Окрема думка

від 21.06.2023 по справі 179/2095/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

cудді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Тітова М. Ю. на ухвалу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 179/2095/21 (провадження № 61-6734св23)

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Магдалинівський маслозавод» про розірвання договору оренди земельної ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з вищевказаним позовом.

Ухвалою Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України.

30 листопада 2022 року КП «Магдалинівський маслозавод» на підставі частини п`ятої статті 142 ЦПК України подало заяву про стягнення з позивачів понесені ним судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн.

Додатковим рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року, клопотання задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь КП «Магдалинівський маслозавод» 5 000,00 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

У квітні 2023 року ОСОБА_2 подавкасаційну скаргу на ці судові рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року.

Колегія суддів виходила з того, що додаткове рішення суду першої інстанції за своїм змістом є ухвалою щодо визначення розміру судових витрат, яка не належить до переліку ухвал, визначених у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Тому таку ухвалу не можна оскаржити у касаційному порядку і відповідно не можна оскаржити у цьому порядку постанову апеляційного суду, ухвалену за результатами перегляду такої ухвали. Близького за змістом правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 25 ухвали від 28 вересня 2022 року в справі № 477/1315/20.

З такими висновками колегії суддів погодитися не можу й відповідно до вимог статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Розподіл судових витрат між сторонами здійснюється судом за результатами розгляду справи: у разі задоволення позовних вимог (стаття 141 ЦПК), у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду (стаття 142 ЦПК), а також у зв`язку з апеляційним та касаційним переглядом (підпункт в) пункту 4) частини першої статті 382 та підпункти б), в) пункту 4) частини першої статті 416 ЦПК).

Визначення розміру судових витрат за змістом статті 134 ЦПК України здійснюється стороною у зв`язку з поданням нею першої заяви по суті спору разом із попереднім (орієнтовним) розрахунком суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку з розглядом справи; попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу) може суд у порядку частини четвертої статті 134 ЦПК, частини другої статті 176 ЦПК), і така попередньо визначена сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Таким чином, цивільний процесуальний кодекс розрізняє поняття «визначення розміру судових витрат» та «розподіл судових витрат»:

процесуальні дії з «визначення розміру судових витрат» відбуваються «попередньо» (наприклад, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або у зв`язку з певною процесуальною дією) або «остаточно» (визначення розміру судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи);

поняття «розподіл судових витрат» є ширшим, ніж «остаточне визначення розміру судових витрат»; остаточне визначення розміру судових витрат є складовою розподілу судових витрат.

З огляду на випадки визначення розміру судових витрат, які передбачені ЦПК України, законодавець цілком логічно передбачив лише право апеляційного оскарження для них, оскільки їх касаційне оскарження призведе до невиправданого затягування розгляду справи.

На відміну від цього, ЦПК України однаково регулює питання розподілу судових витрат як при ухваленні рішення суду, так і при закритті провадження у справі, залишенні позову без розгляду, тому статтею 353 ЦПК України не передбачено оскарження ухвал щодо вирішення питання розподілу судових витрат окремо від рішення суду, оскільки вирішення цього питання є складовою рішення суду, ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду.

Стаття 142 ЦПК України встановлює порядок розподілу витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду.

Так, частинами п`ятою та шостою цієї статті передбачено, що в разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

У випадках, встановлених частинами третьою-п`ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п`ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини дев`ятої статті 141 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 550/936/18 зроблено висновок про те, що якщо касаційну скаргу подано на ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі в частині розподілу судових витрат після її перегляду в апеляційному порядку, то ця касаційна скарга є скаргою на ухвалу про закриття провадження у справі, яка відповідно до частини другої статті 398 ЦПК України може бути оскаржена в касаційному порядку.

Враховуючи висновок, викладений у зазначеній постанові, та зважаючи на те, що частини п`ята й шоста статті 142 ЦПК України однаково регулюють порядок розподілу судових витрат як у разі закриття провадження у справі, так і в разі залишення позову без розгляду, касаційне оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позову без розгляду в частині розподілу судових витрат (стягнення судових витрат) є касаційною скаргою саме на ухвалу про залишення позову без розгляду в частині її висновків щодо стягнення судових витрат.

При цьому вирішення питання про розподіл судових витрат не одночасно з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду, а за результатами розгляду окремо наданої заяви про розподіл судових витрат, є складовою відповідного судового рішення.

Окремо хочу зауважити щодо безпідставності посилання колегії суддів на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 477/1315/20, оскільки згідно з частиною статті 416 ЦПК України висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, що передала справу на розгляд Великої Палати, має міститися у постанові Великої Палати Верховного Суду, а не в ухвалі.

Відповідно в даному випадку підлягав врахуванню саме правовий висновок, який міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 550/936/18, від якого Велика Палата Верховного Суду не відступала.

Таким чином вважаю, що підстав для закриття касаційного провадження в цій справі не було.

Суддя М. Ю. Тітов