Окрема думка

від 04.07.2023 по справі 201/15485/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.,

04 липня 2023 року

м. Київ

справа № 201/15485/17

провадження № 61-6406св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», яка підписана представником Посметною Майєю Миколаївною, задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 червня 2022 року в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення та судового збору скасував, справу у цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

По-перше, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що:

«аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення».

Не можу погодитися із висновками, зробленими в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), з таких мотивів.

1. Звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частини перша та друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

1.1. У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15 зроблено висновок, що:

«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР».

1.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) зроблено висновок, що:

«зазначена у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки».

1.3. Право власності припиняється у разі, зокрема, звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника (пункт 8 частини першої статті 346 ЦК України).

1.4. Згідно статті 109 ЖК (виселення з жилих приміщень):

(1) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом;

(2) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду;

(3) звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

1.5. Аналіз статті 109 ЖК свідчить, що:

частина друга статті 109 ЖК УРСР регулює виселення громадян під час вирішення питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Тобто питання про виселення та звернення стягнення вирішуються судом одночасно. Про це вказує прийменник «при», використаний у частині другій статті 109 ЖК УРСР («виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення»);

натомість частина третя статті 109 ЖК УРСР стосується виселення громадян після того як вже звернуто стягнення на предмет іпотеки і таке звернення є підставою для припинення права власності на предмет іпотеки. Тобто, звернення стягнення вже відбулося і з позовом про виселення звертається новий власник предмета іпотеки. Про це вказує словосполучення «є підставою», використане у першому реченні частини третьої статті 109 ЖК УРСР («звернення стягнення … є підставою для виселення»). Звернення стягнення є юридичним фактом, який передує виселенню;

порядок виселення, у разі зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, врегульовано частиною третьою статті 109 ЖК. Відсутні передумови для висновку, що при позасудовому зверненні стягнення слід застосовувати порядок передбачений частиною другою статті 109 ЖК. Вимога про одночасне надання іншого постійного жилого приміщення, передбачена частиною другою статті 109 ЖК УРСР, не поширюється на випадки виселення, передбачені частиною третьою статті 109 ЖК УРСР.

2. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

2.1. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із необхідністю відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

По-друге, у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Не можу погодитися з висновком, зробленим в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18), з таких мотивів.

І. Який вид судового рішення ухвалюється за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення?

1. Відповідно до частини першої статті 258 ЦПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

1.1. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частина четверта статті 258 ЦПК України).

1.2. Згідно частини п`ятої статті 258 ЦПК України у випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу.

1.3. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (стаття 270 ЦПК України).

1.4. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції. Постанова або ухвала суду касаційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом (стаття 415 ЦК України).

1.5. У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).

1.6. Аналіз вказаних норм свідчить, що:

суд касаційної інстанції тільки за результатами розгляду касаційної скарги приймає такий вид судового рішення як постанову;

у разі, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції ухвалює додаткову постанову;

у випадку, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона не підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення;

тільки в постанові об`єднаної палати може міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права.

1.7. Тому Об`єднана палата, оскільки зробила висновок про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення і не здійснювала розгляд касаційної скарги, повинна була постановити ухвалу, а не постанову, без вказівки про відступ від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

ІІ. Чи існують підстави для відмови в розподілі судових витрат понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України?

2. Постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням:

нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення;

розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункти б та в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

2.1. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

2.2. Аналіз статей 141, 416 ЦПК України свідчить, що в цих нормах законодавцем використано різні словосполучення - «новий розподіл», «розподіл», «змінює розподіл», які характеризують відмінні правові ситуації. При цьому, словосполучення - «новий розподіл» та «змінює розподіл» використовується із прив`язкою до випадку зміни рішення або ухвалення нового рішення без передачі справи на новий розгляд. Натомість в підпункті в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України регулюється ситуація, якщо суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржені рішення (оскаржене рішення) або скасовує судові рішення (судове рішення) та направляє справу на новий розгляд.

2.3. Вочевидь, що висновок Об`єднаної палати про те, що має бути обов`язково зміна чи скасування судових рішень (рішення) судом касаційної інстанції базується на помилковому ототожненні «нового розподілу», «зміни розподілу» судових витрат та «розподілу» судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При цьому, таке ототожнення, як мінімум, не охоплює ту ситуацію, коли суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржене судове рішення, а сторона, яка не подавала касаційну скаргу, понесла витрати саме в суді касаційної інстанції.

2.4. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

2.5. Висновок, який зроблений Об`єднаною палатою, суперечить як пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України, так і підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України. Тому навіть у разі, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції або залишив оскаржене судові рішення (оскаржені судові рішення) без змін має здійснюватися розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції.

2.6. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм, зокрема при вирішенні питання про судові витрати (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

2.6.1. З урахуванням такої засади як розумність очевидно, що підхід запропонований Об`єднаною палатою не охоплює всіх можливих ситуацій, зокрема, в разі, якщо суд касаційної інстанції направляє справу до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження і суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження чи ухвалу про повернення апеляційної скарги.

ІІІ. Чи існують різні підходи в касаційних судах щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції?

3. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 810/4749/15 касаційну скаргу Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області задоволено частково. Скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року у частині визнання неправомірними та скасування податкових повідомлень-рішень від 20 квітня 2015 року: № 0001352200 у частині збільшення грошового зобов`язання із податку на прибуток на 2 571,30 грн за основним платежем; 642,82 грн - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); та від 20 квітня 2015 року № 0001382200 у частині зменшення суми бюджетного відшкодування з ПДВ за листопад 2013 року на 2 706 грн та застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у сумі 676,50 грн та направлено справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року залишено без змін.

3.1. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 вересня 2018 року у справі №810/4749/15 заяву ТОВ «Тайтен Машинері Україна» задоволено частково. Ухвалено додаткову постанову у справі № 810/4749/15 за позовом ТОВ «Тайтен Машинері Україна» до Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним податкового повідомлення-рішення. Стягнуто на користь ТОВ «Тайтен Машинері Україна» за рахунок бюджетних асигнувань Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області 39 351,50 грн судових витрат на професійну правничу допомогу. Відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Тайтен Машинері Україна» щодо розподілу судових витрат в частині відшкодування суми судових витрат на професійну правничу (правову) допомогу в зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції в сумі 146 402 грн.

3.2. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у ситуації, коли судом касаційної інстанції справу передано на новий розгляд.

3.3. Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 касаційну скаргу ТОВ «ВТП Трансекспо» залишити без задоволення. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2019 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.08.2019 у справі № 904/8794/17 залишено без змін. Стягнуто з ТОВ «ВТП Трансекспо» на користь ТОВ «Капітель-Дніпро» 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Видачу наказу доручено Господарському суду Дніпропетровської області.

3.4. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 вказано, що «відповідно до частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ТОВ «ВТП Трансекспо» без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, суд касаційної інстанції згідно із статтями 126, 129 Господарського процесуального кодексу України вважає обґрунтованим клопотання ТОВ «Капітель-Дніпро» про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним переглядом справи у сумі 15 000,00 грн».

3.5. Таким чином Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного господарського суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржені рішення залишено без змін.

3.6. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) заяву представника ОСОБА_5 - адвоката Панича О. В., про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_5 16 783,38 грн на відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

3.7. У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) вказано, що: «Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_5 , який діє через представника ОСОБА_6 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 24 липня 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_5 - адвоката Панича О. В., надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він просить вирішити питання відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. […] Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи заяви, суд дійшов висновку про задоволення заяви. Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). При цьому у підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України зазначено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судом установлено, що за подання до Верховного Суду касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року сплачено судовий збір у розмірі 16 783,38 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 24 липня 2017 року № 1780. Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_5 , який діяв через представника ОСОБА_6 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, проте не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Враховуючи те, що постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_5 - адвоката Панича О. В., та ухвалення додаткового судового рішення».

3.8. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року в справі № 761/16207/20 (провадження № 61-17210 св 21) зазначено, що: «відповідно до пункту 4 частини другої статті 395 ЦПК України відзив на касаційну скаргу має містити у разі необхідності клопотання особи, яка подає відзив на касаційну скаргу. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заявлено клопотання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а саме про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 800 грн. Відзив надісланий учасникам справи і від Національного інституту стратегічних досліджень заперечення не надходили, а тому клопотання ОСОБА_1 про розподіл судових витрат підлягає задоволенню, оскільки згідно з частинами п`ятою та шостою статті 137 ЦПК України саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Ураховуючи викладене, клопотання ОСОБА_1 , яке порушено у відзиві на касаційну скаргу, про розподіл судових витрат підлягає задоволенню, а саме з Національного інституту стратегічних досліджень на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню витрати на правову допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 4 800 грн. Касаційні скарги Національного інституту стратегічних досліджень, ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Клопотання ОСОБА_1, викладене у відзиві на касаційну скаргу, про розподіл судових витрат задовольнити. Стягнути з Національного інституту стратегічних досліджень на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 4 800 (чотири тисячі вісімсот) грн.

3.9. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржене рішення суду апеляційної інстанції скасовано і справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

3.10. Також при направленні справи на новий розгляд вирішувалося питання про стягнення судових витрат, зокрема, в: додатковій постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 березня 2020 року у справі № 922/3422/18, додатковій постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року в справі № 460/2736/18.

4. Чи вирішувалося питання про розподіл судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження?

4.1. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 500/2632/19 справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

4.1.1. Ухвала касаційного суду мотивована тим, що

системний аналіз наведених норм дає підстави для формулювання правового висновку щодо застосування статті 252 КАС України, відповідно до якого додаткове рішення у справі після його ухвалення стає невід`ємною частиною основного рішення по суті позовних вимог, отже, незалежно від результату вирішення ним передбачених частиною першою статті 252 КАС України вимог або питань, процесуальна форма його викладення та порядок його оскарження є таким, що і для основного рішення у справі. Означені у частині першій статті 252 КАС України питання не можуть вирішуватись по суті шляхом постановлення ухвали про відмову в ухваленні додаткового судового рішення. Така ухвала постановляється виключно у випадку відсутності передбачених процесуальною нормою підстав для ухвалення додаткового судового рішення (наприклад, питання чи вимога, щодо якої подано заяву про ухвалення додаткового судового рішення, фактично вирішено судом в основному рішенні). Отже, у випадку, коли суд визнає, що ним не було вирішено питання про судові витрати в основному судовому рішенні і розглядає питання наявності/відсутності підстав для стягнення судових витрат з тієї чи іншої сторони, суд має ухвалити судове рішення у формі «додаткового рішення» або «додаткової постанови» з урахуванням форми ухваленого основного судового рішення. Водночас, серед касаційних судів у складі Верховного Суду існують різні підходи у розумінні того, яке саме рішення за формою має бути ухвалене судом касаційної інстанції у разі, якщо заява про ухвалення додаткового судового рішення не підлягає вирішенню судом касаційної інстанції;

відповідно до пункту 3 частини першої статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. З аналізу приписів статей 139, 356 КАС України у їх системному зв`язку слідує, що законодавець передбачив два різновиди розподілу судових витрат, що здійснюється судом касаційної інстанції: 1) щодо судових витрат, понесених стороною в судах під час розгляду справи судами попередніх інстанцій - у разі скасування або зміни рішень судів попередніх інстанцій суд здійснюється новий розподіл або зміна попереднього розподілу; 2) щодо судових витрат, понесених стороною виключно під час розгляду справи в суді касаційної інстанції. При цьому слід враховувати, що однією із основних засад адміністративного судочинства є відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення (пункт 10 частини третьої статті 2 КАС України). Аналогічні норми містяться у ЦПК України та ГПК України. У зв`язку з цим постають питання, (1) який суд має здійснювати розподіл судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, у разі задоволення касаційної скарги та ухвалення Верховним Судом постанови про направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду; (2) чи можна вважати таку постанову суду касаційної інстанції рішенням, ухваленим на користь особи у розумінні положень пункту 10 частини третьої статті 2 КАС України. Аналіз практики вирішення касаційними судами усіх юрисдикцій у складі Верховного Суду відповідних заяв про ухвалення додаткового судового рішення у ситуації попереднього направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду свідчить про те, що на сьогодні відсутній єдиний підхід до тлумачення вищенаведених норм права в контексті визначення моменту та суду, який має законодавчо визначені підстави для розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції;

різною є судова практика касаційних судів у складі Верховного Суду при вирішенні питань щодо: можливості здійснення при ухваленні судового рішення судом касаційної інстанції розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у випадку направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду; процесуальної форми судового рішення, яке має бути ухвалене судом касаційної інстанції у випадку, якщо відсутні законодавчі підстави для вирішення цього питання цим судом.

4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21) в задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат відмовлено, справу за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Держмитслужби про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та картки відмов повернуто до Тернопільського окружного адміністративного суду.

4.2.1. Ухвала Великої Палати мотивована тим, що:

у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції скасував постанову суду апеляційної інстанції від 26 травня 2020 року та направив справу на новий апеляційний розгляд, за наслідками якого Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 10 серпня 2021 року залишив у силі рішення суду першої інстанції від 3 лютого 2020 року про задоволення позовних вимог ОСОБА_1. При цьому відповідач оскаржував рішення апеляційного суду від 10 серпня 2021 року, проте ухвалою суду касаційної інстанції від 5 жовтня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 333 КАС. Після набрання постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2021 року законної сили позивач звернувся до суду касаційної інстанції з вимогою про здійснення розподілу судового збору, сплаченого ним за подання касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції від 26 травня 2020 року;

Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові витрати, пов`язані з розглядом відповідної касаційної скарги, підлягають розподілу за результатами нового розгляду спору та ухвалення остаточного рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. При цьому слід зазначити, у справі, що розглядається остаточне судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а тому, ураховуючи аналіз зазначеного вище законодавства, до цього суду і повинен звернутися ОСОБА_1 із заявою про ухвалення додаткового судового рішення щодо вирішення питання розподілу судових витрат, які він поніс у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1;

проаналізувавши зазначені судові рішення, ухвалені касаційними судами різних юрисдикцій, зокрема, щодо вирішення питання розподілу судових витрат (ухвалення додаткових судових рішень), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Аналогічні висновки висловлені, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 30 березня 2021 року (справа № 911/2390/18), постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа № 530/1731/16-ц). Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає передумов для використання її повноважень для вирішення в цій справі наведених вище судом питань, пов`язаних з розподілом судових витрат на різних стадіях розгляду справ, ухваленням додаткових судових рішень з огляду на те, що КАС надає достатні та чіткі механізми для суду, який розглядає справу в касаційному порядку, задля узгодження існуючої судової практики чи заповнення її прогалин.

4.2.2. Аналіз висновків, зроблених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21), свідчить, що в ухвалі містяться тільки фрагментарно відповіді на питання, поставлені в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тобто фактично виключна правова проблема залишилася невирішеною.

5. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

5.1. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

5.2. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

5.3. Очевидно, що різні підходи до вирішення питання про розподіл судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Тому необхідно формування єдиної правозастосовчої практики щодо розподілу судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої/апеляційної інстанції чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження (зокрема, в частині судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в касаційному порядку) або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

5.4. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки існує виключна правова проблема і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики та для відступу від висновків, зроблених в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) та в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21).

Суддя В. І. Крат