Постанова

від 17.09.2024 по справі 307/2463/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 307/2463/16-ц

провадження № 61-11344св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Тячівська районна державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року у складі судді Бобрушко В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 червня 2023 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Кондора Р. Ю., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Тячівська районна державна нотаріальна контора, про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на спадкове майно та визнання договорів дарування нерухомого майна недійсними.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_5 , після смерті матері залишилося нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 , в якому вона проживала разом із його батьком - ОСОБА_4 .

Він звернувся до Тячівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері та видачу свідоцтва про право на спадщину. Однак постановою державного нотаріуса Тячівської державної нотаріальної контори від 23 серпня 2016 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказаний житловий будинок у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_5 на це майно.

Оскільки його мати за життя набула право власності на житло і проживала в ньому, відтак він як спадкоємець її прав у розумінні приписів статті 1216 ЦК України має право на спадкування частки майна, яке їй належало та на яке вона мала право претендувати за життя.

Його батьки одружилися 08 жовтня 1965 року. Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 14 червня 1968 року ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар житловий будинок АДРЕСА_2 ( АДРЕСА_1 , житловою площею 20,46 кв. м, із надвірними спорудами, що розташовані на земельній ділянці площею 548 кв. м. Внаслідок перебудови цього будинку, проведеної його батьками у 1974 році, його площа змінилася і станом на 01 вересня 2016 року становить 143,90 кв. м, із яких 46,30 кв. м ? житлова площа і 97,60 кв. м ? допоміжна площа, а інвентаризаційна вартість будинку становить 179 597,00 грн. Ураховуючи те, що в результаті проведеної перебудови вартість будинку значно зросла, а тому це майно відповідно до статті 25 КпШС України (в редакції 1970 року і чинного на той час) може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. При цьому він як спадкоємець після смерті матері ОСОБА_5 має право на спадкування її частки в спільному майні, тобто частки спірного будинку.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 травня 2016 року нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори посвідчено договори дарування за актовими записами № 1-782 та № 1-783, за умовами яких ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по частині кожному житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,0564 га, яка розташована за цією ж адресою.

Вказані договори дарування не є законними і підлягають визнанню недійсними, оскільки зазначена в них загальна площа будинку 46,3 кв. м та 20,46 кв. м житлова не відповідає дійсності. В результаті перебудови, проведеної його батьками в 1974 році, площа та вартість будинку значно збільшилася, що підтверджується актом обстеження, проведеним 01 вересня 2016 року.

Крім того, через розлад психіки його батько тривалий час проходив лікування в обласній психіатричній лікарні с. Вільшани. У відповіді головного лікаря цієї лікарні зазначено, що ОСОБА_4 дійсно знаходився на стаціонарному лікуванні у лікарні з 29 липня 2016 року, а відтак на день укладення спірних договорів дарування його батько через свій хворобливий стан не міг адекватно сприймати правовий зміст учинених ним дій, що ставить під сумнів його дійсне волевиявлення, як особи дарувальника. Водночас про відсутність вільного волевиявлення його батька в момент вчинення спірного договору свідчить і та обставина, що крім цього житлового будинку в нього немає іншого житла, чим фактично він позбавив себе єдиного житла.

ОСОБА_1 просив суд:

визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 в 1/2 частині та ОСОБА_5 в 1/2 частині;

визнати за ним право власності на спадкове майно, а саме на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним договір дарування, посвідчений 31 травня 2016 року нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори за актовим записом

№ 1-782, за умовами якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар та стали власниками по 1/2 частині житлового будинку АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним договір дарування від 31 травня 2016 року, нотаріально посвідчений у реєстрі за № 1-783, за яким ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар та стали власниками по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0564 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 грудня 2016 року провадження в цій справі було зупинено до залучення до участі у справі правонаступників померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 .

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 07 лютого 2018 року провадження у справі відновлено.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, встановлені ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 щодо накладення арешту і заборони відчуження житлового будинку та земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:07:007:0214), які розташовані на АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 в судовому засіданні належними та допустимими доказами не доведено факту збільшення вартості спірного нерухомо майна ? житлового будинку та істотність такого збільшення, а також відсутні докази щодо оспорювання матір`ю позивача за життя належність вказаного будинку до спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим відсутні підстави вважати, що цей будинок став об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Тому у задоволенні позовних вимог про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя слід відмовити.

Зі змісту оспорюваних договорів вбачається, що договори дарування земельної ділянки та житлового будинку від 31 травня 2016 року укладалися в письмовій формі, посвідчувалися нотаріально, дієздатність ОСОБА_4 нотаріусом було перевірено. Будь-яких доказів про те, що на момент підписання спірних договорів дарувальник не мав повної цивільної дієздатності, у матеріалах справи відсутні. Лист Обласної психіатричної лікарні с. Вільшани від 18 липня 2016 року № 437, в якому зазначено, що ОСОБА_4 знаходився на стаціонарному лікуванні в цій лікарні з 29 липня 2016 року, не підтверджує його недієздатність в зазначений період. Позивач не заявляв клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи щодо визначення дієздатності померлого ОСОБА_4 на момент укладення спірних договорів дарування, відтак у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування від 31 травня 2016 року слід відмовити.

Короткий зміст постанови та ухвали апеляційного суду

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року змінено в частині правового обґрунтування, а резолютивну частину судового рішення залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту установлюється при розгляді справи по суті та є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших установлених судом обставин. Матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що як до розірвання шлюбу 18 червня 1997 року, так і до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 (мати позивача) заперечувала належність будинку АДРЕСА_1 на праві особистої власності ОСОБА_4 , що між подружжям укладався який-небудь договір щодо належності їм часток вказаного будинку чи його поділу, а також, що ОСОБА_5 зверталася до суду з вимогою на підставі статті 25 КпШС України, а з 2004 року в порядку статті 62 СК України про визнання зазначеного житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя.

Зважаючи на те, що право на звернення до суду з вимогою про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя належало виключно ОСОБА_5 , як одному із подружжя, і таке право вимоги не належить позивачу ОСОБА_1 , позовні вимоги останнього про визнання за ним права власності на спадкове майно в розмірі частки вказаного будинку задоволені бути не можуть внаслідок не порушення його прав.

З наведених підстав не можуть бути задоволені і вимоги про визнання недійсними договорів дарування, укладених його батьком ОСОБА_4 .

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 червня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи відмовлено. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що з таким клопотанням до суду першої інстанції позивач за три роки (починаючи з вересня 2016 року по листопад 2019 року) не звертався та про поважність причин неподання такого клопотання в суд першої інстанції не навів. Посилання ОСОБА_1 на те, що він з об`єктивних причин не мав змоги заявити вказане клопотання в місцевому суді не заслуговують на увагу, оскільки позивачу суд неодноразово роз`яснював його права, в тому числі щодо подання клопотань (т. 1, а. с. 55, 67, 113, 143, 150, 194, 213), та він у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи мав представника ? адвоката Матіка Р. І., що не перешкоджало йому заявити це клопотання. Призначення судом апеляційної інстанції заявленої ОСОБА_1 експертизи не є обов`язковим у розумінні вимог статті 105 ЦПК України. Водночас, у межах заявлених позивачем вимог, а також із метою з`ясування обставин, що мають значення для справи, в тому числі наявністю чи відсутністю порушеного права позивача, не є необхідні спеціальні знання у сфері іншій, аніж право.

Аргументи учасників справи

24 липня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував, що у цій справі він посилався на істотне збільшення вартості первинного об`єкта нерухомості, який належав його батьку ОСОБА_4 на праві приватної власності, внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що призвело до створення у 1974-1975 роках об`єкта нерухомого майна ? житлового будинку АДРЕСА_1 , загальна площа якого становить 143, 90 кв.м, інвентаризаційна вартість будинку становить 179 597,00 грн. Водночас житлова площа прийнятого у дар його батьком житлового будинку у 1968 році складала 20,46 кв.м. Суди не встановили природу збільшення площі та вартості майна. В силу вимог законодавства, що було чинне на моменту отримання батьком будинку в дар, майно, отримане під час шлюбу одним із подружжя в дар, є його особистою власністю і може в подальшому стати спільною сумісною власністю в разі істотного збільшення його цінності внаслідок трудових або грошових затрат іншого з подружжя або обох із подружжя. Аналогічні положення містить й законодавство, що було чинне на момент смерті його матері.

