Постанова

від 29.08.2023 по справі 915/997/21

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2023 рокум. ОдесаСправа № 915/997/21

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Л.В. Поліщук,

суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран,

секретар судового засідання І.С. Мисько,

за участю представників сторін:

від прокуратури: М.В. Капустін

від позивача: В.М. Губський

від відповідачів:

1)Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина»: не з`явився

2)Товариства з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М»: А.Є. Вавілов

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 (суддя А.П. Алєксєєв, м.Миколаїв, повний текст складено 26.05.2023)

у справі № 915/997/21

за позовом виконувача обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до відповідачів:

1)Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина»

2)Товариства з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М»

про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог. Історія справи

У червні 2021 року виконувач обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір №10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 між Державним підприємством «Радгосп «Виноградна долина» (надалі також ДП «Радгосп «Виноградна долина», відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М» (надалі також ТОВ «Просперіс Агро М», відповідач-2).

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що між ДП «Радгосп «Виноградна Долина» та ТОВ «Просперіс Агро М» 10.03.2020 був укладений спірний договір. Даний договір був укладений керівником ДП «Радгосп «Виноградна Долина» з перевищенням повноважень, а саме, без відповідного погодження суб`єкта управління, тобто Фонду державного майна України, чим порушено вимоги статті 73-2 Господарського кодексу України, пункту 20 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №296 від 11.04.2012. Зазначеним договором також порушено виключне право держави на одержання вирощеного на державних землях врожаю сільськогосподарських культур. За твердженням прокурора, зазначений договір було укладено із суттєвими порушеннями чинного законодавства, у зв`язку з чим він підлягає визнанню недійсним.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.10.2022, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Наведені судові рішення мотивовано тим, що спірний договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП «Радгосп «Виноградна долина» отримано певний прибуток, що, в свою чергу, вказує на дійсність намірів відповідача-2 в реалізації зазначеного правочину, які (наміри) існували на момент його вчинення. З урахуванням викладеного, суди дійшли висновку, що в даному випадку не вбачається наявності недобросовісності чи нерозумності в діях ТОВ «Просперіс Агро М» при вчиненні спірного договору. Таким чином, саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М.В. повноважень, обмежених статутом підприємства, при укладенні зазначеного договору, за наявності факту добросовісного його виконання та отримання коштів, не може свідчити про наявність правових підстав для визнання такого правочину недійсним у зв`язку з порушенням положень статті 92 Цивільного кодексу України, оскільки відсутні такі складові застосування наведеної статті як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання. Суди також дійшли висновку, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання зазначеного договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту. Визнання недійсним вже виконаного договору не відновить порушені інтереси держави у зв`язку з неможливістю проведення двосторонньої реституції (ДП «Радгосп «Виноградна долина» не зможе повернути все отримане за спірним договором і буде змушене компенсувати вартість отриманого іншій стороні), а прокурор одночасно з вимогою про визнання недійсним договору не заявляє вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2023 постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.10.2022 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 скасовано. Справу №915/997/21 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення суду мотивоване тим, що прокурором отримано письмові докази, які долучені до позовної заяви, не від позивача, що є порушенням положень абзацу 4 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини другої статті 19 Конституції України, а відтак, прокурором всупереч положень частини третьої статті 13, частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України не доведено обставин, на які він посилається як на підставу позовних вимог, зокрема, факту укладення між відповідачами спірного договору та додатків до нього, передачі відповідачем-2 відповідачу-1 посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин на суму 9609601,3 грн, а також перерахування грошових коштів у сумі 290000 грн.

Отже, надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку, що викладені у позові обставини прокурором належним чином не підтверджені, у зв`язку із чим позовні вимоги є безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

Не погодившись з ухваленим рішенням суду, перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у даній справі скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В апеляційній скарзі прокурор зазначив, що суд першої інстанції всупереч вимог статей 2, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України, без встановлення обставин справи, дійшов хибного висновку про ненадання прокурором допустимих доказів на підтвердження підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

На переконання прокурора, поза увагою суду залишились обставини стосовно того, що під час направлення запиту в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуту» у прокурора наявні виключно відомості про ймовірні порушення інтересів держави, що виключає об`єктивну можливість остаточно вважати порушеними інтереси держави у конкретних правовідносинах та визначити, інтереси якого саме суб`єкта владних повноважень порушено. Тобто, на момент встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, органи прокуратури не мали достатніх даних про те, що у майбутньому саме Фонд державного майна України буде визначено позивачем у спорі.

До того ж, стаття 23 Закону України «Про прокуратуру» не містить категоричних обмежень щодо можливості отримання доказів виключно у позивача.

Посилаючись на статтю 17 Закону України «Про прокуратуру» щодо права Генерального прокурора видавати письмові накази адміністративного характеру та наказ Генерального прокурора №389 від 28.08.2020 «Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді», скаржник вказав, що одним із джерел інформації про наявність підстав для представництва інтересів держави в суді та доказів, у випадку підтвердження таких підстав, є матеріали кримінального провадження, тобто матеріали, наявні у прокурора внаслідок здійснення досудового розслідування та дізнання в межах окремого кримінального провадження.

Прокурор зазначив, що у даному випадку зверненню прокурора до суду із позовом передувало надходження 11.06.2021 до управління представництва інтересів держави в суді Миколаївської обласної прокуратури від окружної прокуратури міста Миколаєва висновку процесуального керівника у кримінальному провадженні №12020150180000255 від 09.10.2020 за частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України.

У зазначеному висновку зазначалось про те, що оскільки договір №10/3 від 10.03.2020 про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції є договором про спільну діяльність та значним господарським зобов`язанням, а уповноваженим органом управління Фондом державного майна України не погоджувалось укладення такого договору, то виконуюючим обов`язки керівника ДП «Радгосп «Виноградна долина» такий договір укладено з порушенням положень статуту підприємства та норм чинного законодавства України, що є підставою для визнання договору недійсним.

До висновку було долучено матеріали на 220 аркушах, у тому числі копії договору №10/3 від 10.03.2020 із додатками, актами приймання-передачі, актом планової ревізії від 16.04.2021, складеним Управлінням Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області.

Прокурор пояснив, що зазначений висновок процесуального керівника із додатками обласною прокуратурою скеровано на адресу Вознесенської окружної прокуратури, якою за наслідками опрацювання одержаних матеріалів 25.06.2021 подано позовну заяву до суду.

Крім того, як зазначив апелянт, в матеріалах справи наявна копія листа Фонду державного майна України від 14.05.2021, зі змісту якого вбачається, що Фонд листом від 14.12.2020 звертався до Державної аудиторської служби України щодо здійснення ревізії фінансово-господарської діяльності ДП «Радгосп «Виноградна долина» з порушених питань щодо договору №10/3 від 10.03.2020, а листом від 06.01.2023 повідомляв Вознесенську окружну прокуратуру стосовно вжитих заходів щодо визнання вказаного договору недійсним та просив подати позов в інтересах держави щодо визнання цього договору недійсним.

Також прокурор пояснив, що обізнаність прокуратури про вказані факти обумовила надіслання запиту до Управління Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області про надання інформації щодо результатів проведення ревізії задля вирішення питання про наявність підстав для вжиття заходів реагування з метою захисту інтересів держави.

Управлінням Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області на адресу Миколаївської обласної прокуратури 30.04.2021 надано інформацію про результати проведеної ревізії та копії акту планової виїзної ревізії від 16.04.2021.

Таким чином, прокурор зазначив, що наявність у прокуратури копії договору №10/3 від 10.03.2020 із додатками, акту ревізії та інших документів, використаних у подальшому в якості доказів при поданні позову у даній справі, виключала необхідність повторного їх отримання безпосередньо від Фонду державного майна України.

На підтвердження наведених в апеляційній скарзі обставин скаржник надав копії листа окружної прокуратури міста Миколаєва від 09.05.2021 із долученим висновком процесуального керівника у кримінальному провадженні №12020150180000255, листа Миколаївської обласної прокуратури від 22.06.2021 та листа Управління Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області від 22.04.2021.

При цьому апелянт зауважив на тому, що під час розгляду справи судами всіх інстанцій жодним із учасників не зазначалось про недопустимість доказів прокурора, у тому числі через відсутність підтвердження одержання їх безпосередньо у Фонду державного майна України.

Повертаючи дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 08.02.2023 вказав, що для правильного вирішення спору господарським судам попередніх інстанцій необхідно було належним чином дослідити предмет спірного договору у контексті його ціни і вартісного визначення зобов`язань ДП «Радгосп «Виноградна Долина» за вказаним правочином, та на підставі встановленого визначитися з наявністю чи відсутністю підстав для застосування до спірних правовідносин норм статті 73-2 Господарського кодексу України.

Отже, з урахуванням положень статті 316 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції мав би надати оцінку законності оспорюваному договору, а не обмежуватись висновком про недопустимість наявних в матеріалах справи доказів.

До того ж, на думку прокурора, позиція суду щодо неможливості надання прокурором доказів, отриманих не від позивача (Фонду державного майна України), не лише обмежує законодавчо визначені повноваження органів прокуратури щодо вжиття заходів представницького характеру на захист інтересів держави, а й порушує такі принципи господарського судочинства, як верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін.

Забезпечення завдань господарського судочинства в частині справедливого судового розгляду та ефективного захисту порушених інтересів держави є першочерговим для суду та учасників справи.

Водночас суд першої інстанції, всупереч завданню та основним засадам господарського судочинства, а також вказівок суду касаційної інстанції, під час нового розгляду справи взагалі не дослідив та не надав будь-якої оцінки доводам прокурора про недійсність оспорюваного правочину та безпосередньо правочину, а з надуманих та формальних підстав дійшов висновку про те, що спірний договір та інші надані прокурором документи не є доказами у справі, як наслідок, ухилився від прийняття рішення по суті спору.

Також апелянт зауважив, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №910/7049/21 за позовом ТОВ «Просперіс Агро М» до Фонду державна майна України та ДП «Радгосп «Виноградна долина» про солідарне стягнення 7933944,00 грн, який мотивований тим, що в порушення укладеного між ним та ДП «Радгосп «Виноградна долина» договору №10/03 від 10.03.2020, останнє зібрало вражай соняшника на площі 1326 га (960980кг), просо на площі 290 га (44950 кг) та реалізувало на користь третіх осіб 347980 кг зібраного насіння соняшника, яке за договором належить позивачу. Таким чином, як зазначив прокурор, внаслідок укладення оспорюваного договору сформувались значні економічно необґрунтовані зобов`язання підприємства перед контрагентом ТОВ «Просперіс Агро М», які можуть призвести до суттєвих майнових втрат ДП «Радгосп «Виноградна долина» та держави.

З огляду на викладене, апелянт зазначив, що оскаржуване рішення суду від 02.05.2023 ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасування та задоволення позовних вимог прокурора.

Позиція ТОВ «Просперіс Агро М» щодо апеляційної скарги

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Просперіс Агро М» просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість позовних вимог прокурора, а також на обрання прокурором неефективного способу захисту права, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Позиція Фонду державного майна України щодо апеляційної скарги

Фонд державного майна України у відзиві на апеляційну скаргу погодився із доводами, викладеними в апеляційній скарзі, у зв`язку з чим просив її задовольнити, оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовну заяву задовольнити.

Заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.06.2023 для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В.Поліщук, суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.06.2023 апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі №915/997/21 залишено без руху з підстав відсутності належних доказів сплати судового збору у розмірі 3405,00 грн, із встановленням скаржнику строку для усунення недоліків, допущених при поданні апеляційної скарги, протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. Також вказаною ухвалою суду доручено Господарському суду Миколаївської області надіслати матеріали справи №915/997/21 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.

Поряд з цим, 26.06.2023 на адресу суду від скаржника надійшла заява (вх.№1792/23/Д1 від 26.06.2023) із доказами сплати судового збору у розмірі 3405,00 грн за подання апеляційної скарги у справі №915/997/21.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі № 915/997/21. Встановлено учасникам справи строк до 14.07.2023 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз`яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.

03.07.2023 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №915/997/21.

З огляду на те, що колегія суддів перебувала у відпустках з 03.07.2023 по 21.07.2023, питання щодо апеляційної скарги першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі №915/997/21 вирішувалося 24.07.2023.

12.07.2023 засобами поштовго зв`язку Фондом державного майна України подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№1792/23/Д3 від 17.07.2023).

14.07.2023 засобами поштового зв`язку ТОВ «Просперіс Агро М» подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№1792/23/Д2 від 17.07.2023).

З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, ухвалою суду від 24.07.2023 постановлено розглянути апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі №915/997/21 поза межами строку, встановленого у частині першій статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк. Розгляд справи №915/997/21 призначено на 29.08.2023 о 12:00 год.

ДП «Радгосп «Виноградна долина» про дату, час та місце розгляду справи повідомлене належним чином, проте не скористалося своїм правом участі в судовому засіданні апеляційної інстанції, як і не скористалося своїм правом на надання відзиву на апеляційну скаргу.

Приймаючи до уваги, що матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги, обов`язкова явка учасників справи в судове засідання апеляційної інстанції Південно-західним апеляційним господарським судом не визнавалась, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а також враховуючи, що частиною 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представника ДП «Радгосп «Виноградна долина».

Заслухавши представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзивів на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.

Фактичні обставини справи

Як вбачається з матеріалів справи, у постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» на підставі державних актів про право постійного користування земельною ділянкою перебуває 17 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 2419,58 га на території Вознесенського району з наступними кадастровими номерами: 4821783800:02:000:0005; 4821783800:01:000:0006; 4821783800:01:000:0007; 4821783800:01:000:0008; 4821783800:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0008: 4821780200:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0022; 4821780200:04:000:0001; 4821783800:02:000:0024; 4821780201:02:006:0029; 4821783801:02:006:0028; 4821783801:02:000:0027; 4821780201:02:006:0026; 4821780201:02:006:0025.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101-р «Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна» ДП «Радгосп «Виноградна долина» (код 00413995) передано до сфери управління Фонду державного майна України.

Відповідно до п. 1.1. статуту відповідача-1, затвердженого наказом ФДМУ від 04.03.2020 № 390, він є державним унітарним підприємством, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Фонду державного майна України.

Згідно із п. 3.2. статуту основними напрямками діяльності підприємства є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.

За змістом п. 4.4. статуту підприємство має право від свого імені вчиняти господарські зобов`язання (правочини), укладати договори, угоди, контракти, набувати майнові та немайнові права, нести зобов`язання.

Відповідно до п. 4.11. статуту підприємство здійснює вільний вибір видів господарської діяльності, самостійно формує програми та напрями своєї діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, якщо інший порядок вибору видів діяльності, постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг не передбачений чинним законодавством. Підприємство самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи), якщо інше не передбачено ліцензійними умовами щодо окремих видів діяльності, які здійснює підприємство, та законодавством України.

Згідно із п.п. 2. п. 5.1. статуту для реалізації мети діяльності підприємства, передбаченої цим статутом, воно має право в порядку, встановленому чинним законодавством, статутом підприємства та внутрішніми документами: вчиняти господарські зобов`язання (правочини) та укладати договори, угоди, контракти згідно з чинним законодавством, набувати майнові та особисті немайнові права, брати на себе зобов`язання в порядку, встановленому чинним законодавством та цим статутом.

За змістом п.п. 7. п. 5.2. статуту підприємство зобов`язане погоджувати із суб`єктом управління питання, пов`язані з вилученням чи добровільною відмовою від користування земельною ділянкою, зміною цільового призначення земельних ділянок або їх частин, які закріплені за підприємством.

Управління підприємством здійснюється його директором, якій підзвітний суб`єкту управління підприємства (п. 10.5. статуту).

До виключної компетенції суб`єкта управління підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить: прийняття рішення про надання згоди на вчинення підприємством значних господарських зобов`язань (правочинів) в розумінні розділу 11 статуту (п.п. 10.7.17. п. 10.7. статуту); надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність, договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них, та контроль за виконання умов цих договорів (п.п. 10.7.21. п.10.7. статуту).

Відповідно до п. 10.14. статуту директор діє в інтересах підприємства. Директор діє від імені підприємства в межах, передбачених законодавством, цим статутом та іншими актами підприємства, рішеннями його суб`єкта управління. Директор представляє інтереси підприємства перед юридичними та фізичними особами, державою, державними та громадськими установами, органами й організаціями, вчиняє від імені та на користь підприємства господарські зобов`язання (правочини), інші юридично значимі дії, приймає рішення, обов`язкові для виконання всіма працівниками підприємства. Директор розпоряджається коштами, майном та майновими правами підприємства у межах, що встановлені цим статутом, внутрішніми нормативними документами підприємства, рішеннями суб`єкта управління підприємства.

Згідно із п.п. 10. п. 10.16. статуту директор підприємства розпоряджається майном та коштами підприємства, з урахуванням обмежень встановлених цим статутом, внутрішніми положеннями підприємства та рішеннями суб`єкта управління підприємства.

За змістом п.п. 21 п. 10.16. статуту директор підприємства приймає рішення про вчинення господарських зобов`язань (правочинів), підписання (укладання), зміну та розірвання договорів (угод, контрактів), за винятком тих, на вчинення яких відповідно до цього статуту та/або чинного законодавства України потрібно одержати обов`язкове рішення (дозвіл, згоду) суб`єкта управління підприємства на їх вчинення.

Відповідно до п. 11.1. статуту значним господарським зобов`язанням (правочином) підприємства визнається господарське зобов`язання (правочин), що вчиняється ним, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, чи сума коштів, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності.

10.03.2021 між ДП «Радгосп «Виноградна долина», в особі виконувача обов`язків директора Максимова Максима Валерійовича, діючого на підставі статуту (далі - сторона-1), та ТОВ «Просперіс Агро М», в особі директора Михайлюка Михайла Олександровича (далі сторона-2), було укладено договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03.

Відповідно до п. 1.1. договору сторони за ним об`єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні сторони-1, про що сторони укладають додаток № 1 до цього договору, який визначає характеристики відповідних земельних ділянок.

Згідно із п. 1.2. договору ведення спільних справ за ним здійснюється сторонами за їх згодою. Обсяг зобов`язань кожної зі сторін щодо вирощування сільськогосподарської продукції визначається в додатку № 2 («Кошторис») до договору, де вказується перелік робіт, матеріалів, сировини та засобів, які будуть надані сторонами.

За умовами п. 1.4. договору сторони можуть надавати одна одній будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно сторін та грошові кошти не об`єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє сторону-1 права користування належними їй земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря стороні-2.

З метою розрахунку вартості та кількості майбутнього врожаю сторони погоджують відповідний план врожайності (додаток № 3 «План врожайності») - п. 1.5. договору.

Відповідно до п. 1.6. договору результат спільного вирощування сільськогосподарських культур, а саме, вирощений урожай (готова продукція/товар) є власністю сторони-2 і не переходить у власність сторони-1.

Передбачені в цьому договорі роботи виконуються сторонами з власних або наданих стороною-2 сировини, матеріалів та засобів (посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів тощо). Використання сировини, матеріалів, засобів, виконання робіт узгоджується в додатку № 2 до договору, де вказується їх вартість та понесені витрати на їх придбання сторонами. Надання сировини, матеріалів та інших засобів стороною-2 стороні-1 і навпаки здійснюється на підставі акта приймання передачі (п. п. 2.1., 2.2. договору).

Згідно із п. п. 2.3., 2.4. договору збирання врожаю проводиться стороною-2. З метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні.

Результатом спільного обробітку земельних ділянок за договором є вирощена сільськогосподарська продукція (урожай). Доходи, що отримуються в результаті спільного вирощування продукції, використовуються, в першу чергу, на відшкодування матеріальних витрат, понесених сторонами на обробіток земельних ділянок, матеріали та сировину. Прибуток (винагорода), котрий отримують сторони від спільного обробітку земельних ділянок, після відшкодування матеріальних витрат, підлягає розподілу пропорційно часткам їх участі у спільному обробітку. Розміри прибутку (винагороди) кожній із сторін, а також форма її виплати (у натуральній та у грошовій формах) обумовлюються сторонами в «Плані врожайності» (п. п. 3.1., 3.2. договору).

Відповідно до п. 3.3. договору винагорода в натуральній формі передається сторонам одноразово після завершення повного сільськогосподарського циклу вирощування та збору врожаю (готової продукції). Винагорода в грошовій формі виплачується стороні-1 в гарантованому розмірі, що не може бути меншим від обумовленого сторонами в плані урожайності.

Згідно із пунктами 3.4., 3.5. договору винагорода в натуральній формі виплачується стороні-1 у гарантованому розмірі, який дорівнює кількості готової сільськогосподарської продукції, ринкова вартість якої на момент розрахунку не може бути меншою від гарантованого розміру винагороди в грошовій формі. У разі отримання готової продукції в кількості, що перевищує заплановану на 10%, додаткова винагорода стороні-1 становить 3% від ринкової вартості готової продукції, що перевищує заплановану кількість, визначену в додатку № 3 «План врожайності».

За умовами п. 4.1.1. договору сторона-1 зобов`язана виконати роботи відповідно до умов цього договору.

Згідно з п. 4.1.2. договору сторона-1 зобов`язана вживати заходів для захисту одержаних під час виконання робіт результатів та інформувати про це сторону-2.

Відповідно до п. 4.1.15. договору сторона-1 має право отримувати оплату за надання передбачених договором послуг та винагороду за виконання робіт.

Сторона-2 зобов`язана: надати стороні-1 технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур; передати стороні-1 необхідну для виконання робіт інформацію, сировину, матеріали та засоби відповідно до потреб цього договору або авансувати сторону-1 з метою їх придбання; призначати кваліфікованих спеціалістів сторони-2 для проведення контролю за дотриманням стороною-1 технологічної карти вирощування сільськогосподарських культур при проведенні науково-виробничої діяльності; приймати виконані роботи та оплатити їх у строки і в розмірі, передбачені цим договором; здійснювати контроль за дотриманням стороною-1 передових технологічних процесів вирощування сільськогосподарських культур, у тому числі контролювати поточний стан дослідних ділянок/полів в період від підготовки ґрунту під посів до збирання врожаю сільськогосподарських культур (п. п. 5.2.1., 5.2.2., 5.2.3., 5.2.5., 5.2.6. договору).

Згідно із п. 8.1. договору строк його дії з 10.03.2020 до 31.12.2020, а у випадку порушення зобов`язань, до повного виконання зобов`язань за цим договором.

Додатками до цього договору є: додаток № 1 «Характеристики земельних ділянок, які використовуються виконавцем в рамках виконання договору»; додаток № 2 «План врожайності»; додаток № 3 «Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції».

Договір № 10/03 та додатки до нього підписані ДП «Радгосп «Виноградна долина» в особі Масимова М. В. та ТОВ «Просперіс Агро М» в особі Михайлюка М. О. і скріплені печатками сторін.

На виконання умов вказаного договору відповідно до актів приймання-передачі посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин №№ 1 - 10, в період з 12.03.2020 по 15.05.2020 відповідач-2 передав відповідачу-1 посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 9609601,3 грн.

Також на виконання умов наведеного договору ТОВ «Просперіс Агро М» перераховано на рахунок ДП «Радгосп «Виноградна долина» 290000,00 грн (30.04.2020 - 110000,00 грн, 12.05.220 - 180000,00 грн), що підтверджується копіями платіжних доручень № 172085 від 30.04.2020 та № 37519 від 12.05.2020, в яких платником зазначено ТОВ «Просперіс Агро М», отримувачем - ДП «Радгосп «Виноградна долина», в графі призначення платежу зазначено: «плата за виконані роботи по вирощуванню с/г продукції за дог. № 10/03 від 10.03.2020р.».

Вважаючи, що спірний договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, і виконувачем обов`язків директора відповідача-1 укладено його з перевищенням установлених законом та статутом підприємства повноважень, прокурор звернувся з цим позовом до суду.

Позиція суду апеляційної інстанції

Щодо долучених до позовної заяви прокурора доказів

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до частини третьої статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.

У частині третій статті 53 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частина п`ята статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини четвертої статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Частина перша статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (абзац 4 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

За приписами пункту 1 абзацу 5 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом, у разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави.

Посилаючись на наведені вище приписи Закону України «Про прокуратуру» та виходячи з того, що у даній справі наявний державний орган, до повноважень якого віднесені відповідні повноваження у спірних правовідносинах, суд першої інстанції вказав, що прокурор з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді за вказаних у позові обставин вправі отримувати від Фонду державного майна України інформацію, яка належить йому на законних підставах, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Як підтверджується матеріалами справи та встановлено місцевим господарським судом, до позовної заяви прокурором додано копію листа Фонду державного майна України №10-47-10863 від 14.05.2021, яким Фонд повідомляє прокурора про те, що:

-фонд є уповноваженим органом управління ДП «Радгосп «Виноградна долина»;

-спірний договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції від 10.03.2020 року №10/03 був укладений без погодження Фонду державного майна України, чим порушено вимоги пункту 20 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №296 від 11.04.2012 року;

-умови спірного договору передбачають оренду земельної ділянки, при цьому договір укладений без проведення торгів, що є порушенням вимог статті 134 Земельного кодексу України;

-такий вид договору як договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції Цивільним кодексом України не передбачено;

-Фонд звертався до Державної аудиторської служби України щодо здійснення ревізії фінансово-господарської діяльності державного підприємства з приводу допущених порушень при укладенні спірного договору;

-Фонд звертався з листом від 06.01.2021 до Вознесенської місцевої прокуратури щодо заходів, які вживалися фондом, та з проханням до прокурора звернутися із позовом в інтересах держави в особі Фонду з вимогою визнати спірний договір недійсним.

Будь-яких додатків (письмових доказів), зокрема спірного договору, статуту державного підприємства вказаний лист Фонду державного майна України не містить.

Супровідного листа Фонду державного майна України, за яким прокурор отримав інші письмові докази, які долучені до позовної заяви, у матеріалах справи відсутні.

У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції дійшов висновку про отримання цих письмових доказів прокурором всупереч положень абзацу 4 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та частини другої статті 19 Конституції України, з огляду на що не прийняв надані прокурором письмові докази (окрім вищезазначеного листа Фонду державного майна України) на підставі частини другої статті 77 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Дійшовши цього висновку, Господарський суд Миколаївської області вказав, що прокурором всупереч положень частини третьої статті 13, частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України не доведено обставин, на які він посилається як на підставу позовних вимог, зокрема, факту укладення між відповідачами спірного договору та додатків до нього, передачі відповідачем-2 відповідачу-1 посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин на суму 9609601,3 грн, а також перерахування грошових коштів у сумі 290000 грн.

Відтак, надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції зазначив, що викладені у позові обставини прокурором належним чином не підтверджені, у зв`язку із чим позовні вимоги є безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню.

Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими, адже положення абзацу 4 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», на яку послався місцевий господарський суд, не встановлюють обов`язок прокурора, з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді за вказаних у позові обставин, отримувати докази, які згодом будуть долучені до майбутньої позовної заяви, саме у органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, тобто у майбутнього позивача. Більше того, стаття 23 Закону України «Про прокуратуру» не містить категоричних обмежень щодо можливості отримання доказів виключно у майбутнього позивача.

Крім того, під час направлення запису в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуту» у прокурора наявні виключно відомості про ймовірні порушення інтересів держави, що виключає об`єктивну можливість остаточно вважати порушеними інтереси держави у конкретних правовідносинах та визначити, інтереси якого саме суб`єкта владних повноважень порушено. Тобто, на момент встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, органи прокуратури не мали достатніх даних про те, що у майбутньому саме Фонд державного майна України буде визначено позивачем у спорі, про що було слушно зауважено апелянтом.

Також слід зазначити, що під час розгляду справи судами всіх інстанцій жодним із учасників не зазначалось про недопустимість доказів прокурора, у тому числі через відсутність підтвердження одержання їх безпосередньо у Фонду державного майна України.

З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову з мотивів отримання долучених до позовної заяви прокурора доказів не від позивача та недоведеності у зв`язку з чим заявлених позовних вимог.

Щодо суті спору

Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання недійсним договору про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03 від 10.03.2020 з тих підстав, що він вчинений з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки виконувачем обов`язків директора державного унітарного підприємства (одна зі сторін) укладено вказаний правочин з перевищенням установлених законом і статутом підприємства повноважень.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Проте згідно з частиною п`ятою статті 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80 - 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 08.02.2023, серед іншого, зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання його недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.

При цьому Верховний Суд вказав, що відповідно до правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної в постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже заявлення такої вимоги є також належним способом захисту, який передбачений законом.

Водночас вирішуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд, з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися із ефективністю обраного позивачем способу захисту - визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з`ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки.

Разом із тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги.

Ухвалою Верховного Суду від 09.02.2023 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було передано справу № 905/77/21 у зв`язку з необхідністю з`ясування наявності, чи, навпаки, відсутності підстав для відступлення від висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20 в частині застосування положень частини першої статті 216 Цивільного кодексу України щодо належності та ефективності обраного позивачем способу судового захисту - визнання недійсним виконаного договору.

Мотивуючи зазначену ухвалу, Верховний Суд виходив з того, що за умов відсутності одночасного заявлення вимог про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину (про проведення двосторонньої реституції) суд апеляційної інстанції не мав відповідних процесуальних повноважень досліджувати та вирішувати питання ефективності такого способу захисту прав та інтересів держави, як визнання недійсним договору про закупівлю, в площині майбутнього застосування в рамках іншого позову двосторонньої реституції, яка може призвести не до відновлення прав позивача, а до погіршення його становища, оскільки це можна кваліфікувати як безпідставний вихід суду за межі заявлених позовних вимог, тоді як винятковий порядок та підстави правомірної реалізації виходу за межі позовних вимог урегульовано частиною третьою статті 237 Господарського процесуального кодексу України.

У постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила наступне:

«27. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

Об`єднана палата зазначає, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

28. Об`єднана палата наголошує, що, фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України)».

У постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, уточнюючи висновок щодо застосування положень статей 16, 215, 216 ЦК України (щодо належності та ефективності обраного позивачем способу судового захисту - визнання недійсним виконаного договору про закупівлю), викладений в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі №906/1061/20, в аспекті ефективності визнання недійсним договору про закупівлю у випадку, коли вимогу про проведення двосторонньої реституції не було заявлено одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, сформулювала свій висновок таким чином:

"Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.

Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з`ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов`язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові"».

Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, Південно-західний апеляційний господарський суд, враховуючи правову позицію, викладену у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.03.2023 у справі №905/77/21, зазначає, що саме по собі визнання недійсним договору про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03 від 10.03.2020, без вимоги про застосування наслідків його недійсності, не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача, що свідчить про неефективність обраного прокурором способу захисту та наявність підстав для відмови в позові з мотивів, викладених в цій постанові, а саме з урахуванням уточнюючого правового висновку (у співвідношенні з постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі №906/1061/20).

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції не досліджує наслідки визнання договору недійсним для держави як позивача, так і не з`ясовує того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставини можливості проведення реституції, обов`язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Висновки суду апеляційної інстанції

Вирішуючи спір суд першої інстанції дійшов загалом правильних висновків про відмову в задоволенні позову, проте у цьому випадку в задоволенні позову необхідно було відмовити не у зв`язку з недоведеністю позовних вимог з мотивів отримання долучених до позовної заяви прокурора доказів не від позивача, оскільки такі мотиви є помилковими, а у зв`язку неефективністю обраного прокурором способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно із частиною першою статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною четвертою статті 277 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За наведених обставин Південно-західний апеляційний господарський суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає за необхідне змінити оскаржуване судове рішення, тому мотивувальну частину рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у даній справі слід змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині даної постанови.

Розподіл судових витрат.

З огляду на висновок апеляційного суду про зміну мотивувальної частини оскаржуваного рішення із залишенням без змін його резолютивної частини, відповідно до приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 283, 284 ГПК України,

Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі №915/997/21 змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині даної постанови.

3.Резолютивну частину рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.05.2023 у справі №915/997/21 залишити без змін.

4.Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 04.09.2023.

Головуючий суддяЛ.В. Поліщук

СуддяК.В. Богатир

СуддяС.В. Таран