Постанова

від 30.10.2023 по справі 490/6324/19

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

30.10.23

22-ц/812/1101/23

Єдиний унікальний номер судової справи: 490/6324/19

Провадження № 22-ц/812/1101/23 Доповідач в апеляційній інстанції Самчишина Н.В.

Постанова

Іменем України

30 жовтня 2023 року м. Миколаїв справа № 490/6324/19

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Самчишиної Н.В.,

суддів: Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання Горенко Ю.В.,

за участі прокурора - Волкожа С.В.,

представника відповідача Бортика Р.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Чулупом О.С., дата складання повного тексту не зазначена, у цивільній справі за позовом прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності, витребування майна земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості,

встановив:

У липні 2019 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

Позов мотивований тим, що рішенням Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року №42/44, а саме пунктами 6, 6.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0.1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, що розташована по АДРЕСА_1 . 02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис №11860886.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року визнано незаконним та скасовано вищевказані пункти 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №42/44 від 24 липня 2014 року та визнано недійсним та скасовано свідоцтво на право власності на земельну ділянку (серії НОМЕР_1 , індексний номер 27105339) видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці по АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, який на підставі запису про право власності від 26 лютого 2016 року за №13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Прокурор вказуючи, що зазначений будинок збудований на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, просив:

-скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 26 лютого 2016 року за №13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, житловою площею 32.1 кв.м, розташований по АДРЕСА_1 ;

-витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1 000 кв.м, вартістю 309 552 грн. 46 коп., з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку літ. А-1, загальною площею, 48.6 кв.м;

-стягнути з відповідача на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 грудня 2019 року, скасовано ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2019 року, якою було відмовлено в забезпеченні позову, та накладено арешт на земельну ділянку площею 1000 кв.м, з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1 .

Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки площею 1 000 кв.м, з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 (у тому числі у разі її поділу чи об`єднання з іншими ділянками).

Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо житлового будинку загальною площею 48.6 кв.м по АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 1 000 кв.м із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 .

Заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (54024, місто Миколаїв, вулиця Херсонське шосе, №48/8) та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області (54056, місто Миколаїв, вулиця Космонавтів, №61, оф.12) здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості на земельній ділянці площею 1 000 кв.м із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованій по АДРЕСА_1 .

Заборонено ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) вчиняти із земельною ділянкою площею 1 000 кв.м, із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 , дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної ділянки, її поділу або об`єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проведення на ній будь-яких будівельних робіт.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року прокурору Миколаївської місцевої прокуратури №1 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_1 не брав участі у розгляді справи щодо визнання незаконним рішення Миколаївської міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та про визнання недійсним свідоцтва про право власності на неї, а отже, право власності на спірну земельну ділянку відповідач набув правомірно, відповідно до договору купівлі-продажу. Суд першої інстанції зауважив, що на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки будь-яких заборон щодо укладення договору не було.

Також, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки питання щодо регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях ради, то міська рада рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 прийняла у порядку визначеному законом, бо є представницьким органом територіальної громади, а відтак у цьому випадку не має підстав стверджувати, що рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність міська рада приймала поза волею власника, адже міська рада уповноважена в силу закону вирішувати такі питання на пленарних засіданнях ради.

Суд першої інстанції вважав, що право власності на житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці, виникло у позивача на підставі декларації про готовність об`єкта будівництва до експлуатації. Отже, витребування земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку, належного відповідачеві як добросовісному набувачу, не відповідає положенням статті 388 ЦК України, на яку як на підставу своїх вимог посилається прокурор.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції Миколаївська обласна прокуратура подала на нього апеляційну скаргу.

Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказували про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, тому просили його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Зокрема, вказували, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що міська рада, приймаючи рішення про відчуження спірної земельної ділянки діяла, як представницький орган територіальної громади та в межах своїх повноважень, а отже виявила волю власника на відчуження майна, як наслідок підстави для застосування статті 388 ЦК України відсутні.

Крім того, судом вказано, що відповідач набув право власності на житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, правомірно, оскільки держава офіційно визнала таке право шляхом проведення його реєстрації.

З урахуванням зазначеного, на думку суду, в даному випадку має місце намагання державного органу втрутитись у право на мирне володіння відповідачем земельною ділянкою та житловим будинком, що матиме наслідком порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки не ґрунтується на законі та на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Разом з тим, звертаючись до суду з даним позовом, прокурор вказував на неможливість перебування спірної земельної ділянки у приватній власності для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських споруд і будівництва на ній житлового будинку, оскільки остання розташована у межах прибережної захисної смуги річки Інгул, а отже відповідно до статті 58 ЗК та статті 88 ВК України відноситься до земель водного фонду.

Незаконність рішення органу місцевого самоврядування щодо відчуження спірної земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських споруд, віднесення її до земель водного фонду встановлені рішенням суду апеляційної інстанції від 20 липня 2016 року у справі № 490/13149/14, яке набрало законної сили та є преюдиційним у спірних правовідносинах, а відтак, згідно вимог статті 82 ЦПК України, його протиправність не підлягає доведенню.

З огляду на вказане, прокурор просив скасувати у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок та повернути спірну земельну ділянку у власність територіальної громади у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкту нерухомості.

Між тим, суд першої інстанції вказав, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку правомірно, оскільки не був учасником справи № 490/13149/14 та придбав її у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, а міська рада, приймаючи рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 , діяла в інтересах територіальної громади, отже підстави для застосування вимог статті 388 ЦК України відсутні.

Водночас, відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Верховним Судом України та Верховним Судом неодноразово зазначалось, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності на підставі рішення міської ради, скасованого у судовому порядку через його незаконність, волі відповідної територіальної громади на таке вибуття не було (висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі № 916/2144/15 та Верховного Суду у справі № 367/2022/15 від 29 травня2019 року). На вказану практику, в тому числі, звертав увагу прокурор у мотивувальній частині позову, проте судом висновки Верховного Суду проігноровані, як наслідок судом не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Крім того, судом не враховано, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, необхідно встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння (правовий висновок Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16).

Враховуючи, що судом у справі №490/13149/14 встановлено факт незаконності приватизації спірної земельної ділянки, Миколаївська міська рада, відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, має право на її витребування від добросовісного набувача.

Так, пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, земельна ділянка підлягала витребуванню від відповідача, незалежно від доводів суду щодо добросовісності її набуття, оскільки остання вибула з володіння позивача поза його волею.

Між тим, судом вказані норми права були проігноровані та прийнято незаконне рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.

Більш того, поза увагою суду залишився особливий статус земельної ділянки, як об`єкта, оборотоздатність якого є законодавчо обмеженою.

З урахуванням обставин цієї справи здійснення державної реєстрації права власності на житловий будинок не означає припинення правового режиму цього майна як самочинного будівництва. Отже, помилковим є висновок суду першої інстанції, що держава офіційно визнала та підтвердила факт виникнення у відповідача права власності на житловий будинок, як нерухоме майно.

Крім того, суд, стверджуючи, про порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки повернення спірної земельної ділянки її титульному володільцю та знесення об`єкта нерухомості, розташованого на ній не ґрунтується на законі та на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, не врахував, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). Таким чином, під будівництво житлового будинку, господарських будівель та споруд земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа не могла отримати ні у власність, ні в оренду.

При цьому, ОСОБА_2 відчужуючи спірну земельну ділянку ОСОБА_3 , діяла недобросовісно, намагаючись уникнути відповідальності.

Повернення територіальній громаді м. Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц).

З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Щодо покладання надмірного тягаря на відповідача прокурор зазначав, що під час розгляду справи ОСОБА_4 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушував. Крім того, не вирішення питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України, останній не позбавлений можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Власенко О.С. просив залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Зокрема, зазначав, що прокурор не довів факт перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги, оскільки висновок апеляційного суду у справі 490/13148/14-ц про перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги є правою оцінкою встановлених обставин у тій справі, і не є обов`язковою під час розгляду цієї.

Також, адвокат Власенко С.О. посилається на те, що право власності на житловий будинок набуто ОСОБА_1 з передбачених статтею 331 ЦК України підстав - Декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Проте, прокурор не заявляв позовних вимог про визнання недійсною цієї Декларації та припинення права власності ОСОБА_1 на цей житловий будинок.

Оскільки ОСОБА_1 не був залучений до розгляду цивільної справи №490/13148/14-ц, а отже він не знав та не міг знати про наявність спору щодо правовірності передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 зважаючи на наведене та вимоги частини 1 статті 388 ЦК України ОСОБА_1 вважається добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Вимоги прокурора про знесення житлового будинку не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, оскільки спрямовані на позбавлення прав власності відповідача на житловий будинок, за відсутності жодної з підстав передбачених чинним законодавством. А тому, ці вимоги з врахуванням сталої практики ЄСПЛ не відповідають принципу законності позбавлення відповідача право власності на земельну ділянку та житловий будинок.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна шляхом знесення житлового будинку задоволено частково.

Повернуто на користь держави земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номером 4810137200:15:005:0002 на АДРЕСА_1 .

Постановлено знести житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

У задоволенні позову прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов неправильного висновку про відсутність підстав для повернення спірної земельної ділянки державі, адже належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі статті 391 ЦК України, частини другої статті 52 ЗК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) зроблено висновок, що власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Водночас Великою Палатою Верховного Суду у вказаній справі було зазначено, що помилкова кваліфікація для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписів статей 387, 388 ЦК, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 52 ЗК України з огляду на принцип jura novit curia («суд знає закони») не може слугувати підставою для відхилення цих вимог, так як не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14?364цс19), також виходив з того, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому, справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений. Крім того, апеляційний суд зауважив, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ця ділянка розташована в прибережній зоні річки Інгул, інформація про яку є загальновідомою. Він міг ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності міг отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки.

Отже, відповідач міг і повинен був розуміти, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. Апеляційний суд наголосив, що втручання у право власності того об`єкта, який ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не міг отримати, не є для нього надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що перед набуттям спірної земельної ділянки у власність, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки. Таким чином, у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним житловим будинком є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

Апеляційний суд вважав, що висновок суду про те, що прокурор, заявляючи вимоги про витребування спірної земельної ділянки у спосіб, що передбачає знесення жилого будинку, не ставить питання про відповідну компенсацію відповідачеві у разі припинення його права власності на спірний житловий будинок є необґрунтованим, оскільки самостійно, без відповідної вимоги відповідача, заявленої у встановленому процесуальним законом способом, і без належних і допустимих доказів, якими може бути обґрунтований розмір такої компенсації, її відшкодування не може бути вирішено.

Водночас, апеляційний суд вказав, що заявлена у цій справі позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 26 лютого 2016 року за № 13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під літ. А-1, загальною площею 48,6 кв. м, житловою площею 32,1 кв.м, розташований на АДРЕСА_1 , не відповідає належному способу захисту.

Постановою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку літ. А-1, загальною площею 48,6 кв.м скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Миколаївської сільської ради до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки залишено без змін.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку та направляючи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав, що апеляційний суд, врахувавши особливий статус спірної земельної ділянки, зробив висновок, що у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами. Однак апеляційний суд, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, виходив лише з захисту інтересів держави щодо земельної ділянки, незважаючи на розташований на ній об`єкт нерухомості, який належить відповідачеві на праві приватної власності.

Поза увагою апеляційного суду залишились заперечення відповідача, які він висловив під час розгляду справи у суді першої інстанції (а. с. 152-155, т. 1), де він, посилаючись на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статтю 8 цієї Конвенції, вказував, що належний йому на праві власності житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці є житлом. Доводи аналогічного змісту містяться у відзиві відповідача на апеляційну скаргу (а. с. 228-234, т. 1).

Апеляційний суд у оскаржуваній постанові зазначив, що справа, яка переглядається, була зупинена до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), проте, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не врахував висновків, зроблених у постанові від 18 січня 2023 року у цій справі.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що під час вирішення питання щодо звільнення спірної земельної ділянки від розташованого на ній нерухомого майна шляхом знесення, втручання у право на мирне володіння відповідачем своїм майном (житловим будинком) повинно бути оцінено з дотриманням критеріїв правомірного втручання позивача у право ОСОБА_1 на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння таким майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Суд не перевірив наявності підстав для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність знесення нерухомого майна відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням знесення за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Апеляційний суд мав би звернути увагу на те, що залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає знесенню, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, доводів апеляційної скарги та сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу, врахувавши висновки останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

Заперечення відповідача, висловлені ним під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій в цій частині у сукупності з іншими доказами, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.

З огляду на те, що касаційна скарга не містила доводів в частині скасування реєстрації права власності, в цій частині постанова апеляційного суду не переглядалася.

У судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор апеляційну скаргу підтримала, просила про її задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Бортик Р.О. апеляційну скаргу не визнав, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Миколаївська міська рада та відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до пунктів 1,3 частини 8 статті 128 ЦПК України, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за відсутності осіб, які не з`явилися.

Згідно приписів частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга в межах доводів про знесення житлового будинку не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Суд встановив, що пунктами 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв. м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, що розташована на АДРЕСА_1 .

22 вересня 2014 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , індексний номер 27105339.

02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис № 11860886.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці на АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок літ. А-1, загальною площею 48, 6 кв. м, який на підставі запису про право власності від 26 лютого 2016 року за № 13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок є декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер МК142160351763, виданий 02 квітня 2016 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 20 січня 2016 року Миколаївським МБТІ.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року у справі№ 490/13149/14-ц за позовом прокуратури Миколаївської області до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішень, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано пункт 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 12 грудня 2013 року № 36/25 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність та користування земельної ділянки, площею 1 420 кв. м, із них, у власність площею 1 000 кв. м, в оренду строком на 25 років 420 кв. м, із комплексної житлової забудови, розташованої на АДРЕСА_1 , для будівництва житлового будинку, з наданням адреси: АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано пункти 6, 6.2 та 6.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 24 липня 2014 року № 42/44 про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, площею 1000 кв. м, та в оренду терміном на 25 років, земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0003, площею 199 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано свідоцтво на право власності на земельну ділянку (серії НОМЕР_1 , індексний номер 27105339), видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Ухвалюючи вказане рішення, апеляційний суд послався на лист Державного підприємства «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» від 14 жовтня 2014 року № 01-13/528, де зазначено про проведення цією установою замірів відстані від урізу води річки Інгул, про що складений відповідний план кадастрової зйомки, і відповідно до якого в місці розташування спірних земельних ділянок крутизна складає більше трьох градусів. Тому, кадастрова зйомка свідчить, що спірна земельна ділянка з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок.

Також у справі № 490/13149/14-ц встановлено, що у листі Головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 13 листопада 2004 року та листі заступника Миколаївського міського голови від 29 вересня 2014 року зазначено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування.

Правилами використання та забудови території міста Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/14, спірна земельна ділянка належить до перспективної ландшафтної рекреаційної зони загального значення.

При розгляді цивільної справи № 490/13149/14 з`ясовано, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою. У зв`язку з чим вона не могла бути виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки у прибережних захисних смугах уздовж річок будівництво таких споруд забороняється.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Так, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частини третьої статті 152 ЗК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц виснувала, що: вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9); повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) зазначено, що «102. Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

103. У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 07 вересня 2022 року (пункт 10.76)).

104. За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.

105. По-друге, за подання як віндикаційного, так і негаторного позовів позивач зобов`язаний сплатити судовий збір у встановленому законом розмірі. Такий обов`язок має і держава, від імені та в інтересах якої діє прокурор. Оскільки у позовній вимозі «витребувати з незаконного володіння… земельну ділянку… у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме житлового будинку» прокурор поєднав одночасно два способи захисту порушеного права, а сплатив судовий збір лише за одну майнову вимогу, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, апеляційний суд не мав підстав задовольняти цю вимогу як дві окремі: і витребувати спірну земельну ділянку, і знести споруджене на ній нерухоме майно.

106. По-третє, ухвалюючи рішення знести споруджений на спірній земельній ділянці житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами і парканом, апеляційний суд не перевіряв дотримання принципів правомірного втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння цим майном. Аргументація апеляційного суду стосувалася виключно спірної земельної ділянки.

109. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості)».

Зазначений підхід касаційного суду для вирішення спору підлягає застосуванню і по даній справі, виходячи із заявлених прокурором позовних вимог.

Як встановлено спірна земельна ділянка входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок та належить до земель водного фонду, і її заволодіння нею громадянами сталось усупереч вимогам закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим.

Встановлено, що вказана земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за ОСОБА_1 .

Позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

За таких обставин, апеляційний суд вирішуючи спір про захист суспільного інтересу враховує, що повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності, та знесення (демонтаж) житлового будинку - це відмінні один від одного негаторні позови, оскільки не можна розглядати як єдиний позов вимогу повернути спірну земельну ділянку та вимогу про знесення (демонтаж) житлового будинку зі спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що аргументи апеляційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для апеляційного перегляду) не узгоджуються з раніше сформульованими висновками Верховного Суду та є необґрунтованими.

У випадку поєднання в одній вимозі відмінні один від одного негаторні позови суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково.

Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі заявити позов про знесення (демонтаж) спорудженого на ній нерухомого майна.

Отже повернення земельної ділянки водного фонду та знесення (демонтаж) житлового будинку - це два негаторні позови, тобто дві вимоги (не можна повернути земельну ділянку шляхом знесення (демонтажу) житлового будинку) (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), постанова Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року справа № 487/5737/19 (провадження № 61-6548св23).

Такої окремої позовної вимоги як знесення (демонтаж) житлового будинку літ А-1, загальною площею 48,6 кв.м., що розташовані на спірній земельній ділянці, прокурором не було заявлено, а відтак відсутні підстави для задоволення вказаних вимог.

Вказане вище не перешкоджає зверненню до суду з відповідним негаторним позовом.

Оскільки у задоволенні вказаних вимог судом першої інстанції відмовлено з інших підстав, то з огляду на вищенаведені мотиви рішення суду в силу п.4 ч.1 ст.376 ЦПК підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

В силу частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні вимог апеляційної скарги у вищезазначеній частині відмовлено, то судові витрати, пов`язані з розглядом апеляційної скарги слід залишити за прокурором.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про знесення житлового будинку Літ. А-1 загальною площею 48,6 кв.м. змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: В.В. Коломієць

Н.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 30 жовтня 2023 року