Постанова

від 11.08.2023 по справі 916/3749/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/3749/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Міжнародного гуманітарного університету

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 (у складі колегії суддів: Разюк Г.П. (головуючий), Колоколов С.І., Принцевська Н.М.)

та рішення Господарського суду Одеської області від 28.02.2023 (суддя Гут С.Ф.)

та касаційну скаргу Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 (у складі колегії суддів: Разюк Г.П. (головуючий), Колоколов С.І., Принцевська Н.М.)

у справі № 916/3749/22

за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради

до Міжнародного гуманітарного університету

про стягнення 272 654,64 грн,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2022 року Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради (далі - КУ «Одесреклама») звернулася до суду з позовом до Міжнародного гуманітарного університету (далі - Університет) про стягнення 272 654,64 грн заборгованості, що виникла у зв`язку із порушенням умов низки договорів та невнесенням плати за право користування місцями для розташування стаціонарної відеореклами за період з 01.09.2016 по 31.07.2021, у тому числі 5 378,86 грн заборгованості за договором від 01.06.2016 № 1428-о, 79 430,41 грн - за договором від 01.07.2016 № 776-од, 187 845,37 грн - за договором від 01.08.2016 № 824-од.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 28.02.2023 позов задоволено. Стягнуто з Університету на користь КУ «Одесреклама» заборгованість за договорами на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів у сумі 272 654,64 грн та витрати зі сплати судового збору в сумі 4 082,92 грн.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 рішення Господарського суду Одеської області від 28.02.2023 скасовано частково, викладено резолютивну частину рішення в редакції, відповідно до якої позов КУ «Одесреклама» задоволено частково. Стягнуто з Університету на користь КУ «Одесреклама» 109 335,91 грн заборгованості та 1 635,93 грн судового збору. У решті позову відмовлено. Стягнуто з КУ «Одесреклама» на користь Університету 3 680,83 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2023 року Університет подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також наявність випадку, передбаченого пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині вимог, що задоволено, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанцій, у травні 2023 року КУ «Одесреклама» подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023, а рішення Господарського суду Одеської області від 28.02.2023 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г., від 12.06.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 916/3749/22 за касаційними скаргами Університету та КУ «Одесреклама» з підстав, передбачених підпунктом «в» пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК, пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та постановлено здійснити перегляд зазначених судових рішень у справі № 916/3749/22 без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

КУ «Одесреклама» у відзиві на касаційну скаргу Університету зазначила про правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просила залишити рішення суду першої інстанції в силі, а касаційну скаргу Університету - без задоволення.

Також КУ «Одесреклама» подала додаткові пояснення.

Університет у відзиві на касаційну скаргу КУ «Одесреклама» зазначив про безпідставність і помилковість доводів позивача, тому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги КУ «Одесреклама», а касаційну скаргу Університету задовольнити.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2023 справу № 916/3749/22 передано на розгляд складу колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В.А., Міщенко І.С., у зв`язку з відставкою судді Сухового В.Г.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд виходить із такого.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що у 2016 році Управлінням реклами Одеської міської ради видано Університету ряд дозволів на розміщення стаціонарної відеореклами: 29.06.2016 № 4743-В1/П/С-К площею 2,96 м х 2,35 м х 1 ст. за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 2; строк дії дозволу з 29.06.2016 по 29.06.2021; 29.06.2016 № 4861-В1/П/С-К площею 4,028 м х 3,2 м х 2 ст. за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 33; строк дії дозволу з 28.07.2016 по 28.07.2021; 28.07.2016 № 4862-В2/М/С-Щ площею 3 м х 6 м х 1 ст. за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18; строк дії дозволу з 28.07.2016 по 28.07.2021.

01.06.2016 між Комунальним підприємством «Одесреклама» Одеської міської ради, правонаступником якого є КУ «Одесреклама», (Підприємство) та Університетом (Користувач) укладено договір на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів № 1428-О, за умовами якого Підприємство надає Користувачу право за плату тимчасово використовувати для розташування рекламних засобів місця на територіях, будівлях, спорудах, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, або інших об`єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організації Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам (пункт 2.1); місця для розташування рекламних засобів та розрахунок плати за їх використання визначаються у відповідних додатках до цього договору (пункт 2.2.).

Плата за цим договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього Договору (пункт 5.1).

Користувач вносить плату за цим договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цьому договорі (пункт 5.2).

За невиконання або неналежне виконання обов`язків за цим договором винна сторона відшкодовує іншій стороні завдані збитки відповідно до чинного законодавства. Відшкодування збитків не звільняє винну сторону від виконання умов договору (пункт 6.1).

У пункті 6.5 договору сторони визначили, що позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пунктами 5.1, 6.1 договору, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.

Договір набуває чинності з моменту його укладання; договір є укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками (пункти 8.1, 8.2).

За змістом пункту 8.3 договору його укладено з 01.06.2021 по 24.08.2016. Продовжено з 25.08.2016 по 24.11.2016.

У додатках №№ 1, 2, 3 до цього договору визначено адреси розташування рекламних засобів та розмір плати за розміщення відповідних рекламних засобів.

Цей договір і додатки до нього підписано повноважними представниками сторін та скріплено печатками контрагентів.

01.07.2016 та 01.08.2016 між КУ «Одесреклама» та Університетом укладено ще два договори на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів з аналогічними умовами, відповідно № 776-од зі строком дії по 28.06.2021 та № 824-од строк дії по 27.07.2021.

23.09.2021 КУ «Одесреклама» надіслано на адресу Університету вимогу № 01-27/885, в якій повідомлено, що станом на 07.09.2021 в останнього наявна заборгованість у розмірі 272 654,64 грн, у тому числі 5 378,86 грн заборгованості за договором від 01.06.2016 № 1428-о за період з 01.09.2016 по 24.11.2016, 79 430,41 грн - за договором від 01.07.2016 № 776-од за період з 01.09.2016 по 28.06.2021, 187 845,37 грн - за договором від 01.08.2016 № 824-од за період з 01.09.2016 по 27.07.2021, та запропоновано погасити існуючу заборгованість.

Невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань щодо внесення відповідної плати за цими договорами стало підставою для звернення 30.12.2022 КУ «Одесреклама» до суду з позовом про стягнення з Університету 272 654,64 грн заборгованості з оплати користування місцями для розташування стаціонарної відеореклами за період з 01.09.2016 по 31.07.2021, у тому числі 5 378,86 грн заборгованості за договором від 01.06.2016 № 1428-о, 79 430,41 грн - за договором від 01.07.2016 № 776-од, 187 845,37 грн - за договором від 01.08.2016 № 824-од.

Суд першої інстанції позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що між сторонами виникли господарські зобов`язання, підставою яких є письмові договори на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів від 01.06.2016 № 1428-о, від 01.07.2016 № 776-од та від 01.08.2016. № 824-од. Університетом як користувачем в порушення приписів статей 525, 526, 530, 610, 629, 901, 903 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК) та умов зазначених договорів своєчасно та остаточно не перераховано плату за розміщення рекламних засобів, з огляду на те, що відповідно до частини 1 статті 530 ЦК та умов пунктів 5.2 укладених договорів строк виконання щомісячних зобов`язань настав. Суд перевірив наданий позивачем розрахунок заборгованості та визнав його правильним. Суд першої інстанції розглянув справу за відсутності представника відповідача, оскільки вважав, що відповідача було належним чином повідомлено про призначенні в ході розгляду справи судові засідання, а оскільки письмового відзиву від Університету до Господарського суду Одеської області як і інших клопотань або заяв по суті справи не надходило місцевий суд відповідно до частини 9 статті 165 ГПК вирішив справу за наявними матеріалами.

Університет оскаржив рішення суду першої інстанції до суду апеляційної інстанції, між іншим, пославшись в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції розглянув справу та ухвалив оскаржуване рішення за відсутності відповідача, якого не було повідомлено належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Водночас відповідачем до суду апеляційної інстанції було подано заяву про застосування позовної давності

Суд апеляційної інстанції частково скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов частково. При цьому суд апеляційної інстанції за встановлених обставин погодився з твердженням скаржника про те, що справу було розглянуто судом першої інстанції за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання. З огляду на ці обставини апеляційний суд вважав, що відповідача було позбавлено можливості брати участь в призначеному судом першої інстанції судовому засіданні та своєчасно звернутися із заявою про застосування строків позовної давності, а також надати свої заперечення щодо суті спору, тому прийняв до розгляду заяву відповідача про застосування позовної давності. По суті спору апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем зобов`язання з оплати наданих для розташування рекламних засобів місць за укладеними між сторонами договорами у період з вересня 2016 року по 31.07.2021 в порядку та строки, встановлені цими договорами, внаслідок чого утворилася заборгованість; позивач був обізнаний про обставини порушення відповідачем грошового зобов`язання з 01.09.2016, проте з позовом до суду звернувся 30.12.2022, тому з огляду на встановлений умовами договорів 4-х річний строк позовної давності до відповідних вимог, не наведення позивачем поважних причин пропуску позовної давності, суд дійшов висновку про сплив позовної давності за заявленою позивачем до стягнення з відповідача заборгованістю: за договором від 01.06.2016 №1428-о за період з 01.09.2016 по 24.11.2016 на суму 5 378,86 грн; за договором від 01.07.2016 № 776-од за період з 01.09.2016 по 30.12.2018 на суму 48 230,00 грн; за договором від 01.08.2016 № 824-од за період з 01.09.2016 по 30.12.2018 на суму 70 574,00 грн, а відтак і для відмови в позові в цій частині. Водночас суд апеляційної інстанції установив наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором від 01.07.2016 № 776-од за період з 30.12.2018 по 31.07.2019 у сумі 12 057,50 грн та за період з 01.08.2019 по 28.06.2021 у сумі 19 142,91 грн.; за договором від 01.08.2016 № 824-од за період з 30.12.2018 по 31.07.2019 у сумі 17 643,50 грн.

Щодо заборгованості за договором від 01.08.2016 № 824-од за період з 01.08.2019 по 27.07.2021, заявленої позивачем до стягнення, то суд апеляційної інстанції встановив обставини безпідставного розрахунку сум заборгованості з урахуванням плати в розмірі 4 173,60 грн., оскільки за умовами відповідного договору, а саме додатку № 1 від 01.08.2016 до нього, сторони погодили таку плату в розмірі 2 520,5 грн, при цьому доказів внесення будь-яких змін до відповідних положень договору матеріали справи не містять.

Судом відхилено твердження позивача, що встановлені у подальшому міською радою відповідні тарифи мають застосовуватися автоматично. Оскільки це суперечить пункту 5.1 цих договорів, за яким плата за ними визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього договору.

Апеляційний суд, здійснивши власний розрахунок заборгованості відповідача за договором від 01.08.2016 № 824-од за вказаний період з урахуванням плати за користування місцями для користування рекламних засобів у розмірі 2 520,50 грн, передбаченому умовами відповідного договору, встановив, що стягненню з відповідача підлягає заборгованість у сумі не 99 627,87 грн, а 60 492.00 грн.

Також судом відхилено доводи відповідача про наявність підстав для не нарахування плати за користування місцями для розташування рекламних засобів відповідно до пункту 5.5 договорів у зв`язку з проведенням реконструкції на таких місцях, оскільки періоди, щодо яких надсилались відповідні повідомлення відповідача, знаходяться за межами строку позовної давності, який судом вже враховано.

У поданій касаційній скарзі Університет зазначив, зокрема, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права та безпідставно не досліджено доказів проведення реконструкції рекламних засобів як у період охоплений позовною давністю, так і в іншій спірний період, а також направлення відповідних повідомлень на адресу позивача протягом 2016 - 2019 років, що відповідно до Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затверджених рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434, (далі - Правила) та умов договорів (пункт 5.5) є підставою для не нарахування плати за цей період. Водночас скаржник послався на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права, визначених Правилами, в частині порядку повідомлення та перевірки здійснення реконструкції рекламних засобів, а також обов`язку доведення факту проведення реконструкції на рекламних засобах. Скаржник вважає, що ця норма права має застосовуватися таким чином, що у разі здійснення реконструкції рекламного засобу користувач зобов`язаний лише завчасно повідомити підприємство; обов`язку надавати будь-які документи на користувача не покладено. Скаржник також зазначає, що факту проведення відповідачем реконструкції на місці розташування рекламних засобів протягом строку дії договорів позивачем не заперечувалося та не вчинялося жодних дій щодо перевірки цих фактів. Отже, за таких обставин, в задоволенні позову має бути відмовлено.

У поданій касаційній скарзі КУ «Одесреклама» зазначила, зокрема, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору порушено положення статей 120, 242 ГПК, оскільки суд, помилково вважаючи, що справу в суді першої інстанції розглянуто без належного повідомлення відповідача, необґрунтовано прийняв до розгляду заяву Університету про застосування позовної давності та задовольнив її, тоді як ця заява не мала бути прийнята до розгляду, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції, застосувавши до вимог позивача позовну давність, про що було заявлено відповідачем в суді апеляційної інстанції, неправильно застосував частину 3 статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК); судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення частин 1, 5 статті 261 ЦК, оскільки умовами договорів передбачено окремі самостійні щомісячні зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача вносити плату за договором частинами, то право позивача вважається порушеним з моменту недотримання відповідачем строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Крім того, судом не було застосовано пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема статтями 257, 258 ЦК, продовжуються на строк дії такого карантину, та не враховано висновків Верховного Суду з відповідного питання, викладених у постановах від 07.09.2022 у справі № 679/1136/21, від 19.04.2023 у справі № 199/782/21. Судом апеляційної інстанції порушено принцип змагальності сторін, закріплений у статті 13 ГПК, оскільки суд не прийняв до розгляду докази, подані позивачем з урахуванням доводів апеляційної скарги відповідача, які не розглядалися в суді першої інстанції, чим позбавив позивача за допомогою своїх доказів спростувати доводи апеляційної скарги. Судом апеляційної інстанції при частковому задоволенні позову надано перевагу розрахунку сум заборгованості, поданому відповідачем, проте не було перевірено правильності цього розрахунку. Також в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, позивач зазначив, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи не було враховано висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 17.01.2021 у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17, від 07.09.2022 у справі № 910/10569/21, від 01.03.2023 у справі № 910/18543/21, від 22.03.2023 у справі № 361/8259/18, від 30.03.2023 у справі № 910/2654/22.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 11 ЦК визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина 1). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2).

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За загальними умовами виконання зобов`язання, що містяться у статті 526 ЦК, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1).

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості з внесення плати за договорами на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів.

Відповідно до статті 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина 1). Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання (частина 2).

Згідно з частиною 1 статті 903 ЦК якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). При цьому положення статті 525 ЦК встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами статті 629 ЦК щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК).

Як установлено судами попередніх інстанцій, за умовами договорів від 01.06.2016 № 1428-о, від 01.07.2016 № 776-од, від 01.08.2016 № 824-од, відповідач як користувач зобов`язався своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за цими договорами (пункт 4.2.4); плата за цими договорами визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цих договорів (пункт 5.1); користувач вносить плату за цими договорами щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цьому договорі (пункт 5.2).

Суди попередніх інстанцій, установивши обставини неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань щодо своєчасної та в повному обсязі оплати за договорами, дійшли висновку: суд першої інстанції - про задоволення позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції - про часткове задоволення позову.

Водночас, заперечуючи проти позову, Університет у суді апеляційної інстанції послався на наявність обставин, передбачених умовами договору та Правилами, за якими плата за користування місцями розташування реклами не нараховується, зокрема відповідач послався на проведення реконструкції місць розташування реклами, які визначено в додатках до договорів, про що позивача було повідомлено листами від 12.09.2016 №19/5, від 17.02.2017 вих. № 49, від 10.05.2017 вих. № 169, від 20.11.2017 № 507, від 25.10.2019 вих. № 639, копії яких наявні в матеріалах справи.

Так, відповідно до пункту 5.5 договорів у разі нерозміщення рекламного засобу через зміну містобудівної ситуації, здійснення реконструкції, ремонту, будівництва на місці розташування конструкції, плата не нараховується, про що користувач завчасно повідомляє підприємство.

Аналогічні за змістом положення наведено у пункті 14 Правил.

У свою чергу позивач, заперечуючи такі обставини, послався на відсутність будь-яких доказів, які б свідчили про наявність обставин, що є підставою для не нарахування плати, натомість надав суду апеляційної інстанції докази, наявні в матеріалах справи, щодо розміщення відповідачем рекламних засобів за адресами, наведеними у додатку 1 до договорів.

Такі ж обставини наведено і у листуванні між сторонами протягом 2016-2019 років, копії таких листів було надано сторонами до суду апеляційної інстанції.

Проте суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на те, що такі обставини не приймає до уваги, оскільки періоди, щодо яких надсилались відповідні повідомлення відповідача, знаходяться за межами строку позовної давності, не надав оцінки тому, що про такі обставини відповідачем зазначалося щодо всього періоду дії договорів, про що останній неодноразово наголошував під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а відповідні заперечення та докази позивача взагалі не прийняв до розгляду, пославшись на їх неподання до суду першої інстанції, при цьому безпідставно не врахувавши, що відповідач не приймав участі при розгляді справи в суді першої інстанції, про такі обставини було заявлено відповідачем лише в суді апеляційної інстанції і такі обставини не були предметом ані розгляду, ані дослідження та оцінки суду першої інстанції.

Разом із тим необхідно зауважити, що зміст наданих сторонами копій листів на підтвердження узгодження певних обставин, свідчить про наявність між сторонами суперечок як щодо внесення плати на підставі укладених між ними договорів, так і щодо розміру цієї плати у певний період і необхідності внесення змін до договору.

Проте таким обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції також правової оцінки не надано та не з`ясовано обставин щодо порядку внесення змін до договорів у разі нормативної зміни плати за тимчасове користування місцями розташування для розміщення зовнішньої реклами, у тому числі з огляду на відповідне право позивача, визначене у пункті 3.1.5 договорів.

Отже, суд належним чином не мотивував висновки, за якими зазначені заперечення позивача та відповідача, а також подані на їх підтвердження докази не прийняв до уваги.

Крім того, Університетом у порядку статті 267 ЦК було заявлено про застосування позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32; далі - Конвенція), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007).

ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.

Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.

Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина 1 статті 259 ЦК).

У пункті 6.5 розділу 6 договорів, укладених між сторонами у справі, що розглядається, передбачено, що позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пунктами 5.1, 6.1 договору, встановлюється строком 4 роки.

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).

Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (стаття 267 ЦК) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини стосовно того, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу за відсутності поважних причин щодо пропущення. При цьому суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності за певний період, дійшов висновку, що стягненню підлягає заборгованість за договорами, починаючи з 30.12.2018.

Проте судом апеляційної інстанції не надано будь-якої оцінки умовам договорів, якими визначено порядок оплати (пункт 5.2), та не враховано, що їхніми умовами визначено окремі самостійні щомісячні зобов`язання, а відтак не встановлено, з якого саме часу є порушеним право позивача на отримання відповідної плати, та з якого моменту починається перебіг позовної давності за кожний черговий платіж. Також, частково задовольнивши позов, суд не навів розрахунку та його правового обґрунтування, за якими дійшов до таких висновків.

Водночас суд відхиляє посилання позивача в касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, що полягає у незастосуванні до спірних правовідносин положень пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, оскільки такими обставинами позивач свої вимоги та заперечення ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції взагалі не обґрунтовував, а, відтак, такі обставини не були предметом розгляду судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 ГПК у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Проте судом апеляційної інстанції такі вимоги процесуального закону належним чином не виконані.

Разом із тим судом першої інстанції з огляду на вирішення спору за відсутності представника відповідача, такі обставини, що мають значення для вирішення справи, взагалі не досліджувалися, правова оцінка їм не надавалася та не враховувалося при задоволенні позову в повному обсязі.

Суд касаційної інстанції в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК) позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини виконання сторонами умов договорів з огляду на викладене, а також встановлення обставин наявності/відсутності підстав для застосування правових наслідків спливу позовної давності.

Разом із тим, не встановивши належним чином зазначені обставини, а також обставини, які стали підставою для задоволення/часткового задоволення позову, наведені висновки судів попередніх інстанцій є передчасними та такими, що не ґрунтуються на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що встановлення саме цих обставин в контексті спірних правовідносин має значення для надання об`єктивної оцінки наявності/відсутності порушеного права чи інтересу позивача на момент звернення до суду з відповідним позовом.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послалися сторони у касаційних скаргах, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міжнародного гуманітарного університету задовольнити частково.

2. Касаційну скаргу Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради задовольнити частково.

3. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 та рішення Господарського суду Одеської області від 28.02.2023 у справі № 916/3749/22 скасувати.

4. Справу № 916/3749/22 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко