Постанова

від 12.06.2023 по справі 307/2463/16-ц

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 307/2463/16-ц

П О С Т А Н О В А

іменем України

12 червня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

судді-доповідачки Готри Т. Ю.,

суддів Кондора Р. Ю., Куштана Б. П.,

з участю секретаря судового засідання Зубашкова М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на спадкове майно та визнання договорів дарування нерухомого майна недійсними, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року, повний текст якого складено 09.12.2019, ухвалене суддею Бобрушком В. І.,

в с т а н о в и в:

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третьої особи Тячівської державної нотаріальної контори про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на спадкове майно та визнання договорів дарування нерухомого майна недійсними.

Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_5 , що стверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1 , виданим 25.10.2011 відділом реєстрації актів цивільного стану Тячівського районного управління юстиції Закарпатської області за актовим записом № 127. Після смерті матері залишилося нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 , в якому вона проживала разом із його батьком ОСОБА_4 .

Відповідно до статей 1297, 1298 ЦК України він звернувся до Тячівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за померлою матір`ю та видачу свідоцтва про право на спадщину. Однак постановою державного нотаріуса Тячівської державної нотаріальної контори від 23.08.2016 йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказаний житловий будинок у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_5 на це майно.

Зазначав, що оскільки його матір за життя набула право власності на житло і проживала в ньому, а відтак він як спадкоємець її прав, у розумінні вимог ст. 1216 ЦК України, має право на спадкування частки майна, яке їй належало та на яке вона мала право претендувати при житті.

Стверджував, що його батьки одружилися 08.10.1965. Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 14.06.1968, зареєстрованого в реєстрі за № 2910, ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_4 (його батько) прийняв у дар у цілому житловий будинок АДРЕСА_2 , житловою площею 20,46 кв. м із надвірними спорудам, розташованого на земельній ділянці розміром 548 кв. м. У результаті перебудови цього будинку, проведеної його батьками в 1974 році, його площа змінилася і станом на 01.09.2016 становить 143,90 кв. м., із яких 46,30 кв. м. житлова площа і 97,60 кв. м допоміжна площа та інвентаризаційна вартість будинку становить 179 597 гривень.

Ураховуючи те, що в результаті проведеної перебудови вартість будинку значно зросла, а тому це майно, відповідно до ст. 25 КпШС УРСР (в редакції 1970 року і чинного на той час), може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. При цьому він як спадкоємець за померлою матір`ю ОСОБА_5 має право на спадкування її частки в спільному майні, тобто частки спірного будинку.

04 серпня 2016 року йому стало відомо те, що згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31.05.2016 нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори посвідчено договори дарування за актовим записом № 1-782 та № 1-783, за умовами яких ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по частині кожному житловий будинок АДРЕСА_1 та по частині кожному земельної ділянки площею 0,0564 га, яка розташована за цією ж адресою.

На його переконання, ці договори дарування не є законними і підлягають до визнання їх недійсними, оскільки зазначена в них загальна площа будинку 46,3 кв. м та 20,46 кв. м житлова не відповідає дійсності, так як в результаті перебудови, проведеної його батьками в 1974 році, площа та вартість будинку значно збільшилася, що стверджується актом обстеження, проведеним 01.09.2016. Також через розлад психіки його батько тривалий час проходив лікування в обласній психіатричній лікарні с. Вільшани і відповіддю головного лікаря цієї лікарні зазначено, що ОСОБА_4 дійсно знаходився на стаціонарному лікуванні даної лікарні з 29.07.2016, а відтак на день укладення спірних договорів дарування ОСОБА_4 через свій хворобливий стан не міг адекватно сприймати правовий зміст учинених ним дій, що ставить під сумнів його дійсне волевиявлення, як особи дарувальника. Водночас про відсутність вільного волевиявлення його батька в момент посвідчення спірного договору свідчить і та обставина, що крім цього житлового будинку в нього немає іншого житла, чим фактично він позбавив себе єдиного житла.

Посилаючись на наведені вище обставини просив суд: 1) визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 в 1/2 частині та ОСОБА_5 в 1/2 частині; 2) визнати за ним право власності на спадкове майно, а саме на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ; 3) визнати недійсним договір дарування, посвідчений 31.05.2016 нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори за актовим записом № 1-782, за умова якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар та стали власниками по 1/2 частині житлового будинку АДРЕСА_1 ; 4) визнати недійсним договір дарування від 31.05.2016 нотаріально посвідчений у реєстрі за № 1-783, за яким ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли удар та стали власниками по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0564 га, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 грудня 2016 року провадження в цій справі було зупинено до залучення до участі у справі правонаступників померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідача ОСОБА_4 .

