Постанова

від 24.07.2023 по справі 487/2509/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

24.07.23

22-ц/812/558/23

Єдиний унікальний номер судової справи 487/2509/20

Номер провадження 22-ц/812/558/23

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

24 липня 2023 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

за участі:

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачів ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_4 рішення, яке ухвалено Заводським районним судом міста Миколаєва 14лютого 2023 року, під головуванням судді Кузьменка В.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання недійсним (фіктивним) договору позики,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання недійсним (фіктивним) договору позики.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2018 року у справі за №487/3004/18 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2016 року в загальному розмірі 5781654 грн.

Після повернення вказаної цивільної справи з касаційної інстанції, 16січня 2020 року Заводським районним судом міста Миколаєва було видано виконавчий лист, та 03 березня 2020 року державною виконавчою службою відкрито виконавче провадження №61435419 за вказаним виконавчим документом.

Після ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження позивачу стало відомо про наявність виконавчого провадження №61157904 з примусового виконання виконавчого листа №487/5026/19, виданого 08 січня 2020 року Заводським районним судом міста Миколаєва на підставі рішення цього ж суду від 07 жовтня 2019 року. Вказаним судовим рішенням задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 5000000 грн.

Відповідно до вищевказаного судового рішення заборгованість ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 виникла на підставі укладеної між ними розписки від 05 квітня 2018 року.

Позивач зазначає, що вказана розписка від 05 квітня 2018 року була фіктивно складена у 2019 році між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (який є чоловіком сестри ОСОБА_4 ), без дійсних намірів виконання зобов`язання (без реальної передачі коштів у позику), а також з метою ухилення від виконання рішення суду у справі №487/3004/18 та уникнення звернення стягнення на майно на користь ОСОБА_1 .

Вказує на те, що про факт складення такої розписки саме у червні 2019 року йому стало відомо зі слів самого ОСОБА_4 , який пропонував йому прийняти незначну суму коштів в рахунок погашення заборгованості всієї суми заборгованості, а у разі незгоди погрожував використати вказану фіктивну розписку.

При цьому, ОСОБА_2 не мав і не має грошових коштів в сумі 5000000 грн., а тому він не міг надати вказану суму коштів в борг ОСОБА_4 , що свідчить про безгрошовість оскаржуваного договору позики.

Крім того зазначає, що під час здійснення виконавчого провадження №61157904 відповідачами, як сторонами вказаного виконавчого провадження, була погоджена вартість арештованого нерухомого майна, належного ОСОБА_4 , яка в декілька разів перевищує його ринкову вартість. На думку позивача, таке погодження здійснено для того, щоб на торгах вказаного нерухомого майна не виявилось бажаючих його придбати, та після третіх торгів воно перейшло б у власність ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати недійсним (фіктивним) договір позики, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у формі розписки від 05 квітня 2018 року.

Відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив, в якому просив у задоволені позову відмовити. Зазначав, що факт укладення договору позики та передачі грошей встановлено судовим рішенням у цивільній справі №487/5026/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, а тому не потребує доведення повторно.

Відповідач ОСОБА_4 надав до суду відзив, в якому просив у задоволені позову відмовити. Зазначав, що ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2020 року у цивільній справі №487/5026/16 було закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 жовтня 2019 року яким задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Вказаною ухвалою встановлено, що оскаржуване рішення не зачіпає прав та обов`язків ОСОБА_1 .

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 14лютого2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним (фіктивним) договір позики, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у формі розписки від 05 квітня 2018 року.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1500 грн.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт укладення між відповідачами фіктивного договору позики, метою якого є створення перешкод у виконанні судового рішення від 17грудня 2018 року, ухваленого на користь позивача.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач не довів наявності правових підстав, передбачених ст.234 ЦК України, для визнання договору позики від 05 квітня 2018 року фіктивними, оскільки позивачем не доведено, що, укладаючи оспорюваний договір позики, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не мали наміру досягти обумовлених ними юридичних наслідків, зокрема отримати та передати грошові кошти в позику.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи ізйого загальнихзасад пронеприпустимість свавільноговтручання усферу особистогожиття людини;судовий захистцивільного правата інтересу;справедливість,добросовісність тарозумність,перш завсе регулюютьсяособисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 01 квітня 2016 року надав у позику ОСОБА_4 кошти в розмірі 151 414 доларів США, про що ними була складена розписка, в якій позичальник зобов`язався повернути суму позики позикодавцю в строк до 01 квітня 2017 року (цивільна справа №487/3004/18 том 1 а.с.9).

Умови договору щодо повернення суми позики позичальником в обумовлений строк не були виконані, внаслідок чого ОСОБА_1 21травня2018 року звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором позики (цивільна справа №487/3004/18 том 1 а.с.3-4).

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 17грудня2018 року у цивільній справі №487/3004/18 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму боргуза договоромпозики від01квітня 2016року взагальному розмірі5781654грн., що складається: з суми позики у розмірі 4084559 грн., 3% річних з простроченої суми у розмірі 139658 грн., інфляційні втрати в сумі 577039 грн, суми винагороди за користування позикою у розмірі 980294 грн. (цивільна справа №487/3004/18 том 1 а.с.192-193).

Також, 05 квітня 2018 року ОСОБА_4 склав розписку, відповідно до якої ОСОБА_2 надав йому грошову позику у розмірі 5000000 грн., із терміном повернення до 05 квітня 2019 року (цивільна справа №487/5026/19 том1 а.с.110).

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 07жовтня2019 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 5000000 грн. (цивільна справа №487/5026/19 том 1 а.с.112-113).

На підставі вказаного рішення за заявою ОСОБА_2 від 04лютого2020 року постановою заступника начальника Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі Заводський ВДВС) від 05лютого 2020 року відкрито виконавче провадження №611579014 (том 1 а.с.163,165).

В подальшому вказане виконавче провадження постановою заступника начальника Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 05лютого 2020 року об`єднано в зведене виконавче провадження №61177322 (том 1 а.с.168).

02 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Заводського ВДВС заяву про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №487/3004/18 (том 1 а.с.166).

Постановою заступника начальника Заводського ВДВС від 03березня2020 року відкрито виконавче провадження №61435419 з виконання виконавчого листа №487/3004/18 (том 1 а.с.167).

Постановою заступника начальника Заводського ВДВС від 04березня2020 року приєднано виконавче провадження №61435419 до зведеного виконавчого провадження №61177322 (том 1 а.с.169).

24 лютого та 25 лютого 2023 року в межах виконавчого провадження №61177322 постановами заступника начальника Заводського ВДВС були описано наарештовано нерухоме майно належне боржнику ОСОБА_4 (том 1 а.с.170-173).

25 лютого та 27 лютого 2023 року до Заводського ВДВС боржником ОСОБА_4 та стягувачем ОСОБА_2 подані заяви ідентичного змісту щодо визначення вартості майна боржника за взаємною згодою сторін виконавчого провадження (том 1 а.с.175-182).

В подальшому обидва стягувача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали заяви про залишення за собою нереалізованого майна (том 1 а.с.183-184,187-189,194-195).

За інформацією Головного управління Державної податкової служби у Миколаївській області за вих.№667/514-29-51-02 від 29 січня 2021 року за період з 1 кварталу 1999 року по 01 квартал 2018 року отримано (виплачено) ОСОБА_2 доходу на загальну суму 474567грн.09коп. (том 1 а.с.143-154).

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно зі ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Стаття 204ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі №759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст.203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору позики від 05 квітня 2018 року.

Згідно із ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 ЦК України).

Частиною 1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним, строковим або безстроковим. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував, що спірний договір позики є фіктивним, оскільки у відповідача ОСОБА_2 були відсутні кошти у розмірі 5000000 грн., вказаний договір укладений умисно, оскільки кошти не були передані реально. Також, стверджував, що у 2018 році розписка не складалась, а фактично була створена у червні 2019 року.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду із позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі №379/1256/15-ц (провадження №61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі №756/9955/16-ц (провадження №61-835св17), від 21 травня 2020 року у справі №468/1736/17-ц (провадження №61-47845св18).

Як вище зазначалось, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.ч.1,5 ст.203 ЦК України, що відповідно ст.215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із ч.ч.2,3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку).

Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України) є недійсними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Згідно із ч.2 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Зазначені факти не потребують додаткового доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: (а) обставина встановлена судовим рішення; (б) судове рішення набрало законної сили; (в) у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі,чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір і які, зокрема, зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження №12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Так, рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 07жовтня 2019 року у цивільній справі №487/5026/19 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики від 05 квітня 2018 року. Вказане рішення набрало законної сили та судом видано виконавчий документ, який спрямований на примусове виконання до державної виконавчої служби, що свідчить про реальність правових наслідків за цим правочином.

Відповідно до ст.ст.79,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У постанові від 24 листопада 2021 року у справі №905/2030/19 Верховний Суд сформулював висновки про те, що фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину немає можливості передання майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому правило ст.234ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порушення ст.ст.79,81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності договору позики.

Разом з тим, обравши способом захисту своїх прав визнання договору позики недійсними, позивач у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог, що ним не виконано, хоча є процесуальним обов`язком.

Наведена позивачем у позові для визнання недійсним договору позики підстава - відсутність у ОСОБА_2 майнової змоги позичити відповідну суму коштів колегія суддів відхиляє за недоведеністю (стороною позивача не надано належних доказів про: майновий стан ОСОБА_2 саме на період укладення правочину; неможливість надходження коштів у власність останнього в інший, не пов`язаний із трудовою діяльністю спосіб, в тому числі, шляхом укладення договорів дарування, позики тощо з іншими особами).

Встановивши, що складена розписка від 05 квітня 2018 року підтверджує не лише факт укладення договору позики, а й факт отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_2 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх в строк, визначений договором, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність позивачем фіктивності такого договору позики.

Посилання позивача на те, що договір позики між відповідачами укладено з метою залишення майна ОСОБА_4 у власності відповідачів та у такий спосіб уникнути виконання судового рішення у цивільній справі №487/3004/18 ухваленого на користь ОСОБА_1 , у зв`язку з чим порушено право останнього на звернення стягнення в його інтересах на майно боржника ОСОБА_4 , є безпідставними. При цьому, примусове виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 жовтня 2019 року у цивільній справі №487/5026/19 ухваленого на користь ОСОБА_2 не порушує прав стягувача ОСОБА_1 , оскільки не свідчить про фіктивність договору позики.

Щодо твердження ОСОБА_1 про те, що розписка у квітні 2018 року не складалась, а фактично була складена відповідачами в інший проміжок часу, то вказане не знайшло свого підтвердження, з огляду на наступне.

З матеріалів справи убачається, що ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 08 жовтня 2021 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, у справі призначалась судова технічна експертиза, на вирішення якої були поставлені питання щодо відповідності давності виконання (створення) підпису та тексту розписки від 05 квітня 2018 року про отримання ОСОБА_4 коштів від ОСОБА_2 даті вказаній у тексті цієї розписки, а саме 05 квітня 2018 року та чи могла бути створена розписка від 05 квітня 2018 року про отримання ОСОБА_4 коштів від ОСОБА_2 в липні 2019 року (том 2 а.с.84-86,135-136).

Відповідно до висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 23 вересня 2022 року №415/22-34, записи і підписи від імені ОСОБА_4 в досліджуваній розписці, датованій 05квітня 2018 року, виконані пишучим приладом ручкою (ручками), спорядженою чорнилом чорного кольору. Також, зазначено, що відповісти на питання, визначені в ухвалі, не видається можливим, у зв`язку з відсутністю у експертів впроваджених у судово-експертну практику України методик встановлення абсолютного часу нанесення штрихів рукописних записів та підписів, виконаних чорнилами для пишучих приладів.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час перегляду рішення суду першої інстанції, а тому рішення на підставі положень ст.376 ЦПК України, слід скасувати та прийняти постанову, якою відмовити у задоволені названих позовних вимог.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Таким чином, за наслідками апеляційного розгляду справи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 підлягає стягненню по 1261 грн. кожному судового збору, сплаченого останніми за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Заводськогорайонного судуміста Миколаєвавід 14лютого 2023 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання недійсним (фіктивним) договору позики відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 1261 (одна тисяча двісті шістдесят одна) грн. судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) 1261 (одна тисяча двісті шістдесят одна) грн. судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 27 липня 2023 року