Постанова

від 18.08.2023 по справі 200/15210/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 серпня 2023 року

місто Київ

справа № 200/15210/18

провадження № 61-12142св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Борисова Тетяна Валеріївна, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року у складі колегії суддів Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору та визнання права власності на об`єкт інвестування.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником земельних ділянок, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

30 березня 2018 року між ним та ОСОБА_2 укладено інвестиційний договір будівництва об`єктів нерухомості, предметом якого було спільне будівництво нерухомого майна з отриманням у загальну пайову власність сторін відповідних часток у будинках на умовах і в порядку, передбачених договором.

ОСОБА_1 , як замовник будівництва, зобов`язався інвестувати та організувати будівництво житлових будинків та гаражів (паркувальних місць), а ОСОБА_2 як інвестор - здійснити його фінансове інвестування.

Посилаючись на те, що відповідач умов укладеного між сторонами інвестиційного договору будівництва об`єктів нерухомості від 30 березня 2018року не виконав, грошові кошти не вніс, а тому він за власні кошти здійснив відповідні будівельні роботи, позивач просив: розірвати інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості від 30 березня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати за ним право власності на:

житловий будинок, загальною площею - 987,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

житловий будинок, загальною площею - 1 232,5 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;

паркувальне місце № 1 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 2 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 3 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 4 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 5 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 6 загальною площею 16,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ;

паркувальне місце № 1 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 2 загальною площею - 17,1 кв. м, паркувальне місце № 3, загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 4 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 5 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 6 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 7 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 8 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 9 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 10 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 11 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 12 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 13 загальною площею - 16,4 кв. м, паркувальне місце № 14, загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 15 загальною площею 16,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано інвестиційний договір будівництва об`єктів нерухомості від 30 березня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на:

житловий будинок загальною площею 987,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

житловий будинок загальною площею 1 232,5 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;

паркувальне місце № 1 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 2 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 3 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 4 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 5 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 6 загальною площею 16,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ;

паркувальне місце № 1 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 2 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 3 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 4 загальною площею 17,1 кв. м, паркувальне місце № 5,загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 6 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 7 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 8 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 9 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 10 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 11 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 12 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 13 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 14 загальною площею 16,4 кв. м, паркувальне місце № 15 загальною площею 16,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав умов інвестиційного договору будівництва об`єктів нерухомості належним чином, а саме, не здійснив інвестування, не може компенсувати понесених позивачем витрат, а тому є підстави для задоволення вимог щодо розірвання вказаного договору.

Оскільки відповідач не виконав свої обов`язки за інвестиційним договором та не здійснив фінансування будівництва, а позивач провів будівельні роботи за власні кошти, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 втратив право на частку у збудованих позивачем житлових будинках та паркувальних місцях.

Установивши, що будівництво нерухомого майна здійснено на земельній ділянці, яка належить позивачу на праві приватної власності, без порушення цільового призначення земельної ділянки та за власні кошти, готовність житлових будинків та паркувальних місць до експлуатації у всіх аспектах визначена будівельно-технічним висновком, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкрито апеляційне провадження у справі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради задоволено.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 182, 319, 328, 331 375, 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини першої, другої, п`ятої, восьмої статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Крім того, суд першої інстанції розглянув справу з порушенням норм процесуального права щодо територіальної юрисдикції, оскільки позовні вимоги стосуються визнання права власності на нерухоме майно, що розташоване за адресами: АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 , а отже, не належить до юрисдикції Бабушкінського районного суду м. Дніпра.

Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасовано, а справу № 200/15210/18 передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не навів мотивів, за яких уважав причини пропуску вказаного строку поважними. Сама по собі вказівка про наявність поважних причин для поновлення строку не є належним мотивуванням для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. За таких обставин, апеляційний суд передчасно та безпідставно відкрив апеляційне провадження.

Крім того, перший заступник прокурора Дніпропетровської області звертався з апеляційною скаргою на заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради та Дніпровської міської ради.

Водночас апеляційний суд відкрив апеляційне провадження та вирішив справу за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради. Водночас суд, всупереч нормам статей 356, 357, 358 ЦПК України, не дослідив та не вирішив питання щодо відкриття чи відмови у відкритті апеляційного провадження щодо розгляду апеляційної скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради та Дніпровської міської ради задоволено частково.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В іншій частині заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що обов`язковими ознаками права власності на землю є володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою відповідно до закону і використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Право власника на забудову на своїй земельній ділянці здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції: не звернув уваги на те, що позивач здійснив будівництво багатоквартирних житлових будинків на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети; не врахував вимоги статті 376 ЦК України, згідно з якою житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, а особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває право власності на нього. Відповідно суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання права власності на спірні багатоквартирні житлові будинки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Борисова Т. В., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на об`єкт інвестування скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи клопотання першого заступника прокурора Дніпропетровської області про поновлення строку на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що матеріали справи містять відомості, які підтверджують, що прокуратурі Дніпропетровської області було відомо про розгляд справи судом 12 лютого 2019 року та відповідно про обставини справи встановлені судом першої інстанції, однак з апеляційною скаргою на заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся лише 27 листопада 2019 року, тобто з пропуском строку на апеляційне оскарження.

Перший заступник прокурора Дніпропетровської області не зазначив поважних причин, які ускладнили звернення до Управління державного архітектурного контролю Дніпровської міської ради ще у лютому 2019 року, а отже, не довів, що строк на апеляційне оскарження пропущено з поважних причин.

Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому факту, що суб`єкти владних повноважень, знаючи про наявність справи, не здійснювали жодних заходів реагування.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і змінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

У цій справі відсутні виключні випадки, які дають можливість прокуратурі представляти інтереси держави. Зокрема, Дніпровська міська рада та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської ради мають можливість самостійно звертатися до суду з позовом за захистом порушених прав, а також передбачені законом механізми реагування на порушення у сфері містобудування.

Дніпровська міська рада не ставила питання щодо незаконності будівництва спірних об`єктів нерухомого майна, а по суті визнала їх придатними для подальшої експлуатації, уклавши з ОСОБА_1 відповідні договори про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра, на виконання яких він перерахував до місцевого бюджету 521 446,28 грн.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на час розгляду справи ОСОБА_1 не є власником земельних ділянок та розташованих на них багатоквартирних будинків. Власником вказаного нерухомого майна є Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ліон» (далі - ОСББ «Ліон»), а отже, оскаржуване судове рішення також порушує права та інтереси власників квартир, розташованих у спірних багатоквартирних будинках за адресою: АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 9901/462/21, від 12 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 25 березня 2020 року у справі № 219/10482/16-ц, від 19 червня 2020 року у справі № 926/1037-б/15, від 14 червня 2022 року у справі № 904/3541/15.

У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Дніпровської міської ради, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, належні ОСОБА_1 земельні ділянки розташовані в зоні садибної житлової забудови за адресою: АДРЕСА_5 . Водночас він здійснив будівництво багатоквартирних житлових будинків.

Указані житлові будинки не відповідають параметрам наданих позивачем будівельних паспортів, а отже, є самочинним будівництвом. Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції не звернув увагу на те, що особа, які здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває право власності на нього.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Дніпропетровської обласної прокуратури, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Посилається на те, що копію ухвали Верховного Суду від 12 грудня 2022 року про відкриття касаційного провадження Дніпропетровська обласна прокуратура не отримувала, а ознайомилася з нею у системі «Електронний суд» лише після отримання відзиву Дніпровської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якій неправильно зазначена електронна адреса Дніпропетровської обласної прокуратури, просить поновити строк для подання відзиву.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання Дніпропетровської обласної прокуратури та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

На обґрунтування відзиву заявник посилався на таке.

Звернення ОСОБА_1 до суду з позовом було спрямоване виключно на визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції не врахував положення статті 376 ЦК України та помилково задовольнив його позовні вимоги, пред`явлені до неналежного відповідача з метою легалізації нерухомого майна, збудованого з порушенням норм чинного законодавства та не введеного в експлуатацію.

В апеляційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області зазначив орган, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, належно обґрунтував у чому полягає порушення інтересів держави та відповідно наявність у нього правових підстав для звернення до суду з апеляційною скаргою.

Перший заступник прокурора Дніпропетровської області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради та Дніпровська міська рада не брали участь у розгляді справи у суді першої інстанції. Прокурор ознайомився з матеріалами справи та отримав повний текст рішення суду першої інстанції 11 листопада 2019 року, після чого в межах тридцятиденного строку звернувся до суду з апеляційною скаргою. Зазначене спростовує твердження ОСОБА_1 про безпідставне поновлення судом апеляційної інстанції строку на апеляційне оскарження.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги посилання позивача на укладення договорів про пайову участь та відчуження спірних багатоквартирних житлових будинків, оскільки зазначені дії були вчинені ОСОБА_1 після ухвалення рішення судом першої інстанції. Водночас у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційнепровадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Борисова Т. В., на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок: кадастровий номер: 1210100000:02:291:0008, площею 0,1 га; кадастровий номер: 1210100000:02:291:0013, площею 0,05 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_5 . Цільове призначення зазначених земельних ділянок - будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

30 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений інвестиційний договір будівництва об`єктів нерухомості.

Cторони погодили такий розподіл частки кожного у збудованому майні: інвестор - частка у розмірі 50 % у загальній пайовій власності на житлові будинки та паркувальні місця; забудовник - частка у розмірі 50 % у загальній пайовій власності на житлові будинки та паркувальні місця (пункт 2.3.1 інвестиційного договору будівництва об`єктів нерухомості від 30 березня 2018 року).

Згідно з пунктом 2.10 інвестиційного договору будівництва об`єктів нерухомості від 30 березня 2018 року, якщо зобов`язання з внесення інвестиції виконуються інвестором в обсязі, що не відповідає передбаченому цим договором, розмір об`єкта інвестування, що передається інвесторові, визначається згідно з обсягом фактично здійсненого фінансування з вирахуванням визначеної згідно з цим договором суми відповідальності інвестора за невиконанням договору.

ОСОБА_2 зобов`язання за інвестиційним договором будівництва об`єктів нерухомості від 30 березня 2018 року не виконав, зокрема не здійснив фінансування будівництва. Позивач самостійно виконав будівельні роботи.

Згідно з відомостями Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 01 липня 2019 року № 10/1-452, від 07 листопада 2019 року № 10/1-701 Реєстр дозвільних документів не містить інформації про реєстрацію документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених об`єктів за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Згідно з інформаційним листом Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 12 серпня 2019 року за № 12/19-184, за матеріалами генерального плану розвитку міста та плану зонування території, земельні ділянки, кадастрові номери: 1210100000-02-291:0013, 1210100000:02:291:0008, знаходяться в зоні садибної житлової забудови.

Позивач здійснив будівництво не індивідуальних, а багатоквартирних житлових будинків, тобто будівництво здійснено на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети.

За даними інформаційної бази містобудівного кадастру замовнику позивачу надано будівельні паспорти на будівництво індивідуальних житлових будинків за адресою:

АДРЕСА_6 ) від 05 квітня 2018 року № 16/28-74 (земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:02:291:0013), яким передбачено будівництво одноповерхового житлового будинку з мансардою, загальною площею 161,70 кв. м;

2) від 14 червня 2018 року № 16/28-157 (земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:02:291:0008), яким передбачено будівництво двоповерхового житлового будинку з мансардою, загальною площею 275,30 кв. м.

Згідно з відомостями містобудівного кадастру та адресного плану міста офіційно адреси: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавались, інформація про відповідні документи, на підставі яких були присвоєні або змінені ці адреси, відсутня. (т. 2 а. с 33).

Згідно з листом Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради від 12 листопада 2019 року

№ 10/1-705, 16 квітня 2018 року за № ДП061181060809 було зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта за об`єктом «Будівництво індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_5 », замовник ОСОБА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:02:291:0013.

Посадовими особами Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради 20 червня 2019 року здійснено виїзд для проведення позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил за адресою: АДРЕСА_5 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000-02-291:0013. За результатами виїзду встановлено, що збудована будівля не відповідає зазначеним параметрам будівельного паспорта, а саме: за будівельним паспортом - одноповерховий з мансардним поверхом, фактично - чотири поверхи та мансардний.

Наказом Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 12 серпня 2019 року № 45/СК повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта по вищезазначеному об`єкту, скасовано на підставі частини другої статті 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у зв`язку із зазначенням замовником будівництва ( ОСОБА_1 ). у повідомленні недостовірних даних).

Повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта за об`єктом «Будівництво індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_5 » зареєстровано 18 червня 2018 року за № ДП061181690315, замовник - ОСОБА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:02:291:0008.

Посадовими особами Управлінням державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради 24 жовтня 2018 року здійснено виїзд для проведення позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил за адресою: АДРЕСА_5 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:02:291:0008.

За результатами виїзду встановлено, що збудована будівля не відповідає зазначеним параметрам будівельного паспорта, а саме: за будівельним паспортом поверховість - перший, другий та мансардний поверхи, а фактично - три поверхи та мансардний; геометричні розміри в плані - за будівельним паспортом 14*7 м, а фактично 12*24 м.

Наказом Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 26 листопада 2018 року № 172/СК повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорту за вищезазначеним об`єктом скасовано на підставі частини другої статті 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у зв`язку із зазначенням замовником будівництва ( ОСОБА_1 ). в повідомленні недостовірних даних).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження

Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (пункт 1 частини другої статті 354 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження перший заступник прокурора Дніпропетровської області обґрунтовував тим, що прокуратура Дніпропетровської області не приймала участі у розгляді справи, про існування оскаржуваного рішення прокурору стало відомо з Єдиного державного реєстру судових рішень, а наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень встановлена 11 листопада 2019 року після ознайомлення з матеріалами справи в суді першої інстанції, про що в матеріалах справи міститься відповідна відмітка.

Під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 04 серпня 2021 року, перевірив наявність підстав для поновлення першому заступнику прокурора Дніпропетровської області строку на апеляційне оскарження та дійшов висновку про його поновлення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що: «апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарженні не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження».

У постановах Верхового Суду від 19 червня 2020 року у справі

№ 926/1037-б/15 та від 14 червня 2022 року у справі № 904/3541/15 зазначено, що виходячи зі змісту статті 354 ЦПК України, клопотання про поновлення строку подання апеляційної скарги повинно містити обґрунтування поважності пропуску цього строку. При цьому, поважними визнаються такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальних дій. ЦПК України не пов`язує право суду відносити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. У кожному випадку суд, з урахуванням конкретних обставин пропуску строку, оцінює доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції урахував указані висновки Верховного Суду, реалізував надані йому законом дискреційні повноваження, належно мотивував необхідність поновлення строку на апеляційне оскарження, визнавши причини пропуску заявником строку на апеляційне оскарження поважними.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 219/10482/16 зазначено, що «посилання прокурора на те, що про ухвалення оскаржуваного рішення суду йому стало відомо лише 06 лютого 2019 року, не можуть вважатись поважними причинами пропуску строку на апеляційне оскарження, оскільки прокурор звернувся з апеляційною скаргою в інтересах Новолуганської сільської ради Бахмутського району Донецької області (відповідача у справі), яка отримала оскаржуване рішення 03 квітня 2019 року (а. с. 87 т. 1), а тому для прокурора, як представника зазначеного органу місцевого самоврядування, перебіг строку на апеляційне оскарження рішення суду розпочався з цієї дати, а не з часу виявлення ним оскарженого рішення суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень».

Натомість у справі, що переглядається, перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради та Дніпровської міської ради, які не брали участь у розгляді справи у суді першої інстанції.

Прокурор ознайомився з матеріалами справи та отримав повний текст оскаржуваного рішення суду першої інстанції 11 листопада 2019 року та 27 листопада 2019 року подав апеляційну скаргу.

У постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадках звернення до суду суб`єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для звернення до суду законодавець пов`язує з виникненням підстав, що надають йому право на таке звернення. Обставини виявлення прокурором під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні відповідних порушень інтересів держави, які підлягають захисту в суді, поза межами строку звернення до суду повинні враховуватися судами як поважні причини пропуску строку звернення до адміністративного суду, якщо прокурор звернувся до суду протягом шести місяців з дня виявлення таких порушень. Проте направлення прокурором листів до відповідних державних органів щодо здійснення заходів захисту інтересів держави не зупиняє та не перериває перебігу встановленого процесуальним законом шестимісячного строку звернення до суду.

У вказаній справі позов заявлявся прокурором в інтересах держави, а у справі, що переглядається, позивачем є фізична особа, яка захищає приватні інтереси.

Викладені у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду висновки щодо перебігу позовної давності за вимогами прокурора не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у цій справі суду апеляційної інстанції належало вирішити питання щодо наявності чи відсутності поважних причин для поновлення строку на апеляційне оскарження.

Щодо доводів касаційної скарги про відсутність у прокурора повноважень на звернення до суду з апеляційною скаргою

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 4 ЦПК України передбачено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Передумовою участі органів та осіб в цивільному процесі є набуття ними цивільного процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право представляти інтереси інших суб`єктів, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

Згідно з пунктом 3 частини першої та частиною другою статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

На прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України (стаття 2 Закону України «Про прокуратуру»; далі - Закон № 1697-VII). Прокуратура виконує функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виключно у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 1 розділу ХІІІ Закону № 1697-VII).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19 вересня 2012 року на

1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або ж у тому разі, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskaya v. russia, заява № 42454/02, § 35)).

Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді визначені у Законі України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), частина третя статті 23 якого визначає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 вказаного Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

З наведеного можна дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

У рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України вказав, що стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі України міститься застереження «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Про такі випадки йдеться, зокрема, у частині третій статті 23 Закону № 1697-VII. На думку Конституційного Суду України, це обумовлюється недопущенням свавільного втручання прокуратури у здійснення господарської та статутної діяльності юридичних осіб, досягнення цілей функціонування учасника відповідних правовідносин, виконання ним договірних зобов`язань тощо. При цьому на прокуратуру покладається обов`язок щодо обґрунтування необхідності такого втручання.

У рішенні від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 виснувала, що, звертаючись до компетентного органу перед пред`явленням позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (пункт 39).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (пункт 40 зазначеної постанови).

Таким чином, за наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У постанові від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим із відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади, у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи у публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином, або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України).

Наявність правових підстав для представлення інтересів держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради та Дніпровської міської ради, перший заступник прокурора Дніпропетровської області обґрунтовував порушенням законних прав та інтересів Дніпровської міської ради, як органу місцевого самоврядування, якому законом надані повноваження щодо регулювання містобудівної діяльності на території міста Дніпро та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, як органу до обов`язків якого входить контроль за дотриманням вимог містобудівного законодавства на території міста Дніпро.

Дніпропетровська місцева прокуратура № 2 листами від 12 лютого 2019 року № 49/1-313, від 30 липня 2019 року № 46/1-1684 повідомила Дніпровську міську раду, а також від 19 червня 2019 року № 46/1-1351, від 06 листопада 2019 року № 46-4928 Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради про розгляд судом справи № 200/15210/18 та поставила питання про вжиття заходів щодо апеляційного оскарження рішення суду у вказаній справі.

Дніпровська міська рада та Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомили, що їх не залучено до участі у справі, а також про невжиття ними заходів щодо апеляційного оскарження рішення суду.

Зазначене дає підстави для висновку, що Дніпровська міська рада та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради допустили бездіяльність щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність «виключного випадку», передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII для вжиття прокурором заходів представницького характеру в інтересах Дніпровської міської ради та Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради.

У постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі, а також у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18 зазначено, що «неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Більше того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 уточнила висновки, зроблені, зокрема у постанові від 06 лютого 2019 року вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Оскаржуване судове рішення не суперечить такому висновку Верховного Суду, оскільки звертаючись до суду з апеляційною скаргою, перший заступник прокурора Дніпропетровської області виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив органи, які, хоч і уповноважені державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжили, тобто допустили бездіяльність.

Щодо суті спору

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У частині четвертій статті 373 ЦК України зазначено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Право власника на забудову земельної ділянки здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України).

Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

З огляду на спеціальне застереження, наведене у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та правил.

На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, яка перебуває у власності особи, за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проєктною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК України).

Відповідно до статті 8 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

Держава гарантує, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: розробка містобудівної документації, проєктів конкретних об`єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням норм і правил; розміщення і будівництво об`єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів; раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок; охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів; урахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва; інформування через медіа громадян про плани перспективного розвитку територій і населених пунктів, розміщення важливих містобудівних об`єктів; участь громадян, об`єднань громадян в обговоренні містобудівної документації, проектів окремих об`єктів і внесення відповідних пропозицій до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій; захист прав громадян та громадських організацій згідно із законодавством (стаття 5 Закону України «Про основи містобудування»).

При вирішенні спору про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачені статтями 26, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону).

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частини п`ятої стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Частиною другою статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Частиною восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.

Аналогічна норма закріплена у пункті 12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461.

Установивши, що спірні багатоквартирні житлові будинки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , побудовані на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети, без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи з істотними порушеннями будівельних норм і правил, а отже, є самочинним будівництвом; спірні житлові будинки не введені в експлуатацію, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на вказані об`єкти нерухомого майна.

Доводи касаційної скарги про те, суд апеляційної інстанції не врахував, що Дніпровська міська рада по суті визнала спірні житлові будинки придатними для подальшої експлуатації, уклавши з позивачем відповідні договори про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра, є безпідставними.

Відповідно до частини шостої статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції

Оскільки вказані договори укладені 17 березня 2020 року, тобто вже після ухвалення рішення судом першої інстанції і заявник не посилався на їх укладення, як підставу для задоволення його позовних вимог, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги такі твердження заявника.

У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі

№ 2-5451/07, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права, чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Верховний Суд виходить з того, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

У контексті наведеного Верховний Суд відхиляє як безпідставні, доводи касаційної скарги про те, що розгляд цієї справи є недоцільним, оскільки земельні ділянки та розташовані на них багатоквартирні житлові будинки, перебувають у власності ОСББ «Ліон» та інших осіб, які є власниками квартир, а оскаржуване судове рішення порушує їх права та інтереси.

Встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом зазначені обставини не існували. Позивач відчужив вказане нерухоме майно у вересні 2020 року.

Відсутні також підстави для висновку про те, що оскаржуваним судовим рішенням порушено права ОСББ «Ліон» чи інших осіб, які є власниками квартир, оскільки вони до суду за захистом своїх прав не зверталися і не уповноважували на вчинення відповідних процесуальних дій ОСОБА_1 .

Касаційна скарга не містить посилання на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині залишення без змін заочного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2018 року щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про розірвання інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості від 30 березня 2018 року, а тому оскаржуване судове рішення в цій частині судом касаційної інстанції не переглядається.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника із встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та наданою ним оцінкою доказів.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Борисова Тетяна Валеріївна, залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

О. В. Ступак