Рішення

від 04.09.2023 по справі 753/13398/16-ц

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 753/13398/16-ц

провадження № 2/753/2326/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Кравців Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Інкомед»</a>, третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, суд -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ТОВ «Компанія «Інкомед», а у лютому 2017 року ним подано заяву про збільшення позовних вимог, на свою користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року і на теперішній час, з урахуванням вимог статті 95 КЗпП України та пункту 10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100; зобов`язати ТОВ «Компанія «Інкомед» здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на свою користь борг з урахуванням інфляції за весь час прострочення та 3 відсотки річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на свою користь 24 000 000 грн. (24 млн грн.) в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що 26 серпня 2003 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва змінено формулювання про його звільнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом № 16 від 05 грудня 2000 року із «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням», зобов`язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати йому ( ОСОБА_1 ) трудову книжку, стягнуто заборгованість по заробітній платі у сумі 432 грн. 29 коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591 грн. 65 коп. та моральну шкоду у сумі 12 250 грн. 00 коп.

Оскільки рішення суду протягом дев`яти років не було виконано, він звернувся до суду вдруге із позовом.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року його позов задоволено частково та стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року до дня винесення рішення в розмірі 49 876 грн, моральну шкоду в розмірі 5 000 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3-х відсотків річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних в розмірі 8 315 грн. 47 коп., інфляційні втрати - 41 487,17 грн, моральну шкоду - 70 000 грн., а всього - 119 802 грн. 64 коп. Проведено розподіл судових витрат. В решті рішення суду залишено без змін.

Позивач зазначає, що і на теперішній час рішення суду не виконано в примусовому порядку.

З дня постановлення наказу про його звільнення і на теперішній час товариство не виплатило всіх належних йому сум, не видало трудову книжку, чим порушило його трудові права.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги в редакції від 18.07.2016 року (а.с.1-8 том 1) та у редакції про збільшення позовних вимог від 10.02.2017 року (а.с. 107 том 1) підтримав з тих же підстав та просив їх задовольнити: стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року і на теперішній час з урахуванням вимог статті 95 КЗпП України та пункту 10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100; зобов`язати ТОВ «Компанія «Інкомед» здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь борг з урахуванням інфляції за весь час прострочення та 3 відсотки річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь 24 000 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду).

Відзив на позов відповідачем не подано.

Третя особа в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду).

Відзив на позов третьою особою не подано.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Наведені обставини свідчать, що відповідач та третя особа завчасно повідомлені судом про розгляд справи.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - спрощеного позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам, третій особі повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до неї, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив тощо, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів (доказів) та ухвалити рішення за відсутності відповідача, третьої особи.

Вислухавши пояснення позивача, його доводи та заперечення, який посилався на зміст позовних вимог, й які викладені у позовній заяві та заяві про збільшення позовних вимог, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Дана справа розглядається судами неодноразово.

Так, останнім заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково, яким стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року. Також, стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 загальну суму боргу, яка станом на 22 травня 2014 року становить 194 952 грн. 58 коп., інфляційні втрати з 01 червня 2014 року до 31 серпня 2019 року (включно) - 259 091 грн. 98 коп., 3 % річних з 22 травня 2015 року до 15 вересня 2019 року (включно) - 33 224 грн. 25 коп. Й стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000 грн. В решті позову відмовлено (а.с.205-209 том 1).

Додатковим заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 листопада 2020 року по цій же справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки за період з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року у сумі 24 623 грн. 50 коп. (а.с. 75-78, 137-139, 140-141 том 2).

Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року із урахування ухвали Верховного Суду від 12 січня 2022 року, якою виправлено описки у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, додаткове заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 листопада 2020 року по цій же справі й постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року скасовано, справу напрявлено на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.145-151, 155-156 том 3).

08.02.2021 року справа надійшла до Дарницького районного суду м.Києва (а.с. 162 том 3) й протоколом автоматизованого розподілу справ від 16.11.2021 року передана до провадження судді.

Ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 09.08.2023 року головуючим суддею Котвицьким В.Л. заявлений самовідвід по розгляду справи із передачею такої справи на повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями (а.с.5-9 том 4).

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справа розглядалась у порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (ч.5 ст. 279 ЦПК України) щодо категорії справи, що виникають з трудових відносин (п.2 ч.1 ст. 274 ЦПК України).

Так, відповідно до п.2 ч.1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи , що виникають з трудових відносин.

Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі (ч.1 ст. 279 ЦПК України).

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (ч.5 ст. 279 ЦПК України).

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Судом встановлено із матеріалів справи та поставновлених судами рішень, що з 05 травня 2000 року до 05 грудня 2000 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Компанія «Інкомед».

Наказом № 16 від 05 грудня 2000 року ОСОБА_1 звільнений з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 82 ЦПК України).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року змінено формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з роботи у ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом від 05 грудня 2000 року № 16 з «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням», зобов`язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати ОСОБА_1 трудову книжку, стягнено заборгованість по заробітній платі у сумі 432,29 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591,65 грн та моральну шкоду у сумі 12 250 грн. У задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Компанія «Інкомед», третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди задоволено частково.

Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року по день винесення рішення в розмірі 49 876 грн, моральну шкоду в розмірі 5 000 грн. В решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, трьох відсотків річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних в розмірі 8 315 грн. 47 коп., інфляційні втрати в розмірі 41 487 грн. 17 коп., моральну шкоду в розмірі 70 000 грн, а всього стягнуто 119 802 грн. 64 коп. Проведено розподіл судових витрат. В решті рішення суду залишено без змін.

Обґрунтовуючи поданий позов, поданий ним у липні 2016 року (а.с.1-8 том 1), ОСОБА_1 зазначав, що судові рішення не виконані. З 05 грудня 2000 року і до теперішнього часу товариством не виплачено всі належні суми при звільненні та не видано трудової книжки. У зв`язку із відсутністю трудової книжки позивач позбавлений можливості реалізувати своє право на працю. Враховуючи наведене, вважає, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки.

Також, зазначає, що товариством не виконано грошове зобов`язання щодо виплати позивачу грошових коштів на загальну суму 194 952 грн. 58 коп., тому з відповідача підлягає стягненню сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три відсотки річних, про що надає проведений ним розрахунок за період з 22.05.2014 року по 30.06.2015 року включно (а.с.22-23 том 1).

А обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, позивач зазначав, що незаконними діями відповідача та третьої особи, йому спричинено значної моральної шкоди, яка виражена в стражданнях за незаконне звільнення, відсутності протягом тривалого часу грошових коштів на існування, відсутності трудової книжки, що унеможливлює реалізувати протягом тривалого часу право на працю.

Вирішуючи спір, суд виходить із того, що згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини 1 ї статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтями 116, 117 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання зобов`язані здійснювати компенсацію громадянам втрати частин доходів у випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати, яка проводиться у разі її затримки на один і більше календарних місяців.

Й відповідно до статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

У цій справі судом встановлено, що на момент розгляду справи розрахунки по заробітній платі з ОСОБА_1 проведені не були, відомостей про виплату позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, починаючи з 22 травня 2014 року, матеріали справи не містять, а тому суд приходить до висновку щодо наявності у відповідача заборгованості перед позивачем з виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, загальної суми боргу з урахуванням індексу інфляції.

Однак, вимоги позивача щодо стягнення боргу на загальну суму 194 952 грн. 58 коп. з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох відсотків річних від простроченої суми, з 22.05.20114 року й дотепер, задоволеню не підлягають з огляду на викладений правовий висновок щодо відсутності підстав для застосування приписів статті 625 ЦК України до трудових правовідносин, які регулює спеціальне законодавство, наведений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 757/14073/16-ц (провадження № 61-29305сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19), оскільки частина 2 статті 625 ЦК України не застосовується до трудових відносин, які виникли у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою заробітної плати, адже такі відносини врегульовані нормами трудового права.

Так, згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Також, позивач звертаючись до суду з цим позовом, просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, однак щодо одночасного заявлення позивачем таких позовних вимог слід зазначити таке.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, відповідно до частини п`ятої статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Отже, положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16.

Ураховуючи наведене, зважаючи на принцип диспозитивності, за яким суд не вправі виходити за межі позовних вимог, адже за цією вимогою позивач просить подвійне стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, у задоволенні ціє вимоги суд вважає відмовити, як неспівмірну вимогу з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Суд зазначає, що позивач самостійно формує зміст позовних вимог, оцінку яким на предмет відповідності закону, надає суд під час розгляду справи, й відповідно до принципу диспозитивності, суд не вправі виходити за межі позовних вимог.

Диспозитивність (від лат. Dispono - розпоряджаюся) це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст. 13 ЦПК України).

Ч.ч. 1 - 3 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, с обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім цього, суд у цій справі вказує на таке.

Згідно частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися до суду з заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. А частиною другою статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 зроблено висновок стосовно структури заробітної плати. Зокрема зазначено, що вона складається з основної і додаткової заробітної плати, як винагороди за працю. Середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення не є заробітною платою, а тому до вимог про його стягнення застосовується позовна давність, передбачена частиною першою статті 233 КЗпП України.

Позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення, зобов`язання здійснити всі обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01.12.2000 року, тому підлягає застосуванню встановлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк позовної давності.

Зважаючи на пропущений строк звернення до суду із вказаним позовом у цій частині вимог, суд у відповідності до ст. 233 КЗпП України, пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами), застосовує до спірних правовідносин вказаний строк, що є підставою для відмови у позові.

Підстави відповідно до ст. 234 КЗпП України для поновлення судом строків, пропущених з поважних причин, суд не встановив, та вважає порушені позивачем строки з неповажних причин й такими, що виникли понад 2, 15 років відповідно, адже відповідно до вказаної норми у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Водночас судом встановлено, що в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення 26.08.2003 року та 22.05.2014 року, які набули чинності 22.10.2003 року та 14.08.2014 року - порушення права, й вимоги щодо зобов`язання здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року, а також боргу за невиконання рішення суду з урахування індексу інфляції та трьох відсотків річних нарахованих на суму заборгованості з 22.05.2014 року, а звернення до суду - 18.07.2016 року.

Відповідно, судом також встановлений факт пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду за захистом порушеного права без поважних причин.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Приймаючи до уваги встановлений факт, суд у разі пропуску передбачених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду за вирішення порушеного права відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у пункті 4 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами), якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Вирішуючи спір в частині відшкодування моральної шкоди, суд вважає, що згідно діючого законодавства особа несе відповідальність за заподіяну моральну шкоду у випадках, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або у випадках, передбачених відповідними статтями Цивільного кодексу України, а також іншими нормами законодавства, які встановлюють відповідальність за заподіяння моральної шкоди, у тому числі ст. 2371 КЗпП України.

Так, вказана норма КЗпП України, яка була чинною на час дії спірних правовідносин, передбачала, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Незважаючи на необґрунтованість основних позовних вимог, й пропуску позивачем строку звернення з даними вимогами до суду, суд встановив порушення роботодавцем права позивача як працівника, неправомірними діями якого завдано моральної шкоди такому працівнику, й, зважаючи на тривалість такого порушення (невидача трудової книжки при звільненні з грудня 2000 року й наслідки, які настають із цього,що унеможливлюють реалізувати протягом тривалого часу позивачу право на працю, відповідно, й відсутність коштів), наявність судових рішень, судами яких надавалась оцінка порушення трудового права позивача та вплив такого порушення на позивача, завдання йому моральної шкоди, який і за цими вимогами просить стягнути на його користь 24 млн. грн., з урахуванням принципу диспозитивності та пропорційсті завданих збитків, вважає позов в цій частині обгрутнованим в межах 50 000 грн., й суд вважає, що вказана сума здатна відновити моральний стан позивача.

Решта вимоги 23 950 000 грн. моральної шкоди позивачем не обґрунтована, яку суд вважає необгруновано завещеною, а тому задоволеню не підлягає.

Суд, надавши оцінку поясненням позивача, письмовим доказам в частині вирішення спору про відшкодування моральної шкоди, характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, ступеню вини відповідача, який завдав моральної шкоди позивачу, погіршення здібностей позивача та позбавлення можливості їх реалізації, вважає за необхідне задовольнити позов в цій частині вимог частково на підставі принципу пропорційності, розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до пункту 2 частини 2, частин першої, 4 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім`ї чи близьких родичів.

Таким чином, судом встановлений факт понесеної моральної шкоди позивачем, що виявився у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв`язку із незаконною відмовою відповідача у невиплаті позивачу як працівнику всіх сум при його звільненні, невидачі трудової книжки, виходячи із принципу пропорційності, розумності та справедливості, та оцінює її у розмірі 50 000 грн., яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Інші доводи позивача, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

З огляду на наведене та, враховуючи межі судового розгляду, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Зважаючи на наслідки розгляду справи, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України.

Так, позивач, враховуючи предмет спору, з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 стосовно структури заробітної плати, зокрема, яким зазначено, що заробітна плата складається з основної і додаткової заробітної плати, як винагороди за працю. Середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення не є заробітною платою, а тому до таких вимог застосовується обов`язок позивача оплатити вимоги судовим збором, й відповідно до Закону України «Про судовий збір», яким відповідно до п.1 ч.1 ст. 5 передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, відтак позивач не звільнений від сплати судового збору за поданими ним позовними вимогами, й щодо якого не приймалось рішення судом про звільнення позивача від сплати такого збору, й за наслідоком вирішення спору вважає стягнути з позивача на користь держави судовий збір за дві вимоги немайного характеру за ставкими судового збору станом на час звернення позивачем до суду (01.01.2016р.) 551 грн. 20 коп. (а.с. 1-8 том 1), що становить 1 102 грн. 40 коп. (551 грн. 20 коп. х 2 = 1 102 грн. 40 коп.).

Й, зважаючи на наслідки вирішеного спору по відшкодуванню моральної шкоди, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп.

Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, ст.ст.47, 116, 117, 233, 234, 2371 (чинною на час дії правовідносин) КЗпП України, з урахуванням пункту 4 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами), ст.ст.15, 16, 23 ЦК України, керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Інкомед»</a>, третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Інкомед»</a>, код ЄДРПОУ - 25398765, на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційнй код платника податків - НОМЕР_1 , 50 000 (п`ятдесят тисяч) грн. 00 (нуль) коп. - моральної шкоди.

У решті вимог - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Інкомед»</a>, код ЄДРПОУ - 25398765, на користь держави 551 (п`ятсот п`ятдесят одна) грн. 20 (двадцять) коп. - судового збору.

Стягнути з ОСОБА_1 , ідентифікаційнй код платника податків - НОМЕР_1 , на користь держави 1 102 (одна тисяча сто дві) грн. 40 (сорок) коп. - судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

СУДДЯ: