Постанова

від 26.07.2023 по справі 201/7705/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3442/23 Справа № 201/7705/19 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д.Л. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О ВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 липня 2023 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,

за участю секретаря - Лопакової А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» (Приватне підприємство «Декор») про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року,

В С Т А Н О В И В:

03 липня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ПП «Декор», яку уточнила 05 лютого 2020 року, в якій остаточно просила: визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор»; зобов`язати Приватне підприємство «Декор» звільнити нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 , передане йому у користування за договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеним між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор»; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму доходу, отриманого від ПП «Декор» по договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеному між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор» у розмірі 59 580,00 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказала, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 50/100 частин вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_2 . Інші 50/100 частин даного приміщення магазину належать відповідачу ОСОБА_2 . Приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено. 03 січня 2017 року між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор» було укладено договір оренди нежитлового приміщення (будівлі), а саме нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв.м., строк оренди з 03 січня 2017 року до 31 грудня 2019 року. Позивач зазначає, що вказаний договір було укладено без її участі та без урахування її законних інтересів як співвласника будівлі, чим порушено право володіння, користування і розпорядження належним позивачу майном. Уклавши спірний договір без згоди та відома позивача, ОСОБА_2 порушив вимоги ст.ст. 203, 369 ЦК України, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Враховуючи, що на момент укладання договору оренди право кожного зі співвласників нерухомого майна не обмежувалося якоюсь чітко визначеною частиною, оскільки виділ (поділ) нерухомого майна, що перебувало у спільній власності, між сторонами здійснений не був, та правом розпоряджатися (у тому числі надати в оренду) своїм майном повинні обидва його власники, а згода позивача на укладання договору оренди була відсутня, спірний правочин має бути визнаним недійсним, з підстав, зазначених ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки не дотримано в момент вчинення правочину вимог, які встановлені чинним законодавством. Крім того, пунктом 4.1. спірного Договору оренди встановлено розмір орендної плати, яку орендар виплачує орендодавцеві - 3 310,00 грн. Таким чином за період з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року відповідачем ОСОБА_2 отримано (нараховано) дохід у розмірі 119 160,00 грн. За відсутності між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 домовленості щодо порядку володіння, користування, розпорядження спільним майном, зокрема, передачі в оренду третім особам, на підставі ст.ст. 358, 359 ЦК України, ОСОБА_1 (як власник, якому належить 50/100 частин спільного майна) має право на доходи від здачі ОСОБА_2 в оренду іншим особам спільного майна пропорційно до її частки у цьому майні, а саме в розмірі 59 580,00 грн. У зв`язку з викладеним, позивач звернулась до суду з даним позовом (том 1 а.с.2-6,81-83).

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Декор» про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати (том 1 а.с. 249-255).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року було залишено без змін (том 2 а.с. 53-58).

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2022 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року - скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (том 2 а.с. 127-138).

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати - відмовлено (том 3 а.с.179-183).

Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила, рішення суду 1 інстанції скасувати, і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (том 3 а.с.210-224).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності кожному належить по 50/100 частин вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 996,8 кв.м., на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 172182488 від 01 липня 2019 року (том 1 а.с. 10-11).

При цьому, вищезазначене приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено.

Вказані обставини також визнавались учасникам справи під час розгляду справи, а тому відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України вони не підлягають доказуванню.

03 січня 2017 року між ОСОБА_2 , як орендодавцем та Приватним підприємством «Декор» (найменування змінено на Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД») як орендарем було укладено Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі), відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав Приватному підприємству «Декор» за плату у користування для здійснення Приватним підприємством «Декор» його статутної діяльності нежитлове приміщення (будівлю) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв.м., на строк з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року (том 1 а.с. 15-16). У пункті 4.1 даного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) сторони обумовили, що за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендодавцеві орендну плату 3310,00 грн.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що укладення 03 січня 2017 року між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор» спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) жодним чином не порушило права позивача на користування і розпорядження належним їй майном - 50/100 частин приміщення № 1а (секція 3,4), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки матеріали справи не містять доказів того, що при укладенні спірного договору оренди відповідачі діяли недобросовісно. Також суд виходив із того, що оскільки частки майна позивачки та відповідача становлять по 50/100 частин кожного, що дорівнює по 498,4 кв.м. кожного, а спірне приміщення має площу всього 50 кв. м., тобто не входять до частки майна, належної позивачці, тому її згода на укладання спірного договору не є необхідною. Крім того, з урахуванням того, що стороною позивача не доведено факту отримання відповідачем ОСОБА_2 плати за передачу майна в оренду, що могло б призвести до порушення діями відповідачів її прав чи законних інтересів. Врахувавши зазначене, суд прийшов до висновку, що підстав для визнання Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року недійсним немає, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині слід відмовити.

Приймаючи до уваги недоведеність позивачем факту продовження користування Відповідачем - Приватним підприємством «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») спірною частиною нерухомого майна (50 кв.м.), та враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваного договору недійсним, суд 1 інстанції дійшов до переконання про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання звільнити нежитлове приміщення.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 суми доходу, отриманого від Приватного підприємства «Декор» по договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 59 580,00 грн., суд 1 інстанції виходив із того, що стороною позивача не надано суду будь-яких переконливих доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_2 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 119 160,00 грн. Матеріали справи взагалі не містять доказів отримання ОСОБА_2 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у будь-якому розмірі.

Проте погодитися в повному обсязі з таким висновком суду 1 інстанції, колегія суддів не може.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини перша-третя статті 319 ЦК України).

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 359 ЦК України).

Отже, співвласники майна користуються та розпоряджаються своєю власністю за спільною згодою, так само і доходи від використання майна розподіляються між ними.

Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що при укладенні оспорюваного договору оренди нежитлового приміщення (будівлі), відповідач ОСОБА_2 не отримував письмову згоду на укладення такого правочину від іншого співвласника - позивача ОСОБА_1 .

Висновки суду 1 інстанції, що нежитлове приміщення (будівлі), вбудовано-прибудоване приміщення магазину АДРЕСА_2 , загальною площею 996,8 кв.м., належало позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, а не на праві спільної сумісної власності, а тому відсутні будь-які правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 369 ЦК України є помилковими та суперечать нормам цивільного права.

Крім того, суд 1 інстанції, відмовляючи у позові зазначив, що вбудовано-прибудоване приміщення магазину № 1а (секція 3,4), яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та яке належить позивачу ОСОБА_1 і відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, становить загальну площу 996,8 кв.м., частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у цьому майні становить по 50/100 частин кожному, тобто доля кожного з них дорівнює половині від загальної площі майна, тобто по 498,4 кв.м. вищевказаного нежитлового приміщення. Предметом укладеного між відповідачами Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року є лише 50 кв.м. нежитлового приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто, укладаючи 03 січня 2017 року з Приватним підприємством «Декор» оспорюваний Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) ОСОБА_2 передав в оренду частину нежитлового приміщення, яка не перевищує розміру належної йому частки у цьому майні.

Суд зазначив, що будь-яких доказів, що ОСОБА_2 були передані в оренду Приватному підприємству «Декор» 50 кв.м. нежитлового приміщення (будівлі), які входять до частини належної ОСОБА_1 частки нерухомого майна, стороною позивача суду не надано. Укладення 03 січня 2017 року між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор» спірного Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) жодним чином не позбавило позивача ОСОБА_1 права володіння, користування і розпорядження належною їй частиною нерухомого майна - 50/100 частин (498,4 кв.м.) приміщення магазину АДРЕСА_2 .

Отже, суд 1 інстанції, зазначаючи, що спірне приміщення, площею 50 кв. м. не входять до частки майна, належної позивачці, чим фактично припустився до виділення частки приміщення в натурі, що є неприпустимим.

Отже укладаючи спірний договір, без згоди позивача та без урахування її інтересів як співвласника будівлі, порушено право володіння, користування і розпорядження належним їй майном та вимоги ст.ст. 203, 369 ЦК України, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

При цьому суд апеляційної інстанції не приймає до уваги посилання відповідача на договір про порядок використання майна від 01 лютого 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 42-44), а також договір про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1 а.с. 142-144), якими на його думку йому надано право користування та розпорядження спірним майном без згоди позивача.

Так, в матеріалах справи міститься копія договору про порядок використання майна від 01 лютого 2015 року, підписаного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , згідно з умовами якого сторони цього договору передбачили безоплатне використання ОСОБА_2 приміщення площею 328,94 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , для здійснення підприємницької діяльності до 31 грудня 2017 року.

Також, в матеріалах справи міститься копія договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , предметом якого було регулювання сторонами відносин щодо використання майна. Відповідно до пункту 1.1 договору від 15 листопада 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 дійшли згоди, що об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 996, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 663, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , які належать сторонам на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року, використовуються ОСОБА_2 для здійснення його підприємницької діяльності та ведення бізнесу. У пункті 1.3 договору зазначено, що ОСОБА_2 веде підприємницьку діяльність за об`єктами, зазначеними у пунктах 1.1 та 1.2 договору самостійно, без участі ОСОБА_1 , у зв`язку з чим ОСОБА_1 щомісячно отримує від ОСОБА_2 суму, яка еквівалентна 5 000, 00 дол. США, як винагороду, про що сторони укладають розписки про отримання грошових коштів.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 наполягала на тому, що вона не укладала договір від 15 листопада 2015 року та не підписувала його, та не підписувала договір від 01 лютого 2015 року.

У судовому засіданні 19 вересня 2022 року за клопотанням представника позивача - ОСОБА_3 було витребувано у відповідача ОСОБА_2 оригінали вищезазначених договорів від 01 лютого 2015 року та від 15 листопада 2015 року.

Однак, відповідач ОСОБА_2 оригінали витребуваних судом доказів до суду так і не надав. Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надала до суду письмове повідомлення про причини неможливості подання доказів, в якому зазначила, що оригінал договору про порядок використання майна від 01 лютого 2015 року, вона надати не може, оскільки даний договір було знищено 18 березня 2022 року, а оригінал договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року знаходиться на дослідженні у Дніпропетровському науково-дослідному інституті судових експертиз.

На ухвалу суду, ДНДІСЕ повідомив, що зазначений документ було повернуто замовнику експертизи, на підставі заяви адвоката Трахт О. від 27.04.2023 (том 4 а.с.78). ОСОБА_2 повідомив, що 18 травня 2023 року вказаний вище документ було викрадено з його автівки, що підтверджується копією талону-повідомлення №16014 від 19 травня 2023 року, фотокопією протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення, або таке що готується (том 4 а.с.72,73).

За таких обставин, оскільки оригінали витребуваних судом доказів так і не були подані до суду, а сторона позивача ставить під сумнів відповідність поданих копій документів оригіналу, враховуючи положення ч. 6 ст. 95 ЦПК України, суд не бере до уваги в якості доказів копію договору про порядок використання майна від 01 лютого 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також копію договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, підписаний від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Зазначені докази є недопустимими доказами у даній справі в силу прямих приписів процесуального закону.

Таким чином, оскільки зазначені копії договорів від 01 лютого 2015 року та від 15 листопада 2015 року в силу приписів ч. 6 ст. 95 ЦПК України є недопустимими доказами, усі наведені сторонами доводи та заперечення з їх приводу та надані ними інші докази (розписки, висновки експертів, рецензії) в обґрунтування наведених вимог та заперечень, суд до уваги не бере та відхиляє.

До того ж, позивачка зазначила, що дійсно отримувала кошти від відповідача, але за усною домовленістю, а не за договорами, на які посилається відповідач. Зазначена обставина відповідачем спростована не була.

У зв`язку з визнанням договору оренди недійсним, обґрунтованими є вимоги ОСОБА_1 в частині зобов`язання Відповідача - Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») звільнити нежитлове приміщення, розташоване по АДРЕСА_1 , яке було передано йому у користування за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор».

Посилання відповідача на припинення дії договору, не свідчить, що Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД» (ПП «Декор») до теперішнього часу не звільнило частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , якою він користувався за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року.

Вказані висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у пункті 55 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження 12-122гс18), зазначено, що «оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову».

При цьому, суд 1 інстанції дійшов вірних висновків щодо відмови в задоволені позовних вимог в частині позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_2 суми доходу, отриманого від Приватного підприємства «Декор» по договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 59 580,00 грн., врахувавши наступне.

Дійсно, статтею 359 ЦК України визначено, що плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Отже, позивач як співвласник переданого в оренду майна, має право на отримання доходів від використання цього майна.

У позовній заяві позивач посилалась на те, що за період з 03 січня 2017 року по 31 грудня 2019 року відповідачем ОСОБА_2 отримано від Приватного підприємства «Декор» дохід (орендну плату) у розмірі 119 160,00 грн., у зв`язку з чим вона має право на половину цього доходу, тобто 59 580,00 грн.

Однак, стороною позивача не надано суду будь-яких переконливих доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_2 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 119 160,00 грн.

Так, у пункті 4.1 Договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор», зазначено, що за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендодавцеві орендну плату 3 310,00 грн.

Таким чином, з аналізу погоджених сторонами Договору оренди умов вбачається, що у п 4.1 ними не визначено, з якою періодичністю орендар має виплачувати орендодавцю орендну плату у розмірі 3 310,00 грн., а саме не зазначено чи є вказана сума орендної плати платою за кожний місяць користування майном згідно строку оренди, а позивач розраховує суму, яка на її думку підлягає стягненню, виходячи, що орендна плата в сумі 3 310,00 грн. є платою за кожний місяць користування майном протягом строку дії договору.

Наведені обставини позбавляють суд можливості достовірно встановити розмір платежів, які підлягали оплаті орендарем на користь орендодавця, та розмір отриманої останнім за весь строк оренди орендної плати. При цьому слід враховувати, що розмір отриманої ОСОБА_2 орендної плати за весь період строку дії договору оренди в межах заявлених позовних вимог входить до предмета доказування по даній справі, однак позивачем перед судом не доведений.

Крім того, у долученій до матеріалів справи Довідці № 43 від 08 листопада 2019 року, за підписом головного бухгалтера Приватного підприємства «Декор», зазначено, що у період з 01 січня 2017 року по 30 жовтня 2019 року ОСОБА_2 дохід від оренди приміщення не сплачувався ні з банківського рахунку, ні іншими засобами (а.с. 45).

Отже суд зазначає, що матеріали справи взагалі не містять доказів отримання ОСОБА_2 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у будь-якому розмірі.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно з ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

У зв`язку з цим, враховуючи, що стороною позивача не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_2 від Приватного підприємства «Декор» орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року у розмірі 119 160,00 грн., суд 1 інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 суми отриманого від оренди доходу у розмірі 59 580,00 грн. задоволенню не підлягають за їх недоведеністю.

При цьому, вимоги до орендаря спільного приміщення про стягнення суми орендної плати позивачем не заявлялися.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, колегія суддів враховуючи, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, доходить висновку про скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення та звільнення приміщення та ухвалення нового рішення про задоволення цих вимог. В решті рішення суду слід залишити без змін.

Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України- якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пункт 9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільняє від сплати судового збору осіб з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю; Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 має ІІ групу інвалідності (том 1 а.с.17).

За такого, розмір судового збору у зв`язку із задоволення позову, який підлягав сплаті при зверненні до суду першої інстанції з даним позовом становить за дві вимоги немайнового характеру 768,40 грн. + 768,40 грн., а також перегляд справи в суді апеляційної інстанції (* 150 %), а всього сума судового збору, яка підлягає стягненню в дохід держави з відповідачів становить 2305,20 грн., тобто по 1152,60 грн. з кожного окремо.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» (Приватне підприємство «Декор») про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення та звільнення приміщення - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимоги.

Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор» (Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД»).

Зобов`язати Приватне підприємство «МТР-ТРЕЙД» (Приватне підприємство «Декор») звільнити нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 , передане йому у користування за договором оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеним між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Декор».

В решті рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір в дохід держави 1152,60 грн.

Стягнути з Приватного підприємства «МТР-ТРЕЙД» (Приватне підприємство «Декор») судовий збір в дохід держави 1152,60 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: