Постанова

від 23.08.2023 по справі 918/1141/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 серпня 2023 року Справа № 918/1141/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуюча суддя Коломис В.В., суддя Саврій В.А. , суддя Миханюк М.В.

секретар судового засідання Романець Х.В.

за участю представників сторін:

органу прокуратури - Кректун О.А.;

позивача - Качан О.М.;

відповідача - Мороченець Я.І., адвокат;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 25 квітня 2023 року (повний текст складено 05.05.2023) у справі №918/1141/22 (суддя Качур А.М.)

за позовом Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях

до Фізичної особи-підприємця Яковецького Івана Опанасовича

про витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 25 квітня 2023 року у справі №918/1141/22 в задоволенні позову Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях до Фізичної особи-підприємця Яковецького Івана Опанасовича про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено. Судові витрати покладено на позивача.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Заступник керівника Рівненської обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задоволити.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.06.2023 у справі №918/1141/22 апеляційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 25.04.2023 - залишено без руху. Запропоновано скаржнику протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки: надати суду докази сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 25.04.2023 у справі №918/1141/22. Призначено справу №918/1141/22 до розгляду на 03.08.2023 об 11:00 год.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.08.2023 у справі №918/1141/22 оголошено перерву в судовому засіданні до 23 серпня 2023 року.

Позивач в поясненнях на апеляційну скаргу підтримує вимоги та доводи останньої, просить її задоволити, рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задоволити.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вважає оскаржуване рішення місцевого господарського суду законним та обгрунтованим, а тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Безпосередньо в судовому засіданні прокурор та представники сторін повністю підтримали вимоги та доводи, викладені відповідно в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.

Колегія суддів, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.

При цьому колегія суддів виходила з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 25 квітня 1996 року між Фондом державного майна у Володимирецькому районі (продавець) та Товариством покупців (покупець) був укладений договір купівлі-продажу державного майна при викупі №6, відповідно до предмету якого представництво Фонду державного майна у Володимирецькому районі передало у власність Товариству покупців Будинок побуту та його об`єкти Володимирецького виробничо-комерційного орендного підприємства "Райпобутсервіс". Майно підприємства включає в себе всі його активи й пасиви, інвентар обладнання, устаткування, будівлі та інше майно згідно з актом інвентаризації.

Вказаний у цьому договорі об`єкт продано за 3 200 000 000 (три мільярди двісті мільйонів) карбованців (п.1.4. договору №6 від 25.04.1996).

Згідно з умовами пункту 8.1. цього договору продавець гарантував, що об`єкт приватизації не входить до переліку об`єктів, які не підлягають приватизації, не є переданим, заставленим, не знаходиться під арештом.

Відповідно до п.8.2. договору, перелік проданого майна повинен відповідати акту інвентаризації.

Згідно із актом передачі майна від 12 липня 1996 року продавець передав покупцю майно, в тому числі будинок побуту.

Вказане майно (будинок побуту) зазначено і у переліку нерухомого майна, що було передано у власність покупця, виготовленого Володимирецькою районною радою народних депутатів (вих №.141 від 22.11.1999).

Також представництвом Фонду державного майна України у Володимирецькому районі видано Відкритому акціонерному товариством "Райпобутсервіс" свідоцтво про власність №4 від 30 липня 1996 року, у якому зазначено, що це свідоцтво посвідчує власність на будівлю та майно ВАТ "Райпобутсервіс", на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом Володимирецької нотаріальної контори №1344 та зареєстрованого 30 липня 1996 року за №9 Володимирецькою райдержадміністрацією.

Відповідно до Журналу зовнішніх обмірів приміщення від 23 вересня 2005 року наявного у Інвентаризаційній справі №2210 (1), яка сформована Комунальним підприємством "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації", будівля будинку побуту, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , має загальну площу 621,7 м.кв. та зокрема складається з двохповерхової будівлі, підвалу, входу в підвал, сходів. Площа підвалу становить 106,5 м.кв.

Рішенням Виконавчого комітету Володимирецьої селищної ради від 02 листопада 2005 року №263 вирішено оформити право приватної власності на будинок побуту по АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс" (яке було правонаступником ВАТ "Райпобутсервіс").

24 листопада 2005 року оформлено відповідне свідоцтво на право власності на будинок побуту за Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс". Форма власності - приватна; опис об`єкта: будинок двоповерховий, цегляний з підвалом.

27 грудня 2005 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс" (код юридичної особи 03061700) (продавець) та Яковецьким Іваном Опанасовичем (покупець/відповідач) був укладений договір купівлі - продажу, що зареєстрований в реєстрі за №782, відповідно до умов якого покупець набув право власності на будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 621,7 м2, який є цегляною двоповерховою будівлею з підвалом. Продаж будинку побуту вчинено за 60 000,00 грн. Договір нотаріально посвідчено та зареєстровано у визначеному на той час порядку.

В подальшому, у 2009 році Комунальним підприємством "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" на замовлення Яковецького І.О. проведено поточну інвентаризацію будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З поповерхового плану матеріалів інвентаризації видно, що спірний об`єкт зазначено як підвал.

Згідно з відомостями інвентаризаційної справи №2210 (1) власником будівлі (в тому числі підвалу) є Яковецький Іван Опанасович .

Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Товариство з обмеженою відповідальністю "Побутсервіс", ідентифікаційний код 03061700, юридичну особу припинено 15 червня 2010 року.

03 серпня 2012 року комісією у складі представників МНС та районної держадміністрації проведено комплексну перевірку захисної споруди цивільної оборони (ПРУ №64357), про що складено акт. У акті зафіксовано, що вказане протирадіаційне укриття, котре перебуває у власності Яковецького І.О. та використовується під склад, знаходиться в стані обмеженої готовності, у зв`язку з чим власнику надано припис щодо здійснення капітального ремонту, заведення необхідної документації, проведення інвентаризації.

На підставі зазначеного акту комплексної перевірки Яковецький І.О. у жовтні 2012 року звернувся до Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" із замовленням на проведення інвентаризації спірного приміщення, як протирадіаційного укриття.

У листопаді 2012 року на дане приміщення оформлено технічну документацію, зокрема заведено інвентаризаційну справу № 2210(2), вироблено технічний паспорт на захисну споруду цивільної оборони №64357, власником якої вказано Яковецького Івана Опанасовича .

