Постанова

від 22.08.2023 по справі 295/4716/21

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №295/4716/21 Головуючий у 1-й інст. Зосименко О. М.

Категорія 18 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т. М.,

суддів Трояновської Г.С., Галацевич О.М.

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/4716/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, визнання договорів дарування недійсними, та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_5 про визнання спадкових договорів недійсними, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_6 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 27 жовтня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Семенцової Л.М. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- стягнути з ОСОБА_7 на свою користь 40 000 доларів США суму основного боргу за договором позики від 26 квітня 2012 року;

- визнати недійсним договір дарування від 26.06.2013 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2111 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір дарування від 26.06.2013 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2112 земельної ділянки кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову зазначає, що 26 квітня 2012 року між ним та ОСОБА_7 було укладено договір позики, за умовами якого він надав відповідачу в позику 40 000 дол США, а вона зобов`язалася повернути йому зазначену суму в строк до 01.06.2013. Вказує, що ОСОБА_7 зобов`язалася до моменту остаточного повернення всієї суми позики не здійснювати відчуження та не обтяжувати будь-якими зобов`язаннями домоволодіння та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що він зі свого боку умови вищевказаного договору позики виконав та надав відповідачці зазначені 40000 дол США. Стверджує, що відповідач умови договору не виконала, а саме не повернула у встановлений договором термін грошові кошти та здійснила 26.06.2013 дарування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 та відповідної земельної ділянки чоловіку своєї матері ОСОБА_8 . Вважає, що вказані договори дарування укладені з метою позбавлення його можливості отримати належні йому 40000 доларів США шляхом звернення стягнення на зазначене вище домоволодіння та земельну ділянку. Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов у повному обсязі.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_9 , у якому просив:

- визнати недійсним спадковий договір, що укладений 23.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. за номером 148 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 1810136300:07:026:0022, площею 0,068 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності ОСОБА_9 на зазначене нерухоме майно, що зареєстровано за №42321739;

- визнати недійсним спадковий договір, що укладений 23.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. за номером 146 щодо житлового будинку, загальною площею 77,6 кв.м., житловою площею 48,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності ОСОБА_9 на зазначене нерухоме майно, що зареєстровано за №42321184.

В обґрунтування позову посилався на аналогічні, як у першому позові обставини та вказав, що ОСОБА_8 уклав 23.01.2014 з ОСОБА_10 спадкові договори щодо домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 не маючи на меті настання відповідних правових наслідків, а намагаючись у такій спосіб унеможливити звернення стягнення на відповідне нерухоме майно за борги ОСОБА_7 перед ним за договором позики від 26 квітня 2012 року. Стверджує, що ОСОБА_11 по відношенню до спірного нерухомого майна жодних дій як власник не вчиняв, а тому враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов у повному обсязі.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 22 грудня 2021 року об`єднано в одне провадження справу №295/4716/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за договором позики та визнання недійсними договорів дарування зі справою №295/13598/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 про визнання спадкових договорів недійсними.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 27 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 40 000,00 доларів США та 11 190,60 грн судового збору. У задоволенні решти вимог позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_1 ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні позову і ухвалити в цій частині нове судове рішення згідно з яким:

- визнати недійсним договір дарування від 26.06.2013 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2111 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір дарування від 26.06.2013 укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2112 земельної ділянки кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним спадковий договір, що укладений 23.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. за номером 148 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 1810136300:07:026:0022, площею 0,068 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності ОСОБА_9 на зазначене нерухоме майно, що зареєстровано за №42321739;

- визнати недійсним спадковий договір, що укладений 23.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. за номером 146 щодо житлового будинку, загальною площею 77,6 кв.м., житловою площею 48,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності ОСОБА_9 на зазначене нерухоме майно, що зареєстровано за №42321184.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що судом першої інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц та в постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року по справі №405/1820/17, де зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Зазначає, що судом першої інстанції порушені норми п.1 ч.1 ст.82 ЦПК України, зокрема вказує, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнали обставини справи, то суд першої інстанції не мав обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, а також не мав процесуального права по іншому оцінювати такі обставини та приймати рішення про відмову у позові щодо визнання недійсними оскаржуваних договорів. Стверджує, що суд першої інстанції не з`ясував мету, з якою були вчинені договори дарування та спадкові договори, а також того факту, що ОСОБА_11 жодних дій щодо спірного майна, як власник не вчиняв, що на думку позивача свідчить про фіктивність спадкового договору.

Зазначає, що суд першої інстанції не з`ясував того факту, що відчуження спірного майна унеможливлює звернення на нього стягнення в рахунок погашення заборгованості боржника перед позивачем. Вказує, що передбачена законодавцем норма права про задоволення позову у разі його визнання, визнання обставин справи є імперативною і цю імперативну норму права суд першої інстанції проігнорував. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Відповідач ОСОБА_12 , відповідно до його заяви (а.с.95 том 2) проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року доручено компетентному органу Держави Ізраїль вручити відповідачу ОСОБА_13 ( АДРЕСА_2 ) копії позовних заяв, оскаржуваного судового рішення, апеляційної скарги, ухвали апеляційного суду від 14.11.2022 у даній справі, повідомити про наступне судове засідання у справі та запропонувати подати докази про визнання або заперечення позову і доводів апеляційної скарги.

17 січня 2023 року копії позовних заяв, оскаржуваного рішення суду першої інстанції, апеляційної скарги, ухвал Житомирського апеляційного суду від 14.11.2022 та від 20.12.2022, а також повідомлення про день судового розгляду Житомирським апеляційним судом було направлено ОСОБА_13 до компетентного органу Держави Ізраїль судовим дорученням, відповідно до Гаазької Конвенції про вручення за кордон судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року.

30 червня 2023 року на адресу суду надійшло повідомлення від компетентного органу Держави Ізраїль про неможливість виконання запиту на вручення документів ОСОБА_13 , оскільки останній за адресою одержувача невідомий.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 03 липня 2023 року поновлено апеляційне провадження у справі та призначено її до розгляду.

Відповідно до ст.15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року, якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що:

a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території,

b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Україною заявлено, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів, у разі, якщо виконані всі наступні умови:

a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією,

b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців,

c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Відповідно до ч.11 ст. 128 ЦПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

03 липня 2023 року відповідач ОСОБА_12 повідомлений про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України у відповідності до ч.11 ст.128 ЦПК України.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що апеляційним судом було здійснено судове доручення до компетентного органу Держави Ізраїль у відповідності до Гаазької Конвенції про вручення за кордон судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року для належного повідомлення ОСОБА_4 про розгляд вказаної справи, яке повернулося без вручення останньому з відміткою «останній за адресою одержувача невідомий» та повідомленням його через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України у відповідності до ч.11 ст.128 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе ухвалити рішення у даній справі.

Рішення суду першої інстанції оскаржується в частині визнання недійсними договорів дарування від 26 червня 2013 року та спадкових договорів від 23 січня 2014 року, тому в іншій частині судом апеляційної інстанції не переглядається.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 26 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було укладено в письмовій формі договір позики, згідно п.1 якого позивач передав у власність відповідача грошові кошти в сумі 40 000,00 дол США, які відповідач зобов`язалася повернути позивачу в строк до 01.06.2013.

Згідно п.6 договору позичальник зобов`язалася до моменту остаточного повернення позикодавцю всієї суми позики не здійснювати відчуження та не обтяжувати будь-якими зобов`язаннями домоволодіння та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до розписки від 26 квітня 2012 року ОСОБА_7 отримала від ОСОБА_1 в борг 40000 доларів США на підставі договору позики від 26 квітня 2012 року.

У визначений договором строк ОСОБА_7 не повернула ОСОБА_1 грошові кошти, отримані в позику, чим зобов`язання за договором позики не виконала.

26 червня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_7 передала безоплатно у власність ОСОБА_8 належний їй житловий будинок загальною площею 77,6 кв. м, житловою площею 48,2 кв.м. Договір посвідчений за реєстраційним №2111.

26 червня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 також укладено та нотаріально посвідчено договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,0680 га, кадастровий №1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за яким ОСОБА_7 передала безоплатно у власність ОСОБА_8 належну їй земельну ділянку. Договір посвідчений за реєстраційним №2112.

23 січня 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 укладено спадкові договори щодо житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки загальною площею 0,0680 га, кадастровий №1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 15.03.2021 ОСОБА_8 помер - ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно відповіді приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Мокрецької О.О. №273/01-16 від 17.09.2021 спадкоємницею на спадкове майно, яка прийняла спадщину, є дружина померлого ОСОБА_3 .

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №265695983 від 14 липня 2021 року право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані за ОСОБА_10

30 квітня 2021 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 укладено договір про укладення в майбутньому договору купівлі - продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки загальною площею 0,0680 га, кадастровий №1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування від 26.06.2013 укладених між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчених приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційними №2111 та №2112 житлового будинку та земельної ділянки кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до частин першої, третьої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі №6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19), не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі №910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

У справі, що переглядається, встановлено, що 26 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було укладено в письмовій формі договір позики та остання отримала від позивача грошові кошти в сумі 40 000,00 дол США, які зобов`язалась повернути в строк до 01.06.2013, що підтверджено розпискою.

Факт укладення договору позики та отримання грошових коштів ОСОБА_7 не заперечує.

Згідно п.6 укладеного договору позичальник зобов`язалася до моменту остаточного повернення позикодавцю всієї суми позики не здійснювати відчуження та не обтяжувати будь-якими зобов`язаннями домоволодіння та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

Наявність у ОСОБА_7 грошового зобов`язання перед ОСОБА_1 підтверджується договором позики, строк виконання за яким настав 01 червня 2013 року.

Станом на 01 червня 2013 року ОСОБА_7 не повернула ОСОБА_1 грошові кошти.

Проте, 26 червня 2013 року уклала з чоловіком своєї матері ОСОБА_8 договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тому факту, що, крім зміни правового режиму власності щодо спірного майна, сторони фактично не досягли практичної реалізації наслідків укладення договору дарування, і відчуження спірного майна може утруднити повернення позики позикодавцеві, яка на момент звернення до суду не повернута та свідчити про наявність умислу в укладенні договору дарування з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника.

Наведене узгоджується з правовими висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц.

Також до аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 березня 2021 року у справі №185/11584/19, від 15 березня 2021 року у справі №754/14704/19-ц, від 31 березня 2021 року у справі №645/6560/18 та від 06 жовтня 2021 року у справі №554/9798/19.

Таким чином, з`ясувавши, що при укладенні 26 червня 2013 року оспорюваних договорів дарування воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву, а їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_7 , суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання вказаних договорів дарування недійсними.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними спадкових договорів, що укладені 23.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 посвідчених приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. за номером 146 та 148 щодо житлового будинку, загальною площею 77,6 кв.м., житловою площею 48,2 кв.м. та земельної ділянки, кадастровий номер 1810136300:07:026:0022, площею 0,068 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та припинення права власності ОСОБА_9 на зазначене нерухоме майно, що зареєстровано за №42321184 та №42321739.

Відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, провадження №12-158гс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18 зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження №14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20).

Зазначене підтверджується й роз`ясненнями, наданими судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», які своєї актуальності не втратили.

У даній категорії справ ефективним способом захисту права власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майно (останній набувач), а визнання недійсними відповідних договорів спірного нерухомого майна не є ефективним способом судового захисту та не призведе до відновлення порушених прав позивача.

Крім того, щодо неефективності вимоги про недійсність договорів, Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (провадження №14-188цс20). Зокрема, у пунктах 64, 65 вказаної постанови зроблено висновок про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна, а саме по собі визнання правочину недійсним є неефективним способом захисту, так як не відновлює порушене право.

У справі, що переглядається, встановлено, що 23 січня 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 було укладено спадкові договори щодо житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки загальною площею 0,0680 га, кадастровий №1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №265695983 від 14 липня 2021 року право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані за ОСОБА_14 .

Відтак, враховуючи вищезазначені норми права, судову практику, колегія суддів дійшла висновку, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту в частині визнання недійсними спадкових договорів від 23.01.2014 є неправильним, оскільки у добросовісного набувача майно може бути витребувано тільки шляхом подання віндикаційного позову, а не за правилами реституції.

Наведене узгоджується з правовими висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року у справі №756/4927/15-ц (провадження №61-17621 св 21).

Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У зв`язку з викладеним, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з частковим задоволенням позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно до задоволення позовних вимог.

З урахуванням того, що позовна заява ОСОБА_1 задоволена на 66,6%, сума судового збору, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_1 за подання позовної заяви становить 8672,85 грн (66,6% від 13022,30 грн), тобто по 2890,95 грн з кожного.

При поданні апеляційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 6009,00 грн., апеляційну скаргу задоволено на 50%, тому сума судового збору яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги складає 3004,50 грн (50% від 6009,00 грн), тобто по 1001,50 грн з кожного. А всього по 3892,45 грн з кожного.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 27 жовтня 2022 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договорів дарування недійсними та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову, рішення в частині визнання недійсними спадкових договорів змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Визнати недійсним договір дарування від 26 червня 2013 року укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2111 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним договір дарування від 26 червня 2013 року укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсарем В.В. за реєстраційним №2112 земельної ділянки кадастровий номер 1810136300:07:026:0022 за адресою: АДРЕСА_1 .

В решті рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 3892,45 грн судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 23 серпня 2023 року.

Головуючий

Судді