Рішення

від 05.07.2023 по справі 910/825/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.07.2023Справа № 910/825/23

Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро»

до Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни

про стягнення 176417,86 грн.

Представники сторін:

від позивача: Балицький Т.М.;

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

16.01.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» з вимогами до Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни про стягнення 176417,86 грн, з яких 75000,00 грн основного боргу, 30000,00 грн неустойки, 67425,00 грн пені, 1108,36 грн 3% річних та 2884,50 грн інфляційних втрат.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 не сплатив позивачу орендну плату за період з лютого по червень 2022 року (включно), у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у сумі 75000,00 грн. Крім того, за прострочення виконання відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 67425,00 грн, 3% річних у розмірі 1108,36 грн та інфляційні втрати у розмірі 2884,50 грн. Також, оскільки відповідач після припинення строку оренди (з 05.07.2022) не повернув позивачу орендоване приміщення та продовжує ним користуватись, позивачем заявлено до стягнення з відповідача неустойку у сумі 30000,00 грн (на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2023 відкрито провадження у справі №910/825/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання); встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

23.03.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про поновлення процесуального строку для надання відзиву, заяв, клопотань та інших документів у справі; заява про розгляд справи в порядку загального позовного провадження; відзив на позовну заяву; клопотання про витребування доказів; клопотання про призначення у справі судової комплексної експертизи.

У відзиві на позовну заяву відповідач зауважив, що його вкрай здивувала та спантеличила обставина подання до неї позову, адже, на думку відповідача, спірний договір припинив свою дію 03.01.2022 (через 35 місяців після укладення договору). При цьому, у тому примірнику договору, який наявний у відповідача, не було умов про автоматичну пролонгацію дії договору оренди. Відповідач зазначив, що він фактично повернув орендоване приміщення у січні 2022 року та з січня 2022 року приміщення фактично не використовується відповідачем (в тому числі і у зв`язку з війною).

Відповідач повідомив, що він не підписував редакцію договору, яка подана позивачем, а також не підписував Додатки №1 та №2. При цьому, відповідач вказав на те, що повернення ним з оренди приміщення не оформлювалось актом повернення, так як документарно не оформлювалось прийняття приміщення в оренду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.03.2023 постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 19.04.2023.

11.04.2023 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 19.04.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладенні підготовчого засідання на 03.05.2023.

Підготовче засідання, призначене на 03.05.2023, не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.05.2023 підготовче засідання у справі №910/825/23 призначено на 24.05.2023.

24.05.2023 відповідачем подані письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 24.05.2023 судом було відмовлено у задоволенні клопотань відповідача про витребування доказів та про призначення експертизи у зв`язку з необґрунтованістю; постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 21.06.2023.

У судовому засіданні 21.06.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення судового засідання на 05.07.2023.

05.07.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про відкладення судового засідання, яке обгрунтовано тим, що адвокат Каранда О.О. буде перебувати в Печерському районному суді міста Києва в якості адвоката підзахисного у справі №757/27701/23-к.

Розглянувши у судовому засіданні 05.07.2023 клопотання відповідача про відкладення судового засідання, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, зважаючи на те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Застосовуючи при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

Та обставина, що відповідні повноваження суду є дискреційними не створює імунітету від перевірки належності застосування судом свого розсуду при розгляді справи на предмет відповідності такого цілям та завданням, які стоять перед судом, та в аспекті відповідності таких дій принципу верховенства права як стримуючого фактору.

При цьому будь-який законодавчий припис, що встановлює певні межі розсуду, повинен бути оцінений на предмет дотримання фундаментальних вимог верховенства права, зокрема щодо співмірності (пропорційності) тій меті, за якою законом передбачене відповідне обмеження, або яке відбулось унаслідок застосування розсуду суду.

Пропорційність є загальною умовою для вирішення всіх процесуальних питань у межах дискреційних повноважень і повинна належно застосовуватись на кожній стадії правозастосування.

Оцінюючи дотримання принципу пропорційності, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

При цьому, судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору.

Суд зазначає, що Печерський районний суд міста Києва знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 15, з огляду на що у адвоката достатньо часу прибути до Господарського суду міста Києва, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 44-Б, зважаючи, що засідання в Печерському районному суді міста Києва призначене на 11:00 год, а в Господарському суді міста Києва - на 12:00 год.

Будь-яких інших поважних причин відкладення розгляду справи, зокрема, необхідність подання додаткових доказів, ознайомлення з матеріалами справи відповідачем зазначено та обґрунтовано не було.

При цьому, суд вже відкладав судове засідання саме за клопотанням відповідача, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Таким чином, оскільки матеріали справи містять належні та допустимі докази, необхідні для вирішення судом спору у даному судовому засіданні, а відповідачем не подано обгрунтованих доказів необхідності відкладення розгляду справи, суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.

Представник позивача у судовому засіданні 05.07.2023 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання 05.07.2023 не з`явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 05.07.2023 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Позивачем долучено до позовної заяви копію Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019, в якому орендодавцем вказане Повне товариство «Ломбард «Добро» Кушакова І.І. і компанія», а орендарем - Фізична особа-підприємець Дюдіна Антоніна Кирилівна.

У п. 1.1.1. Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 вказано, що орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове платне користування належне орендодавцю на праві власності нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 15-17, приміщення №19, літера А, загальною площею 80 кв.м.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» є правонаступником Повного товариства «Ломбард «Добро» Кушакова І.І. і компанія».

Відповідно до п. 2.2 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 строк оренди складає 35 місяців з дня підписання цього договору. Термін дії договору вважається продовженим на 12 місяців у випадку, якщо ні одна із сторін письмово не повідомила про бажання припинення договору.

Об`єкт, що орендується, вважається переданим в оренду після підписання даного договору, акту прийому-передачі орендованого приміщення та майна (п. 2.3 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019).

Відповідно до п. 3.1 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 орендна плата за місяць користування орендованим приміщенням складає 18000,00 грн.

Додатковою угодою №4 від 01.09.2020 сторони погодили, що з 01.09.2020 орендна плата становить 15000,00 грн за місяць користування.

Згідно з п. 3.3 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 орендна плата сплачується за 1 місяць авансом до 15 числа поточного місяця.

Відповідно до п. 5.2 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 у випадку несвоєчасної оплати орендної плати за договором орендар сплачує пеню у розмірі 0,5% від суми боргу за кожний день прострочення.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 не сплатив позивачу орендну плату за період з лютого по червень 2022 року (включно), у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у сумі 75000,00 грн. Крім того, за прострочення виконання відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 67425,00 грн, 3% річних у розмірі 1108,36 грн та інфляційні втрати у розмірі 2884,50 грн. Також, оскільки відповідач після припинення строку оренди (з 05.07.2022) не повернув позивачу орендоване приміщення та продовжує ним користуватись, позивачем заявлено до стягнення з відповідача неустойку у сумі 30000,00 грн (на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України).

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зауважив, що його вкрай здивувала та спантеличила обставина подання до неї позову, адже, на думку відповідача, спірний договір припинив свою дію 03.01.2022 (через 35 місяців після укладення договору). При цьому, у тому примірнику договору, який наявний у відповідача, не було умов про автоматичну пролонгацію дії договору оренди. Відповідач зазначив, що він фактично повернув орендоване приміщення у січні 2022 року та з січня 2022 року приміщення фактично не використовується відповідачем (в тому числі і у зв`язку з війною).

Відповідач повідомив, що він не підписував редакцію договору, яка подана позивачем, а також не підписував Додатки №1 та №2. При цьому, відповідач вказав на те, що повернення ним з оренди приміщення не оформлювалось актом повернення, так як документарно не оформлювалось прийняття приміщення в оренду.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Згідно з ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Відповідно до ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

За актом приймання-передачі від 02.01.2019 орендодавець передав, а орендар прийняв в орендне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 15-17, приміщення №19, літера А, загальною площею 80 кв.м.

При цьому, судом критично оцінюються заперечення відповідача про те, що вона не підписувала Договір оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 та додатки до нього.

Так, позивачем долучено до матеріалів справи копії банківських виписок, з яких вбачається, що відповідач сплачував позивачу орендну плату у розмірах, встановлених договором оренди, та у призначенні платежу посилався на реквізити Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019.

Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

За змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Враховуючи наявні в матеріалах справи докази здійснення відповідачем періодичних оплат як вартості спожитих комунальних послуг, так і орендної плати з посиланням на реквізити Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019, беручи до уваги принцип змагальності та стандарт доказування «вірогідність доказів», суд відхиляє заперечення відповідача, що він не підписував редакцію договору, яка подана позивачем, а також не підписував Додатки №1 та №2.

В будь-якому випадку, заперечення відповідача про те, що він не підписував редакцію Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019, надану позивачем, ґрунтується на тому, що насправді в договорі не було автоматичної пролонгації його дії (зі слів відповідача).

Відповідно до п. 2.2 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 строк оренди складає 35 місяців з дня підписання цього договору. Термін дії договору вважається продовженим на 12 місяців у випадку, якщо ні одна із сторін письмово не повідомила про бажання припинення договору.

У ст. 764 Цивільного кодексу України визначено, якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Тобто, навіть у тому випадку, якщо в договорі оренди відсутні положення про його автоматичну пролонгацію, поновлення строку договору оренди на той самий строк відбувається в силу ст. 764 Цивільного кодексу України.

Отже, не мають жодного значення вищенаведені заперечення відповідача (щодо наявності/відсутності в договорі умов про його автоматичну пролонгацію), оскільки Договір оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 було продовжено на новий строк, так як будь-яких заперечень наймодавцем висловлено не було.

З наведених підстав судом відхиляються твердження відповідача, що його вкрай здивувала та спантеличила обставина подання до неї позову, адже спірний договір припинив свою дію 03.01.2022 (через 35 місяців після укладення договору).

Суд також вважає необгрунтованими та недоведеними заперечення відповідача, що він фактично не використовує та повернув орендоване приміщення у січні 2022 року (в тому числі у зв`язку з війною).

На думку відповідача, саме позивач повинен надати суду докази того, що в орендованому приміщенні знаходяться речі відповідача.

Однак, суд зазначає, що з огляду на предмет та підстави позову позивач повинен надати докази передання ним в орендне користування відповідачу об`єкта оренди, тоді як саме на відповідачеві лежить тягар доказування довести суду належними та допустимими доказами повернення об`єкта оренди орендодавцю.

Зокрема, доказом повернення приміщення з оренди є акт приймання-передачі (повернення) майна, який відсутній в матеріалах справи та відповідачем суду не наданий.

Як встановлено судом, об`єкт, що орендується, вважається переданим в оренду після підписання даного договору, акту прийому-передачі орендованого приміщення та майна (п. 2.3 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019).

За актом приймання-передачі від 02.01.2019 орендодавець передав, а орендар прийняв в орендне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 15-17, приміщення №19, літера А, загальною площею 80 кв.м.

Доказів повернення орендованих на умовах Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 приміщень відповідачем суду не надано (зокрема, відповідного акту приймання-передачі (повернення) майна).

Отже, судом відхиляються заперечення відповідача про те, що об`єкт оренди у січні 2022 року був повернутий позивачу, так як вони є лише непідтвердженими доказами припущеннями.

Що стосується тверджень відповідача про невикористання ним об`єкта оренди у зв`язку з форс-мажорними обставинами, суд зазначає наступне.

У пункті 1 частини першої статті 263 Цивільного кодексу України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов`язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути.

За змістом частини другої статті 218 Господарського кодексу України підставою для звільнення від відповідальності є тільки непереборна сила, що одночасно має ознаки надзвичайності та невідворотності.

Так, норма частини другої статті 218 Господарського кодексу України передбачає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

В статті 14-1 Закону України «Про Торгово-промислові палати в Україні» вказано, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.

Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати України» шляхом видачі сертифіката.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів існування у спірний період форс-мажорних обставин за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019, зокрема, Сертифікату ТПП.

Твердження ж відповідача стосовно того, що він фактично не використовував з січня 2022 року об`єкт оренди є лише припущеннями, які не підтверджені належними та допустимими доказами. При цьому, з банківських виписок з рахунку позивача вбачається, що у спірному періоді відповідач сплачував позивачу вартість спожитих комунальних послуг.

Таким чином, враховуючи, що позивачем не було висловлено заперечень щодо продовження строку дії договору оренди на новий строк, а відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів повернення з орендного користування спірних приміщень, суд дійшов висновку, що строк дії Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 було поновлено на новий строк та вказаний договір був чинним у спірний період (лютий 2022 року - червень 2022 року).

Згідно з ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Додатковою угодою №4 від 01.09.2020 сторони погодили, що з 01.09.2020 орендна плата становить 15000,00 грн за місяць користування.

Згідно з п. 3.3 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 орендна плата сплачується за 1 місяць авансом до 15 числа поточного місяця.

Доказів сплати орендної плати за лютий 2022 року по червень 2022 року у загальному розмірі 75000,00 грн матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зазначене також кореспондується з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Наявність та розмір заборгованості Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 у сумі 75000,00 грн підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не були спростовані, у зв`язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни суми основного боргу у розмірі 75000,00 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Крім того, позивачем нараховано до стягнення з відповідача пеню у розмірі 67425,00 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання зобов`язання.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 5.2 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 у випадку несвоєчасної оплати орендної плати за договором орендар сплачує пеню у розмірі 0,5% від суми боргу за кожний день прострочення.

Перевіривши розрахунок пені, суд дійшов висновку в його необґрунтованості, оскільки позивачем нараховано пеню з порушенням норм ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України та не врахувавши обмеження, встановлені ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

За таких обставин суд здійснив власний розрахунок пені, відповідно до якого обґрунтованим розміром пені, що підлягає стягненню з відповідача, є 13660,28 грн., з огляду на що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни пені у розмірі 67425,00 грн підлягають частковому задоволенню у розмірі 13660,28 грн.

Також, позивачем нараховано до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1108,36 грн.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Перевіривши розрахунок 3% річних, суд дійшов висновку щодо його обґрунтованості, у зв`язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни 3% річних у розмірі 1108,36 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Також, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача інфляційні втрати у розмірі 2884,50 грн.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання.

Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною п`ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.

З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).

Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.

Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п`ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз`яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат, суд дійшов висновку щодо його обґрунтованості , у зв`язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни інфляційних втрат у розмірі 2884,50 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача неустойку у розмірі 30000,00 грн.

Як встановлено судом, враховуючи, що позивачем не було висловлено заперечень щодо продовження строку дії договору оренди на новий строк, а відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів повернення з орендного користування спірних приміщень, строк дії Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 було поновлено на новий строк та вказаний договір був чинним у спірний період (лютий 2022 року - червень 2022 року).

Відповідно до ст. 782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за найм речі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Відповідно до п. 4.2.2 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 орендодавець має право вимагати дострокового припинення терміну оренди у разі порушення орендарем умов цього договору, включаючи несплату орендної плати в термін, встановлений у п. 3.2 договору, затримку орендної плати більш ніж на 15 днів від встановлених строків розрахунків, використання орендованого приміщення не за призначенням.

У п. 4.4.7 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 встановлено, що строк дії договору може бути достроково припинений, зокрема, у разі відмови орендодавця від договору, за умови повідомленням про це орендаря за 60 днів до дати припинення договору.

У п. 6.4 Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 сторонами погоджено, що всі повідомлення мають надсилатися у письмовій формі. Повідомлення вважається відправленим належним чином, якщо воно надіслано рекомендованим листом поштою, факсом або електронною поштою з дотриманням міжнародних правил електронного документообігу.

Судом встановлено, що у зв`язку з невиконанням відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 позивач 12.05.2022 надіслав відповідачу вимогу-повідомлення №05-05-22/1 від 05.05.2022, в якій повідомив про розірвання договору оренди з 05.07.2022.

Оскільки у відповідача існувала заборгованість зі сплати орендної плати за період з лютого по квітень 2022 року, позивач обґрунтовано скористався своїм правом на розірвання Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 в односторонньому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідачем не надано суду доказів повернення орендованих приміщень позивачу.

Відповідно до ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Неустойка згідно із частиною другої статті 785 Цивільного кодексу України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).

Водночас неустойка за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Оскільки після припинення дії Договору оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019 відповідач не повернув позивачу орендовані приміщення та не вчиняв жодних дій, спрямованих на їх повернення, суд дійшов висновку в обґрунтованості позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни неустойки у розмірі 30000,00 грн.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

02.08.2022 між позивачем (клієнт) та Адвокатським об`єднанням «Декструм» (адвокатське об`єднання) укладено Договір №02/08-ЛБ про надання юридичних послуг, відповідно до умов якого адвокатське об`єднання бере на себе зобов`язання надавати клієнту юридичні послуги.

Відповідно до п. 4.3 Договору за результатами надання юридичних послуг складається акт, що підписується представниками сторін.

Згідно з п. 2.1 Додаткової угоди №2 від 15.08.2022 до Договору вартість 1 години роботи партнера/адвоката адвокатського об`єднання складає 1500,00 грн.

Додаткова угода №2 від 15.08.2022 регулює взаємовідносини сторін при наданні адвокатським об`єднанням юридичних послуг у справі за позовом клієнта до Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни про стягнення заборгованості за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019.

Відповідно до п. 6 Додаткової угоди №2 від 15.08.2022 до Договору гонорар адвоката становить 15000,00 грн.

Судом встановлено, що 02.11.2022 на підставі виставленого адвокатським об`єднанням рахунку №51 від 13.09.2022 позивач сплатив грошові кошти у сумі 5000,00 грн, 09.02.2023 - грошові кошти у сумі 10000,00 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.

При цьому, між сторонами був складений Акт №12 здачі-приймання наданих юридичних послуг на суму 15000,00 грн (у справі про стягнення з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни заборгованості за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.01.2019).

Таким чином, позивачем були понесені витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 15000,00 грн., розмір яких є фіксованим та погодженим сторонами у Договорі.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд дійшов висновку частково задовольнити позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро», понесені позивачем витрати на правову допомогу адвоката покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Дюдіної Антоніни Кирилівни ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Добро» (04212, м. Київ, вул. Героїв полку «Азов», буд. 6-Б; ідентифікаційний код: 38663293) суму основного боргу у розмірі 75000 (сімдесят п`ять тисяч) грн 00 коп., пеню у розмірі 13660 (тринадцять тисяч шістсот шістдесят) грн 28 коп., неустойку у розмірі 30000 (тридцять тисяч) грн 00 коп., 3% річних у розмірі 1108 (одна тисяча сто вісім) грн 36 коп., інфляційні втрати у розмірі 2884 (дві тисячі вісімсот вісімдесят чотири) грн 50 коп., судовий збір у розмірі 1866 (одна тисяча вісімсот шістдесят шість) грн 03 коп. та витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 10428 (десять тисяч чотириста двадцять вісім) грн 63 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 17.07.2023.

Суддя О.М. Спичак