Згідно інвентаризаційної справи №2210(2) будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 містить протирадіаційне укриття. Разом з тим, згідно з планом підвалу, приміщення №26, 27, 28, 29 виключено з загальної площі магазину А-2 і віднесено до протирадіаційного укриття (ПРУ) №64357. Всього, згідно із журналом внутрішніх обмірів та розрахунків площ приміщень, площа ПРУ складає 106,6 кв.м. Згідно із матеріалами справи №2210(2) Яковецький І.О. є власником ПРУ (протирадіаційного укриття) Пд/А-2.

23 травня 2022 року комісією у складі Яковецького І.О. та представників ДСНС здійснено оцінку стану готовності захисної споруди цивільного захисту (ПРУ №64357), про що складено акт, в якому зазначено, що станом на 23.05.2022 стан ПРУ оцінюється як обмежено готове до використання за призначенням. У пункті 24 (висновок про можливість приведення захисної споруди у готовність до використання за призначенням упродовж 12 годин згідно із планом) вказано, що споруда перебуває у постійній готовності до використання. Також у акті зазначені рекомендації щодо приведення захисної споруди у готовність до використання за призначенням.

Згідно із обліковою карточкою на протирадіаційне укриття №64357, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить ФОП Яковецькому І.О., укриття є залізобетонним, вбудованим, введене в експлуатацію 1968 року, має площу 106,6 кв.м. та розраховане на 60 чол., використовується у мирний час для господарських потреб, знаходиться у задовільному стані.

Прокурор посилаючись на те, що спірне майно (протирадіаційне укриття №64357) вибуло з володіння держави всупереч вимогам закону, оскільки законом не передбачено можливості приватизації захисних споруд цивільного захисту, а отже відсутня воля власника спірного майна на відчуження його у приватну власність ФОП Яковецького І.О., звернувся до суду з позовом про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння Яковецького І.О. у державну власність.

Місцевий господарський суд, розглянувши подані прокурором документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Статтями 328, 329 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до статей 386, 387 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження 6-2407цс15)).

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

Отже, відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Таким чином, для надання правильної оцінки фактичним обставинам та для правильного застосування норм права при розгляді заяви про витребування майна з чужого незаконного володіння визначальним є дослідження правомірності саме первісного відчуження спірного майна.

За таких умов суду необхідно з`ясувати: правовий статус приміщення; чи був позивач власником майна на момент вибуття; чи вибуло майно з володіння позивача з його волі; чи є відповідач добросовісним набувачем.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами обох інстанцій, підвальне приміщення площею 106,6 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 є протирадіаційним укриттям, а тому спірне приміщення є окремим самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

При цьому, судом враховується сукупність властивостей приміщення (конструктивна відокремленість, розташування у підвалі, окремий вхід); статус приміщення (об`єкт цивільного захисту); спосіб і порядок використання приміщення; здатність перебувати у цивільному обороті як окрема річ (оборотоздатність). Такий статус цей об`єкт має із часу введення в експлуатацію у 1968 року, про що свідчить облікова карточка на протирадіаційне укриття №64357, а також наявність відповідного номеру (№64357) у акті комплексної перевірки захисної споруди цивільної оборони, що проводилась 03 серпня 2012 року, тобто до виготовлення відповідачем технічної документації у листопаді 2012 року.

Разом з тим суд зауважує, що відповідач набував це приміщення як підвал, що є частиною будинку побуту. Спірне майно на час приватизації мало статус державного, а отже перебувало у володінні, користуванні та розпорядженні держави, від імені якої реалізацію функцій здійснював позивач.

Так, постановою Верховної Ради України від 07 липня 1992 року №2558-XII затверджено Тимчасове положення про Фонд державного майна України (Фонд), згідно п.1 якого Фонд є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю (у редакції станом на час приватизації спірного приміщення).

Основними завданнями Фонду, серед іншого, визначено здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності (п.4 Тимчасового положення).

Відповідно до п.6 Тимчасового положення Фонд має право, зокрема, одержувати інформацію від органів державної виконавчої влади, необхідну для виконання передбачених цим Положенням завдань і функцій; проводити інвентаризацію загальнодержавного майна, що відповідно до Державної програми приватизації підлягає приватизації, а також здійснювати аудиторські перевірки ефективності його використання.

Частинами 1, 2 статті 7 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна) визначено, що державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд, органи приватизації Республіки Крим та адміністративно-територіальних одиниць. Фонд та його регіональні відділення і представництва на місцях діють на підставі цього Закону та Положення про Фонд, що затверджується Верховною Радою України. Фонд у процесі приватизації здійснює такі основні повноваження (серед іншого): продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об`єктів незавершеного будівництва; створює комісії по приватизації; затверджує плани приватизації майна, що перебуває у загальнодержавній власності.

Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції від 06.03.1996) визначено, що продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є серед інших: Фонд, його регіональні відділення та представництва.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст.7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Фонд, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів затверджують за поданням органів приватизації переліки об`єктів, які перебувають відповідно у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності. Орган приватизації розглядає подану заяву і в разі відсутності підстав для відмови у приватизації включає підприємство до переліків, зазначених у частині першій цієї статті. Результати розгляду не пізніш як через місяць з дня подання заяви доводяться до заявника у письмовій формі. Відмова у приватизації можлива тільки у визначених випадках, зокрема, коли є законодавчо встановлене обмеження на приватизацію цього підприємства.

Пунктом 1 Указу Президента України від 19 лютого 1994 року №56/94 "Про єдину систему органів приватизації в Україні" з метою прискорення процесу приватизації державного майна, забезпечення єдиного методологічного підходу до цього процесу та створення сприятливих умов для виконання Державної програми приватизації створено єдину систему органів приватизації в Україні шляхом реорганізації регіональних відділень Фонду в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і органів приватизації відповідних адміністративно-територіальних одиниць - у регіональні відділення Фонду.

З моменту прийняття рішення про приватизацію державного майна функції управління цим майном переходять до відповідного органу приватизації (пункт 3 цього Указу).

Регіональне відділення Фонду є державним органом, який створюється Фондом, і йому підпорядковується (абз.1 п.1 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 №412).

Регіональне відділення Фонду відповідно до покладених на нього завдань і в межах своїх повноважень, зокрема: розробляє пропозиції щодо приватизації майна, яке перебуває у державній власності; здійснює повноваження представника Фонду в керівних органах господарських товариств, власником акцій (часток, паїв) яких є держава; здійснює продаж об`єктів приватизації; здійснює управління та розпоряджається майном підприємств, установ і організацій, що перебуває у державній власності, в процесі приватизації; приймає рішення про передачу власникам приватизованих об`єктів у довготермінову оренду будівель і споруд, приватизація яких заборонена відповідно до чинного законодавства; контролює виконання актів законодавства (п.п. 1, 3, 5, 9, 10, 25 п.4 Положення).

Отже, зі змісту наведених норм вбачається, що Фонд та його представництва мали на час приватизації спірного об`єкта самостійні функції у процесі приватизації та здійснювали повноваження з урядування від імені держави у даній сфері.

Разом з тим, в частині 2 ст.5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції від 30.03.1995) наведено застереження, що приватизації не підлягають об`єкти державної власності, необхідні для виконання державою своїх функцій. У частині 3 цієї статті вказано, що перелік об`єктів (груп об`єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" було встановлено правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу.

Водночас Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, чинній станом на час приватизації), зокрема стаття 2, не містила обмежень щодо приватизації приміщення, в якому знаходилася споруда цивільного захисту.

Однак, пунктом 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 №26-92, яким затвердженого Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається (у редакції, чинній станом на дату приватизації), передбачалося, що протирадіаційні споруди відносилися до об`єктів, що не підлягали приватизації.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з доводами прокурора про наявність законодавчого обмеження на приватизацію протирадіаційного укриття на момент виникнення спірних правовідносин.

Разом з тим, досліджуючи волевиявлення позивача на відчуження цього приміщення колегія суддів враховує, що воля власника може виражатися лише в таких діях відповідного державного органу або органу місцевого самоврядування, які не заборонені законодавством та відповідають інтересам держави, суспільства чи територіальної громади. Схожа правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №916/2129/15, від 25.01.2017 у справі №916/2131/15, постанові Верховного Суду 23.01.2019 у справі №916/2130/15.

Відтак, розпорядження державним майном, що мало місце з боку Фонду, не у спосіб передбачений законом не може бути оцінено як вираження волі держави, тому відчужене таким чином майно вибуло з власності держави поза волею власника. Воля держави, як власника, може виражатися лише в таких діях Фонду, які відповідають вимогам законодавства та інтересам суспільства.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірне майно (ПРУ) вибуло з власності держави не з волі власника, оскільки не могло бути приватизоване.

Щодо добросовісності відповідача як набувача спірного майна, то суд звертає увагу на те, що відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Необхідно зауважити, що володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним.

За таких обставин важливим є те, що для визнання набувача недобросовісним необхідно встановити намір чи грубу необережність, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Як вбачається, прокурором не заперечується добросовісність відповідача. Відповідач набув спірне майно за оплатним правочином, котрий, як і первісний правочин Фонду з товариством покупців, відповідав усім ознакам дійсності правочину, окрім того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Здобуваючи це приміщення як частину будинку побуту, відповідач не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження.

Викладене, в свою чергу, свідчить про відповідача як про добросовісного набувача.

При цьому, суд зазначає, що відповідач, а також первісний набувач майна, дотримувалися усіх необхідних процедур під час приватизації та наступного відчуження, що від них вимагалися.

Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції на момент приватизації), для спільної участі у приватизації громадяни можуть засновувати господарське товариство або товариство покупців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність.

Відповідно до ч.1 ст.12 цього Закону, заяви про приватизацію подаються до Фонду, його органів або відповідних республіканських (Республіки Крим) чи місцевих органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у письмовій формі. Відмова у приватизації можлива тільки у випадках, коли (серед іншого): майно у встановленому порядку включено до переліку об`єктів (групи об`єктів), що не підлягають приватизації. (частина 3 статті 12 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств").

Відповідно до частин 1, 3 статті 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції на час приватизації), об`єктами малої приватизації є цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, в тому числі об`єкти незавершеного будівництва. Будівлі (споруди, приміщення) за бажанням покупця приватизуються разом з розташованими в них об`єктами приватизації, якщо на це немає прямої заборони відповідно Фонду, Верховної Ради Республіки Крим чи місцевої Ради народних депутатів. При наявності такої заборони зазначені будівлі, споруди, приміщення, а також земельні ділянки, на яких розташовані приватизовані об`єкти, передаються у довгострокову оренду.

У частині 5 цієї статті зазначено, що заклади культури, приміщення та будівлі соціально-побутового призначення, споруджені на кошти державних підприємств, які обслуговують населені пункти, райони чи мікрорайони у містах, громадські організації чи певні професійні виробничі) колективи можуть бути вилучені з переліку об`єктів приватизації за рішенням Фонду або місцевих органів приватизації.

Згідно з нормами статті 3 "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється, зокрема, шляхом викупу об`єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об`єктів.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону, з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об`єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації.

Згідно з положеннями частини 1 статті 25 Закону право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації.

Відповідно до частин 1, 4 статті 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції від 30.03.1995), при приватизації майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається відповідний договір купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами Рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення.

Отже, саме Фонд, як уповноважений державний орган, мав визначити майно, яке не підлягає приватизації та відмовити у приватизації цього приміщення.

Колегія суддів ззаначає, що здійснюючи приватизацію будинку побуту, у складі якого був об`єкт, що не міг приватизуватися, Фонд діяв як орган публічної влади і повинен був ухвалювати свої рішення в межах чинних на той час законів. Фонд мав виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації, затвердження плану приватизації, визначення переліку об`єктів, що мають бути включені до плану приватизації, ухвалення необхідних для проведення приватизації актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями.

У даному випадку спірне майно відчужувалося разом з іншим майном, яке входило до цілісного майнового комплексу, а особою, яка мала права відчужувача, мала повноваження визначати майно, яке може бути приватизоване, та водночас особою, котра зобов`язана забезпечувати дотримання відповідного законодавства та законності правочину щодо приватизації державного майна, є саме Фонд та його підрозділи.

За таких обставин, існував обов`язок Фонду переконатися у законності правочину та у складі майна, що передавалося у процедурі приватизації у 1996 році. Однак, Фонд в даному випадку знехтував такими обов`язками та допустив відчуження з державної власності об`єкта нерухомого майна, який не міг бути приватизований. Навіть більше, Фонд надав набувачу гарантії, що усе приватизоване майно не входить до переліку об`єктів, які не підлягають приватизації (розділ 8 договору №6 від 25.04.1996).

Отже існувало як мінімум, кілька рівнів гарантій правомірності набуття відповідачем права власності. По-перше, існував законодавчо передбачений обов`язок Фонду включати до переліку об`єктів приватизації лише ті, які можуть бути приватизовані. По-друге, оскільки такий договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на усе приватизоване майно відбувся відповідно до закону. По-третє, за результатами приватизації відбулася реєстрація права власності Володимирецькою райдержадміністрацією (реєстраційний №9 від 30.07.1996).

У вересні 2005 року КП "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" проведено інвентаризацію будівлі, згодом придбаної відповідачем, виготовлено інвентаризаційну справу, у якій зокрема зазначено, що складовою частиною будівлі є підвал площею 106,5 кв.м. Відомості щодо розміщення у цій будівлі ПРУ на час укладення договору купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року в матеріалах інвентаризаційної справи були відсутні.

Крім того, договір купівлі-продажу від 27.12.2005, за яким відповідач набув спірне майно також було посвідчено нотаріусом, що було ще одним рівнем гарантій правомірності набуття права власності. Жодних умов про те, що підвал має статус протирадіаційного укриття, чи про особливості використання підвалу як договір 1996 року, так і договір 2005 року не містили.

Викладені обставини в своїй сукупності свідчать про те, відповідач не знав і не повинен був знати про те, що частина набутої ним у 2005 році будівлі є ПРУ. З огляду на те, що набуття будівлі у приватну власність відбувалося у процесі приватизації, відповідач не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на частину будівлі може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання зловживанням при приватизації та вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Як свідчать матеріали справи та не спростовано прокурором, про особливий правовий статус спірного приміщення відповідач дізнався у 2012 році після проведеної перевірки представниками МНС та місцевої держадміністрації стосовно належного утримання об`єктів цивільного захисту. За наслідками даної перевірки державними органами було зобов`язано відповідача, серед іншого, провести технічну інвентаризацію ПРУ та виготовити відповідну документацію щодо споруди цивільного захисту.

Крім того, колегією суддів береться до уваги те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року №1473-р "Про підготовку та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)", затверджено план заходів з підготовки та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту), що додавався до розпорядження. А також зобов`язано міністерства, та інші центральні органи виконавчої влади (серед них і Фонд), Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держадміністрації: забезпечити проведення протягом 2009-2010 років технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту) відповідно до плану заходів, затвердженого цим розпорядженням, та до 1 грудня 2010 року поінформувати МНС про його виконання.

Так, відповідно до названого плану, серед іншого, визначено наступні заходи: "Найменування заходу: 1. Формування переліку таких, що підлягають технічній інвентаризації, захисних споруд:

- що перебувають у державній власності; відповідальні за виконання: МНС, Фонд державного майна, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, строк виконання до 30 квітня 2009 року;

- що перебувають у комунальній власності та у власності підприємств (організацій) і приватних осіб; відповідальні за виконання: МНС, Фонд державного майна, центральні та місцеві органи виконавчої влади, строк виконання до 30 квітня 2009 року".

Отже, КМУ зобов`язав відповідальних осіб провести технічну інвентаризацію захисних споруд цивільної оборони, і серед відповідальних за проведення технічної інвентаризації визначено Фонд та його підрозділи.

Тобто, про необхідність проведення інвентаризації захисних споруд як державної власності, так і тих, котрі перебувають у комунальній чи приватній власності, Фонд був обізнаний з листопада 2008 року. При цьому, Фонд мав виконати вимоги розпорядження КМУ №1473-р у строк до 30 квітня 2009 року, а отже був зобов`язаний віднайти усі об`єкти державної власності - захисні споруди цивільної оборони та провести їхню технічну інвентаризацію.

На виконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1473-р "Про підготовку та проведення у 2009-2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)" та з метою встановлення єдиного підходу до організації підготовки та проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту), Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи 10 червня 2009 року прийнято наказ №390 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)". Вказані методичні рекомендації роз`яснюють мету, основні завдання та організацію роботи з підготовки та проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту) (далі - захисні споруди), вимоги щодо оформлення її результатів, а також завдання та повноваження спеціально створених для цих цілей інвентаризаційних комісій.

У згаданих Методичних рекомендаціях визначено, що технічна інвентаризація захисних споруд - комплекс заходів, який проводиться із метою контролю за наявністю та фактичним технічним станом захисних споруд, їх належним утриманням та експлуатацією, встановлення рівня їх готовності до використання за призначенням, уточнення державного обліку захисних споруд, а також недопущення їх хаотичної реконструкції та переобладнання.

Ці Методичні рекомендації призначені для використання працівниками органів виконавчої влади та інших державних органів і установ, органів місцевого самоврядування, підприємствами (установами, організаціями), юридичними та фізичними особами, які є власниками (уповноваженими особами) захисних споруд, а також фахівцями бюро технічної інвентаризації при проведенні технічної інвентаризації захисних споруд. Об`єктами технічної інвентаризації є захисні споруди (сховища, протирадіаційні укриття) усіх форм власності, які

прийняті в експлуатацію в установленому порядку та знаходяться на обліку в органах виконавчої влади та інших державних органах і установах, органах місцевого самоврядування.

У пункті 4 Методичних рекомендацій зазначено, що проведення технічної інвентаризації захисних споруд забезпечує, серед інших державних органів, Фонд який здійснює управління державним майном (у складі якого є захисні споруди), що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації. Об`єктами технічної інвентаризації у Методичних рекомендаціях визначено захисні споруди (сховища, протирадіаційні укриття) усіх форм власності, які прийняті в експлуатацію в установленому порядку та знаходяться на обліку в органах виконавчої влади та інших державних органах і установах, органах місцевого самоврядування.

Вказане підтверджує те, що Фонд ще у кінці 2008 року мав бути обізнаний про свій обов`язок забезпечити проведення у 2009 - 2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд, зокрема тих, що не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази належного виконання зазначених заходів органами та посадовими особами Фонду щодо спірного приміщення.

Також суд зауважує, що у пункті 7 Методичних рекомендацій вказано, що органи виконавчої влади та інші державні органи і установи, органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за організацію проведення технічної інвентаризації захисних споруд, які належать до сфери їх управління. Члени відповідних інвентаризаційних комісій несуть відповідальність за достовірність проведеної технічної інвентаризації відповідно до вимог законодавства України.

Крім того, згідно п.9 Тимчасового положення про Фонд державного майна України від 7 липня 1992 року № 2558-XII голова Фонду, керівники регіональних відділень та представництв несуть персональну відповідальність за виконання покладених на Фонд і регіональні відділення та представництва завдань і здійснення ними своїх функцій.

Відповідно до ч.3 ст.7 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна), посадові особи Фонду державного майна України несуть персональну відповідальність за дії щодо майна, яке приватизується.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції на час приватизації спірного майна) за порушення законодавства про приватизацію до винних осіб застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова відповідальність відповідно до законодавства України. Посадові особи державних органів приватизації, інших органів державної влади та управління при наявності в їх діях ознак злочину, пов`язаного з порушенням законодавства про приватизацію, підлягають притягненню до кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому Кримінальним кодексом Української РСР.

Відповідно до частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (в діючій редакції), за порушення законодавства про приватизацію до винних осіб застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова відповідальність відповідно до законів України. Посадові особи органів приватизації, інших органів виконавчої влади несуть кримінальну, адміністративну, матеріальну та дисциплінарну відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.

Натомість, ні суду першої існтанції, ні апеляційному суду прокурором не надано жодних доказів щодо відповідальності осіб, винних у відчуженні майна, приватизація якого не допускалася, чи посадових осіб Фонду, відповідальних за організацію проведення технічної інвентаризації захисних споруд, зокрема тих, які не повинні були входити до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, серед іншого, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Разом з тим, такої поведінки з боку покупця судом не встановлено.

Натомість, суд встановив неодноразове "неналежне урядування" Фонду. Спершу, під час приватизації спірного майна у 1996 році, коли Фонд всупереч вимогам закону допустив приватизацію захисної споруди, а згодом у 2009-2010 роках, коли Фонд повинен був виконати вимоги розпорядження КМУ стосовно організації та забезпечення проведення інвентаризації протирадіаційного укриття, однак зобов`язання щодо інвентаризації спірного приміщення залишилися поза увагою позивача. Упродовж тривалого часу Фонд не цікавився цим приміщенням, та, як стверджується у позові, вважаючи це майно державним на час звернення до суду, не здійснював жодних дій щодо перевірки утримання, збереження та використання державного майна, яке в процесі приватизації не могло бути відчужене та не повинно було входити до статутного капіталу первісного набувача.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що у даному випадку при вирішенні спору має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння набутим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). "Пропорційність" втручання у право власності набувача за вимогами про витребування майна може встановлюватись лише після оцінки його добросовісності (постанова Верховного Суду від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011).

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4 7 та 11 до Конвенції" і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права, відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Згідно з практикою ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Оцінюючи виправданість втручання у право власності відповідача стосовно критерію досягнення мети із задоволення "суспільного", "публічного", "загального" інтересу, суд зазначає, що прокурор вказував у позові як підставу свого звернення до суду - порушення інтересів держави у сфері цивільного захисту населення та право громадян на забезпечення засобами колективного захисту та їх використання. Отже необхідною є оцінка співвідношення конкуруючих інтересів: права добросовісного набувача на мирне володіння набутим майном та загальносуспільного інтересу вираженого у необхідності повернення майна до державної власності з метою забезпечення цивільного захисту населення.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про Цивільну оборону України" (у редакції, чинній станом на дату укладення договору купівлі-продажу у 1996 році), цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Частиною 2 статті 1 Закону України "Про Цивільну оборону України" передбачено, що систему цивільної оборони складають, зокрема фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій (закон втратив чинність у 2012 році у зв`язку з прийняттям Кодексу цивільного захисту України).

Згідно з пунктами 1, 3 Положення про Цивільну оборону України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.05.1994 № 299 (втратило чинність у 2014 році), завданнями Цивільної оборони та заходами щодо їх реалізації є захист населення від наслідків стихійного лиха, аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж і застосування засобів ураження. З метою виконання завдання здійснюється комплекс заходів, які мають забезпечити укриття населення в захисних спорудах, його евакуацію, медичний, радіаційний і хімічний захист, а також захист від впливу біологічних засобів ураження. Укриття населення в захисних спорудах досягається: завчасним будівництвом захисних споруд і підтриманням їх у готовності до використання; комплексним освоєнням підземного простору міст та інших населених пунктів для розміщення підприємств, установ і організацій соціально-побутового, виробничого і господарського призначення (з урахуванням пристосування і використання частини приміщень для укриття населення в надзвичайних ситуаціях); обстеженням і обліком підземних і наземних будівель і споруд, що відповідають вимогам з захисту населення; дообладнанням з урахуванням реальної обстановки підвальних та інших заглиблених приміщень.

У статті 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

У 2012 році законодавцем було прийнято Кодекс цивільного захисту України (далі - Кодекс), який регулює відносини, пов`язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, права та обов`язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.

У пункті 14 частини 1 статті 2 Кодексу визначено, що захисні споруди цивільного захисту - це інженерні споруди, призначені для захисту населення від впливу небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів.

У статті 7 Кодексу визначено основні принципи здійснення цивільного захисту, серед яких зокрема вказано: гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності, а також виконання у воєнний час норм міжнародного гуманітарного права; пріоритетність завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров`я громадян; максимально можливого, економічно обґрунтованого зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій; відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за дотримання вимог законодавства з питань цивільного захисту.

Громадяни України мають право на забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту та їх використання (п.2 ч.1 ст.21 Кодексу).

Частиною 1 статті 32 Кодексу цивільного захисту України встановлено, що до захисних споруд цивільного захисту серед іншого належить протирадіаційне укриття - негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що інтереси громади і суспільства щодо забезпечення цивільного захисту населення, зокрема у період воєнного часу, поза сумнівом, є переважаючими та пріоритетними у порівнянні з приватними інтересами власника нерухомого майна.

Разом з тим, колегією суддів беруться до уваги доводи відповідача щодо можливості перебування захисних споруд цивільного захисту у приватній власності.

Так, статтею 20 Кодексу визначено завдання і обов`язки суб`єктів господарювання у сфері цивільного захисту, до яких серед іншого належить: забезпечення виконання заходів у сфері цивільного захисту на об`єктах суб`єкта господарювання; забезпечення дотримання вимог законодавства щодо створення, зберігання, утримання, використання та реконструкції захисних споруд цивільного захисту; здійснення обліку захисних споруд цивільного захисту, які перебувають на балансі (утриманні); забезпечення виконання вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки, а також виконання вимог приписів, постанов та розпоряджень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до Закону як підприємці, виконують заходи цивільного захисту особисто.

Порядок створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд з фонду та ведення його обліку визначається Кабінетом Міністрів України (ч.5 ст.32 Кодексу).

Відповідно до ч.7 ст.32 Кодексу, вимоги щодо утримання та експлуатації захисних споруд визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері цивільного захисту.

Частиною 8 статті 32 Кодексу встановлено, що утримання захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням здійснюється суб`єктами господарювання, на балансі яких вони перебувають (у тому числі споруд, що не увійшли до їх статутних капіталів у процесі приватизації (корпоратизації)), за рахунок власних коштів.

Захисні споруди цивільного захисту можуть використовуватися у мирний час для господарських, культурних і побутових потреб у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (ч.10 ст.32 Кодексу).

Відповідно до ч.13 ст.32 Кодексу, захисні споруди у мирний час можуть передаватися в оренду для задоволення господарських, культурних та побутових потреб із збереженням цільового призначення таких споруд, крім тих, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням.

Контроль за готовністю захисних споруд цивільного захисту до використання за призначенням забезпечує центральний орган виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сферах техногенної та пожежної безпеки, спільно з відповідними органами та підрозділами цивільного захисту, місцевими державними адміністраціями (ч.15 ст.32 Кодексу).

Відповідно до ч.16 ст.32 Кодексу, у разі приведення єдиної державної системи цивільного захисту, її складових у режим підвищеної готовності, виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного стану та в особливий період захисні споруди цивільного захисту, споруди подвійного призначення, найпростіші укриття незалежно від форми власності повинні приводитись у готовність до прийому населення у термін, що не перевищує 24 годин, крім захисних споруд цивільного захисту, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням.

Пунктом 16 ч.2 ст.17 Кодексу встановлено, що центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту формує та реалізує заходи державної політики щодо створення, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту, ведення їх обліку.

Згідно з пунктами 26, 27, 29 частини 2 статті 19 Кодексу до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту належить, зокрема, прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності у разі банкрутства (ліквідації) суб`єкта господарювання, на балансі якого вона перебуває, та безхазяйних захисних споруд; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту; організація проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільного захисту, виключення їх за погодженням з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, з фонду захисних споруд цивільного захисту.

Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу, державний нагляд (контроль) з питань цивільного захисту здійснюється за додержанням та виконанням вимог законодавства у сферах пожежної та техногенної безпеки, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, за діяльністю аварійно-рятувальних служб відповідно до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", цього Кодексу та інших законодавчих актів.

Відповідно до ч.1 ст.65 Кодексу, у сфері техногенної та пожежної безпеки, цивільного захисту центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, здійснює державний нагляд (контроль), зокрема, щодо суб`єктів господарювання.

У суб`єктів господарювання приватної форми власності органи державного нагляду у сфері цивільного захисту контролюють виконання заходів щодо захисту населення та працівників на випадок надзвичайної ситуації, а також вирішення питань техногенної та пожежної безпеки, що стосуються прав та інтересів інших юридичних осіб і громадян (ч.2 ст.65 Кодексу).

Відповідно до ч.1 ст.140 Кодексу, особи, винні у порушенні законодавства у сфері цивільного захисту, несуть відповідальність відповідно до закону.

Отже, законодавець визначив систему органів (як державної виконавчої влади, так і місцевого самоврядування), що здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту, з розмежуванням їх повноважень в залежності від статусу відповідного органу в структурі органів влади в Україні та виходячи із форми власності (державної, комунальної чи приватної) на захисну споруду.

Законодавство не обмежує право власності на об`єкти цивільного захисту лише державною чи комунальною формою, а як слідує з наведених вище норм законодавства допускається також і приватна власність на зазначені об`єкти.

Крім того, законодавцем визначено вимоги щодо утримання, обліку та використання захисних споруд цивільного захисту, зокрема і тих, що перебувають у приватній власності, запроваджено державний нагляд (контроль) щодо виконання заходів із забезпечення суспільних інтересів у сфері цивільного захисту населення та запроваджено відповідальність за порушення законодавства у сфері цивільного захисту.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 №138 затверджено Порядок створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та ведення його обліку (далі - Порядок), який визначає механізм створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, у тому числі споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів, та ведення його обліку.

Пунктом 4 Порядку встановлено, що фонд захисних споруд створюється міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної республіки Крим, обласними, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, суб`єктами господарювання відповідно до Кодексу цивільного захисту України.

Згідно із пунктом 9 Порядку утримання фонду захисних споруд у готовності до використання за призначенням здійснюється їх балансоутримувачами. У разі використання однієї захисної споруди кількома суб`єктами господарювання вони беруть участь в її утриманні відповідно до договорів, укладених з балансоутримувачем захисної споруди.

Відповідно до п.10 Порядку, балансоутримувач забезпечує утримання захисних споруд, конструкцій і обладнання, а також підтримання їх у стані, необхідному для приведення їх у готовність до використання за призначенням у строк, визначений паспортом захисної споруди, але не більше 12 годин.

Здійснення контролю за готовністю захисних споруд цивільного захисту до використання за призначенням забезпечує ДСНС разом з відповідними органами та підрозділами цивільного захисту, місцевими держадміністраціями (п.12 Порядку).

Обліку підлягають усі захисні споруди, споруди подвійного призначення та найпростіші укриття на території України незалежно від форми власності (п.15 Порядку).

Пунктом 20 Порядку встановлено, що паспорт та облікова картка захисної споруди складаються балансоутримувачем після прийняття в експлуатацію завершеної будівництвом захисної споруди або за результатами її технічної інвентаризації як об`єкта нерухомого майна.

Відповідно до п.23 Порядку, ДСНС веде загальнодержавний електронний облік захисних споруд. Електронний облік захисних споруд є спеціальним програмним забезпеченням, яке призначене для збирання, обробки та зберігання інформації про захисні споруди незалежно від форми власності і формується на підставі даних документального обліку захисних споруд. З метою актуалізації електронного обліку захисних споруд, який веде ДСНС, її територіальні органи здійснюють щороку до 1 листопада звірку з документальним обліком захисних споруд, що веде Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації подають щороку до 1 грудня ДСНС узагальнену інформацію про наявний фонд захисних споруд у паперовому та електронному вигляді.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України 09 липня 2018 року №579 затверджено Вимоги щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту (далі - Вимоги), якими унормовано питання утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту.

Відповідно до п.п.1, 2 розділу ІІ Вимог, споруди фонду захисних споруд мають утримуватися та експлуатуватися у стані, що дозволяє привести їх у готовність до використання за призначенням у визначені законодавством терміни. Під час експлуатації захисних споруд не допускається виконання заходів, що знижують їх захисні властивості, надійність та безпеку.

Відповідно до п.1 розділу IV Вимог, утримання та експлуатація ПРУ здійснюється з урахуванням загальних вимог до утримання та експлуатації фонду захисних споруд, наведених у розділі ІІ цих Вимог.

Відповідно до п.п.2 п.2 розділу VІ Вимог, оцінка стану готовності захисних споруд здійснюється, серед іншого, у разі здійснення ДСНС заходів державного нагляду (контролю) за станом готовності захисних споруд. За результатами оцінки стану готовності складається акт оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту за формою згідно з додатком 11 до цих Вимог.

Результати оцінки стану готовності, отримані під час нагляду, ураховуються під час складення документів (актів, приписів) за його результатами (п.п.4 п.2 розділу VІ Вимог).

Відповідно до п.п.8 п.2 розділу VІ Вимог, під час оцінки стану готовності перевіряються: загальний стан приміщень, входів, оголовків аварійних виходів, гідроізоляції, повітрозабірних і витяжних каналів, обвалування окремо розташованих і підсипки покриття у вбудованих захисних спорудах, покрівлі та бічних поверхонь гірничих виробок, кріплень і захисно-герметичних перемичок (зовнішнім оглядом); двері (ворота, ставні), механізми задраювання, захисні пристрої, системи вентиляції, водопостачання, каналізації, електропостачання, зв`язку, автоматики та іншого інженерного обладнання (випробуванням на працездатність); температура і відносна вологість повітря всередині захисної споруди; наявність і стан засобів пожежогасіння; герметичність захисної споруди, справність ДЕС, експлуатація в режимі захисної споруди протягом 6 годин з перевіркою роботи в режимі чистої вентиляції і фільтровентиляції (у сховищах).

За результатами оцінки стану готовності захисну споруду може бути визнано як готову, обмежено готову або неготову до використання за призначенням (п.п.9 п.2 розділу VІ Вимог).

Наказом Міністерства внутрішніх справ України 09 липня 2018 року №579 затверджено Вимоги щодо забезпечення нумерації та здійснення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту (далі - Вимоги щодо обліку).

Відповідно до п.1 Вимог щодо обліку, ведення обліку фонду захисних споруд здійснюється шляхом складення в паперовій формі паспорта та облікової картки захисної споруди, а також ведення в паперовій та електронній формі книги обліку захисних споруд і книги обліку споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів.

Відповідно до п.3 Вимог щодо обліку, захисним спорудам, що вперше включаються до фонду захисних споруд, а також захисним спорудам, яким номер раніше не було присвоєно або їх номер складається менше ніж з п`яти цифр, присвоюються облікові номери в межах номерного ряду захисних споруд цивільного захисту, наведеного в додатку 1 до цих Вимог.

Відповідно до п.6 Вимог щодо обліку, узагальнений облік захисних споруд на галузевому та територіальному рівні ведеться в книгах обліку захисних споруд цивільного захисту, що складаються за формою згідно з додатком 4 до цих Вимог.

Відповідно до п.10 Вимог щодо обліку, зняття захисних споруд, споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів з обліку здійснюється шляхом унесення відповідних змін до документів, передбачених пунктами 4, 7 цих Вимог.

Зняття захисних споруд із загальнодержавного електронного обліку захисних споруд здійснюється ДСНС та її територіальними органами, що ведуть електронний облік на відповідних територіях, після зняття захисних споруд з обліку фонду захисних споруд, що ведеться міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та балансоутримувачами.

Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 10 березня 2017 року №138 затверджено Порядок використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб (далі - Порядок використання у мирний час), яким встановлено вимоги до використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб суб`єкта господарювання.

Відповідно до п.4 Порядку використання у мирний час, захисні споруди можуть використовуватися у мирний час для потреб суб`єкта господарювання за умови приведення їх у готовність до використання за призначенням у строк, визначений Порядком утримання.

Відповідно до п.5 Порядку використання у мирний час, захисні споруди можуть використовуватися для потреб суб`єкта господарювання як: складські приміщення, віднесені в установленому порядку за показником вибухопожежної та пожежної небезпеки до категорій Г і Д, для зберігання майна і матеріалів (у вбудованих захисних спорудах виключно за наявності окремого входу).

Відповідно до п.6 Порядку використання у мирний час, суб`єкт господарювання під час використання захисної споруди для власних потреб зобов`язаний забезпечити (серед іншого): збереження захисних властивостей споруди як в цілому, так і окремих її елементів; належне утримання та експлуатацію захисної споруди відповідно до вимог, встановлених законодавством.

Відповідно до п.10 Порядку використання у мирний час, під час використання захисних споруд для потреб суб`єкта господарювання забороняється (серед іншого): реконструкція, у тому числі перепланування приміщень, без розроблення проектної документації на реконструкцію або перепланування; улаштування додаткових отворів (прорізів) у несучих та огороджувальних конструкціях, які знижують рівень захисних властивостей споруди; демонтаж існуючого інженерно-технічного та спеціального обладнання.

Отже, неможливість виведення захисних споруд з обліку, зміни їх цільового призначення, реконструкції, перепланування, без відповідного рішення контролюючого державного органу, а також контроль компетентних органів за їх використанням та утриманням, наявність відповідальності за порушення наведених вимог є свого роду гарантіями стосовно забезпечення права громадян на цивільний захист та користування колективними засобами захисту, зокрема, протирадіаційними укриттями. Такі правила розповсюджуються на усіх власників та балансоутримувачів захисних споруд незалежно від форми власності.

Як встановлено судами обох інстанцій, спірне ПРУ №64357, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 перебуває на обліку в компетентних органах як об`єкт цивільного захисту, щодо нього застосовуються положення статей 18, 19 Кодексу цивільного захисту України, а також положення Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та ведення його обліку, положення Порядку використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб затверджених Постановою Кабінету Міністрів України, положення Вимог щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту та Вимог щодо забезпечення нумерації та здійснення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України.

При цьому, цивільний обіг спірного об`єкта є обмеженим та регулюється відповідними правилами, особливим обліком таких об`єктів та контролем з боку державних органів, що здійснюють функції держави у сфері цивільного захисту населення. Виведення зі складу об`єктів цивільного захисту даної захисної споруди можливе лише за участю компетентних органів. Водночас допускається його використання у господарській діяльності та перебування у приватній власності.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, актів перевірки захисної споруди цивільної оборони, які в тому числі були надані і до суду апеляційної інстанції, відповідач у цілому дотримується зазначених вимог, виконує вказівки та приписи компетентних органів, здійснює належне утримання та використання цієї захисної споруди, не допускає виконання заходів, що знижують захисні властивості, надійність та безпеку захисної споруди, не здійснює її перебудову чи реконструкцію, забезпечує збереження її цільового призначення та функціонування.

При цьому, колегією суддів береться до уваги те, що ризик відповідальності за порушення наведених вище вимог наразі повністю несе відповідач, як власник та балансоутримувач ПРУ.

Також судом враховується, що відповідач відкрито користувався спірним майном. При цьому, саме відповідач (а не Фонд) забезпечив проведення технічної інвентаризації цієї захисної споруди, виготовив відповідну документацію, вчинив інші дії щодо утримання цього приміщення, як ПРУ, упродовж тривалого часу (з 2012 року) ніс витрати на утримання цього об`єкта, як захисної споруди, саме відповідач забезпечив утримання ПРУ у придатному до використання за призначенням стані.

Отже, саме відповідач забезпечив та продовжує забезпечувати інтереси інших осіб, а саме інтереси громади і суспільства щодо функціонування об`єкта цивільного захисту, сприяючи державі у дотриманні та забезпеченні права громадян на користування засобами колективного захисту населення.

Натомість, Фонд допустив неодноразове порушення вимог законодавства щодо правового режиму та цивільного обігу даного об`єкта, стосовно забезпечення організації заходів з інвентаризації, обліку та утримання захисної споруди.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що у цьому випадку досягнення загальносуспільного інтересу щодо забезпечення цивільного захисту населення може мати місце без втручання у право власності.

За таких обставин, коли загальносуспільний інтерес щодо цивільного захисту населення реалізується та дотримується на час звернення прокурора з позовом, зокрема тим, що відповідач забезпечує утримання спірного об`єкта як ПРУ, у стані придатному до використання за цільовим призначенням, безпідставними є доводи прокурора про необхідність витребування цього майна у відповідача з метою відновлення порушених інтересів держави у сфері цивільного захисту населення, зокрема, щодо прав громадян на забезпечення засобами колективного захисту.

У такому випадку, навіть значний та переважаючий публічний інтерес стосовно забезпечення громадян захисними спорудами, не може бути підставою для втручання у право власності, оскільки, як встановив суд, така загальносуспільна мета як забезпечення захисту населення шляхом створення умов та можливості перебування громадян, за потреби, у протирадіаційному укритті, реалізована та дотримана на час подання позову та на час вирішення спору.

Іншої легітимної мети, яку переслідує прокурор представляючи інтереси держави та звертаючись із вимогою про витребування спірного приміщення, у позові не наведено.

З огляду на викладене, задоволення віндикаційного позову і витребування спірного майна у відповідача, як добросовісного набувача, за відсутності потреби у відновленні загальносуспільного інтересу та відсутності іншої легітимної мети, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таке порушення виражатиметься у покладенні на відповідача надмірного тягаря та необґрунтованому і непропорційному співвідношенні між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти.

Пунктами 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавляють права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку має місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбувається порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Відносно третього критерію (чи є таке втручання в право на мирне володіння майном пропорційним визначеним цілям), то колегія суддів зауважує, що прокурором ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі не наведено жодної аргументації стосовно компенсації втрат відповідача у випадку задоволення позовних вимог. Ні прокурор, ні Фонд під час розгляду справи не навели жодних можливих варіантів чи пропозицій відповідачу щодо такої компенсації.

При цьому, колегія суддів зазначає, що відсутність притягнення до відповідальності посадових осіб Фонду, котрі допустили згадані вище порушення, з одночасним втручанням у право відповідача мирно володіти майном, без надання останньому відповідної компенсації, непропорційно обтяжує тягар покладений на добросовісного набувача цього майна.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Добросовісний набувач не може бути лише однією особою, яка відповідає та зазнає негативних майнових наслідків у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для приватизації державного майна та при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження майна Фондом не повинен породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, однак, такі обставини мали би стати підставою для виникнення обов`язку Фонду здійснити все необхідне, щоб відшкодувати негативні матеріальні наслідки завдані таким відчуженням.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що самі порушення, допущені органами влади при передачі майна у власність у 1996 році, не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі у 2023 році без належного обґрунтування державного інтересу, якщо такі порушення не допущені внаслідок винної протиправної поведінки самого набувача майна, право власності у якого виникло у кінці 2005 року, тобто, майже через 10 років з моменту процедури приватизації.

Водночас, винної протиправної поведінки відповідача щодо набуття майна не встановлено. Натомість суд встановив неодноразове "неналежне урядування" Фонду. Разом з тим, суд констатує відсутність притягнення до відповідальності посадових осіб Фонду котрі допустили такі порушення та відсутність пропозицій щодо можливих варіантів надання відповідачу справедливої компенсації з боку позивача.

Враховуючи викладене та зважаючи те, що прокурором та Фондом не доведено наявності суспільного та публічного інтересу, як належної підстави для втручання у мирне володіння майном та пропорційності втручання (справедливого балансу), що суперечить вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для повернення спірного приміщення та відповідно задоволення позовних вимог.

Щодо заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, то колегія суддів зазначає, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки, судом відмовлено у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, питання спливу позовної давності судом не досліджується.

Відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Натомість, скаржником не подано судовій колегії належних та достатніх доказів, які стали б підставою для скасування рішення місцевого господарського суду. Посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.

Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Рівненської області ґрунтується на матеріалах і обставинах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 25 квітня 2023 року у справі №918/1141/22 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складений "28" серпня 2023 р.

Головуюча суддя Коломис В.В.

Суддя Саврій В.А.

Суддя Миханюк М.В.