Ухвалою цього ж суду від 07 лютого 2018 року провадження у справі відновлено.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року у задоволенні цього позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, встановлені ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 08.09.2016 щодо накладення арешту і заборони відчуження житлового будинку та земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:07:007:0214), які розташовані по АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись із цим рішенням суду позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу внаслідок його незаконності та необґрунтованості через порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи.

Скарга мотивована тим, що місцевим судом безпідставно не враховано вимоги ст. 25 КпШС УРСР (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Так, він у судовому засіданні звертав увагу суду на те, що спірний житловий будинок був набутий на підставі договору дарування від 14.06.1968 і його житлова площа складала 20,46 кв. м. У 1975 році цей житловий будинок був перебудований і його житлова, загальна та допоміжна площа значно збільшилася внаслідок спільних коштів і трудової праці його батьків, про що свідчить характеристика й експлікація приміщень до плану будинку, де загальна площа вже становить 143,90 кв. м, житлова 46,30 кв. м і допоміжна 97,60 кв. м, а відтак це майно слід визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Указував і не надання судом у рішенні правової оцінки його доводам про те, що під час укладення спірного договору дарування загальна площа цього житлового будинку зазначена 46,3 кв. м, а житлова 20,46 кв. м, тоді як станом на травень 2016 року загальна площа насправді становила 143,90 кв. м, а житлова 46,3 кв. м, що свідчить про дарування відповідачам неіснуючого будинку, що має наслідком недійсність договору дарування і не оформлення відповідачами права власності у визначеному законодавством порядку.

Наголошував і те, що на час укладення спірного правочину його батько ОСОБА_4 був особою похилого віку і в силу свого психічного захворювання не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. До того ж із 29.07.2016 ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні в обласній психіатричній лікарні с. Вільшани, а тому його волевиявлення не могло бути вільним та він укладенням цього спірного договору фактично позбавив себе єдиного житла.

Звертав увагу і на те, що йому ані судом, ані його представником не було роз`яснено права на звернення до суду з клопотанням про призначення судової будівельно-технічної та судово-психіатричної експертиз, а відтак це позбавило його можливості довести обставини щодо істотного збільшення вартості спірного майна внаслідок трудових і грошових затрат його батьків, та щодо встановлення стану ОСОБА_4 , в якому він не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення спірних правочинів. З огляду на це просив апеляційний суд призначити у цій справі посмертну судово-психіатричну експертизу ОСОБА_4 з наведеним переліком питань, проведення якої доручити експертам Берегівської обласної психіатричної лікарні, та судову будівельно-технічну експертизу з наведеним переліком питань, проведення якої доручити експерту Колчару В.Д.

З урахуванням наведеного вище просив оскаржене рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просили у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про призначення експертиз відмовити, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Зазначали, що ОСОБА_1 безпідставно вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо не роз`яснення йому права заявляти клопотання про призначення експертиз, якими би він довів обґрунтованість заявлених позовних вимог. У судовому засіданні під час розгляду справи, позивачем та його представником-адвокатом було підтверджено те, що права, передбачені ЦПК України, їм зрозумілі.

Не відповідають обставинам справи і доводи апелянта про те, що суд дійшов хибного висновку щодо недоведеності позивачем факту належності його матері прав на спірний житловий будинок. Так, з витягу Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб слідує, що шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 розірвано 18.06.1997. Відповідно до договору дарування від 14.06.1968 ОСОБА_4 прийняв у дар у цілому житловий будинок АДРЕСА_2 , житловою площею 20,46 кв. м, розташованого на земельній ділянці площею 548 кв. м. Цей договір не містить відомостей щодо загальної площі будинку, а тому немає жодних підстав стверджувати, що такий будинок було істотно покращено за рахунок збільшення його загальної площі.

