Постанова

від 13.06.2023 по справі 757/38551/17-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №757/38551/17-ц

провадження № 22-ц/824/8982/2023

головуючий у суді І інстанції Батрин О.В.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2022 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_1 , третя особа: Печерська районна державна адміністрація про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2017 року позивач ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Печерська районна державна адміністрація про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, у якому просив виселити ОСОБА_1 разом з сім`єю в складі: ОСОБА_2 - дружини, ОСОБА_3 - доньки із займаної житлової площі розміром 38 кв.м та 43,80 кв.м в гуртожитку по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та зняти з реєстраційного обліку, стягнути судові витрати.

В обґрунтування позову зазначав, що на підставі ордеру № 12 від 15 червня 2011 року ОСОБА_1 вселено разом з сім`єю на житлову площу розміром 38,00 кв. м загальною площею 43,80 кв. м в гуртожитку по АДРЕСА_1 . Підставою для вселення ОСОБА_1 було те, що він призначений на посаду юриста юридичного відділу ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» з 1 липня 2010 року по 31 серпня 2011 року за трудовим договором, наказ № 205к від 23 червня 2010 року.

1 вересня 2011 року наказом № 140к ОСОБА_1 переведено на постійну роботу з 1 вересня 2011 року. 3 1 лютого 2012 року ОСОБА_1 відповідно до Наказу № 10к переведено на посаду юриста у відділ маркетингу та реклами. 22 червня 2012 року ОСОБА_1 відповідно до наказу № 91к звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України.

Вказував, що відповідач звільнений з установи за власним бажанням, договір оренди-найму житла у зазначеному гуртожитку позивач з відповідачем не укладали. Вказаний гуртожиток по АДРЕСА_2 призначений для проживання аспірантів, які проходять підвищення своєї кваліфікації в аспірантурі та працівників ПАТ «КИЇВЗНДІЕП». Вважав, що ОСОБА_1 разом з сім`єю незаконно займає жилу площу розміром 38,00 кв. м загальною площею 43,80 кв. м в гуртожитку по АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим підлягає виселенню, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року позов ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Печерська районна державна адміністрація про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення задоволено.

Виселено ОСОБА_1 разом із сім`єю в складі доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із займаної житлової площі розміром 38 кв.м та 43,80 кв.м в гуртожитку по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та знято з реєстраційного обліку.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» 1 600 грн судового збору.

Не погоджуючись із указаним рішенням представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що на виконання спільного рішення ПАТ «КиївЗНДІЕП» на ім`я ОСОБА_1 видано ордер № 12 від 15 червня 2011 року на право зайняття з сім`єю з 3 (трьох) чоловік житлової площі у гуртожитку по АДРЕСА_1 , розміром жилої площі 38,00 кв. м, загальна площа 43,80 кв. м, копія якого долучена до матеріалів справи, а тому вселення ОСОБА_1 разом із сім`єю на вказану житлову площу у гуртожитку відбулося на законних підставах.

Звертає увагу, що 20 червня 2011 року між ПАТ «КиївЗНДІЕП» та ОСОБА_1 було укладено договір оренди (найму) житлового приміщення № 20-11 від 20 червня 2011 року і на час розгляду справи термін дії договору оренди (найму) житлового приміщення від 20 червня 2011 року № 20-11 не сплив, вказаний договір ніким не оскаржувався, недійсним у судовому порядку не визнаний, а тому ОСОБА_1 разом з неповнолітньою дочкою, не втратили правових підстав для проживання у житловому приміщенні гуртожитку, яке було надано вказаним особам встановленим порядком.

Вказує, що висновок суду першої інстанції наведений в оскаржуваному рішенні про те, що поважність причин звільнення ОСОБА_1 з роботи не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду є необґрунтованим, оскільки матеріали справи містять докази того, що звільнення було зумовлено поважними причинами (смерть дружини та необхідність догляду за неповнолітньою донькою).

Зазначає, що після смерті дружини вдруге не одружувався, а отже, на час розгляду справи є батьком-одинаком, на утриманні якого перебуває неповнолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка внаслідок смерті її матері до цього часу отримує пенсію у зв`язку з втратою годувальника, що підтверджується пенсійним посвідченням від 11 жовтня 2012 року, а тому, якщо навіть припустити наявність обставини, зазначених судом в оскаржуваному рішенні, що ОСОБА_1 дійсно було звільнено з роботи за власним бажанням без поважних причин, останнього разом із дочкою не може бути виселено із гуртожитку без надання іншого жилого приміщення в силу припису ст. 125 ЖК УРСР.

Звертає увагу, що згідно долученого до матеріалів справи висновку Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 9 лютого 2018 року, як органу опіки та піклування, виселення ОСОБА_1 разом із неповнолітньою дочкою із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення є недоцільним.

Вказує, що житлове приміщення гуртожитку по АДРЕСА_2 , є єдиним придатним для проживання житлом, інших придатних для проживання житлових приміщень ОСОБА_1 з донькою не мають.

2 червня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від в.о. директора ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» - Субботіна Ю.О. , в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що право на проживання ОСОБА_1 в гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 є похідним від перебування в трудових відносинах з ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інституту по цивільному будівництву» - ПАТ «КИЇВЗНДІЕП», що правильно було встановлено судом першої інстанції.

Також вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності поважності причин звільнення ОСОБА_1 .

Зазначає, що посилання відповідача на те, що разом із ним за адресою: за адресою АДРЕСА_1 проживає його неповнолітня дочка ОСОБА_3 , яку він виховує самостійно, то вказані обставини не відповідають дійсності, та спростовуються матеріалами справи зокрема актом від 20 лютого 2023 року про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які зареєстровані за а адресою: АДРЕСА_2, блок № 27 із 2015 року по 20 лютого 2023 року за вказаною адресою не проживають та висновком Органу опіки та піклування Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 16 лютого 2018 року.

В судовому засіданні представник позивача ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інституту по цивільному будівництву» - адвокат Григоренко М.І. заперечував проти доводів апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Сікачов С.М. просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки гуртожиток по АДРЕСА_2 призначений для проживання аспірантів, які проходять підвищення своєї кваліфікації в аспірантурі та працівників ПАТ «КиївЗНДІЕП», а трудові відносини відповідача із позивачем були припинені ще у 2012 році, то відповідач разом з сім`єю підлягає виселенню з гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення та зняттю із реєстраційного обліку.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме неналежного повідомлення відповідача та його представника про розгляд справи 20 лютого 2023 року та 20 березня 2023 року, встановлено наступне.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно частин першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року в справі № 592/6348/13 (провадження № 61-15768св20) зазначено, що «Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ...Зазначені порушення судом першої інстанції норм процесуального права в силу вимог пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення...».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року в справі № 211/1971/15-ц (провадження № 61-14285св20) зазначено, що «відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України» порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

ОСОБА_1 при зверненні із апеляційною скаргою вказував, що не отримував судової повістки про розгляд справи на 20 лютого 2023 року, а судова повістка про розгляд справи 20 березня 2023 року надійшла на його адресу вже після ухвалення рішення, отже рішення було ухвалене за його відсутності в суді першої інстанції.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи інтереси ОСОБА_1 в суді першої інстанції були представлені за довіреністю його матір`ю ОСОБА_6 (а.с. 44-48), яка була допущена судом першої інстанції до участі у справі.

23 травня 2018 року ОСОБА_6 подала до суду першої інстанції заяву про отримання судової повістки в електронній формі за допомогою СМС - повідомлення на номер 380956366770 (а.с. 146, т. 1).

Відповідно до пункту 2 Порядку надсилання учасникам судового процесу текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 01 червня 2013 року № 73, текст судової повістки може бути надісланий судом учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду відповідної заявки. Така заявка оформлюється безпосередньо в суді або шляхом заповнення учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі Судової влади України.

Матеріалами справи встановлено, що 17 січня 2019 року ОСОБА_6 звернулась до суду із клопотанням про зупинення провадження у справі (а.с. 176-177, т. 1).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 30 січня 2019 року клопотання було задоволено та зупинено провадження у справі (а.с. 181, т. 1).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 27 січня 2023 року провадження у справі поновлено та призначено розгляд справи на 20 лютого 2023 року (а.с. 188, т. 1).

Як вбачається із матеріалів справи, судом першої інстанції було повідомлено представника відповідача ОСОБА_6 про розгляд справи на 20 лютого 2023 року на номер мобільного телефону, який був вказаний нею в заяві від 23 травня 2018 року, однак СМС - повідомлення не було доставлено «абонент недоступний» (а.с. 194, т. 1).

Крім того, 28 січня 2023 року судом першої інстанції було направлено судову повістку про призначення справи на 20 лютого 2023 року на поштову адресу ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_3 (а.с. 192, т. 1).

Відповідно до протоколу судового засідання від 20 лютого 2023 року, розгляд справи було відкладено на 20 березня 2023 року у зв`язку із неявкою відповідача та його представника (а.с. 197, т. 1).

20 лютого 2023 року судом першої інстанції було направлено судову повістку про призначення справи на 20 березня 2023 року вже на дві поштові адреси ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 (а.с. 199, 202, т. 1).

Також, судом першої інстанції було повідомлено представника відповідача ОСОБА_6 про розгляд справи на 20 березня 2023 року на номер мобільного телефону, який був вказаний нею в заяві від 23 травня 2018 року, однак СМС - повідомлення знову не було доставлено «абонент недоступний» (а.с. 203, т. 1).

Отже, апеляційний суд виходить із того, якщо учасник справи надав суду електронну адресу, номер телефону (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них.

З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Єврорпейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22) та у постанові Верховного Суду від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18.

Таким чином, посилання апеляційної скарги на те, що сторона відповідача не буланалежним чином повідомлена про розгляд справи є безпідставними.

Крім того, у акті про відсутність мешканця в гуртожитку ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» від 20 лютого 2023 року, який міститься в матеріалах справи (а.с. 205, т. 1) вказано, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (донька) за зареєстрованою адресою АДРЕСА_3 не проживають.

Факт не проживання ОСОБА_1 за місцем реєстрації підтверджується також у його апеляційній скарзі, в якій він вказує, що з 2017 року знаходиться поза межами України, а його неповнолітня дочка ОСОБА_3 разом із бабусею ОСОБА_6 з початком військової агресії російської федерації проти України, 6 березня 2022 року вимушено виїхали за межі України (а.с.9, т. 2).

Отже, колегія суддів вважає, що є не обґрунтовані доводи, за яких рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а саме з підстав порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 призначений на посаду юриста юридичного відділу ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» з 1 липня 2010 року по 31 серпня 2011 року за трудовою угодою, наказ № 205к від 23 червня 2010 року (а.с. 9-10).

На підставі ордеру № 12 від 15 червня 2011 року ОСОБА_1 вселено разом з сім`єю: ОСОБА_2 - дружина, та ОСОБА_3 - донька, у житлову площу розміром 38,00 кв. м загальною площею 43,80 кв. м в гуртожитку по АДРЕСА_1 (а.с. 8).

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 померла (а.с. 41).

1 вересня 2011 року наказом 140к ОСОБА_1 переведено на постійну роботу з 1 вересня 2011 року (а.с. 11).

3 1 лютого 2012 року ОСОБА_1 відповідно до Наказу № 10к переведено на посаду юриста в відділ маркетингу та реклами (а.с. 12).

22 червня 2012 року ОСОБА_1 відповідно до наказу № 91к звільнено з займаної посади за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України (а.с. 13).

16 травня 2017 року ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» звернулось до ОСОБА_1 із вимогою про звільнення житлового приміщення, оскільки його звільнено 25 червня 2012 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, а гуртожиток по АДРЕСА_2 призначений для проживання аспірантів та працівників ПАТ «КиївЗНДІЕП» (а.с.14).

Вказану вимогу було направлено на поштову адресу ОСОБА_1 (а.с. 17).

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Як убачається із оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно виходив із того, що як право володіння і розпорядження позивача майном так і право відповідача на житло є гарантованими відповідно до Основного Закону нашої країни.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті рішення ЄСПЛ у справі "KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE" викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

ЄСПЛ констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займаного або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, 41, 42,43 ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Крім того, за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла "має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, з урахуванням того, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Пунктом 11 розділу І Положення про гуртожитки (в редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено, що виселення з гуртожитків здійснюється відповідно до статті 132 ЖК УРСР.

127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті ради.

Статтею 128 ЖК Української РСР визначено, що порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім`ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток. Жила площа у спеціальних гуртожитках для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, надається в порядку, що визначається відповідними органами місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Відповідно до ст. 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням.

Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Надаване громадянам у зв`язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.

Осіб, які проживають у гуртожитках, виселяються також у разі знесення будинку або переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом. При цьому виселюваним надається інша жила площа в гуртожитку або інше жиле приміщення.

Особи, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, виселяються із спеціальних гуртожитків після поліпшення їх житлових умов у порядку, передбаченому законодавством, або після звільнення їх жилої площі, тимчасово заселеної іншими особами, чи після проходження відповідного курсу лікування. Особам, які пройшли курс лікування і не мають іншої жилої площі, житло надається в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 та його малолітній доньці ОСОБА_3 15 червня 2011 року видано ордер на право зайняття жилої площі в гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_1 законно був вселений у кімнату гуртожитку у зв`язку з перебуванням у трудових відносинах та почав проживати у гуртожитку з 2011 року.

22 червня 2012 року ОСОБА_1 відповідно до наказу № 91к звільнено з займаної посади за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України (а.с. 13).

Звертаючись до суду із позовом про виселення ОСОБА_1 із його малолітньою донькою з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення позивач керувався ст. 132 ЖК Української РСР та вказував, що ОСОБА_1 підлягає виселенню у зв`язку із припиненням з ним трудових відносин відповідно до ст. 38 КЗпП України.

Так, відповідна норма кодексу передбачає право виселення з гуртожитку у зв`язку із припиненням з ним трудових відносин.

Іншим доводом позову було також зазначення обставин непроживання відповідачів, що підтверджено у акті від 31 січня 2018 року. У висновку Печерської районної в місті Києві Державної адміністрації від 23 лютого 2018 року "Про недоцільність виселення відповідачів із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення" також встановлено, що зі слів бабусі, батько працює за кордоном.

Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_1 та його донька не проживають у спірному приміщенні з 2015 року. Відповідач обставину непроживання у спірному приміщенні не заперечує та підтверджує, що перебуває в іншій країні у зв`язку із влаштуванням на роботу. Його донька у його відсутність проживала із своєю бабусею. А 6 березня 2022 року з початком військової агресії російської федерації проти України його неповнолітня дочка ОСОБА_3 разом із бабусею ОСОБА_6 вимушено виїхали за межі України.

Позивач обґрунтовував свій позов також потребою у використанні приміщення, у якому відповідач не проживає, за призначенням, а саме для забезпечення житлом аспірантів, які проходять підвищення своєї кваліфікації в аспірантурі та працівників ПАТ "КИЇВЗНДІЕП".

Також обґрунтовував свій позов наявністю у відповідача у приватній власності житлового будинку, який знаходиться у АДРЕСА_5 . У підтвердження наведених обставин надав відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Стороною відповідача наявність житлового будинку у місті Києві не заперечується, а заперечується обставина щодо придатності для проживання цього житла. У підтвердження відповідної обставини суду було надано лише складену довідку за підписом "бух. ОСОБА_8", тобто особою без ініціалів та без зрозумілого указання посади про те, що відповідач є членом садівничого товариства "Любителі природи", яке входить до громадського об`єднання "Борисфен", у якому відповідач володіє садовою ділянкою 0,0582 кв. м з цільовим призначенням для ведення садівництва. Садова ділянка розташована по АДРЕСА_5 . На ділянці розташований садовий будинок та хазяйські служби. Вищевказаний будинок призначений тільки для проживання в літній період та не придатний для цілорічного перебування в ньому. Відповідна довідка з наведеним змістом надана за місцем вимоги.

Однак, колегія апеляційного суду не може погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що обставина непридатності для проживання у належному відповідачу житловому будинку підтверджена належними доказами та уповноваженою особою, яка компетентна надавати заключення щодо придатності житлового будинку для проживання.

Також, у доводах апеляційної скарги відповідач посилається на неможливість його виселення відповідно до ст. 125 та ч. 2 ст. 132 ЖК без надання іншого житла. Однак із матеріалів справи вбачається, що відповідач забезпечений житлом у виді житлового будинку у цьому самому місті, непридатність якого для проживання не доведено.

Згідно з ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Абзацом 2 пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12.04.85 року визначено, що якщо гуртожиток надано у зв`язку з роботою, слід з`ясовувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем, і за яких підстав він був припинений, маючи на увазі, що згідно зі ст. 132 ЖК України без надання іншого жилого приміщення можуть бути виселені сезонні, тимчасові працівники, які припинили роботу, особи, які працюють за строковим трудовим договором, а також інші працівники, які звільнилися за власним бажанням без поважних причин, або звільнені за порушення трудової дисципліни чи вчинення злочину. При припиненні трудового договору з інших підстав вони, як і особи, перелічені в ст.125 ЖК України, можуть бути виселені лише з наданням іншого жилого приміщення.

Таким чином, відповідно до законодавства вичерпний перелік причин, які слід вважати поважними не визначений, а тому в кожному конкретному випадку слід виходити із обставин справи.

Так, в обґрунтування поважності причин звільнення відповідач посилається на смерть дружини і необхідність догляду за малолітньою донькою. Не зазначення у наказі про звільнення таких причин, не є підставою для визнання причин звільнення не поважними.

В той же час, заперечуючи проти можливості виселення відповідач вказував на ст. 125 ЖКУ.

Відповідно до статті 124 ЖК Україниробітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

При цьому статтею 125 ЖК Українивизначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

ЖК України не роз`яснює зміст поняття одинокої особи.

У розумінні статті 125 ЖК України ОСОБА_1 вважається одиноким батьком, який проживає разом з неповнолітньою дитиною, і не підлягає виселенню зі службового житла без надання йому іншого жилого приміщення.

У постанові від 22 серпня 2019 року у справі № 182/2642/18 (провадження № 61-7589св19) Верховний Суд розтлумачив положення статті 125 ЖК України як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого жилого приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми дітьми та не мають іншого житла.

Разом з тим, погоджуючись, що відповідач є особою, яка має на утриманні малолітню доньку, колегія суддів вважає все таки не спростованою обставину щодо наявності у відповідача іншого житла, в яке його із донькою може бути виселено.

Так, позивачем при зверненні до суду було надано відомості з держаного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого відповідачу ОСОБА_1 належить 1\1 частка у житловому будинку за адресою АДРЕСА_5 (а.с.80-81, т. 1).

Представником відповідача було подано до суду першої інстанції довідку про те, що вказаний садовий будинок придатний для проживання лише у літній період року та не придатний для цілорічного перебування в ньому (а.с. 143, т. 1).

Однак колегія суддів не може погодитись що такий доказ є належним, оскільки в довідці не указано особу, яка підписала довідку, дату підписання цієї довідки, що не можна перевірити.

Крім того, позивач звертає увагу, що вказаний садовий будинок зареєстровано у реєстрі саме, як житловий будинок.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Згідно частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Садовий будинок це - будівля для літнього (сезонного) використання, яка в частині нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не вiдповiдає нормативам, установленим для житлових будинків. Житловий будинок це - будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (підпункт 14.1.129 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Відповідно до статті 4 ЖК Української РСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Житловий фонд включає: жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їхнім об`єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).

Отже, житлом, у розумінні наведених вимог законодавства, є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Частиною першою статті 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до держаного реєстру речових прав на нерухоме майно, будинок за адресою АДРЕСА_5 є об`єктом житлової нерухомості.

Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 754/858/19 зазначив, що відмінність будівельних норм у частині вимог до окремих конструктивних рішень, що застосовуються під час будівництва житлових будинків у порівнянні з садовими будинками, не позбавляє останніх ознак, притаманних житлу, і не спростовує їхньої придатності для постійного проживання, за умови, що власник садового будинку з власної ініціативи пристосував його для цього, встановивши додаткове обладнання чи комунікації.

Посилання сторони відповідача на те, що вказаний будинок є садовим, не спростовує того, що він може використовуватися для проживання в ньому. Необхідно враховувати, що чинне законодавство не виключає можливості переведення садових будинків у статус житлових.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуване судове рішення порушує його житлові права, є недоведеними.

Оскільки право на зайняття житлового приміщення підлягає припиненню, підлягає оцінці пропорційність виселення відповідача у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Так, відповідач ОСОБА_1 права власності на спірну кімнату не набув, має право власності, включаючи право володіння, користування та розпорядження, у іншому житлі. Доказів неможливості використання для проживання наявного у відповідача на праві власності будинку відповідач до суду першої інстанції не надав.

У акті про відсутність мешканця в гуртожитку ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» від 20 лютого 2023 року, який міститься в матеріалах справи (а.с. 205, т. 1) вказано, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (донька) за зареєстрованою адресою АДРЕСА_3 не проживають.

Факт не проживання відповідача та його доньки у спірному приміщенні також підтверджується його апеляційною скаргою, з якої вбачається, що ОСОБА_1 з 2017 року знаходиться поза межами України, а його неповнолітня донька ОСОБА_3 разом із бабусею ОСОБА_6 з 6 березня 2022 року виїхали за межі України.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач заперечує факт проживання відповідача та його доньки в гуртожитку та вказує, що гуртожиток призначений для проживання аспірантів, які проходять підвищення своєї кваліфікації в аспірантурі та працівників ПАТ «КИЇВЗНДІЕП».

Відповідачем також ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції не указано обставин, які свідчать, що відповідач має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, та зазначена спірна кімната, є його "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки саме це житло задовольняє потреби відповідача, необхідні для фізичного їх існування, на відміну від житлового будинку, право на проживання у якому має відповідач.

Таким чином, колегія вважає, що відмова у задоволенні доведених та законних вимог позову ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» призведе до виникнення негативних для позивача наслідків, пов`язаних з позбавленням права на розпорядження належним йому майном на невизначений термін, неможливістю проживання аспірантів, які проходять підвищення своєї кваліфікації в аспірантурі та працівників ПАТ «КИЇВЗНДІЕП», обтяженого використанням його відповідачем, в той час як відповідачем не спростовано, що його право та право його доньки на житло може бути забезпечено шляхом використання належного йому на праві власності будинку, а також тією обставиною, що відповідач тривалий час не користується спірним житлом.

Отже, встановивши відсутність у відповідача законних підстав для проживання у спірному приміщенні, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення інтересів позивача.

Судом першої інстанції також правильно встановлено, що до спірних правовідносин не може бути застосовано наслідки спливу позовної давності, оскільки порушення прав позивача є триваючим.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба