Ухвала

від 27.06.2023 по справі 917/1586/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

27 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 917/1586/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.

за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут емальованого хімічного обладнання і нових технологій Колан"

на рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 (суддя Погрібна С. В.)

і постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2023 (головуючий суддя Здоровко Л. М., судді Бородіна Л. І., Лакіза В. В.)

у справі № 917/1586/21

за первісним позовом Спільного підприємства "Полтавська газонафтова компанія"

до Приватного акціонерного товариства "Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут емальованого хімічного обладнання і нових технологій Колан"

про стягнення коштів

і за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут емальованого хімічного обладнання і нових технологій Колан"

до Спільного підприємства "Полтавська газонафтова компанія"

про стягнення коштів(у судовому засіданні взяла участь представниця позивача за первісним позовом - Петрук С. О.)

ВСТАНОВИВ:

1. Спільне підприємство "Полтавська газонафтова компанія" (далі - Компанія, наймач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут емальованого хімічного обладнання і нових технологій "Колан" (далі - Інститут, наймодавець) про стягнення 1 016 180, 27 грн безпідставно отриманих коштів, з яких: перераховані в якості попередньої оплати за послуги в сумі 821 595,01грн, 3% річних - 67 068, 51грн, інфляційні втрати - 127 516,75 грн.

1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що правовідносини із найму приміщень, що належать наймодавцю, виникли у 2005 році між сторонами даної справи на підставі укладеного договору найму від 29.07.2005 на строк 10 років до 29.07.2015. Договір найму (оренди) від 29.07.2005 припинив свою дію 29.07.2015, а додаткова угода від 03.07.2017, якою змінено предмет договору та розмір орендної плати, є нікчемною (неукладеною) та не породжує правових наслідків (цей факт встановлено судовими рішеннями у справі №917/631/19).

1.2. З урахуванням того, що кошти в сумі 821 595,01 грн перераховано наймачем на поточний рахунок наймодавця в якості попередньої оплати за оренду приміщення, а підстав для виконання такого грошового зобов`язання на поточну дату у наймача немає, Компанія вважає, що кошти отримані Інститутом безпідставно.

1.3. Враховуючи, що Інститут не повернув Компанії кошти, останньою також нараховано інфляційні втрати за період з листопада 2018 року по вересень 2021 року та 3% річних за період з 12.10.2018 по 08.10.2021 на суму основного боргу.

2. 15.11.2021 від Інституту до місцевого господарського суду надійшла зустрічна позовна заява до Компанії про стягнення подвійної плати за користування річчю за час прострочення в розмірі 376 060, 96 грн.

2.1. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що у справах №917/613/19 та №917/631/19 не встановлено, а сторонами не надано суду доказів повернення орендованого майна Інституту. Разом з тим, Інститут зазначає, що Компанія в лютому та березні 2019 року безпідставно без оплати користувалася орендованим майном.

2.2. Відповідно до узгоджених актів приймання-передачі послуг орендна плата за січень 2019 року склала 175 684, 22грн. Таким чином, за зустрічним позовом стягненню з Компанії за лютий-березень 2019 року подвійної плати за користування річчю за час прострочення підлягає сума 175 684, 22грн х 2 х 2 місяці = 702 736, 88 грн, з урахуванням переплати станом на 31.01.2019 в розмірі 326 397,51 грн, на користь Інституту стягненню підлягає сума в розмірі 376 060, 96грн.

3. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 первісний позов задоволено. Стягнуто з Інституту на користь Компанії 821 595, 01 грн попередньої оплати за послуги, 67 068, 51грн 3% річних, 127 516, 75грн інфляційних та 15 242, 70 грн витрат по сплаті судового збору. В зустрічному позові відмовлено.

3.1. Рішення суду першої інстанції узагальнено мотивоване такими аргументами і обставинами.

3.2. Правовідносини між сторонами спору виникли на підставі договору найму (оренди) нерухомого майна від 29.07.2005 (далі - Договір найму), який укладений на строк 10 років, тому відповідно до статей 793 та 794 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

3.3. Суд дослідив, що додаткова угода від 01.10.2012 № 2, якою сторонами продовжено строк дії Договору найму, не відповідає формі щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації, а отже є нікчемною і не створює прав та обов`язків для сторін, а отже Договір найму припинив свою дію 29.07.2015. Додаткова угода від 03.07.2017, якою змінено предмет Договору найму та розмір орендної плати, є також нікчемною (неукладеною) та не породжує правових наслідків, оскільки сторонами під час її укладання порушено вимоги частини першої статті 220 ЦК України.

3.4. Згідно з актом приймання-передачі орендованого майна-приміщень від 01.07.2017 наймодавцем передано, а наймачем прийнято майно (частина орендованих приміщень) за адресою: м. Полтава, вул. Європейська, 153, в будинку Б-4, Б-5 на 4-му поверсі загальною площею 1347,1 кв. м, тимчасову будівлю Е-1 площею 11,9 кв. м; в будинку Ж-1: гараж 50,4 кв. м, частина замощення № 5 площею 459,0 кв.м.

3.5. Починаючи з 01.07.2017 сторонами погоджувалися площі приміщень, якими користувалася Компанія не лише шляхом підписання акта приймання-передачі орендованого майна-приміщень від 01.07.2017, а й додатково шляхом щомісячного узгодження актів приймання-передачі наданих послуг аж до 30.11.2018. Щомісячно між сторонами узгоджувались обсяги наданих послуг, які складались із послуг користування майном (орендованими площами приміщень) та відшкодування комунальних послуг в обсягах, погоджених сторонами.

3.6. У матеріалах справи наявні докази оплати Компанією за грудень 2018 та січень 2019 років у сумі 385 000, 00 грн - платіжне доручення від 07.12.2018 № 4655 та сумі 415 000, 00 грн - платіжне доручення від 10.01.2019 №133, відповідно. Акти приймання-передачі послуг за грудень 2018 та січень 2019 років не погоджені сторонами.

3.7. Інститут надав суду акти приймання-передачі послуг за грудень 2018 та січень 2019 років на суми 240 545,51 грн та 255 026,35 грн, підписані з боку Компанії та не підписані Інститутом, що за висновком місцевого господарського суду не дає змоги прийняти ці акти в якості доказу погодження сторонами обсягу та вартості наданих послуг за користування приміщеннями у грудні 2018 та січні 2019 років, та відповідно, відсутні підстави для оплати таких послуг.

3.8. Проаналізувавши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума переплати Компанії станом на 08.10.2021 складає 821 595,01 грн та виникла як переплата за послуги, які не були надані Інститутом Компанії, і наймодавець зобов`язаний повернути ці кошти наймачу.

3.9. Враховуючи те, що кошти безпідставно набуті Інститутом та утримані в період з 12.10.2018 по 08.10.2021, місцевий господарський суд також вказав, що наявні підстави для стягнення з останнього основного боргу, інфляційних нарахувань та 3 % річних, нарахованих наймачем на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

3.10. Суд першої інстанції дійшов висновку, що з урахуванням суми переплати Компанії на користь Інституту, яка утворилась станом на 01.02.2019 в сумі 821 595, 01 грн, у суду немає підстав для задоволення зустрічного позову про стягнення коштів за користування річчю за час прострочення.

4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2023, рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 скасовано в частині задоволення первісного позову щодо стягнення з Інституту на користь Компанії 495 571,86 грн попередньої оплати за послуги, 52 964,81 грн 3% річних, 90 941,73 грн інфляційних втрат і 9 592,17 грн витрат по сплаті судового збору та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено.

Викладено пункти 1, 2 рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 в такій редакції: "1. Первісний позов задовольнити частково. 2. Стягнути з Інституту на користь Компанії 326 023,15 грн заборгованості, 14 103,70 грн 3% річних, 36 575,02 грн інфляційних втрат і 5 650,53 грн витрат по сплаті судового збору. В решті позову відмовити".

В іншій частині рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 (пункт 3) залишено без змін.

4.1. Постанова суду апеляційної інстанції узагальнено мотивована такими аргументами і обставинами.

4.2. Як встановлено судами у справі №917/613/19, Компанія по 04.04.2019 фактично користувалася приміщеннями Інституту, а оплату наймач за грудень 2018 року та січень 2019 року здійснював на підставі виставлених наймодавцем рахунків: від 03.12.2018 №78 та від 27.12.2018 №88.

4.3. У матеріалах справи наявні акти за грудень 2018 року на суму 240 545, 51грн та січень 2019 року на суму 255 026, 35грн, узгоджені Компанією, однак, не підписані з боку Інституту, а також акти за грудень 2018 року на суму 420 777,73 грн та січень 2019 року на суму 432 429,32грн, не підписані з боку Компанії.

4.4. Суд апеляційної інстанції вказав, що Компанія, хоча й посилається на нечинність Договору найму з 29.07.2015, разом з тим, не довела суду належними та допустимими доказами безпідставність перерахованих Інституту коштів, оскільки не спростувала ані фактичне користування орендованими приміщеннями Інституту в період грудень 2018 року - січень 2019 року, ані підставу для здійснення оплати - наявні у матеріалах справи рахунки, виставлені Інститутом.

4.5. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що користуючись майном Інституту і вчинивши вказані дії, Компанія визнала підставу перерахування грошових коштів, а саме виставлені наймодавцем рахунки і фактичне користування майном у період грудень 2018 року - січень 2019 року. Відтак, апеляційний господарський суд не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що сума переплати Компанії у розмірі 821 595,01 грн виникла за послуги, які не були надані Інститутом.

4.6. Урахувавши здійснені Компанією у грудні 2018 року та січні 2019 року оплати наданих послуг на підставі виставлених рахунків Інститутом, а також підписані Компанією акти наданих послуг за грудень 2018 - січень 2019 років, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що сума в розмірі 495 571,86 грн перерахована Компанією Інституту за отримані послуги, а саме користування майном Інституту в грудні 2018 - січні 2019 років, а відтак відсутні підстави для стягнення відповідних коштів як безпідставно отриманих.

4.7. Разом з тим, сума в розмірі 326 023,15 грн (як різниця між сплаченими Компанією коштами і сумою погодженою Компанією у підписаних останньою актах приймання-передачі послуг) визначена судом апеляційної інстанції як переплата за користування майном Інституту по січень 2019 року включно, а тому у відповідній частині суд апеляційної інстанції дійшов висновку про доведеність первісних позовних вимог.

4.8. Здійснивши розрахунок 3% річних та інфляційних на суму заборгованості у розмірі 326 023,15грн за період з 30.04.2020 по 08.10.2021 (у межах заявлених первісних позовних вимог), суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до стягнення підлягає сума 3% річних у розмірі 14 103, 70грн, сума інфляційних втрат у розмірі 36 575, 02грн.

4.9. Щодо зустрічного позову апеляційний господарський суд зазначив таке.

4.10. Згідно з матеріалами справи, після закінчення строку дії Договору найму, орендоване Компанією майно Інституту до 04.04.2019 повернуто не було, оскільки сторони вважали договір діючим.

4.11. Листом №1132-А від 02.10.2018 Компанія повідомила Інститут про бажання повністю припинити правовідносини з найму приміщень за Договором найму з 03.01.2019 у зв`язку з відсутністю фінансової можливості сплачувати завищену орендну плату.

4.12. 07.03.2019 листом №931-Ю Компанія направила Інституту пропозицію про розірвання Договору найму та пропозицію прийняти приміщення за актом приймання-передачі (повернення) орендованого майна-приміщень на дату 04.04.2019, а також запропонувала направити представника наймодавця для спільного огляду орендованих приміщень. Однак в запропоновану дату представник Інституту для огляду не з`явився, приміщення були звільнені Компанією, на підставі чого був складений акт від 04.04.2019 за участі представника останнього та представника Полтавської Торгово промислової палати, даний акт був направлений листом від 04.04.2019 №1055А Інституту, який був отриманий останнім, але жодних дій з його боку вчинено не було. У зв`язку з неможливістю врегулювання спору у досудовому порядку, Компанія звернулася до суду.

4.13. Листом від 04.04.2019 Компанія направила на адресу Інституту два підписані примірники акта приймання-передачі (повернення) орендованого майна приміщень на дату 04.04.2019. Проте, Інститут безпідставно ухиляється від підписання акта приймання-передачі орендованого приміщення.

4.14. Дані обставини були предметом розгляду суду у справі №917/613/19 за позовом Компанії до Інституту про розірвання Договору найму і повернення приміщення з під найму.

4.15. Апеляційний господарський суд вказав, що сторони вважали Договір найму діючим. Інститут навіть після отримання листа Компаніі від 07.03.2019 №931-Ю з пропозицією про розірвання Договору найму та пропозицію прийняти приміщення за актом приймання-передачі (повернення) орендованого майна-приміщень на дату 04.04.2019 заперечував та не здійснив дії щодо прийняття майна.

4.16. Таким чином, не встановивши неправомірних дій наймача, апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог, оскільки наймодавець не довів наявність вини (умислу або необережності) Компанії щодо невиконання обов`язку з повернення орендованого приміщення, що виключає застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України.

5. Не погодившись із прийнятими рішеннями, Інститут звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю, постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині стягнення з Інституту на користь Компанії 326 023,15 грн заборгованості, 14 103,70 грн 3% річних, 36 575,02 грн інфляційних втрат та 5 650,53 грн витрат по сплаті судового збору. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову про стягнення 1 016 180,27 грн, задовольнити зустрічний позов про стягнення на користь Інституту подвійної плати за користування річчю за час прострочення у розмірі 376 060,96 грн.

5.1. В обґрунтування заявленої підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Інститут вказав про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування приписів статті 614, частини другої статті 785 ЦК України, викладені у постанові від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18.

5.2. Інститут у касаційній скарзі не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність неправомірних дій наймача та зазначає, що, по-перше, запропонована дата підписання акта приймання-передачі (04.04.2019) виходить за межі спірного періоду неправомірного користування Компанією майном, а, по-друге, відсутні докази на підтвердження відмови наймодавця від підписання акта приймання-передачі (повернення) орендованого майна.

6. Компанія подала відзив, у якому не погоджується з доводами касаційної скарги, вважає їх безпідставними і необґрунтованими, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представниці Компанії, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, дослідивши наведені у скарзі доводи, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Інституту на постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2023 і рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 у даній справі з огляду на таке.

8. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

9. Відповідно до положень цієї норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:

- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

- спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

10. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і вказаного вище пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

11. При цьому, з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

12. Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

13. Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

14. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

15. Проаналізувавши обставини правовідносин у цій справі та у справі № 910/16362/18, на неврахування правових висновків у якій посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовідносини у порівнюваних справах не є подібними, а тому і підстави для проведення касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень відсутні з огляду на таке.

16. Так, у справі № 910/16362/18 предметом розгляду були вимоги Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомир до Корпорації "Таско" про стягнення 422 025,22 грн неустойки за договором оренди нерухомого майна від 31.07.2006 № 339, обґрунтовані невиконанням відповідачем обов`язку щодо вивільнення орендованого нерухомого майна, у зв`язку із припиненням договору оренди та положеннями статті 785 ЦК України.

16.1. Постановою суду апеляційної інстанції, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 09.09.2019, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, позовні вимоги задоволено частково.

16.2. Суди у справі № 910/16362/18 встановили, що по закінченню дії укладеного між сторонами договору оренди, позивач неодноразово направляв відповідачу листи про припинення дії договору та вивільнення орендованого приміщення. 30.09.2016 на адресу відповідача позивачем також було направлено супровідний лист про підписання актів приймання-передачі орендованого майна, які є належними доказами повернення орендарем орендованого майна, відповідно до положень пункту 2.5. укладеного договору, однак, які не були підписані відповідачем. Окрім того, судами у справі № 910/16362/18 не встановлено обставин ухилення орендодавця від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна, як підстави звільнення відповідача від сплати орендодавцю неустойки за час прострочення повернення такого майна.

16.3. Таким чином, встановивши наявність між сторонами зобов`язальних відносин, прострочення виконання відповідачем своїх зобов`язань по поверненню орендованого майна, суди першої та апеляційної інстанції, з якими погодився Верховний Суд у своїй постанові від 09.09.2019 у наведеній справі, дійшли висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки в силу частини другої статті 785 ЦК України, оскільки наявність вини відповідача саме у неповерненні раніше орендованого приміщення позивачеві ґрунтується на встановлених судами першої та апеляційної інстанції фактах.

17. У цій справі № 917/1586/21, яка розглядається, суди дослідили, що Договір найму був припинений 29.07.2015, в подальшому сторони змінили предмет договору та розмір орендної плати, і починаючи з 01.07.2017 по 30.11.2018 сторони досягали домовленості щодо умов користування майном та вартістю орендної плати шляхом укладання актів приймання-передачі послуг. Акти наданих послуг за грудень 2018 року і січень 2019 року не були погоджені сторонами у зв`язку з чим наймач звернувся з первісним позовом про повернення йому перерахованих за відповідний період коштів за оренду приміщення як безпідставних, а наймодавець заявив зустрічній позовні вимоги про стягнення з наймача за лютий - березень 2019 року подвійної плати за користування річчю за час прострочення, розраховуючи її із погодженої в акті приймання-передачі послуг за січень вартості орендної плати приміщень.

17.1. При цьому, апеляційний господарський суд із посиланням на обставини, встановлені у справі № 917/613/19, дослідив, що ще 02.10.2018 наймач листом повідомив наймодавця про бажання припинити правовідносини з найму приміщень, листом від 07.03.2019 наймач запропонував розірвати Договір найму та прийняти приміщення за актом приймання-передачі (повернення) орендованого майна, а 04.04.2019 приміщення були звільнені Компанією на підставі чого був складений акт, який направлений листом Інституту. В подальшому Компанія звернулася з позовом до Інституту про зобов`язання прийняти приміщення, зазначені в акті приймання-передачі орендованого майна-приміщень від 01.07.2017, підписаного сторонами 03.07.2017 (справа № 917/613/19).

17.2. Таким чином, у цій справі № 917/1586/21 суди виходили із того, що після припинення Договору найму правовідносини щодо оренди приміщень між сторонами продовжилися шляхом досягнення домовленостей щодо умов користування майном та вартості орендної плати шляхом укладення актів приймання-передачі послуг. При цьому обставин щодо пред`явлення наймодавцем вимоги про повернення орендованого в нього майна судами встановлено не було, як і не було встановлено обставин щодо ухилення наймача від повернення майна з під найму. Навпаки, суди дослідили вчинення Компанією дій щодо повернення орендованого майна та ухилення Інституту від прийняття орендованого майна за актом приймання-передачі.

18. За таких обставин, у цій справі № 917/1586/21, наявність вини (умислу чи необережності) наймача щодо невиконання обов`язку з повернення орендованого майна, на відміну від справи № 910/16362/18, не є доведеною, що свідчить про неподібність правовідносин у цих двох справах. Отже, посилання Інституту в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, при оскарженні судових рішень у справі № 917/1586/21 на постанову Верховного Суду від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18 колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визнаються безпідставними і відхиляються.

19. Доводи скаржника, викладені у пункті 5.2 цієї ухвали, колегією суддів відхиляються, оскільки, по-перше, вони не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, а, по-друге, вони направлені на переоцінку встановлених у справі обставин, зокрема, щодо правовідносин, що склалися між сторонами після припинення Договору найму, так і стосовно поведінки обох сторін щодо повернення наймодавцеві орендованого майна, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції, передбачених вимогами статті 300 ГПК України.

20. Суд зазначає, що саме лише прагнення скаржника здійснити нову переоцінку наявних у матеріалах справи доказів та перевірку обставин цієї справи з урахування його власних висновків щодо поданих доказів не є підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

21. Також, зважаючи на положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, суд касаційної інстанції відхиляє доводи скаржника про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, оскільки у цій справі посилання Інституту на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є необґрунтованими.

22. Стосовно посилань скаржника у первісно поданій касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 917/631/19, колегія суддів зазначає, що в наведеній справі Інститут звернувся з позовом до Компанії про стягнення з останньої заборгованості по орендній платі та витрат на утримання нерухомого майна, що є відмінним від його зустрічних позовних вимог у цій справі № 917/1586/21 про стягнення неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

23. Відтак правова позиція Верховного Суду в справі № 917/631/19 не впливає на правовідносини із застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України у цій справі № 917/1586/21, необхідною умовою для застосування яких є наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 зазначеного Кодексу, що разом з тим, не було предметом дослідження у справі № 917/631/19.

24. Висновки судів попередніх інстанцій в частині первісних позовних вимог щодо стягнення з наймодавця безпідставно отриманих коштів від наймача Інститутом з посиланням на підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 287 ГПК України, не оскаржуються (у касаційній скарзі відсутнє належне обґрунтування незгоди скаржника із відповідними висновками судів).

25. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

26. Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

27. Як вказала об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

28. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

29. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

30. Зважаючи на те, що наведена Інститутом у касаційній скарзі постанова Верховного Суду від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18 в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження судових рішень, прийнята касаційним судом у неподібних справі № 917/1586/21 правовідносинах, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на підставі наведеного вище пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження.

31. Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, направлені на переоцінку встановлених у справі обставин, що виходить за межі касаційного розгляду, передбачені статтею 300 ГПК України, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут емальованого хімічного обладнання і нових технологій Колан" на рішення Господарського суду Полтавської області від 15.11.2022 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2023 у справі № 917/1586/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил