Рішення

від 31.07.2023 по справі 914/1425/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.2023 Справа № 914/1425/23

Господарський суд Львівської області у складі судді Король М.Р., розглянувши справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер»

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кримовського Марка Станіславовича

про: стягнення 50 908,49 грн.,

без виклику учасників,

ВСТАНОВИВ:

03.05.2023р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кримовського Марка Станіславовича про стягнення 50 908,49 грн.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 08.05.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті спору.

Про розгляд справи позивач та відповідач належним чином повідомлені за адресами, які зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також на електронні адреси, зазначені у позовній заяві.

Крім того, процесуальний документ щодо розгляду спору у даній справі офіційно оприлюднений у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, та знаходиться у вільному доступі.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Враховуючи перебування судді Король М.Р. у відпустці в період з 30.06.2023р. по 28.07.2023р., рішення у даній справі ухвалено судом 31.07.2023р.

Суть спору та правова позиція учасників справи.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами договору-заявки про надання транспортно-експедиційних послуг №З21-008192 від 08.11.2021р. не здійснив оплату в повному обсязі за виконане позивачем перевезення вантажу, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 26 972,00 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 14 418,58 грн. пені, 1 097,35 грн. - 3% річних та 8 420,56 грн. інфляційних втрат.

Також, позивач просить суд притягнути відповідача до відповідальності, встановленої законом, за фактом зловживання останнім процесуальними правами.

Відповідач у відзиві на позов та у запереченні на відповідь на відзив покликається на те, що позивачем не виконано обов`язку щодо надсилання оригіналів документів, а тому строк оплати за договором-заявкою не настав, право позивача не порушено.

Відтак, як заначено відповідачем, оскільки строк зобов`язання не настав, відсутні підстави застосовувати штрафні санкції.

Відповідач вказує на те, що позивачем неправомірно нараховано пеню понад шість місяців, однак договором-заявкою не передбачено нарахування пені.

Крім того, відповідач зазначає, що можливість індексації суми боргу розповсюджується тільки на зобов`язання у грошовій одиниці України, а іноземна валюта індексації не підлягає.

Також у відзиві на позовну заяву, відповідач вказує, що позовна заява подана з пропущенням строку позовної давності, просить застосувати наслідки спливу строку позовної давності.

Позивач у відповіді на відзив вказав, що факт надіслання документів позивачем відповідачу у повному обсязі підтверджено описом вкладення по трекінгу №0317911718409 Укрпошти та доданий до матеріалів позовної заяви, а відповідач не повідомляв позивача про невідповідність поштового вкладення вимогам п.2 договору-заявки.

За результатами дослідження наданих учасниками справи доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:

08.11.2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» (далі - перевізник) та Фізичною особою підприємцем Кримовським Марком Станіславовичем (далі - експедитор) було укладено договір-заявку №З21-008192 про надання транспортно-експедиційних послуг (далі - договір).

За умовами договору, перевізник надає послуги експедитору з міжнародного перевезення вантажу тнп, вагою 2 600,00 тонн, по маршруту завантаження в м.Ольхинг, Німеччина та вивантаження в м. Київ, Україна.

Послуги по даному договору надаються перевізником за допомогою власного транспортного засобу - вантажного автомобіля Мерседес з державним номером НОМЕР_1 .

Відповідно до п.2 договору, вартість перевезення складає 1 800,00 євро по курсу НБУ на день завантаження, форма оплати безготівкова без ПДВ, умови оплати - 50 % після вивантаження, 50% - 3 (три) банківських дні по отриманні оригіналів документів.

За умовами п.2 договору, документами для оплати є:

-CMR-два оригінальних екземпляри (з обов`язковою наявністю оригінальних печаток митних органів, що посвідчують перетин державного кордону), відміткою (печатка, підпис) вантажоодержувача із зазначенням дати фактичного вивантаження;

-два примірника акту виконаних робіт;

-рахунок перевізника.

Як вказує позивач, 19.11.2021 року автомобіль перевізника був завантажений тнп за адресою, вказаною у договорі.

Відповідно 22.11.2021 року, перевізником на електронну адресу експедитора було відправлено рахунок-фактура №СФ0000168 за міжнародне автоперевезення у сумі 53 944,00 грн., що відповідно на дату завантаження 19.11.2021р. складало 1 800,00 Євро по курсу НБУ.

24.11.2021 року автомобіль позивача прибув на місце розвантаження до вантажоодержувача та був своєчасно розвантажений відповідно до даних CMR №002372, у графі 24, якої значиться: «Вантаж одержано» з відповідним підписом представника вантажоодержувача, зазначенням дати та відповідним написом про відсутність претензій.

Як ствердив позивач, 24.11.2021 року від експедитора надійшла оплата у розмірі 26 972,00, тобто 50% від суми рахунку №СФ-0000168 від 22.11.2021 р.

Відтак, 30.11.2021р. перевізником до експедитора засобами поштового зв`язку рекомендованим листом з описом вкладення було відправлено наступні документи:

-оригінал договору-заявки №З21-008192 від 08.11.2021р. (2шт.);

-оригінал CMR №002372 від 19.11.2021р. (2 шт.);

-оригінал акт виконаних робіт №0000155 від 24.11.2021р. (2 шт.);

-оригінал рахунку № СФ-0000168 від 22.11.2021р.;

-інформація щодо курсу НБУ на дату 19.11.2021р.

Надіслання вказаних документів підтверджується відповідно до трекінгу поштового відправлення №0317911718409, відправлення особисто отримано експедитором 08.12.2021 року, про що відповідно додано позивачем роздруківку з офіційного сайту Укрпошти.

Натомість, відповідач стверджує, що вміст поштового відправлення №0317911718409 оригіналів CMR не містив, а лише кольорові копії, про що 08.12.2021р. було складено відповідний акт №7902411002.

Підставою виникнення спору є неналежне виконання відповідачем умов договору-заявки на вантажне перевезення в частині своєчасної оплати коштів.

Оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 11, 509 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав і обов`язків (зобов`язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вимог закону або договору.

Згідно з ст.908 Цивільного кодексу України, перевезення вантажу здійснюється за договором перевезення.

Статтею 909 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

Транспортно-експедиторська діяльність підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів (стаття 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність».

Згідно з ст.9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Істотними умовами договору транспортного експедирування є: відомості про сторін договору; вид послуги експедитора; вид та найменування вантажу; права, обов`язки сторін; відповідальність сторін, у тому числі в разі завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили; розмір плати експедитору; порядок розрахунків; пункти відправлення та призначення вантажу; порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта; строк (термін) виконання договору; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами. Такими документами можуть бути: міжнародна автомобільна накладна (CMR); накладна СМГС (накладна УМВС); коносамент (Bill of Lading); накладна ЦІМ (CIM); вантажна відомість (Cargo Manifest); інші документи, визначені законами України. Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Транспортно-експедиторська діяльність здійснюється суб`єктами господарювання різних форм власності, які для виконання доручень клієнтів чи відповідно до технологій роботи можуть мати: склади, різні види транспортних засобів, контейнери, виробничі приміщення тощо. Експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України. (стаття 4 Закону «Про транспортно-експедиторську діяльність»).

Транспортне експедирування, як вид господарської діяльності не може розглядатися окремо від перевезення, це комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях (сортування вантажів під час їх прийняття до перевезення, перевалка вантажів у процесі їх перевезення, облік надходження вантажів під час видачі вантажу, тощо), і саме це дає підстави розглядати її допоміжним щодо перевезення видом діяльності. Тому кожна послуга, що надається експедитором клієнту, по суті є транспортною послугою.

Відносини учасників транспортно-експедиторської діяльності встановлюються на основі договорів. Учасники цієї діяльності вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов взаємовідносин, що не суперечать чинному законодавству.

Судом встановлено, що між сторонами було укладено договір №З21-008192 на транспортно-експедиційне обслуговування по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні від 08.11.2021р.

За умовами зазначеного договору, вартість послуг виконавця визначається по курсу НБУ на дату розвантаження, але оплата здійснюється після отримання замовником оригіналів документів, що підтверджують факт надання послуг виконавцем (CMR/TTH), акту приймання-передачі наданих послуг, рахунку.

Згідно з ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Крім того, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ст.77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Таким чином, зі змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України слідує, що на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Відтак, як встановлено судом, подані до суду позивачем документи підтверджують обставини погодження сторонами договору-заявки та фактичне виконання позивачем замовлення відповідача шляхом надання послуг з перевезення вантажу.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідач не заперечує обставини щодо надання позивачем послуг з перевезення вантажу.

Будь-яких доказів звернення відповідача до позивача щодо незгоди з обсягом та вартістю послуг з перевезення вантажу, щодо надання позивачем неналежно оформлених документів та з вимогами надати у визначеній формі оформлені документи, щодо висловлення сумнівності здійснення господарської операції до матеріалів справи не надано.

Як вже зазначалося вище, судом встановлено, що факт надання позивачем послуг відповідачу підтверджується наявними у матеріалах справи документами, а також фактично відповідачем не заперечується.

Факт надіслання документів позивачем відповідачу у повному обсязі підтверджений описом вкладення по трекінгу №0317911718409 Укрпошти та доданий до суду разом із позовною заявою.

Опис вкладення трекінгу №0317911718409 засвідчений печаткою Укрпошти та підписом працівника Укрпошти про те, що до конверту вкладено оригінали документів, відповідно до опису. Відтак, співробітник пошти своїм підписом підтвердив, що він особисто перевірив документи вкладені до конверту з описом вкладення.

З огляду на вищевикладене, слідує, що відповідач належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами заявлених до нього вимог не спростував, доказів, які підтверджують належне виконання ним договірних зобов`язань суду не надав.

Разом з тим, суд звертає увагу, що направлені позивачем відповідачу, відповідно до п.2 договору, акти виконаних робіт прийняті останнім, проте без жодної мотивованої відмови не підписані.

Таким чином, посилання відповідача на ненадання позивачем належним чином оформленого пакету документів, передбаченого умовами договору, не звільняє його від обов`язку оплатити надані послуги.

За таких обставин, з огляду на триваючий характер порушення зобов`язання та умов самого договору, виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з`ясованих та досліджених у справі, враховуючи їх вірогідність і взаємозв`язок, суд дійшов висновку про наявність у відповідача обов`язку з оплати позивачу коштів за надані послуги з перевезення вантажу.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 254 ЦК України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

З урахуванням зазначених положень законодавства та умов договору, станом на момент розгляду даної справи, обов`язок відповідача по оплаті за надані послуги з перевезення вантажу настав та відповідач повинен був оплатити виконане позивачем перевезення вантажу, зокрема, за отриманим відповідачем пакетом документів за перевезення вантажу 08.12.2021р., обов`язок по оплаті настав 12.12.2021р. (неділя-вихідний неробочий день), то прострочення розпочалось з 14.12.2021р.

У відзиві на позовну заяву відповідачем було заявлено про застосування спеціальних строків позовної давності до вимог позивача.

Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до ч. 1, п. 6 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог у зв`язку з перевезенням вантажу, пошти (ст.925 Цивільного кодексу України).

Як слідує з матеріалів справи, позивач звернувся з даним позовом до суду 27.04.2023р., що підтверджується відбитком календарного штемпелю на поштовому конверті.

Відповідно до положень п.12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.ст.257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до ч. 2 ст.258 Цивільного кодексу України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог у зв`язку з перевезенням вантажу, пошти.

Спеціальний строк позовної давності, до якого віднесено, зокрема, строк на пред`явлення позовів перевізника, передбачено загальною ст. 258 Цивільного кодексу України, яка наявна у вказаному переліку.

Постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 року «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», прийнятої відповідно до ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на усій території України встановлений карантин з 12.03.2020р., який у свою чергу постановами Кабінету Міністрів України №239 від 25.03.2020р., №392 від 20.05.2020р., №641 від 22.07.2020р., №760 від 26.08.2020р., №956 від 13.10.2020р., №1236 від 09.12.2020р., №405 від 21.04.2021р., №611 від 16.06.2021р. неодноразово продовжено. Постановою Кабінету Міністрів України №611 від 16.06.2021р. строк дії карантину встановлено до 31.08.2021р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020р. №1236 (зі змінами) встановлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 30 квітня 2023 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020, № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061), від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020, № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020, № 63, ст. 2029).

З огляду на те, що строк позовної давності продовжується на період дії карантину, суд дійшов до висновку, що позивачем не було пропущено строк спеціальної позовної давності, встановленого ст.258 Цивільного кодексу України, для звернення з даним позовом до суду.

Отже, суд зазначає, що відповідач, в порушення вищезазначених норм Цивільного кодексу України та умов договору, не здійснив оплату наданих й прийнятих послуг в повному обсязі, тобто не виконав свої зобов`язання належним чином, а тому позовні вимоги щодо стягнення суми основної заборгованості у розмірі 26 972,00 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Частиною 2 статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Отже, для застосування до боржника відповідальності у вигляді пені, вона має бути передбачена законом або договором.

Проте, в спірному договорі умова про застосування до відповідача відповідальності у вигляді пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання по оплаті виконаних робіт відсутня.

Таким чином, у позивача відсутні правові підстави для нарахування відповідачу неустойки (пені), оскільки це не передбачено ні умовами укладеного між сторонами договору, ні відповідними законодавчими актами.

Відтак, суд приходить до висновку, що в частині позовних вимог щодо стягнення пені слід відмовити за безпідставністю.

Як встановлено фактичними обставинами справи, відповідач є боржником, що прострочив, позаяк не здійснив остаточний розрахунок за договором в обумовлений строк.

Відповідно до ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Вартість наданих послуг позивачем становить суму, яка є еквівалентом ЄВРО по курсу НБУ на дату вивантаження товару, відтак остаточні розрахунки між сторонами здійснюються в національній валюті.

Отже, в даному випадку, за порушення виконання грошового зобов`язання на відповідача покладається відповідальність відповідно до статті 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов`язку, нового додаткового обов`язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми.

За прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачу, згідно перевірених розрахунків позивача, нараховано 1 097,00 грн. - 3 % річних, 8 420,56 грн. інфляційних втрат.

Однак, беручи до уваги неробочий день 12.12.2021 року, 3% річних та інфляційні втрати слід розраховувати з 14.12.2021 року. За перерахунком суду, 3 % річних становлять 1 095,14 грн., а інфляційні втрати становлять 8 420,56 грн., які є підставними та підлягають до стягнення.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню у розмірі: 26 972,00 грн. - основного боргу, 8 420,56 грн. інфляційних втрат, 1 095,14 грн. - 3 % річних, решта позовних вимог не підлягають задоволенню.

Щодо клопотання представника позивача про застосування до відповідача заходів відповідальності за зловживання процесуальними правами, суд зазначає наступне.

Так, однією із засад господарського судочинства є неприпустимість зловживання процесуальними правами (п. 11 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з п. 5 ч. 5 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їх обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Слід зазначити, що принцип добросовісності це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Пунктом 3 ч. 2 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України визначено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Водночас за умови наведення ч.2 ст.43 Господарського процесуального кодексу України переліку дій, які суд може визнати зловживанням процесуальними правами, що суперечить завданню господарського судочинства, виключного переліку дій, які можуть розцінюватися судом, як зловживання правом, приписами господарського процесуального кодексу не встановлено.

Зловживання правом це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (вказана позиція викладена Верховним Судом у постанові від 08.05.2018р. у справі № 910/1873/17).

Відповідно до статті 131 Господарського процесуального кодексу України, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали.

Заходами процесуального примусу, згідно зі статті 132 Господарського процесуального кодексу України, є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) штраф.

Положеннями частини 1 статті 135 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною десятою статті 188 цього Кодексу.

Суд зазначає, що під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму господарського процесуального правопорушення, тобто умисні, недобросовісні дії учасників господарського процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав учасників судового процесу та їх представників, та перешкоджанням діяльності суду із справедливого та своєчасного розгляду і вирішення господарської справи.

Отже, з аналізу вказаних вище положень чинного процесуального законодавства слідує, що застосування заходів процесуального примусу до сторін спору та учасників судового розгляду є правом, а не обов`язком суду; застосування заходів процесуального примусу є крайньою мірою впливу на сторін спору та учасників судового розгляду з метою спонукання вказаних осіб (їх представників) до добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Розглянувши заявлене позивачем клопотання, судом не встановлено у діях відповідача зловживання процесуальними правами, тож вказане клопотання позивача задоволенню не підлягає.

Статтею 129 Конституції України унормовано, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У частині третій ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст.13 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої-четвертої ст.13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.01.2021р. у справі № 922/51/20).

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17, від 20.08.2020р. у справі № 914/1680/18).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Крім того, як зазначалося, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних, допустимих та вірогідних доказів, які б повністю спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов`язку сплатити до стягнення заборгованість за отримані ним послуги від позивача у визначеному судом розмірі.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:

Сплачена позивачем сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №2651 від 26.04.2023р. на суму 2 684,00 грн.

Згідно п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовні вимоги підлягають до задоволення частково, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, а саме у сумі 1 923,71 грн.

Керуючись ст.ст.13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Фізичної особи-підприємця Кримовського Марка Станіславовича (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» (місцезнаходження: Україна, 03680, місто Київ, вулиця Качалова, будинок 5-Д; ідентифікаційний код - 25634036) 26 972,00 грн. основної заборгованості, 1 095,14 грн. - 3% річних, 8 420,56 грн. інфляційних втрат та 1923,71 грн. судового збору.

3.В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4.Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Суддя Король М.Р.