Постанова

від 16.08.2023 по справі 490/6324/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 490/6324/19

провадження № 61-6869св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя - доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - прокурор Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Власенко Сергій Олександрович, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Локтіонової О. В., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 1 звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

Позов мотивований тим, що рішенням Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44, а саме пунктами 6, 6.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, на АДРЕСА_1 .

02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис № 11860886.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року у справі № 490/13149/14-ц за позовом прокуратури Миколаївської області до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішень, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано, зокрема, пункти 6, 6.2 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 та визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на земельну ділянку (серії САК № 424964 , індексний номер 27105339) видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці на АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок літ. А-1, загальною площею 48, 6 кв. м, який відповідно до запису про право власності від 26 лютого 2016 року № 13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Прокурор вказуючи, що зазначений будинок збудований на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, просив:

скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 26 лютого 2016 року № 13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під літ. А-1, загальною площею 48, 6 кв. м, житловою площею 32,1 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 ;

витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1 000 кв. м, вартістю 309 552,46 грн, кадастровий номер 4810137200:15:005:0002, розташовану на АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку літ. А-1, загальною площею, 48.6 кв. м.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року (у складі судді Чулуп О. С.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_1 не брав участі у розгляді справи щодо визнання незаконним рішення Миколаївської міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та про визнання недійсним свідоцтва про право власності на неї, а отже, право власності на спірну земельну ділянку відповідач набув правомірно, відповідно до договору купівлі-продажу. Суд першої інстанції зауважив, що на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки будь-яких заборон щодо укладення договору не було.

Також, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки питання щодо регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях ради, то міська рада рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 прийняла у порядку визначеному законом, бо є представницьким органом територіальної громади, а відтак у цьому випадку не має підстав стверджувати, що рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність міська рада приймала поза волею власника, адже міська рада уповноважена в силу закону вирішувати такі питання на пленарних засіданнях ради.

Суд першої інстанції вважав, що право власності на житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці, виникло у позивача на підставі декларації про готовність об`єкта будівництва до експлуатації. Отже, витребування земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку, належного відповідачеві як добросовісному набувачу, не відповідає положенням статті 388 ЦК України, на яку як на підставу своїх вимог посилається прокурор.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2022 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна шляхом знесення житлового будинку задоволено частково.

Повернуто на користь держави земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номером 4810137200:15:005:0002 на АДРЕСА_1 .

Постановлено знести житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

У задоволені позову прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов неправильного висновку про відсутність підстав для повернення спірної земельної ділянки державі, адже належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі статті 391 ЦК України, частини другої статті 52 ЗК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) зроблено висновок, що власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Водночас Великою Палатою Верховного Суду у вказаній справі було зазначено, що помилкова кваліфікація для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписів статей 387, 388 ЦК, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 52 ЗК України з огляду на принцип jura novit curia («суд знає закони») не може слугувати підставою для відхилення цих вимог, так як не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14?364цс19), також виходив з того, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому, справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений.

Крім того, апеляційний суд зауважив, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ця ділянка розташована в прибережній зоні річки Інгул, інформація про яку є загальновідомою. Він міг ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності міг отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки.

Отже, відповідач міг і повинен був розуміти, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. Апеляційний суд наголосив, що втручання у право власності того об`єкта, який ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не міг отримати, не є для нього надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що перед набуттям спірної земельної ділянки у власність, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки. Таким чином, у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним житловим будинком є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

Апеляційний суд вважав, що висновок суду про те, що прокурор, заявляючи вимоги про витребування спірної земельної ділянки у спосіб, що передбачає знесення жилого будинку, не ставить питання про відповідну компенсацію відповідачеві у разі припинення його права власності на спірний житловий будинок є необґрунтованим, оскільки самостійно, без відповідної вимоги відповідача, заявленої у встановленому процесуальним законом способом, і без належних і допустимих доказів, якими може бути обґрунтований розмір такої компенсації, її відшкодування не може бути вирішено.

Водночас, апеляційний суд вказав, що заявлена у цій справі позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 26 лютого 2016 року за № 13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під літ. А-1, загальною площею 48,6 кв. м, житловою площею 32,1 кв.м, розташований на АДРЕСА_1 , не відповідає належному способу захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Власенко С. О., просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20), постанові Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 916/2470/18 щодо добросовісності і правомірності набуття права власності на житло.

Також заявник як на підставу касаційного оскарження судового рішення посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування судом норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), зокрема, щодо відсутності визначеного національним законодавством або судовою практикою механізму компенсації витрат забудовника при знесенні побудованого ним житлового будинку на земельній ділянці, яка не могла бути передана у приватну власність для таких потреб, з огляду на добросовісність дій забудовника, через призму додержання вимог статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до цієї Конвенції.

Касаційна скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду жодним чином не обґрунтовує втручання у його право власності на житловий будинок, констатуючи у мотивувальній частині постанови, що будинок підлягає знесенню. Аргументи суду стосуються виключно земельної ділянки і можливості її перебування у приватній власності заявника.

Посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20), заявник зазначає, що прокурором поєднано в одній вимозі дві вимоги, при цьому обидві вимоги стосуються однієї земельної ділянки, одна з вимог віндикаційна (витребування земельної ділянки), друга - негаторна вимога (знесення будинку, тобто усунення перешкод у користуванні землею).

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції, всупереч вимог статті 13 ЦПК України, вийшов за межі позовних вимог прокурора, вирішивши «повернути на користь держави земельну ділянку …», а не витребувати її у нього, як того вимагав прокурор. Водночас, виходячи з мети, яку переслідував прокурор при поданні позову та приписів статті 387, 388 ЦК України, на переконання заявника, саме витребування земельної ділянки є належним способом захисту інтересів міської ради, за наявності фактичних підстав для задоволення позову.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині оскаржуваної постанови дійшов фактично висновку про необхідність задоволення позовної вимоги прокурора щодо знесення спірного житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, не зазначивши жодного аргументу у необхідності такого знесення.

Заявник звертає увагу у касаційній скарзі на те, що ця справа була зупинена до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), проте апеляційний суд у оскаржуваній постанові висновків, викладених у постанові від 18 січня 2023 року у цій справі не врахував.

Водночас щодо правомірності втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння, заявник у касаційній скарзі наводить доводи, що фактично особою, винною у незаконному вилученні земельної ділянки з земель водоохоронної зони є держава, в особі уповноважених органів, які погодили відповідний проект землеустрою та зареєстрували право приватної власності на землю. Будівництво житлового будинку здійснено з дозволу держави (декларація про готовність до експлуатації від 04 лютого 2016 року), у той же час весь тягар помилок і протиправних дій держави, відповідно до оскаржуваної постанови апеляційного суду несе виключно він. Отже, на думку заявника, обраний судом спосіб захисту прав держави не відповідає гарантіям Конвенції.

Заявник у касаційній скарзі наголошує на тому, що спірний житловий будинок є його житлом.

Доводи інших учасників справи

У червні 2023 року перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на їх законність не впливають.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Власенко С. О., і витребувано цивільну справу.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року справу призначено до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що пунктами 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв. м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, що розташована на АДРЕСА_1 .

22 вересня 2014 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності серії САК №424964 , індексний номер 27105339.

02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис № 11860886.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці на АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок літ. А-1, загальною площею 48, 6 кв. м, який на підставі запису про право власності від 26 лютого 2016 року за № 13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок є декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер МК142160351763, виданий 02 квітня 2016 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 20 січня 2016 року Миколаївським МБТІ.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року у справі № 490/13149/14-ц за позовом прокуратури Миколаївської області до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішень, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано пункт 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 12 грудня 2013 року № 36/25 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність та користування земельної ділянки, площею 1 420 кв. м, із них, у власність - площею 1 000 кв. м, в оренду строком на 25 років - 420 кв. м, із комплексної житлової забудови, розташованої на АДРЕСА_1 , для будівництва житлового будинку, з наданням адреси: АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано пункти 6, 6.2 та 6.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, площею 1000 кв. м, та в оренду терміном на 25 років, земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0003, площею 199 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано свідоцтво на право власності на земельну ділянку (серії САК № 424964 , індексний номер 27105339), видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Ухвалюючи вказане рішення, апеляційний суд послався на лист Державного підприємства «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» від 14 жовтня 2014 року № 01-13/528, де зазначено про проведення цією установою замірів відстані від урізу води річки Інгул, про що складений відповідний план кадастрової зйомки, і відповідно до якого в місці розташування спірних земельних ділянок крутизна складає більше трьох градусів. Тому, кадастрова зйомка свідчить, що спірна земельна ділянка з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок.

Також у справі № 490/13149/14-ц встановлено, що у листі Головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 13 листопада 2004 року та листі заступника Миколаївського міського голови від 29 вересня 2014 року зазначено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування.

Правилами використання та забудови території міста Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/14, спірна земельна ділянка належить до перспективної ландшафтної рекреаційної зони загального значення.

При розгляді цивільної справи № 490/13149/14 з`ясовано, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою. У зв`язку з чим вона не могла бути виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки у прибережних захисних смугах уздовж річок будівництво таких споруд забороняється.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає не повністю.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з доведеності позовних вимог прокурора про повернення спірної земельної ділянки державі та знесення житлового будинку, належного відповідачеві на праві приватної власності

Верховний Суд не повністю погоджується з таким висновком апеляційного суду, враховуючи таке.

Щодо задоволення позовної вимоги про повернення земельної ділянки

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89?90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь?яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що:

«заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14?473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13?ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14?740цс19, пункт 46) та інші).

У пункті 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення».

У справі, що переглядається судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року у справі № 490/13149/14-ц визнано незаконним та скасовано пункт 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 12 грудня 2013 року № 36/25 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність та користування, зокрема, спірної земельної ділянки. Визнано незаконним та скасовано пункти 6, 6.2 та 6.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність ОСОБА_2 , в тому числі, цієї земельної ділянки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що:

«негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».

Отже, повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування (повернення) майна від недобросовісного набувача без будь?якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

Отже, враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).

Переглядаючи справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, та, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд в частині позовних вимог щодо витребування спірної земельної ділянки, обґрунтовано виходив з того, що спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування, а також з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок та належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб.

Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 487/7339/18 (провадження № 61-7915св23).

Таким чином, висновки апеляційного суду про задоволення позовних вимог прокурора щодо повернення спірної земельної ділянки державі є обґрунтованими і узгоджуються з висновками Верховного Суду.

Отже, аргументи заявника, наведені ним у касаційній скарзі, щодо виходу судом апеляційної інстанції, всупереч вимог статті 13 ЦПК України, за межі позовних вимог прокурора, зокрема, вирішивши «повернути на користь держави земельну ділянку …», а не витребувати її у нього, як того вимагав прокурор, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду і її заволодіння ОСОБА_3 відбулось всупереч вимог закону, а тому, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи та матеріально-правове регулювання, належним способом захисту порушеного права є саме повернення спірної земельної ділянки від кінцевого власника, а не її витребування.

Щодо вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20) у пункті 107 звернула увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Крім того Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126 зазначеної вище постанови).

У пункті 109 постанови від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, загальною площею 48, 6 кв. м, під літ. А-1, який належить відповідачеві на праві приватної власності.

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду, який обґрунтовано виходив з того, що позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Водночас апеляційний суд, врахувавши особливий статус спірної земельної ділянки, зробив висновок, що у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами. Однак апеляційний суд, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, виходив лише з захисту інтересів держави щодо земельної ділянки, незважаючи на розташований на ній об`єкт нерухомості, який належить відповідачеві на праві приватної власності.

Поза увагою апеляційного суду залишились заперечення відповідача, які він висловив під час розгляду справи у суді першої інстанції (а. с. 152-155, т. 1), де він, посилаючись на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статтю 8 цієї Конвенції, вказував, що належний йому на праві власності житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці є житлом. Доводи аналогічного змісту містяться у відзиві відповідача на апеляційну скаргу (а. с. 228-234, т. 1).

Такими ж аргументами заявник обґрунтовує свою касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, яка є предметом цього розгляду.

Апеляційний суд у оскаржуваній постанові зазначив, що справа, яка переглядається, була зупинена до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), проте, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не врахував висновків, зроблених у постанові від 18 січня 2023 року у цій справі.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що під час вирішення питання щодо звільнення спірної земельної ділянки від розташованого на ній нерухомого майна шляхом знесення, втручання у право на мирне володіння відповідачем своїм майном (житловим будинком) повинно бути оцінено з дотриманням критеріїв правомірного втручання позивача у право ОСОБА_1 на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння таким майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Суд не перевірив наявності підстав для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність знесення нерухомого майна відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням знесення за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Апеляційний суд мав би звернути увагу на те, що залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає знесенню, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

Вказані у касаційній скарзі доводи знайшли своє підтвердження щодо порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні судом апеляційної інстанції судового рішення в частині позовних вимог про знесення об`єкту нерухомості, належного відповідачеві на праві приватної власності.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, доводів апеляційної скарги та сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу, врахувавши висновки останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20).

Заперечення відповідача, висловлені ним під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій в цій частині у сукупності з іншими доказами, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.

З огляду на те, що касаційна скарга не містить доводів в частині скасування реєстрації права власності, а отже в цій частині постанова апеляційного суду не переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Постанова суду апеляційної інстанції в частині повернення земельної ділянки державі прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судове рішення апеляційного суду в цій частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Також з огляду на відсутність доводів у касаційній скарзі щодо оскарження постанови апеляційного суду про скасування державної реєстрації права власностіпостанова апеляційного суду в цій частині залишається непереглянутою.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про знесення житлового будинку, належного відповідачеві на праві приватної власності підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Власенко Сергій Олександрович, задовольнити частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку літ. А-1, загальною площею 48.6 кв. м скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 рокучастині вирішення позовних вимог прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук