Окрема думка

від 05.07.2023 по справі 904/8884/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

суддів К. М. Пількова, Г. Р. Крет, Л. М. Лобойка

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 05.07.2023 частково задовольнила касаційну скаргу ТОВ «Магазин «Будинок радіо» (далі - Товариство), скасувала постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.09.2022 та додаткову постанову цього ж суду від 18.10.2022, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2022 про задоволення позову залишила в силі зі зміною його мотивувальної частини в редакції постанови суду касаційної інстанції.

2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду врахувала свої попередні висновки, які стосуються поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), а також висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладені у підпункті 8.10 постанови від 08.09.2020 у справі № 923/527/19, та виходила з того, що оскільки за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV договір оренди землі може бути поновлений виключно на тих самих умовах і на той самий строк, то саме протягом цього строку можливе визнання додаткової угоди про його поновлення укладеною і, відповідно, поновлення договору. Якщо ж протягом строку, на який міг бути поновлений договір оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV, додаткова угода не була укладена, договір не був поновлений на цей новий строк і не створив для сторін передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV передумов для його наступного поновлення по завершенню строку дії.

У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що частина восьма статті 33 Закону № 161-XIV встановлює строк, зі спливом якого право сторони на поновлення договору оренди вважатиметься порушеним у випадку відмови або зволікання іншої сторони з укладенням додаткової угоди.

Натомість ефективно захистити це право шляхом задоволення вимоги про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, суд може лише в межах строку, на який цей договір може бути поновлений.

По завершенні строку, на який міг би бути поновлений договір оренди землі (однак не був поновлений через відмову або зволікання сторони з укладенням додаткової угоди), рішення суду або констатуватиме юридичний факт у минулому (у разі визнання судом укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі зі строком, який сплив на час прийняття судового рішення), або змінюватиме умови договору оренди землі (у разі визнання судом укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі зі строком, який перевищуватиме встановлений у договорі). У першому випадку рішення суду не буде спрямоване на ефективний захист права, у другому - не відповідатиме нормі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV.

3. Беручи до уваги наявність усіх юридичних фактів, необхідних для виникнення в орендаря права на поновлення договору оренди з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, та враховуючи, що строк, на який укладений між Товариством та Дніпровською міською радою (далі - Рада) договір оренди земельної ділянки від 20.07.2000 (далі - Договір) міг бути поновлений відповідно до вказаної норми, почав свій перебіг з наступного дня після закінчення строку дії Договору (20.11.2013) та сплине 19.11.2026, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком судів попередніх інстанцій про наявність порушеного права Товариства, за захистом якого воно звернулось із цим позовом до суду.

4. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, оскільки вважала, що Товариство її не пропустило через триваючий характер правопорушення Ради.

5. Доходячи такого висновку, Велика Палата звернула увагу на те, що закон не містить визначення поняття «триваюче правопорушення», а характер такого правопорушення оцінюється судом у кожному конкретному випадку індивідуально. В окремих випадках специфіка спірних правовідносин та відповідного нормативного регулювання дозволяє дійти висновку про наявність триваючого правопорушення. При цьому Велика Палата послалась на власні висновки, зроблені у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц та від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, а також висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - КАС ВС), викладені в постанові від 11.04.2018 у справі № 804/401/17.

6. Велика Палата Верховного Суду вказала, що Договір є поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були ним передбачені, в силу положень закону, а саме частин першої - шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Однак процедура поновлення Договору, передбачена статтею 33 цього Закону, не була завершена внаслідок невиконання Радою обов`язку щодо укладення у місячний строк відповідної додаткової угоди.

7. Здійснивши аналіз положень Закону № 161-XIV та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата дійшла висновку про те, що укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди є проміжною стадією між поновленням договору оренди землі в силу закону та здійсненням державної реєстрації права оренди орендарем, а неукладення додаткової угоди до Договору протягом визначеного законодавством строку позбавляє Товариство можливості зареєструвати право оренди землі в Державному реєстрі речових прав (далі - Реєстр).

8. З огляду на викладене, на переконання Великої Палата Верховного Суду, порушення Радою як орендодавцем вимог Закону № 161-XIV щодо укладення додаткової угоди про поновлення Договору є триваючим правопорушенням та позбавляє Товариство як орендаря можливості зареєструвати відповідне речове право.

9. Взявши до уваги те, що Рада після закінчення строку дії Договору, тобто після 19.11.2013, і до моменту звернення Товариства до суду з цим позовом не припинила порушення вимог Закону № 161-XIV щодо обов`язкового укладення додаткової угоди про поновлення Договору, Велика Палата виснувала, що протягом строку, на який Договір міг бути поновлений, орендар не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом, покликаним усунути його неможливість зареєструвати право оренди в Реєстрі, зокрема і шляхом визнання укладеною додаткової угоди до Договору. Такий позов може бути пред`явлений протягом усього строку дії договору оренди, на який цей договір міг бути поновлений.

Тому, як вважала Велика Палата, орендар (позивач у справі) має право в будь-який час протягом строку, на який Договір міг бути поновлений (тобто до 19.11.2026), з моменту спливу одного місяця після закінчення строку договору оренди, у який орендодавець може надати лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди, вимагати укладення з ним додаткової угоди до договору оренди, а позовна давність не пропущена щодо заявленої Товариством вимоги з огляду на триваючий характер правопорушення Ради.

10. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду відхилила доводи Ради про те, що позовна давність поширюється на заявлені у цій справі вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до Договору.

Водночас Велика Палата вказала, що, задовольняючи позовні вимоги в цій справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позовна давність не поширюється на позовну вимогу, однак погодилась з його висновком про необхідність задоволення позову у цій справі з мотивів, викладених у прийнятій постанові суду касаційної інстанції.

11. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду щодо строку, протягом якого можливе поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV, не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про те, що Товариство не пропустило позовну давність через триваючий характер правопорушення Ради.

Щодо позовної давності (судді К. М. Пільков, Г. Р. Крет, Л. М. Лобойко)

12. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах № 369/6892/15-ц та № 469/1203/15-ц.

13. Згідно зі статтею 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

14. Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

16. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Схожі правові висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у підпунктах 7.9-7.12 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та підпунктах 5.23-5.26 постанови від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.

17. Частиною першою статті 268 ЦК України визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, а частиною другою цієї статті передбачено, що законом також можуть бути встановлені інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

18. У пункті 36 постанови від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок про існування меж застосування позовної давності, які встановлюються прямо (стаття 268 ЦК України) чи опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги.

19. Однак вимога про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі не належить до визначеного частиною першою статті 268 ЦК України переліку вимог, на які не поширюється позовна давність. Норми інших законів, зокрема Закону № 161-XIV, та сутність цієї вимоги також не виключають застосування до неї положень ЦК України про позовну давність.

20. Слід погодитись з висновками Великої Палати про те, що закон не містить визначення поняття «триваюче правопорушення», а також з тим, що в окремих випадках специфіка спірних правовідносин та відповідного нормативного регулювання дозволяє дійти висновку про наявність правопорушення, що триває. Наприклад, у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтримала численні висновки КГС ВС про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

21. Разом з тим в описаному вище випадку специфіка визначення початку перебігу позовної давності полягає не у самій тривалості порушення грошового зобов`язання в часі, а у тому, що кожен день засвідчується невиконання боржником такого зобов`язання, у зв`язку з чим кредитор набуває право здійснити нарахування передбачених статтею 625 ЦК України сум за новий період.

Однак у спірних правовідносинах, які склались між Товариством і Радою у цій справі, про існування такого порушення не йдеться.

22. Невиправданим є також посилання Великої Палати Верховного Суду на власні висновки, зроблені у постанові від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, та висновки КАС ВС, викладені в постанові від 11.04.2018 у справі № 804/401/17.

Так, в пунктах 74 та 75постанови від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що використання відповідачем земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню - це протиправні дії, які тривають у часі, існують на момент звернення позивача до суду та ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій. Отже, протягом строку дії договору оренди землі орендодавець не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом, покликаним усунути нецільове використання земельної ділянки, зокрема і шляхом розірвання договору оренди землі. Такий позов може бути пред`явлений протягом всього строку дії договору (та існування обумовленого таким договором обов`язку виконувати зобов`язання щодо цільового використання земельної ділянки).

У постанові від 11.04.2018 у справі № 804/401/17, застосовуючи положення статті 250 Господарського кодексу України, КАС ВС дійшов висновку про те, що несвоєчасна сплата адміністративно-господарських санкцій - це правопорушення, яке носить триваючий характер, а також навів власне визначення такого порушення, яке, на його думку, є проступком, пов`язаним з тривалим, неперервним невиконанням обов`язків, передбачених законом. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов`язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану, за якого об`єктивно існує цей обов`язок, виконанням обов`язку відповідним суб`єктом або припиненням дії відповідної норми закону.

23. Послуговуючись наведеними вище критеріями, практично будь-яке правопорушення можна вважати триваючим.

До прикладу, порушення прав власника нерухомого майна, яке полягає у незаконному заволодінні цим майном іншою особою шляхом державної реєстрації права власності, також можна було б вважати триваючим, оскільки ці дії безперервно порушують закон протягом певного часу, цей стан може продовжуватись значний час і увесь час порушник безперервно вчиняє таке правопорушення. При цьому зазначене порушення також позбавляє власника можливості зареєструвати відповідне речове право в Реєстрі.

Натомість за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду належним способом захисту від описаного вище порушення є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру (див., зокрема, пункт 84 постанови від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц), а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у такому позові (див., зокрема, пункт 5.48 постанови від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17).

24. Таким чином, сама собою тривалість у часі протиправних дій, які позбавляють потерпілу особу можливості зареєструвати в Реєстрі її речове право, не дає підстав для висновку про те, що таке правопорушення є триваючим.

Якщо виходити з протилежного, то складно пояснити розбіжність у підходах Великої Палати до застосування положень ЦК України про позовну давність, сплив якої, з одного боку, є підставою для відмови власнику земельної ділянки у задоволенні віндикаційного позову, покликаного поновити його право власності шляхом внесення в Реєстр відповідного запису, а з іншого - такого обмеження не існує для орендаря земельної ділянки, який звертається до суду з позовом про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі, щоб отримати можливість зареєструвати своє право оренди в Реєстрі. Відтак не будуть дотримані засади послідовності та передбачуваності правозастосування.

25. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду мала відхилити доводи Товариства про те, що позовна давність не поширюється на заявлені у цій справі вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до Договору, та виходити з того, що Товариство дізналось про порушення свого права з наступного дня після закінчення визначеного частиною восьмою статті 33 Закону № 161-XIV місячного строку на укладення додаткової угоди, а саме з 21.12.2013 (наступний день після дня, у який сплив строк для надання Радою заперечення проти поновлення Договору або укладення додаткової угоди).

26. Отже, трирічний строк позовної давності, протягом якого Товариство могло отримати судовий захист свого порушеного права на поновлення Договору шляхом пред`явлення вимоги про визнання укладеною додаткової угоди, сплинув 22.12.2016.

27. Оскільки Товариство звернулось з цим позовом до суду 10.11.2021 з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявила Рада, та під час розгляду справи не стверджувало про наявність поважних причин, що перешкоджали йому звернутись із цим позовом у межах зазначеного строку, а суди таких обставин не встановлювали, Великій Палаті Верховного Суду належало погодитись з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову в цій справі у зв`язку зі спливом позовної давності.

28. На нашу думку, за наведених мотивів підстави для зміни чи скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції були відсутні, у зв`язку із чим касаційна скарга Товариства задоволенню не підлягала.

Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини рішення суду першої інстанції шляхом викладенні її у редакції своєї постанови (судді К. М. Пільков, Г. Р. Крет)

29. Із зміною мотивувальної частини рішення суду першої інстанції шляхом викладення її у редакції постанови Великої Палати не погоджуємось.Вважаємо, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми.

Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення?

30. Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 311 ГПК України)) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмета доказування у справі.

Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи)

31. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України).

Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції

32. Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 300 ГПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій.

Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються «висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів».

З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій.

Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції.

Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції.

Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом

a. Проблема визначеності у висновках

33. Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення.

b. Проблема преюдиції

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме в мотивувальній частині рішення. Із цього з необхідністю витікає проблема в застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд «замінив» своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію.

c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами

Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови?

34. Підсумовуючи, вважаємо, що тут доречно вкотре навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки («review judgments rather than opinions» [1]).

[1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting).

СуддіК. М. Пільков Г. Р. Крет Л. М. Лобойко