Постанова

від 05.07.2023 по справі 359/5497/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 липня 2023 року

м. Київ

справа № 359/5497/20

провадження № 61-3747св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк»:

позивач - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко Інна Володимирівна,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ю-Бейс»:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ю-Бейс»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко Інна Володимирівна, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Іванов Андрій Валерійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Євдокименка Миколи Сергійовича на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2020 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» (далі - АТ «Райффайзен Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, посилаючись на те, що рішенням Апеляційного суду Донецької області від 05 квітня 2017 року у справі № 242/4382/15-ц було стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Енерджі Стар» на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість: за кредитним договором про овердрафт «Гнучкий» для корпоративних клієнтів від 14 травня 2014 року №015/01-03-3/00628 - у розмірі 342 056,57 грн; за кредитним договором про відновлювальну кредитну лінію на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів від 03 червня 2013 року № 010/01-0303/0545 - в сумі 8 508 181,17 грн. 31 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А. В. була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 61125587 з примусового виконання виконавчого листа № 242/4382/15-ц, виданого на підставі вищезгаданого судового рішення. В ході виконавчого провадження стало відомо, що на підставі договору дарування від 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 відчужив на користь свого батька ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 . Вважає, що вказаний правочин є фіктивним, а ОСОБА_1 , достеменно знаючи про наявність заборгованості за кредитними договорами, діяв недобросовісно та допустив зловживання правом власності з метою приховування майна, за рахунок якого можливо було б виконати в майбутньому рішення суду про стягнення такого боргу. Враховуючи викладене, АТ «Райффайзен Банк» просило визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 20 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., зареєстрований в реєстрі за № 2717, та скасувати рішення приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В. від 20 грудня 2016 року № 33044336 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на згаданий будинок.

У квітні 2021 року Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Родовід Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Іванов А. В., про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, в якому просило визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 20 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., зареєстрований в реєстрі за № 2717. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ «Родовід Банк» посилалося на те, що рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 242/703/16-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» було стягнуто заборгованість за кредитним договором від 05 липня 2005 року № 2005-141 у розмірі 357 224,86 доларів США та витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, в сумі 138 186,59 грн. 05 березня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу Донецької області Івановим А. В. було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2, яке в подальшому було приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1. Під час ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження ПАТ «Родовід Банк» стало відомо про відчуження ОСОБА_1 належного йому майна на користь батька ОСОБА_2 . Договір дарування житлового будинку був укладений під час існування судового спору про стягнення заборгованості, що свідчить про вчинення відповідачем оспорюваного правочину з метою уникнення виконання зобов`язань за кредитним договором.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 травня 2021 року, внесеною до протоколу судового засідання,вищезазначені позови об`єднано в одне провадження.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 липня 2022 року, внесеною до протоколу судового засідання, до участі у справі залучено правонаступника ПАТ «Родовід Банк» - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ю-Бейс» (далі - ТОВ «ФК «Ю-Бейс»).

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року позов АТ «Райффайзен Банк» задоволено. Позов ТОВ «ФК «Ю-Бейс» задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., зареєстрований в реєстрі за № 2717. Скасовано рішення приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 грудня 2016 року № 33044336. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу свідчить, що його правова мета є іншою, ніж безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Будь-який правочин, вчинений боржником після виникнення в нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). На час безоплатного відчуження 20 грудня 2016 року своєму батьку житлового будинку ОСОБА_1 було достеменно відомо як про наявність у нього невиконаних зобов`язань перед кредиторами, так і про перебування в провадженні Селидівського міського суду Донецької області цивільних справ за позовами обох банків про стягнення з нього кредитної заборгованості, а отже, названий відповідач мав розуміти відповідні наслідки таких подій. Таким чином, оспорюваний правочин вчинено з метою виведення з власності ОСОБА_1 майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення під час виконання в майбутньому судових рішень про стягнення кредитного боргу, у зв`язку з чим цей договір має ознаки фраудаторного правочину, є фіктивним, а тому підлягає визнанню недійсним. При цьому суд врахував, що обдаровуваний ОСОБА_2 зареєстрований в місті Суми, а не за адресою місцезнаходження спірного домоволодіння.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Євдокименка М. С. залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішених спорів є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Євдокименко М. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року і направити справу на новий розгляд до Київського апеляційного суду.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Після відчуження спірного майна у ОСОБА_1 залишилося інше майно, на яке може бути звернено стягнення, а тому суди помилково виснували про наявність у відповідача під час дарування житлового будинку умислу на уникнення звернення стягнення на нього. На час укладення оспорюваного договору не існувало рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивачів будь-яких грошових коштів. Представник ОСОБА_1 - адвокат Євдокименко М. С. також вказав, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У травні 2023 року АТ «Райффайзен Банк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області та зупинено дію оскаржуваного рішення місцевого суду до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

04 травня 2023 року справа № 359/5497/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Судами встановлено, що заочним рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 12 листопада 2015 року у справі № 242/4382/15-ц було стягнуто солідарно з позичальника ТОВ «Енерджі Стар» та поручителя ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість: за кредитним договором про овердрафт «Гнучкий» для корпоративних клієнтів від 14 травня 2014 року №015/01-03-3/00628 - у розмірі 343 134,33 грн; за кредитним договором про відновлювальну кредитну лінію на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів від 03 червня 2013 року № 010/01-0303/0545 - в сумі 8 508 181,17 грн.

21 березня 2016 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ВПВР ГТУЮ у Донецькій області) Шмаковим Р. С. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 242/4382/15-ц, виданого на підставі вищезгаданого судового рішення.

Цього ж дня, 21 березня 2016 року, головним державним виконавцем ВПВР ГТУЮ у Донецькій області Шмаковим Р. С. було винесено постанову, якою накладено арешт на все належне боржнику ОСОБА_1 майно у межах суми звернення стягнення - 8 917 700,37 грн.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 29 вересня 2016 року було скасовано вищезгадане заочне рішення цього суду від 12 листопада 2015 року та призначено справу до розгляду в загальному порядку.

25 жовтня 2016 року головний державний виконавець ВПВР ГТУЮ у Донецькій області Шмаков Р. С. виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3 у зв`язку із скасуванням заочного рішення суду, на підставі якого було видано виконавчий документ.

20 грудня 2016 року, тобто після пред`явлення АТ «Райффайзен Банк Аваль» позову до ТОВ «Енерджі Стар» та ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості та за відсутності судового рішення щодо вирішення цього спору по суті, між ОСОБА_1 як дарувальником та його батьком ОСОБА_2 як обдаровуваним було укладено нотаріально посвідчений договір дарування житлового будинку, за яким ОСОБА_1 безоплатно передав (подарував), а ОСОБА_2 прийняв у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

За рішенням приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В. від 20 грудня 2016 року № 33044336 право власності на вищевказаний житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 липня 2020 року.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2016 року у справі № 242/4382/15-ц було відмовлено в задоволенні позовних вимог ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в частині стягнення заборгованості за кредитними договорами з ОСОБА_1 .

Однак рішенням Апеляційного суду Донецької області від 05 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, було скасовано вищевказане рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2016 року та ухвалено нове рішення, яким стягнуто солідарно з позичальника ТОВ «Енерджі Стар» та поручителя ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість: за кредитним договором про овердрафт «Гнучкий» для корпоративних клієнтів від 14 травня 2014 року №015/01-03-3/00628 - у розмірі 342 056,57 грн; за кредитним договором про відновлювальну кредитну лінію на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів від 03 червня 2013 року № 010/01-0303/0545 - в сумі 8 348 663,16 грн.

31 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А. В. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 61125587 з примусового виконання виконавчого листа № 242/4382/15-ц, виданого на підставі вищезгаданого рішення суду апеляційної інстанції від 05 квітня 2017 року.

Довідкою Відділу реєстрації місця проживання управління «Центр надання адміністративних послуг у місті Суми» Сумської міської ради про реєстрацію місця проживання особи від 29 липня 2020 року підтверджується, що з 11 листопада 2002 року та станом на час видачі цієї довідки батько ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_2 .

Судами також встановлено, що ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 12 грудня 2016 року, тобто до укладення оспорюваного правочину, було відкрито провадження в цивільній справі № 242/4703/16-ц за позовом ТОВ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 липня 2005 року № 2005-141 та призначено попереднє судове засідання на 21 грудня 2016 року.

Згідно з довідкою про погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення заборгованості перед ПАТ «Родовід Банк» 29 червня 2016 року, а отже, позичальнику було відомо про наявність у нього невиконаного зобов`язання за укладеним з цим банком кредитним договором від 05 липня 2005 року № 2005-141.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 242/4703/16-ц, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 16 травня 2018 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитним договором від 05 липня 2005 року № 2005-141 в розмірі 357 224,86 доларів США.

05 березня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А. В. було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 242/4703/16-ц, виданого на підставі вищезгаданого судового рішення.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Іванова А. В. від 09 березня 2021 року виконавче провадження № НОМЕР_2 було приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1.

16 грудня 2021 року між ПАТ «Родовід Банк» та ТОВ «ФК «Ю-Бейс» було укладено договір № 1 про відступлення права вимоги, за яким права вимоги за кредитним договором від 05 липня 2005 року № 2005-141, договором застави від 05 липня 2005 року № 2005-141/2 та договором іпотеки від 30 листопада 2010 року № 2005-141/4 відступлені ТОВ «ФК «Ю-Бейс».

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша, п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі й тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси потерпілого і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

В постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 зазначено, що для вирішення питання про визнання недійсним правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У даному випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього грошового зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

В постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 (провадження № 61-20593св19) вказано, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Встановивши, що відповідач, відчужуючи належні йому на праві власності будинки своїм синам та дружині, був обізнаний про наявність невиконаних зобов`язань по поверненню позики та судового спору, передбачав можливе стягнення з нього на користь позивача заборгованості за договорами позики, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що боржник усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків. Такі дії відповідача не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частини першої та частини третьої статті 3 ЦК України. З`ясувавши, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, дії сторін вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача, отже правова мета оспорюваних договорів дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України.

В постанові Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 369/8077/19 (провадження № 61-21207св21) зазначено, що договір дарування укладений 15 лютого 2019 року між ОСОБА_2 та його матір`ю ОСОБА_3. Після відчуження нерухомого майна ОСОБА_2 продовжує користуватися зазначеною квартирою. Оспорюваний договір дарування було вчинено після відкриття Києво-Святошинським районним судом Київської області від 26 листопада 2018 року провадження у справі № 369/13872/18 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики на загальну суму 4 612 948,41 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено, стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 - 1 403 703 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810 грн; на користь ОСОБА_4 - 1 403 703 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810 грн; на користь ОСОБА_5 - 1 403 703 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810 грн. Колегія суддів доходить до висновку, що зазначений правочин був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності ОСОБА_2 під час існування майнового спору за його участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду. Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича. Колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Під час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування, укладеного 15 лютого 2019 року між ОСОБА_2 та його матір`ю ОСОБА_3, недійсним.

В постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 501/1857/18 (провадження № 61-9514св22) вказано, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість. У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 виснувано, що «з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом». Як встановлено судами попередніх інстанцій, після настання строку виконання зобов`язання за договором позики від 28 листопада 2011 року і невиконання обов`язку з повернення позики, ОСОБА_2 видав позикодавцю ОСОБА_1 ще одну розписку від 28 листопада 2013 року про отримання від позичальника за договором від 28 листопада 2011 року 52 000 доларів США. Також встановлено, що після неналежного реагування на вимоги про повернення позики ОСОБА_1 12 грудня 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 28 листопада 2011 року (справа № 501/2887/16-ц), вже в межах розгляду якої позивач дізнався про те, що боржник ОСОБА_2 подарував належну останньому квартиру своїй дружині ОСОБА_3. Таким чином, встановивши, що відповідач ОСОБА_2 11 березня 2013 року відчужив належну йому на праві власності квартиру за безвідплатним договором (договором дарування) своїй дружині ОСОБА_3, будучи при цьому обізнаним про настання строку виконання зобов`язання за договором позики щодо повернення боргу ОСОБА_1, який не був виконаний, місцевий та апеляційний суди обґрунтовано виходили з того, що така поведінка боржника є недобросовісною та свідчить про зловживання правом, оскільки направлена на приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, що в свою чергу шкодить інтересам кредитора ОСОБА_1, на підставі чого правильно виснували про наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним. Про наявність умислу приховати справжні наміри укладення договору дарування свідчить також і те, що після дарування нерухомого майна ОСОБА_2 продовжує проживати у відчуженій квартирі, що ним не заперечується, та що встановлено в оскаржуваних судових рішеннях. Суди попередніх інстанцій відносно до встановлених обставин справедливо зазначили, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, оскільки на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики було простроченим, його належне виконання не відбулося, а тому ОСОБА_1 набув права вимоги до ОСОБА_2 у зв`язку з невиконанням останнім взятих на себе зобов`язань. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Отже, у справі, що переглядається, встановивши, що оспорюваний договір дарування укладено між чоловіком та дружиною, який є безоплатними, суди звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а тому правильно виснували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї дружини, маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки відчуження ОСОБА_2 належної йому квартири за спірним договором дарування зменшує платоспроможність останнього та свідчить про недопущення звернення стягнення на майно боржника, що дозволяє зробити висновок про фраудаторність оспорюваного договору дарування, тобто таким, що вчинений на шкоду кредитору, на підставі чого суди зробили обґрунтований висновок про визнання цього договору недійсним.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що відповідач ОСОБА_1 відчужив належний йому житловий будинок на користь свого батька ОСОБА_2 на підставі безвідплатного договору після пред`явлення АТ «Райффайзен Банк» та ПАТ «Родовід Банк» до нього позовів про стягнення заборгованості за кредитними договорами, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що сторони вчинили оспорюваний правочин з метою виведення з власності ОСОБА_1 майна, за рахунок якого можливо було звернути стягнення під час виконання в майбутньому судових рішень про стягнення боргу, у зв`язку з чим цей договір має ознаки фраудаторного правочину, є фіктивним, а тому підлягає визнанню недійсним.

За встановлених в цій справі обставин інший висновок не відповідав би засадам справедливості, добросовісності і розумності, оскільки укладення особою, яка є позичальником / солідарним боржником та має невиконані грошові зобов`язання перед позивачами-кредиторами, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок виконання в майбутньому судових рішень про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц та від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц вказано, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині 1/3 нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності 1/3 частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 04 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2/359/38 про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 - 289 730 грн за підписом ОСОБА_7. Відсутність процесуальної можливості з`ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції.

В постанові Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц зазначено, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Відсутність процесуальної можливості з`ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції.

Однак висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать правовим висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищевказаних постановах, так як зазначені постанови Верховного Суду України, на які послався представник заявника в касаційній скарзі, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування статей 203, 215, 234 ЦК України. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані судові рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, під час вирішення спорів суди не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам.

При цьому в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц та від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, однак зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Таким чином, у справі, яка переглядається, з`ясувавши, що при укладенні 27 грудня 2012 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України.

Таким чином, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі заочного рішення Селидівського міського суду Донецької області від 12 листопада 2015 року у справі № 242/4382/15-ц та постанови головного державного виконавця ВПВР ГТУЮ у Донецькій області від 21 березня 2016 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 242/4382/15-ц, виданого на підставі згаданого судового рішення, які були скасовані, а отже, є нікчемними та недопустимими доказами, не заслуговують на увагу, оскільки, розглядаючи справу по суті, суди дослідили згадані заочне рішення та постанову державного виконавця з метою встановлення факту укладення сторонами оспорюваного правочину після пред`явлення АТ «Райффайзен Банк Аваль» позову до ТОВ «Енерджі Стар» та ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. При цьому саме по собі скасування заочного рішення та призначення судом справи № 242/4382/15-ц до розгляду в загальному порядку, а також - винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3 у зв`язку із скасуванням судового акта, на підставі якого було видано виконавчий документ, не свідчить ні про нікчемність, ні про недопустимість цих доказів.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що після відчуження спірного майна у ОСОБА_1 залишилося інше майно, на яке може бути звернено стягнення, а тому суди помилково виснували про наявність у відповідача під час дарування житлового будинку умислу на уникнення звернення стягнення на нього, не заслуговують на увагу, оскільки боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, а тому правочин, вчинений ним в період настання зобов`язання з погашення заборгованості перед кредиторами, внаслідок якого він зменшує свою платоспроможність, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

При цьому у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , укладаючи оспорюваний договір дарування, безоплатно відчужив у такий спосіб належне йому на праві власності нерухоме майно своєму батькові, ще до ухвалення судових рішень про стягнення з нього боргу за зобов`язаннями, які виникли з кредитних договорів, тобто відповідач зменшив свою платоспроможність в той час, коли ще достеменно не знав, у якому розмірі з нього будуть стягнуті грошові кошти.

Таким чином, перехід права власності на спірний будинок до іншої особи після відкриття провадження у справах про стягнення з відповідача на користь позивачів кредитної заборгованості свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судових рішень про стягнення грошових коштів за кредитними договорами.

Крім того, окрім договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного 20 грудня 2016 року з ОСОБА_2 , цього ж дня, 20 грудня 2016 року, на підставі безоплатних правочинів ОСОБА_1 відчужив на користь свого батька ще три житлові будинки під номерами 26 , 32 і 34 , розташовані на території згаданого садівничого товариства, та земельну ділянку площею 1,0040 га з кадастровим номером 3220886000:03:002:1645 (див.: рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 жовтня 2022 року у справі № 359/5493/20 (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/107017260); рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року у справі № 359/5490/20 (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/107468084); рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року у справі № 359/5486/20 (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/107468085); рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 березня 2023 року у справі № 359/4972/22 (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/109978327)).

Посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Євдокименка М. С. в додаткових поясненнях на те, що в даному випадку оспорюваним правочином не порушуються будь-які права та законні інтереси позивача АТ «Райффайзен Банк» (код ЄДРПОУ 14305909), так як вищезгаданим рішенням Апеляційного суду Донецької області від 05 квітня 2017 року у справі № 242/4382/15-ц, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, було стягнуто солідарно з позичальника ТОВ «Енерджі Стар» та поручителя ОСОБА_1 заборгованість за кредитними договорами на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (код ЄДРПОУ 19358201, місто Дніпро, вулиця Січових Стрільців, 4-Д), тобто на користь іншої, самостійної юридичної особи, яка має лише схожу із згаданим позивачем назву, не заслуговують на увагу, оскільки у справі № 242/4382/15-ц позов було пред`явлено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції цього банку. Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, який міститься на офіційному сайті АТ «Райффайзен Банк» за посиланням: https://raiffeisen.ua/storage/files/vityag_1537302575.pdf, Дніпропетровська обласна дирекція АТ «Райффайзен Банк Аваль» (код ЄДРПОУ 19358201, місто Дніпро, вулиця Січових Стрільців, 4-Д) є відокремленим підрозділом АТ «Райффайзен Банк Аваль» (код ЄДРПОУ 14305909, місто Київ, вулиця Лєскова, 9), яке з 17 червня 2021 року змінило свою назву на АТ «Райффайзен Банк» (https://raiffeisen.ua/news/raiffeisen-bank-aval-staye-raiffeisen-bank-1406).

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дія рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року була зупинена ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року, то у зв`язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити його дію.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегіїсуддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Євдокименка Миколи Сергійовича залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук