.2022 року у справі № 910/5137/21 постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.06.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2021 у справі № 910/5137/21 скасовано, прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, оцінивши надані сторонами докази, зазначає, що позовні вимоги є недоведеними щодо факту порушення оспорюваними договорами цивільних прав чи інтересів Мінфіну, які підлягали би захисту у судовому порядку, заперечення відповідачів проти позову за цих підстав є правомірними та обґрунтованими, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

При цьому інші доводи та заперечення сторін судом почуті, проте не оцінюються як обґрунтовані та правомірні, оскільки не впливають на зроблені судом висновки.

Згідно з положеннями 13 Господарського процесуального кодексу України. судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стосовно розподілу судових витрат.

У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 232-233, 237-238, 240, 316 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити.

Повне рішення підписане 20.06.2023

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).

Суддя О.В.Ківшик