Частки спадкодавців ОСОБА_7 та ОСОБА_4 у праві власності на житловий будинок за їх життя не встановлювалися з урахуванням отримання будинку в дар та подальшою його перебудовою, проте відсутні будь-які відомості про відмову ОСОБА_5 від права на належну їй частку у вказаному майні. Висновок апеляційного суду про відсутність у нього порушеного права є помилковим, оскільки він, як спадкоємець першої черги після смерті матері, подав заяву про прийняття спадщини та претендує саме на частку у спадщині, яка належала спадкодавцю ОСОБА_5 , з урахуванням обставин виникнення права власності. Отже, порушено його право на спадкування частки майна, що належало його матері.

Згідно з висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_4 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. На підставі, передбаченій статтею 225 ЦК України, де вказано, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Отже, підставою для визнання договору недійсним має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апеляційний суд проігнорував вимоги закону та висновки Верховного Суду, не надав належну оцінку висновку судово-психіатричної експертизи від 25 квітня 2022 року № 56 та не визнав оспорювані договори дарування недійсними.

В апеляційній скарзі він заявив клопотання про призначення у цій справі судової будівельно-технічної експертизи у справі з метою визначення істотності збільшення у своїй цінності будинку АДРЕСА_1 . Просив призначити експертизу в суді апеляційної інстанції у зв`язку з тим, що у судді першої інстанції ні суддею, ні представником йому не було роз`яснено право на пред`явлення вказаного клопотання, а тому він був позбавлений можливості довести обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування своїх вимог про істотне збільшення вартості об`єкта нерухомості, він надав характеристики будинку, господарських будівель та споруд, а також експлікації приміщень до плану житлового будинку, згідно з яких загальна площа приміщень становить 143, 90 кв. м, житлова площа ? 46,30 кв. м, допоміжна площа ? 97,60 кв. м. Інвентаризаційна вартість будинку становить 179 597,00 грн. У договорі дарування житлового будинку зазначено , що житлова площа нерухомого майна складає 20,46 кв. м. У 1974-1975 роках році цей житловий будинок був перебудований і його житлова, загальна та допоміжна площа значно збільшились. Перебудова спірного будинку, внаслідок якої житлова, загальна та допоміжна площа та вартість нерухомого майна значно збільшилась, проводилась за рахунок спільних коштів та спільних трудових затрат його батьків. Жодних заперечень з цього приводу відповідачами не надано. Водночас апеляційний суд ухвалою від 12 червня 2023 року у задоволенні клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи відмовлено. Також суд вказав, що у межах заявлених вимог не є необхідними спеціальні знання у сфері іншій, аніж право. Такі висновки суду є помилковими, оскільки закон не визначає які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту набуття спільної сумісної власності, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Саме призначення та проведення судової будівельно-технічної експертизи дало б змогу визначити природу збільшення вартості спірного майна та віднесення його до об`єкта права спільної сумісної власності.

Крім того, суди не надали правової оцінки його доводам про те, що нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори посвідчено договір дарування за актовим записом № 1-782, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував будинок, загальною площею 46,3 кв. м, житловою площею 20,46 кв. м, тоді як станом на травень 2016 року загальна площа вказаного будинку становить 143,90 кв. м, а житлова площа ? 46,3 кв. м. Таким чином, зазначена у договорі дарування житлова та загальні площі спірного будинку не відповідають дійсності, а будинок який подарований, фактично не існував на момент укладення оспорюваного договору.

30 серпня 2023 року ОСОБА_8 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 пропустив строк на касаційне оскарження, проте клопотання про поновлення пропущеного строку не подавав.

Справи у наведеній скаржником судові практиці відрізняються як за предметом регулювання, так і за правовим регулюванням.

Відповідно до договору дарування від 14 червня 1968 року, на підставі якого ОСОБА_4 набув у власність спірний будинок, житлова площа будинку становить 20,46 кв.м та не містить відомостей щодо загальної площі цього будинку. При цьому жодних підстав вважати, що будинок було істотно покращено за рахунок збільшення його загальної площі немає. З диспозиції норми статті 25 КпШС України вбачається, що доведенню належності майна до спільної сумісної власності підлягають не тільки факти його істотного покращення, що є поняттям оціночним, а й факти збільшення такого майна внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. Ані в позовній заяві, ані в апеляційній скарзі, ані в касаційній скарзі позивач не наводив жодного доказу, які б підтверджували понесення таких затрат. Позивач, стверджуючи, що його мати за життя набула право власності на спірне майно, не наводить жодних належних та допустимих доказів, які підтверджували б цю обставину. Ще на момент смерті матері позивача строк позовної давності для пред`явлення позову про визнання його об`єктом права спільної часткової власності, визначення часток та розподіл такого, минув.

У розумінні приписів статті 13 ЦПК України у позивача відсутнє право на оспорення договорів, оскільки ОСОБА_5 за життя майнових прав на спірне нерухоме майно не оформила, після смерті свого батька позивач навіть не звертався з заявою про прийняття спадщини, а отже оспорювані договори дарування ніяким чином не порушують його прав. Водночас матеріали справи містять докази того, що ОСОБА_4 на випадок своєї смерті залишив заповіт від 27 жовтня 2015 року на користь ОСОБА_2 .

Щодо відмови суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи, то слід враховувати вимоги частини другої, третьої статті 367 ЦПК України. З клопотанням до суду першої інстанції позивач за три роки не звертався та про поважність причин незаявлення такого в суді першої інстанції не навів.

У суді першої інстанції нотаріус надав пояснення та вказала, що ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій. Також у деяких матеріалах справи (копіях медичної і картки стаціонарного хворого), які були надані експерту для дослідження та на підставі яких експерт зробив висновок судово-психіатричної експертизи від 25 квітня 2022 року, містяться відомості щодо іншої особи ? ОСОБА_4 , а не ОСОБА_4 . На підставі невірних медичних документів експерт надав висновок суду. Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. При укладенні оспорюваних договорів сторонами дотримано вимог законодавства, а тому такі договори є чинними. ОСОБА_4 їх не оспорював, представництво його інтересів під час розгляду справи у суді було забезпечено адвокатом.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у: постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі

№ 214/6174/15-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19; постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц; постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/7560/20, від 26 лютого 2020 року у справі № 341/682/17; постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17).

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що батьками позивача ОСОБА_1 є ОСОБА_4 (батько) та ОСОБА_5

08 жовтня 1965 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб, який 18 червня 1997 року був розірваним.

Відповідно до договору дарування від 14 червня 1968 року, ОСОБА_4 отримав у дар від ОСОБА_6 житловий будинок площею 20,46 кв. м, з надвірними спорудами, який знаходиться на АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці площею 548 кв. м.

Згідно з експлікацією приміщень до плану житлового будинку, загальна площа будинку АДРЕСА_1 становить 143,90 кв. м, житлова площа - 46,3 кв. м, допоміжна площа - 97,60 кв. м.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

31 травня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_4 подарував в рівних долях земельну ділянку, площею 0,0564 га, на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 2124410100:07:007:0214.

31 травня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір дарування житлового будинку, за яким ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях житловий будинок АДРЕСА_3 , який розташований на земельній ділянці, площею 0,0564 га, кадастровий номер 2124410100:07:007:0214.

Відповідно до заповіту від 27 жовтня 2015 року, посвідченого та зареєстрованого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. за № 1-1402, ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробив розпорядження, яким усе своє майно заповів ОСОБА_2 .

Постановою Тячівської державної нотаріальної контори від 23 серпня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно після смерті матері ОСОБА_5 , а саме на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності на будинок за ОСОБА_5 .

Згідно з експлікацією приміщень до плану житлового будинку, загальна площа будинку АДРЕСА_1 становить 143,90 кв. м, житлова площа - 46,3 кв. м, допоміжна площа - 97,60 кв. м.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельна ділянка, площею 0,0564 га (кадастровий номер - 2124410100:07:007:0214) та розташований на ній житловий будинок на АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності (по частині) належать ОСОБА_10 та ОСОБА_3 .

В листі Обласної психіатричної лікарні с. Вільшани від 18 липня 2016 року № 437 зазначено, що ОСОБА_4 дійсно знаходиться на стаціонарному лікуванні в цій лікарні з 29 липня 2016 року, стан здоров`я ОСОБА_4 на цей час задовільний, може бути виписаний з лікарні в будь-який термін.

02 грудня 2016 помер ОСОБА_4

19 травня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом від 27 жовтня 2015 після смерті ОСОБА_4 , у зв`язку з чим була заведена спадкова справа № 281/2017.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 56, проведеної 25 квітня 2022 КНП «Обласний заклад з надання психіатричної допомоги м. Берегова» Закарпатської обласної ради, ОСОБА_4 на час укладення 31 травня 2016 року договору дарування виявляв ознаки хронічного стійкого психічного розладу у вигляді «Судинної деменції з психотичними симптомами». Психічний розлад ОСОБА_4 позбавляв його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення договору дарування житлового будинку від 31 травня 2016 року.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження

№ 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження

№ 61-12524сво21)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18).

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

У статті 22 КпШС України (тут і далі у редакції, чинній на момент перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у шлюбі) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (частина перша статті 24 КпШС України).

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (статті 25 КпШС України).

Вказані положення кореспондуються з частиною першою статті 57, частиною першою статті 60, частиною першою статті 62 чинного СК України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 466/1403/20 (провадження № 61-10035св22) зазначено, що «для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право. Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України). З урахуванням зазначеного, Верховний Суд резюмує, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах: від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах».

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див., зокрема, постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

обґрунтовуючи позов ОСОБА_1 зазначав, що його мати, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя набула право власності на житловий будинок, який його батько отримав у приватну власність на підставі договору дарування у період перебування у шлюбі з його матір`ю, оскільки в результаті перебудови, проведеної його батьками в 1974 році, площа та вартість будинку значно збільшилася. Тому він як спадкоємець після смерті матері має право на майно, яке їй належало та на яке вона мала права вимоги за життя. Оспорювані договори дарування підлягають визнанню недійсними, оскільки не враховують перебудову будинку, проведену його батьками в 1974 році. Крім того, через розлад психіки його батько тривалий час проходив лікування та на день укладення договорів дарування через свій хворобливий стан не міг адекватно сприймати правовий зміст учинених ним дій, що ставить під сумнів його дійсне волевиявлення;

змінюючи мотиви відмови у задоволенні позову, апеляційний суд не звернув уваги, що визнання права власності (права на частку у праві спільної власності) за померлим є неналежним способом захисту прав з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству; обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування і така вимога була заявлена позивачем;

при відмові у позові про визнання за позивачем права власності в порядку спадкування на 1/2 частку у праві спільної власностіна спірний житловий будинок апеляційний суд виходив, зокрема із того, що на спірне майно не розповсюджується презумпція спільності майна подружжя на підставі статті 22 КпШС України, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що як до розірвання шлюбу - 18 червня 1997 року, так і до дня смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 заперечувала належність цього будинку на праві особистої власності ОСОБА_4 , що між подружжям укладався який-небудь договір щодо належності їм часток даного будинку чи його поділу, а також, що ОСОБА_5 зверталася до суду з вимогою про визнання прав власності щодо зазначеного житлового будинку. Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду, оскільки за обставин цієї справи ОСОБА_5 за життя не реалізувала своє суб`єктивне право щодо визнання зазначеного житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя на підставі статті 25 КпШС України, а з 2004 року -статті 62 СК України, право особистої власності ОСОБА_4 на цей будинок не оспорювала. Тому права щодо спірного житлового будинку не входили до складу спадщини ОСОБА_5 на момент її відкриття;

з урахуванням викладеного, а також того, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних договорів дарування або особою, що має право на спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позову в частині вимоги про визнання недійсними договорів дарування, оскільки права позивача цими правочинами не порушені.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для зміни рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в мотивувальній частині, проте частково і сам помилився в мотивах ухваленого рішення в частині вирішенні вимоги про визнати житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та визначення часток його батьків у праві спільної власності.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відмовив у задоволенні проведення будівельно-технічної експертизи, оскільки апеляційний суд обґрунтовано врахував, що в суді першої інстанції, розгляд справи у якому тривав понад три роки, з відповідним клопотання позивач не звертався, поважні причини незвернення з таким клопотанням не вказав.

Верховний Суд акцентує увагу, що встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, а тому інші підстави касаційного оскарження та доводи касаційної скарги суд касаційної інстанції не аналізує.

Необґрунтованими є доводи ОСОБА_8 у відзиві на касаційну скаргу про те, що скаржник звернувся до суду з пропуском строку на касаційне оскарження, оскільки повний текст оскарженої постанови апеляційного суду складено 26 червня 2023 року, а касаційну скаргу подано засобами поштового відправлення 24 липня 2023 року, тобто протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги,з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду змінитив мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2019 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 червня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко