Ухвала

від 30.08.2023 по справі 910/14502/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

30 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/14502/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Дерлі І. І.,

за участю представників сторін:

позивача - Хитрова Л. В. (адвокат),

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2023 (судді: Агрикова О. В. - головуючий, Мальченко А. О., Козир Т. П.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 (суддя Карабань Я. А.)

за первісним позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК"

до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "РОНА М",

2. ОСОБА_1

про стягнення 1 824 699,62 грн,

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "РОНА М"

до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1

про внесення змін до кредитного договору,

ВСТАНОВИВ:

У 2022 році Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - АТКБ "ПРИВАТБАНК", Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "РОНА М" (далі - ТОВ "РОНА М", Відповідач-1) та ОСОБА_1 (далі - Відповідач-2) про стягнення 1 824 699,62 грн.

Зазначені вимоги обґрунтовані тим, що позичальник (ТОВ "РОНА М") в порушення умов укладеного між сторонами кредитного договору допустив прострочення виконання зобов`язань. Отже, станом на 28.11.2022 у Відповідача-1 виникла заборгованість за кредитом в розмірі 1 650 000,00 грн та заборгованість за відсотками в розмірі 174 699,62 грн, у зв`язку з чим АТКБ "ПРИВАТБАНК" звернулося до суду з первісним позовом щодо солідарного стягнення вказаної суми заборгованості з боржника (Відповідача-1) та поручителя (Відповідача-2).

У свою чергу, у січні 2023 року ТОВ "РОНА М" звернулося до Господарського суду міста Києва з зустрічною позовною заявою до АТКБ "ПРИВАТБАНК" про внесення змін до кредитного договору.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що сторонами самостійно не досягнуто згоди щодо внесення змін до відповідного договору у зв`язку з настанням обставин, які істотно змінилися, а саме через ведення воєнного стану на території України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2023, первісні позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто солідарно з ТОВ "РОНА М" та ОСОБА_1 на користь АТКБ "ПРИВАТБАНК" 1 650 000,00 грн основного боргу за тілом кредиту та 174 699,62 грн заборгованості за відсотками. У задоволенні зустрічного позову відмовлено в повному обсязі.

Зазначені судові рішення мотивовані тим, що матеріали справи підтверджують і Відповідач-1 не заперечує факт наявності заборгованості перед Позивачем в заявленому розмірі (за сплату якої поручився Відповідач-2). Разом з тим, ТОВ "РОНА М" вказує, що у зв`язку з введенням воєнного стану товариство зупинило господарську діяльність, яку планує відновити в лютому 2023 року, а тому на даний час немає можливості виконувати свої грошові зобов`язання за кредитним договором. Однак, суди дійшли висновку, що введення воєнного стану на території України не свідчить про те, що підприємство ТОВ "РОНА М" не може здійснювати свою господарську діяльність, а в матеріалах справи відсутні та Відповідачем-1 не надано доказів впливу воєнного стану на можливість виконання ним зобов`язань за кредитним договором. Відтак, за висновком судів, Відповідачі у порушення норм Цивільного кодексу України та умов укладених між сторонами кредитного договору і договору поруки не здійснили погашення заборгованості за кредитом у розмірі 1 650 000,00 грн та заборгованості за відсотками в розмірі 174 699,62 грн, тобто не виконали свої зобов`язання належним чином, а тому первісний позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

При цьому суди дійшли висновку, що оскільки ТОВ "РОНА М" не надало доказів звернення до банку з пропозицією внести зміни у спірний договір у зв`язку з вищезазначеними обставинами (веденням воєнного стану), а також не навело виняткових випадків, з якими законодавець пов`язує можливість примусу сторони договору до продовження його дії на змінених умовах, то у задоволенні зустрічних позовних вимог необхідно відмовити.

Крім того, апеляційний суд відхилив доводи Відповідача-2 про порушення місцевим судом підсудності розгляду цієї справи, оскільки у даному випадку предметом розгляду за первісним позовом є вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором, сторонами якого є суб`єкти господарювання. Водночас, Позивачем заявлена також вимога до поручителя (Відповідач-2), який уклав правочин в забезпечення виконання зобов`язання Відповідачем-1 (суб`єктом господарської діяльності). Отже, враховуючи приписи статей 4, 20, 45 Господарського процесуального кодексу України, даний позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

У касаційній скарзі Відповідач-2 просить повністю скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю, не передаючи справу на новий розгляд.

У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо визначення підсудності спору, який стосується стягнення заборгованості за забезпеченим фізичною особою договором, викладених в постановах від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17, від 31.10.2018 у справі №753/12916/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 569/2749/15-ц.

У відзиві на касаційну скаргу АТКБ "ПРИВАТБАНК" просить її відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника сторони, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі і відзиві на неї, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, тому касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 у справі № 910/14502/22 підлягає закриттю з огляду на наступне.

Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору), а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Однак, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Так, у справі № 910/1873/17 розглядалися позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором доручення на представництво страховика щодо укладення договорів страхування, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем у вказаній справі своїх зобов`язань щодо оплати отриманих за наведеним договором послуг, які були надані позивачем як повіреним за цим правочином. Водночас, предметом дослідження у суді касаційної інстанції при розгляді зазначеної справи було, у тому числі, питання дотримання учасником договірних правовідносин принципу добросовісності - з одного боку, а з іншого - дотримання судами принципу, відповідно до якого правосуддя має не лише здійснюватися, ще має бути видно, що воно здійснюється з огляду на поверхневу оцінку судами попередніх інстанцій доводів сторін та поданих на їх підтвердження доказів.

За таких обставин судове рішення Верховного Суду у справі, на яку посилається скаржник, та викладена у ньому правова позиція, було прийняте за відмінного правового регулювання та за суттєво інших фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у зазначені справі, тобто вищевказана справа і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них за змістовним критерієм.

У свою чергу, у справах № 753/12916/15-ц та № 569/2749/15-ц розглядалися позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитними договорами солідарно з позичальника та поручителів (фізичних осіб) у зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов таких договорів.

Разом з тим, досліджуючи питання юрисдикції спорів за участю поручителів-фізичних осіб, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позови з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами були подані у зазначених справах у 2015 році до юридичної особи-позичальника, який допустив неналежне виконання зобов`язань за цими договорами, а також до фізичних осіб-поручителів.

При цьому суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що стаття 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов`язанням і поручителями - фізичною та юридичною особами.

Натомість, Цивільний процесуальний кодекс України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.

З огляду на вказане, враховуючи, що спір був переданий на розгляд суду за процесуальним законом, який діяв до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, оскільки позовні вимоги у вказаних справах є однорідними та нерозривно пов`язаними з обов`язком належного виконання основного зобов`язання за кредитним договором, то ефективний судовий захист прав та інтересів позивачів буде можливим за умови розгляду наведених спорів в межах однієї справи одним судом. Натомість вирішення цих спорів за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, що переглядається, позов АТКБ "ПРИВАТБАНК" було подано у 2022 році, тобто під час дії Господарського процесуального кодексу України у редакції, яка є чинною з 15 грудня 2017 року.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду 31.10.2018 у справі №753/12916/15-ц суд касаційної інстанції зазначив, що Господарський процесуальний кодекс України у редакції, яка набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20).

Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Натомість, за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною цього основного зобов`язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов`язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 752/17300/14-ц, від 14.04.2020 у справі № 295/5047/18.

Таким чином, доводи заявника про вирішення господарськими судами попередніх інстанцій спору у цій справі з порушенням суб`єктної юрисдикції та без врахування правових позицій Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки, як зазначили місцевий і апеляційний суди у оскаржуваних судових рішеннях, у даному випадку предметом розгляду за первісним позовом є вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором, сторонами якого є суб`єкти господарювання. Водночас, Позивачем заявлена також вимога до поручителя (Відповідач-2), який уклав правочин в забезпечення виконання Відповідачем-1 (суб`єктом господарської діяльності) свого зобов`язання. Отже, враховуючи приписи статей 4, 20, 45 Господарського процесуального кодексу України, даний позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Як зазначалося вище, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, доводи заявника про наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстави для подання касаційної скарги є необґрунтованими.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава для касаційного оскарження після його відкриття не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 у справі № 910/14502/22.

Враховуючи закриття провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , судовий збір, сплачений за її подання, необхідно покласти на заявника.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження у справі № 910/14502/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 , відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко