Постанова

від 08.08.2023 по справі 593/1157/21

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 593/1157/21Головуючий у 1-й інстанції Німко Н.П. Провадження № 22-ц/817/595/23 Доповідач - Костів О.З.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 серпня 2023 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Бершадська Г. В., Храпак Н. М.,

з участю секретаря - Панькевич Т.І.

представника апелянта - ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засідання цивільну справу № 593/1157/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2023 року (ухвалене суддею Німко Н.П, повний текст якого складено 30 березня 2023 року) в справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради про визнання незаконним наказу про звільнення позивачки та його скасування, поновлення позивачки на роботі та стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради (далі - КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР) про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка покликалася на те, що з 18.11.2008 року вона працювала на посаді «молодша медсестра - буфетниця» в Бережанському обласному дитячому гастроентерологічному санаторії. Назва закладу та назва її посад неодноразово змінювались. Наказом Генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР ОСОБА_3 № 86-к від 19.12.2019 року працівників, в тому числі і позивачку, звільнено з 28.12.2019 року у зв`язку з ліквідацією підприємства.

Із вищезазначеним наказом в частині свого звільнення позивачка не згідна, вважає його незаконним та таким, що порушує її трудові права, оскільки підставою звільнення працівників слугувало рішення Тернопільської обласної ради «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров`я - об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю» №1430 від 17.09.2019 року, яке скасовано постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021 року у справі №500/320/20.

З моменту набрання постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021 у справі №500/320/20 законної сили відповідач не вчинив жодних заходів для поновлення позивачки на роботі.

Крім цього, відповідач не взаємодіяв із громадськістю і трудовим колективом закладу при вирішенні питання про ліквідацію медичного закладу. Працівники закладу, в тому числі і позивачка, не були персонально повідомлені про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до звільнення. Відповідачем не було проведено консультацій з первинною профспілковою організацією КНП «Бережанського обласного дитячого гастроентерологічного санаторію» ТОР щодо запобігань звільненню працівників, в тому числі позивачки.

У зв`язку з наведеним позивачка просила суд:

- визнати незаконним наказ генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР ОСОБА_3 «Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією підприємства» № 86-к від 19.12.2019 року в частині звільнення з роботи ОСОБА_1 з 28.12.2019 року, у зв`язку з ліквідацією підприємства, п.1 ст.40 КЗпП України і скасувати вказаний наказ у цій частині;

- поновити позивачку на роботі на посаді «молодша медсестра - буфетниця» КПН «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР;

- стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 48717.35 грн;

- вирішити питання про стягнення судових витрат.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 21.03.2023 року у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.

Апеляційна скарга мотивована тим, що керівник санаторію ОСОБА_3 після прийняття Тернопільською обласною радою рішення №1430 від 17.09.2019 року спочатку переконувала працівників санаторію, що це не ліквідація, а реорганізація, що не відповідало дійсності. При цьому ОСОБА_3 , як керівник санаторію, запевняла, що всі звільнені працівники будуть прийняті у новостворений заклад і забезпечені у ньому роботою. Про таке прийняття звільнених працівників у новостворений структурний підрозділ ОСОБА_3 повідомила й під час інтерв`ю 05.11.2019 року журналісту Інтернет-видання «Терміново».

На думку апелянтки, такими діями ОСОБА_3 працівників було введено в оману щодо фактичних наслідків звільнення, - відсутності підстав обов`язкового працевлаштування у заклад, який мав бути створений замість ліквідованого санаторію, а тому вона не вбачала підстав звернення до суду для поновлення на роботі.

Вважає, що у даному випадку керівник санаторію ОСОБА_3 діяла недобросовісно, оскільки її теперішні дії у виді подання до суду заяви про застосування строків позовної давності суперечать її попередній поведінці.

Крім того, остаточно переконавшись у тому, що санаторій ліквідовано і запевнення ОСОБА_3 про обов`язковість працевлаштування позивачки й інших звільнених працівників санаторію не відповідають дійсності, окремими звільненими працівниками санаторію, а саме: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 27.01.2020 року подано позов до Тернопільського окружного адміністративного суду про визнання незаконним і скасування вказаного рішення Тернопільської обласної ради, на підставі і на виконання якого й було прийнято оскаржуваний наказ відповідача. 11.03.2021 року судом апеляційної інстанції такий позов було задоволено й вказане рішення скасоване, як незаконне.

Відповідно позивачці залишалось лише чекати на набрання законної сили постанови в цій адміністративній справі.

З огляду на такі обставини, у визначений законом місячний строк з дня вручення ОСОБА_1 наказу про звільнення, до 28.01.2020 року, остання не мала можливості звернутися до суду із вказаними позовними вимогами, оскільки на той час такий позов був би завідомо безпідставним, так як рішення обласної ради, на виконання якого цей наказ був прийнятим, на той час було чинним і законним. Вважає, що такі обставини є поважними, які фактично перешкодили подати до суду даний позов у визначений законом строк.

Також, судом першої інстанції не враховано, що заяви, подані до суду ОСОБА_3 від імені КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР, підписані не належним представником, який не має відповідних повноважень на представлення інтересів цього закладу. А тому, на думку позивачки, оскільки у цій справі відповідачем - КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР не подано заяви про застосування позовної давності, суд першої інстанції безпідставно застосував наслідки пропуску строку позовної давності без відповідної заяви відповідача.

У зв`язку з викладеним просить рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 21.03.2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити.

Відзив на апеляційну скаргу від учасників по справі до суду не надходив.

В судовому засіданні представник апелянтки - ОСОБА_6 апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені у ній.

Інші учасники в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, місце та час розгляду справи.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено наступні обставини.

Позивачка ОСОБА_1 з 18.11.2008 року працювала в Бережанському дитячому пульмонологічному санаторії.

В березні 2013 року Бережанський дитячий пульмонологічний санаторій було перейменовано на КУТОР «Бережанський обласний комунальний дитячий гастроентерологічний санаторій», а в червні 2017 року - на Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій.

Наказом генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії відповідача ОСОБА_3 «Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією підприємства» №86-к від 19.12.2019 року позивачку звільнено з роботи на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з ліквідацією підприємства (відповідача), з посади молодшої медичної сестри (санітарки буфетниці) (а.с.5).

Як вбачається із додатку до цього наказу у виді Списку працівників КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР, що підлягають звільненню у зв`язку з ліквідацією підприємства, у ньому під порядковим номером 24 зазначено «молодша медична сестра (санітарка буфетниця) ОСОБА_1 » й проставлено рукописний текст в графі « дата та підпис працівника про ознайомлення з наказом та отримання його копії» - 28.12.2019 року та особистий підпис (а.с.6-7).

Підставою для прийняття вказаного наказу про звільнення позивачки було рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради №1430 від 17.09.2019 року «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров`я - об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю» з якого слідує, що юридичну особу - КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР (код ЄДРПОУ 02000406) припинено шляхом ліквідації.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021 року у справі № 500/320/20 скасовано рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 року у справі №500/320/20 та ухвалено нове рішення. Визнано протиправним та скасовано рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров`я об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю» №1430 від 17.09.2019 року. Це рішення суду набрало законної сили і є чинним, відомостей про зупинення його дії чи виконання суду не надано.

Із повідомлення відповідача Бережанського санаторію від 26.09.2019 року за №-18 вбачається, що ОСОБА_1 письмово попереджена генеральним директором (головним лікарем) головою ліквідаційної комісії відповідача ОСОБА_3 про те, що у зв`язку із припиненням юридичної особи комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради шляхом ліквідації відповідно до рішення Тернопільської обласної ради від 17.09.2019 року №-1430, вона (позивачка) підлягає звільненню з займаної посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України 24.12.2019 року (а.с.53).

Вказане повідомлення позивачка отримала 27.09.2019 року, про що підтвердила своїм підписом.

Із особової картки ОСОБА_1 вбачається, що вона звільнена із вищевказаного місця роботи 28.12.2019 року на підставі ч.1 ст.40 КЗпПУ, наказ №86-к від 19.12.2019 року. Трудову книжку позивачка отримала, про що свідчить її підпис.

Згідно повідомлення, надісланого голові профспілки ОСОБА_7 КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР №-164 від 23.09.2018 року, адміністрація відповідача повідомила, що відповідно до рішення одинадцятої сесії Тернопільської обласної ради шостого скликання №-1430 від 17.09.2019 року « Про ліквідацію …» , вирішено припинити юридичну особу - КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОВ й планується вивільнення працівників відповідача 24.12.2019 року у зв`язку з ліквідацією Бережанського санаторію.

Вказані факти й обставини не заперечені учасниками справи.

Підстави незаконності звільнення позивачки стороною відповідача фактично не заперечені, подано заяву про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду із заявленими вимогами (а.с.41-45).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.

В силу статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно із статті 51 КЗпП України однією з гарантій забезпечення права громадян на працю, серед інших є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору, серед інших, є його розірвання з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно із частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

В силу вимог статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Згідно пункту 19 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Аналогічний висновок викладений у постанові КЦС в складі Верховного Суду від 23.01.2018 року у справі №273/212/16-ц.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для прийняття оспорюваного наказу про звільнення позивача було рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради №1430 від 17.09.2019 року, яке скасовано постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021 року у справі №500/320/20.

Апеляційний суд зазначає, що підстави незаконності звільнення позивачки стороною відповідача фактично не заперечені, лише подано заяву про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду із заявленими вимогами.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки позивачка звільнена з роботи саме у зв`язку з ліквідацією Бережанського санаторію, після визнання судовим рішенням такої ліквідації незаконною і відновлення роботи організації, вона мала право бути поновленою на раніше займаній посаді у цьому підприємстві, тобто вимоги позивача є обґрунтованими.

Разом з тим, вирішуючи заявлені позивачкою позовні вимоги, місцевий суд враховував норми, передбачені статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення за вирішенням трудових спорів до суду, згідно якої у справах про звільнення працівник може звернутися до суду у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Порушення вказаного строку звернення до суду без поважних причин є підставою для відмови у позові.

Апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції правильно вирішено питання застосування строків позовної давності, про що просила сторона відповідача, виходячи з наступного.

Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду застосовується судом незалежно від заяви сторін і пропущення такого строку є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. У разі пропуску передбачених строків звернення до суду за вирішенням трудового спору суд з`ясовує не лише причини пропуску зазначеного строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін. При пропуску строку без поважних причин суд наводить у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим його поновити, та зазначає, що відмовляє в позові саме з цих підстав.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є ЦК України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Згідно зі статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У свою чергу, відповідно до статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Стаття 257 ЦК України встановлює загальний строк позовної давності - три роки. Проте Кодекс законів про працю України встановлює спеціальну позовну давність для спорів в межах трудових відносин.

Передбачений статті 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору і такий строк, у разі його пропуску з поважних причин, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Поряд з цим, вказаною нормою трудового законодавства не визначено переліку причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору та їх поважності, оскільки така обставина визначається в кожному випадку окремо, залежно від конкретних обставин.

Безумовним є те, що поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, слід визнавати ті причини, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення особи до суду та які підтверджені належними й допустимими доказами.

Отже, підстави пропуску строку, визначеного статті 233 КЗпП України, можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність таких об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Колегія суддів вважає необґрунтованими твердження апелянтки про те, що ОСОБА_3 з 28.12.2019 року звільнена з посади головного лікаря санаторію, а з 11.03.2021 року втратила свої повноваження як голова ліквідаційної комісії санаторію, в зв`язку із чим не мала права представництва у суді інтересів відповідача, оскільки у матеріалах справи відсутні достатні та належні докази на підтвердження вказаного. Також апеляційний суд звертає увагу на те, що встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду застосовується судом незалежно від заяви сторін і пропущення такого строку є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Також колегія суддів враховує, що позивачка, заявивши клопотання про визнання поважними причини пропуску строку для звернення до суду з позовом та його поновлення, посилається на те, що у визначений законом місячний строк з дня вручення наказу про звільнення, тобто в термін до 28.01.2020 року, вона не мала можливості звернутися до суду із вказаними позовними вимогами, оскільки на той час такий позов був би завідомо безпідставним, так як рішення обласної ради, на виконання якого цей наказ був прийнятим, на той час було чинним і законним. Крім того, позивачка не поспішала оскаржувати наказ про своє звільнення, оскільки була переконана, що надалі працюватиме у реформованому закладі.

Просила суд врахувати такі обставини й визнати поважними вищевказані причини, які фактично перешкодили подати до суду цей позов у визначений законом строк (а.с.71-74).

Апеляційний суд з такими посиланнями позивачки не погоджується, оскільки вони не свідчать про наявність обставин, які б об`єктивно перешкоджали позивачці, як звільненому працівнику, в реалізації її права на оскарження рішення роботодавця щодо її звільнення в місячний строк.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачкою без поважних на те причин пропущено встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, підстав для визнання строку пропущеним з поважних причин судом не встановлено.

З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наказу про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з пропуском нею строку, визначеного законодавцем на звернення до суду.

Безпідставними є доводи апелянтки про те, що 27.01.2020 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , представляючи інтереси звільнених працівників, в тому числі і ОСОБА_1 , за усним дорученням, звернулись в Тернопільський окружний адміністративний суд з позовом та просили визнати протиправним та скасувати рішення ТОР №1430 від 17.09.2019 року, оскільки вказана обставина судом не встановлена та матеріалами справи не підтверджена. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними викладеним у позовній заяві, які не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.

У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи у задоволенні, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.

Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.

Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Дата складення повного тексту постанови - 18 серпня 2023 року.

Головуючий

Судді