Із приводу посилання апелянта на набуття його матір`ю за життя права власності на спірне майно, то воно не підтверджується жодним доказом. При цьому факт відсутності у ОСОБА_5 будь-яких майнових прав на житловий будинок, окрім відсутності про це відповідних відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, стверджується і тим, що ані під час спільного проживання з ОСОБА_4 , ані після фактичного припинення сімейних відносин і розірвання шлюбу 18.06.1997, мати позивача жодних майнових прав щодо спірного майна не набувала та не порушувала питання щодо визнання цього майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя і його розподіл. Оскільки ОСОБА_5 за життя в установленому законом порядку майнових прав на спірне нерухоме майно не оформляла, а відтак укладення оспорюваних правочинів не впливає на права та інтереси позивача ОСОБА_1 .

Із приводу твердження апелянта, що його батько ОСОБА_4 під час укладення спірних договорів не розумів значення своїх дій, оскільки начебто мав психічні розлади, то таке не заслуговує на увагу, так як психічних розладів при укладенні договорів дарування він не мав і такі договори були укладені ним за два місяці до його перебування на лікуванні, яке було пов`язано з погіршенням його стану здоров`я через похилий вік. До того ж позивач спадщини після смерті батька не прийняв, а відтак він не вправі оспорювати ці договори дарування саме з цих підстав.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 02 березня 2022 року провадження у цій справі було зупинено внаслідок проведення посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_4 , а ухвалою цього ж суду від 11 травня 2022 року поновлено апеляційне провадження в цій справі (т.2 а.с.219-223, 237,238).

У судовому засіданні представниця відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 адвокатеса Гримут Т.В. щодо задоволення апеляційної скарги заперечила з підстав наведених у відзиві на неї, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду як законне та обґрунтоване без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися повторно, хоча були належним чином повідомленні про дату, час і місце розгляду справи. Водночас від позивача-апелянта ОСОБА_1 до Закарпатського апеляційного суду надійшли заяви від 17.12.2022 та від 08.06.2023 про розгляд справи за його відсутності, в яких він також підтримав свою апеляційну скаргу в повному обсязі. З огляду на це, на переконання колегії суддів і відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення представниці відповідачів, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з пунктом 9 Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження в яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною третьою ст. 3 ЦПК України регламентовано, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 місцевий суд виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, зокрема, факту збільшення (подарованого його батьку у 1968 році будинку) вартості й істотність збільшення спірного житлового будинку його батьками за час перебування ними в шлюбі, в тому числі шляхом проведення в 1974 році перебудови; відсутності в його батька ОСОБА_4 на час укладення спірних договорів дарування повної цивільної дієздатності.

Проте колегія суддів із цими висновками суду в частині їх правового обґрунтування погодитися не може з огляду на таке.

Судом установлено, що батьками позивача ОСОБА_1 були ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , про що свідчить свідоцтво про його народження серії НОМЕР_2 (т.1 а.с.11).

Як слідує з витягу із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища за № 00010258861 від 21.03.2012, 08 жовтня 1965 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 було зареєстровано шлюб, який 18 червня 1997 року був розірваним (т.1 а.с.53 і на звороті).

14 червня 1968 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_4 прийняв у дар від ОСОБА_6 в цілому житловий будинок житловою площею 20,46 кв. м разом із надвірними будовами по АДРЕСА_3 та розташованого на земельній ділянці розміром 548 кв. м (т.1 а.с.15,16).

Згідно з експлікацією приміщень до плану житлового будинку, загальна площа будинку АДРЕСА_1 становить 143,90 кв. м, житлова площа - 46,3 кв. м, допоміжна площа 97,60 кв. м (т.1 а.с.18, 19).

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача - ОСОБА_5 , що стверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1 (т.1 а.с.12).

31 травня 2016 року на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л.В. і зареєстрованого в реєстрі за № 1-783, ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях земельну ділянку, площею 0,0564 га, по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер - 2124410100:07:007:0214 (т.1 а.с.57-60).

Також цього дня (31.05.2016) відповідно до договору дарування житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л.В. і зареєстрованого в реєстрі за № 1-782, ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях житловий будинок АДРЕСА_4 . Цей житловий будинок належить дарувальнику ОСОБА_4 на підставі дублікату нотаріально посвідченого договору дарування від 14.06.1968 за реєстровим № 2909, зареєстрованого в Хустському міжміському бюро технічної інвентаризації 18.06.1968 у реєстраційній книзі № 2 за реєстровим № 673, та зареєстрованого в Територіальному виробничому підприємстві «Техбуд-Сервіс» Тячівського району Закарпатської області від 02.12.2015 за № 119 (т.1 а.с.61-64).

Із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно видно, що земельна ділянка, площею 0,0564 га (кадастровий номер 2124410100:07:007:0214) та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 по частині належать відповідачам ОСОБА_9 та ОСОБА_3 (т.1 а.с.20-22).

23 серпня 2016 року постановою державного нотаріуса Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л.В. було відмовлено позивачу ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно після смерті його матері ОСОБА_5 , а саме на житловий будинок АДРЕСА_5 , через відсутність правовстановлюючих документів, які би підтверджували право власності ОСОБА_5 на цей будинок (т.1 а.с.13 і на звороті).

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_4 , що стверджується свідоцтвом про його смерть серії НОМЕР_3 (т.1 а.с.88).

На своєї випадок своєї смерті ОСОБА_4 був залишив заповіт від 27.10.2015, посвідчений та зареєстрований державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л.В. за № 1-1402, за яким він усе своє майно заповів ОСОБА_2 (т.1 а.с.139).

19 травня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом від 27.10.2015 після смерті ОСОБА_4 , у зв`язку з чим була заведена спадкова справа № 281/2017 (т.1 а.с.141).

У листі Обласної психіатричної лікарні с. Вільшани за № 437 від 18.07.2016 зазначено, що ОСОБА_4 , мешканець АДРЕСА_1 , дійсно знаходиться на стаціонарному лікуванні в цій лікарні з 29.07.2016, стан його здоров`я ОСОБА_4 на даний час є задовільним, може бути виписаний із лікарні в будь-який термін (т.1 а.с.24).

Висновком судово-психіатричного експерта № 56, проведеної 25.04.2022 КНП «Обласний заклад з надання психіатричної допомоги м. Берегова» Закарпатської обласної ради, ОСОБА_4 на час укладення 31.05.2016 договору дарування виявляв ознаки хронічного стійкого психічного розладу у вигляді «Судинної деменції з психотичними симптомами». Психічний розлад ОСОБА_4 позбавляв його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення договору дарування житлового будинку від 31.05.2016 (т.2 а.с.229-235).

Частиною першою ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї ж статті визначено перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Із цією метою слід з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам установлюється при розгляді справи по суті та є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших установлених судом обставин.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (ч. 1 ст. 24 КпШС УРСР).

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (ст. 25 КпШС УРСР).

Як уже зазначалося вище за час шлюбу батьків позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , останньому 14.06.1968 було подаровано в цілому житловий будинок житловою площею 20,46 кв. м разом із надвірними будовами по АДРЕСА_3 та розташованого на земельній ділянці розміром 548 кв. м, а відтак цей будинок належав на праві власності лише ОСОБА_4 .

Матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що як до розірвання шлюбу 18.06.1997, так і до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (матір позивача) заперечувала належність цього будинку на праві особистої власності ОСОБА_4 , що між подружжям ОСОБА_10 укладався який-небудь договір щодо належності їм часток даного будинку чи його поділу, а також, що ОСОБА_5 зверталася до суду з вимогою на підставі ст. 25 КпШС України, а з 2004 року в порядку ст. 62 СК України про визнання зазначеного житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя.

Зважаючи на те, що право на звернення до суду з вимогою про визнання цього житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя належало виключно ОСОБА_5 як одним із подружжя і таке право вимоги не належить позивачу ОСОБА_1 , а відтак позовні вимоги останнього про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя (його батьків), із визначенням часток і, як наслідок, визнання за ним права власності на спадкове майно в розмірі даного будинку задоволені бути не можуть унаслідок не порушення його прав.

Також не можуть бути задоволені через не порушення прав позивача і його вимоги про визнання недійсними договорів дарування його батьком ОСОБА_4 (як одноосібним власником і спадкоємцем якого за матеріалами справи позивач не є) нерухомого майна відповідачам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (ст. 129 Конституції України).

Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги колегія суддів уважає безпідставними, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону і фактичних обставинах справи та не спростовують правильність ухваленого місцевим судом рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Отже, на переконання колегії суддів, у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити через не порушення його прав.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин рішення місцевого суду підлягає зміні в частині його правового обґрунтування (мотивувальної частини рішення), резолютивна частина - залишенню без змін, а апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 613,20 грн (т.2а.с.8) слід покласти на позивача-апелянта ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року змінити в частині його правового обґрунтування. Резолютивну частину рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду на протязі тридцяти днів із дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26 червня 2023 року.

Суддя-доповідачка

Судді