Постанова

від 01.02.2024 по справі 753/13398/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №753/13398/16-ц Головуючий у І інстанції - Коренюк А.М. апеляційне провадження №22-ц/824/954/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого Гуля В.В.,

суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.

за участю секретаря судового засідання Ольшевського П.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 вересня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Інкомед», третя особа - ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року і на теперішній час, з урахуванням вимог статті 95 КЗпП України та пункту 10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100; зобов`язати ТОВ «Компанія «Інкомед» здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь борг з урахуванням інфляції за весь час прострочення та 3 відсотки річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року і до теперішнього часу, а також 24 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначав, що 26 серпня 2003 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва змінено формулювання про його звільнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом №16 від 05 грудня 2000 року із «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням», зобов`язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати йому ( ОСОБА_1 ) трудову книжку, а також стягнуто заборгованість по заробітній платі у сумі 432 грн. 29 коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591 грн. 65 коп. та моральну шкоду у сумі 12 250 грн. 00 коп.

Посилався на те, що оскільки рішення суду протягом дев`яти років не було виконано, він звернувся до суду вдруге із позовом.

Так, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року його позов задоволено частково та стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року до дня винесення рішення у розмірі 49 876 грн, моральну шкоду у сумі 5 000 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 8 315 грн. 47 коп., інфляційні втрати - 41 487,17 грн, моральну шкоду - 70 000 грн, а всього 119 802 грн. 64 коп. Проведено розподіл судових витрат. В решті рішення суду залишено без змін.

Зауважував, що і на теперішній час рішення суду не виконано в примусовому порядку.

З дня постановлення наказу про його звільнення і на теперішній час товариство не виплатило всіх належних йому сум, не видало трудову книжку, чим порушило його трудові права.

В обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивач зазначав, що незаконними діями відповідача та третьої особи йому спричинено значної моральної шкоди, яка виражена в стражданнях за незаконне звільнення, відсутності протягом тривалого часу грошових коштів на існування, відсутності трудової книжки, що унеможливлює реалізувати протягом тривалого часу право на працю.

На підставі викладеного просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04 вересня 2023 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Компанія Інкомед» на користь ОСОБА_1 50 000 грн моральної шкоди.

У решті вимог - відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з указаним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі; задовольнити заяву про відвід судді Коренюк А.М.

У мотивування скарги зазначає, що з 05 грудня 2000 року і на теперішній час, тобто на протязі понад 22 років, власник ТОВ «Компанія «Інкомед» ОСОБА_2 або уповноважений ним орган не розрахувався з позивачем після його звільнення, не видав йому на руки трудову книжку, у зв`язку з чим ОСОБА_1 вважає, що перебіг тримісячного строку для звернення ним до суду першої інстанції за вирішенням трудового спору навіть не розпочався.

Вказує, що підлягає безумовному скасуванню рішення суду також у частині стягнення з позивача на користь держави судового збору у розмірі 1 102,40 грн, оскільки при зверненні до суду з позовом він був звільнений від сплати судового збору.

Інші учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд доходить висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача щодо стягнення боргу на загальну суму 194 952,58 грн з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох відсотків річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року й дотепер, задоволенню не підлягають з огляду на викладений правовий висновок щодо відсутності підстав для застосування приписів статті 625 ЦК України до трудових правовідносин, які регулює спеціальне законодавство, наведений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі №757/14073/16-ц (провадження №61-29305сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц (провадження №14-429цс19), оскільки частина друга статті 625 ЦК України не застосовується до трудових відносин, які виникли у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою заробітної плати, адже такі відносини врегульовані нормами трудового права.

Зважаючи на принцип диспозитивності, за яким суд не вправі виходити за межі позовних вимог, адже за цією вимогою позивач просить подвійне стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, у задоволенні цієї вимоги суд уважав за необхідне відмовити, як неспівмірної вимоги з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Зважаючи на пропущений строк звернення до суду з указаним позовом у частині стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення, зобов`язання здійснити всі обовязкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року, суд у відповідності до статті 233 КЗпП України, пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами), застосував до спірних правовідносин строк позовної давності, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у позові.

Вирішуючи спір в частині відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції встановив порушення роботодавцем права позивача як працівника, неправомірними діями якого завдано моральної шкоди такому працівнику, й, зважаючи на тривалість такого порушення (невидача трудової книжки при звільненні з грудня 2000 року й наслідки, які настають із цього, що унеможливлюють реалізувати протягом тривалого часу позивачу право на працю, відповідно, й відсутність коштів), наявність судових рішень, судами яких надавалась оцінка порушенню трудового права позивача та вплив такого порушення на позивача, завдання йому моральної шкоди, з урахуванням принципу диспозитивності та пропорційності завданих збитків, уважав позов в цій частині обґрунтованим в межах 50 000 грн.

Висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом установлено, що дана справа розглядалася судами неодноразово.

Так, заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 загальну суму боргу, яка станом на 22 травня 2014 року становить 194 952 грн. 58 коп., інфляційні втрати з 01 червня 2014 року до 31 серпня 2019 року (включно) - 259 091 грн. 98 коп., 3 % річних з 22 травня 2015 року до 15 вересня 2019 року (включно) - 33 224 грн. 25 коп. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн. У решті позову відмовлено.

Додатковим заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 листопада 2020 року у цій справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки за період з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року у сумі 24 623 грн. 50 коп.

Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року, з урахування ухвали Верховного Суду від 12 січня 2022 року, якою виправлено описки у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, додаткове заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції

Так, судами встановлено, що з 05 травня 2000 року до 05 грудня 2000 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Компанія «Інкомед».

Наказом №16 від 05 грудня 2000 року ОСОБА_1 звільнений з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року змінено формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з роботи у ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом від 05 грудня 2000 року №16 з «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням».

Зобов`язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати ОСОБА_1 трудову книжку, стягнуто заборгованість по заробітній платі у сумі 432,29 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591,65 грн та моральну шкоду у сумі 12 250 грн.

У задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Компанія «Інкомед», третя особа - ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року по день винесення рішення в розмірі 49 876 грн, моральну шкоду у сумі 5 000 грн.

У решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, трьох відсотків річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 8 315 грн. 47 коп., інфляційні втрати у розмірі 41 487 грн. 17 коп., моральну шкоду у сумі 70 000 грн, а всього стягнуто 119 802 грн. 64 коп.

Проведено розподіл судових витрат.

В решті рішення суду залишено без змін.

Обґрунтовуючи поданий у липні 2016 року позов ОСОБА_1 зазначав, що судові рішення не виконані. З 05 грудня 2000 року і до теперішнього часу товариством не виплачено всі належні суми при звільненні та не видано трудової книжки. У зв`язку з відсутністю трудової книжки позивач позбавлений можливості реалізувати своє право на працю. Враховуючи наведене, вважав, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки.

Також товариством не виконано грошове зобов`язання щодо виплати позивачу грошових коштів на загальну суму 194 952 грн 58 коп., а тому з відповідача підлягає стягненню сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три відсотки річних.

Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, позивач зазначив, що незаконними діями відповідача та третьої особи йому спричинено значної моральної шкоди, яка виражена в стражданнях за незаконне звільнення, відсутності протягом тривалого часу грошових коштів на існування, відсутності трудової книжки, що унеможливлює реалізувати протягом тривалого часу право на працю.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтями 116, 117 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання зобов`язані здійснювати компенсацію громадянам втрати частин доходів у випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати, яка проводиться у разі її затримки на один і більше календарних місяців.

За змістом статті статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі №757/14073/16-ц (провадження №61-29305сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19), приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З матеріалів справи вбачається, що на момент розгляду справи розрахунки по заробітній платі з ОСОБА_1 проведені не були, відомостей про виплату позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, починаючи з 22 травня 2014 року, матеріали справи не містять, а тому суд дійшов правильного висновку щодо наявності у відповідача заборгованості перед позивачем з виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, загальної суми боргу з урахуванням індексу інфляції. При цьому, врахувавши правові висновки Верховного Суду, місцевий суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу на загальну суму 194 952 грн. 58 коп. з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох відсотків річних від простроченої суми, з 22 травня 2014 року й дотепер, оскільки частина друга статті 625 ЦК України не застосовується до трудових відносин, які виникли у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою заробітної плати, адже такі відносини врегульовані нормами трудового права.

Щодо вимог позивача про одночасне стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частини п`ятої статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Отже, положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Однак, за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16.

Таким чином, ураховуючи наведене та зважаючи на принцип диспозитивності, за яким суд не вправі виходити за межі позовних вимог, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні цих позовних вимог з огляду на заборону подвійного стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки.

Окрім того, згідно частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 зроблено висновок стосовно структури заробітної плати. Зокрема зазначено, що вона складається з основної і додаткової заробітної плати, як винагороди за працю. Середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення не є заробітною платою, а тому до вимог про його стягнення застосовується позовна давність, передбачена частиною першою статті 233 КЗпП України.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення, зобов`язання здійснити всі обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року.

При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано встановлено факт пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду за захистом порушеного права без поважних причин, які виникли понад 2 та 15 років відповідно, оскільки порушення права відбулось в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення від 26 серпня 2003 року та 22 травня 2014 року, які набули чинності 22 жовтня 2003 року та 14 серпня 2014 року; вимоги щодо зобов`язання здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов`язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року; стягнення боргу за невиконання рішення суду з урахування індексу інфляції та трьох відсотків річних нарахованих на суму заборгованості з 22 травня 2014 року, а звернувся позивач до суду - 18 липня 2016 року.

Підстави відповідно до статті 234 КЗпП України для поновлення судом строків, пропущених з поважних причин, суд не встановив.

Щодо вимог про стягнення моральної шкоди.

Вирішуючи спір в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що згідно діючого законодавства особа несе відповідальність за заподіяну моральну шкоду у випадках, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або у випадках, передбачених відповідними статтями Цивільного кодексу України, а також іншими нормами законодавства, які встановлюють відповідальність за заподіяння моральної шкоди, у тому числі статтею 2371 КЗпП України.

Так, вказана норма КЗпП України, яка була чинною на час дії спірних правовідносин, передбачала, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до пункту 2 частини другої, частин першої, четвертої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім`ї чи близьких родичів.

Незважаючи на необґрунтованість основних позовних вимог та пропуску позивачем строку звернення з даними вимогами до суду, суд першої інстанції правильно встановив факт порушення роботодавцем права позивача як працівника, неправомірними діями якого завдано моральної шкоди такому працівнику, що виразилось у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв`язку з незаконною відмовою відповідача у невиплаті позивачу як працівнику всіх сум при його звільненні, невидачі трудової книжки, й, зважаючи на тривалість такого порушення, наявність судових рішень, з урахуванням принципу пропорційності, розумності, виваженості та справедливості завданих збитків, дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 50 000 грн, обґрунтовано вважаючи, що вказана сума здатна відновити моральний стан позивача.

Решта вимоги у розмірі 23 950 000 грн моральної шкоди позивачем не обґрунтована та правильно визнана місцевим судом завищеною.

Доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованого стягнення судом першої інстанції судового збору з позивача а користь держави у розмірі 1 102,40 грн, оскільки він звільнений від сплати судового збору, є безпідставними з огляду на наступне.

Згідно пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 заробітна плата складається з основної і додаткової заробітної плати, як винагороди за працю. Середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення не є заробітною платою, а тому до таких вимог застосовується обов`язок позивача оплатити вимоги судовим збором.

Таким чином, вирішуючи питання судових витрат суд першої інстанції, враховуючи указаний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, виходив з того, що до таких вимог застосовується обов`язок позивача, щодо якого не приймалось рішення про звільнення від сплати судового збору в суді першої інстанції, оплатити вимоги судовим збором, у зв`язку з чим дійшов правильного висновку про стягнення з позивача на користь держави судового збору за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 1 102,40 грн (551,20 грн х 2).

Зважаючи на зазначене, колегія доходить висновку, що місцевий суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону.

Таким чином, доводи апеляційної скарги повністю спростовуються встановленими місцевим судом обставинами справи і положеннями законодавства та є повним віддзеркаленням відзиву на позовну заяву, доводам та аргументам якої судом першої інстанції надано належну правову оцінку.

Інші доводи апеляційної скарги фактично стосуються переоцінки доказів та правильно встановлених судом першої інстанції на їх підставі обставин справи.

Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 вересня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.

Головуючий В.В. Гуль

Судді Ю.О. Матвієнко

Я.С. Мельник