Постанова

від 06.09.2023 по справі 539/4177/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова Іменем України

06 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 539/4177/19

провадження № 61-56св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Стромко Ірина Вадимівна, приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Юрченко Марина Андріївна, Сенчанська сільська рада Миргородського району Полтавської області, приватне акціонерне товариство «Райз-Максимко», товариство з обмеженою відповідальністю «Райз-Схід», Перша лубенська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду

від 22 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Абрамова П. С., Одринської Т. В., Панченка О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Стромко І. В., приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Юрченко М. А., Сенчанська сільська рада Миргородського району Полтавської області, приватне акціонерне товариство «Райз-Максимко» (далі - ПрАТ «Райз-Максимко»), товариство з обмеженою відповідальністю «Райз-Схід», Перша лубенська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дід - ОСОБА_3 , спадщину після якого прийняв її батько - ОСОБА_4 , оскільки 30 травня 2005 року в установленому законом порядку через сільську раду подав заяву до Першої лубенської нотаріальної контори про прийняття спадщини. Після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивач звернулася до нотаріальної контори для прийняття спадщини.

У подальшому ОСОБА_1 у будинку своїх батьків знайшла заповіт за № 134, згідно з яким ОСОБА_3 06 жовтня 2004 року заповідав все своє майно в рівних частках своїм синам: ОСОБА_4 (батькові позивача) та ОСОБА_5 (дядьку позивача).

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори та дізналася, що її дядько ( ОСОБА_5 ) успадкував за заповітом № 133 після смерті її діда ( ОСОБА_3 ) земельну ділянку площею 2,86 га, про що видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 березня 2008 року, а заповіт за № 134 не був внесений до Спадкового реєстру. Лише за вимогою позивача 27 вересня 2017 року заповіт № 134 внесено до реєстру заповітів. Зазначала, що заповіт № 133 скасований внаслідок посвідчення нового заповіту № 134. Вказувала на незаконність дій нотаріуса, допущену як при реєстрації спадкових справ, так і при видачі спірного свідоцтва про право на спадщину.

Пояснила, що 26 серпня 2020 року отримала інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, відповідно до якої власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 178066, який виданий 19 травня 2009 року відділом Держкомзему у Лубенському районі. Державна реєстрація права власності на земельну ділянку проведена 04 березня 2016 року, номер запису про право власності 13584666. Зазначала про відомості щодо державної реєстрації іншого речового права - оренди на підставі договору оренди землі

від 13 листопада 2014 року, укладеного між ПрАТ «Райз-Максимко» та ОСОБА_5 , номер запису про інше речове право 13584686.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: визнати недійсним свідоцтво від 04 березня 2008 року серії НОМЕР_1 про право на спадщину за законом, видане на ОСОБА_5 , на земельний пай площею 2,86 га, кадастровий номер 5322888400:03:002:0065, який розташований на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, яка належала ОСОБА_3 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ), посвідчене нотаріусом Першої лубенської державної нотаріальної контори Стромко І. В. у спадковій справі № 43 та зареєстроване у реєстрі за № 1-135; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 178066, виданий 19 травня 2009 року відділом Держкомзему у Лубенському районі; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, проведений 04 березня 2016 року, номер запису про право власності 13584666.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Лохвицького районного суду Полтавської області від 15 червня 2022 року позов задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво від 04 березня 2008 року серії НОМЕР_1 про право на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_5 ,

ІНФОРМАЦІЯ_3 , на земельний пай площею 2,86 га, кадастровий номер 5322888400:03:002:0065, який розташований на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчене нотаріусом Першої лубенської державної нотаріальної контори Стромко І. В. у спадковій справі № 43 та зареєстроване в реєстрі за № 1-135.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 178066, виданий 19 травня 2009 року відділом Держкомзему у Лубенському районі, та скасовано запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, проведений 04 березня 2016 року, номер запису про право власності 13584666.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, в розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до інформаційного листа Першої лубенської державної нотаріальної контори Гергель Ю. А. у 2018 році дізналася про видане ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, тому позовна давність не пропущена, оскільки позов у цій справі подано 18 жовтня 2019 року.

Зміст заповітів № 133 та № 134 має розбіжності. Заповіт № 134 на користь обох синів хоч прийнятий нотаріусом і заведено спадкову справу, проте секретарем виконкому не було вчасно внесені відомості до Спадкового реєстру та лише за збігом 12 років зроблено вказані дії іншим секретарем та направлено на адресу позивача відповідь. Зареєструвавши 15 червня 2005 року спадкову справу за № 36796379 за заповітом № 134, нотаріус Стромко І. В. повинна була вчинити нотаріальні дії щодо видачі двох свідоцтв про право на спадщину на користь двох синів, що нею, при відсутності заяв про відмову від спадщини від одного із спадкоємців, не було зроблено. Крім того, заповітом № 134, який складено пізніше на користь двох синів, повністю скасовується попередній заповіт № 133.

Позивачем надано достатньо доказів в обґрунтування позовних вимог, доведено у судовому засіданні, що неправомірними діями ОСОБА_1 позбавлена можливості стати правонаступником батьківської частки спадщини на земельну ділянку (пай), а свідоцтво про право на спадщину видане ОСОБА_5 з порушенням прав батька позивача - ОСОБА_4 .

Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 15 червня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі

2 641,20 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 після смерті свого батька в установленому законом порядку прийняли спадщину, обидва мали право на спадкування за заповітом № 134 в рівних частках, проте лише ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину на спірну земельну ділянку в цілому, чим порушено право ОСОБА_4 на спадщину, тому вказані обставини свідчить про наявність правових підстав для визнання такого свідоцтва про право на спадщину недійсним. Позовні вимоги про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку є похідними від вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо обрання позивачем неналежного способу правового захисту є необґрунтованими.

Водночас суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 стало відомо у 2018 році, тому позовна давність не пропущена, враховуючи звернення до суду з позовом у цій справі 18 жовтня 2019 року.

Право на отримання свідоцтва про право на спадщину після смерті

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 у його спадкоємців виникло після спливу шести місяців, тобто з вересня 2005 року. Спірне свідоцтво про право власності видано нотаріальною конторою 04 березня 2008 року, тому саме з цієї дати у ОСОБА_4 виникло право на пред`явлення позову про визнання вказаного свідоцтва про право на спадщину недійсним. Разом з тим у матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про те, що за життя ОСОБА_4 щодо спірної земельної ділянки поводився як «добрий господар» та вчиняв дії як щодо реєстрації права власності, користування цим майном, так і захисту свого права. Матеріали справи не містять доказів про те, що за життя ОСОБА_4 не знав про наявність спірного свідоцтва та що він мав намір у судовому порядку оспорювати його видачу. Під час розгляду справи позивач не вказувала та не посилалася на ті обставини, що про отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_4 не було відомо.

ОСОБА_1 в установлений законом строк прийняла спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 та до неї (позивача) перейшли усі передані у спадщину майнові права та обов`язки померлого. Через шість місяців після смерті батька (тобто з листопада 2010 року) у позивача виникло право на реєстрацію прав власності на успадковане майно, однак протягом трирічного строку з указаної дати вона не встановила обсяг спадкового майна, на яке за життя мав право її батько. Об`єктивно ОСОБА_1 могла та мала можливість дізнатися про заповіт № 134, прийнявши спадщину після смерті свого батька у 2010 році, врахувавши ту обставину, що у нотаріальній конторі була заведена спадкова справа за заявою ОСОБА_4 про прийняття спадщини за заповітом № 134, та з`ясувати обсяг спадкового майна, яке повинен був успадкувати її батько після смерті ОСОБА_3 .

Початок перебігу позовної давності для позивача необхідно обраховувати з моменту, коли у неї виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення спадкових прав, тобто з моменту виникнення права на отримання свідоцтва про право власності - з листопада 2010 року.

До суду позивач звернулася у жовтні 2019 року, майже через 9 років

з моменту, коли у неї виникла об`єктивна можливість дізнатися про обсяг спадкового майна, на яке мав право її батько, та більше ніж через один рік після смерті ОСОБА_5 . Реєстрація заповіту у спадковому реєстрі заповітів 27 вересня 2017 року та отримання відповіді від нотаріальної контори у 2018 році в частині заповіту № 133 не є об`єктивною, поважною причиною поновлення позовної давності. Крім того, до суду позов був пред`явлений через 11 років після видачі оспорюваного свідоцтва про право власності. Отже, позивач пропустила позовну давність, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог з указаної причини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року та залишити в силі рішення Лохвицького районного суду Полтавської області

від 15 червня 2022 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови

апеляційного суду ОСОБА_6 посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України. Вважає, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20.

Касаційна скарга мотивована тим, що помилковими є висновки суду апеляційної інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності. Апеляційний суд не звернув увагу, що батько позивача прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 , проте через хворобу не зміг належним чином зареєструвати свої спадкові права і помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Спірне свідоцтво було видане 04 березня 2008 року, тому відсутні підстави вважати про сплив позовної давності на час смерті ОСОБА_3 .

На час прийняття позивачем спадщини після смерті батька до складу спадкового майна не ввійшла спірна земельна ділянка, а заповіт № 134 не було внесено до Спадкового реєстру, тому вона ( ОСОБА_1 ) не могла знати до 2017 року про порушення її прав, які є предметом захисту у цій справі. На час прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 нотаріус повідомив позивачу лише про наявність у спадкодавця житлового будинку. Лише у 2017 році ОСОБА_1 довідалась про існування заповіту

№ 134, після чого з метою захисту своїх прав зверталася до нотаріальної контори, до органу місцевого самоврядування, до ОСОБА_5 ,

а у подальшому до суду.

Суд першої інстанції врахував фактичні обставини, за яких позивачу стало відомо про наявність свідоцтва про право на спадщину на ОСОБА_5 та ухвалив обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог

з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з`ясованих обставин справи.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_2 через адвоката Бондаренко О. В., подала до Верховного Суду відзив, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржувану постанову без змін.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

26 грудня 2022 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 06 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, витребував справу із суду першої інстанції.

13 березня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 01 вересня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 06 жовтня 2004 року о 10.00 год. ОСОБА_3 склав заповіт, яким земельну частку (пай), належну йому на підставі державного акта про право приватної власності на землю № 111-ПЛ 3026375 площею 2,86 га заповідав своєму синові - ОСОБА_5 . Заповіт посвідчений секретарем виконкому Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та зареєстрований у реєстрі за № 133.

У цей же день (06 жовтня 2004 року) об 11.00 год. ОСОБА_3 склав новий заповіт, згідно з яким все своє майно заповідав у рівних частках своїм двом синам: ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Заповіт посвідчений секретарем виконкому Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та зареєстрований у реєстрі за № 134.

Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру заповіт № 134, посвідчений 06 жовтня 2004 року, до спадкового реєстру був внесений

27 вересня 2017 року.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_4 як спадкоємець за заповітом, посвідченим у реєстрі за № 134, 30 травня 2005 року подав до Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області заяву про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 . Перша лубенська державна нотаріальна контора

15 червня 2005 року завела спадкову справу за реєстровим номером

№ 367963790.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Спадкоємцем майна ОСОБА_4 є ОСОБА_1 (дочка), яка прийняла спадщину та до неї перейшли всі права та обов`язки, які належали спадкодавцеві (батьку). У грудні 2012 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на спадкове майно за заповітом, яке належало на праві власності ОСОБА_4 .

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 19 грудня 2007 року у справі № 2-1938 ОСОБА_5 надано додатковий строк у три місяці для подачі заяви про прийняття спадщини за заповітом на земельну ділянку площею 2,86 га після смерті батька ОСОБА_3 .

За заявою ОСОБА_5 заведено спадкову справу № 43/2008.

Державний нотаріус Першої лубенської нотаріальної контори 04 березня 2008 року видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,86 га, розташовану на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, що належала померлому ОСОБА_3 на підставі державного акта про право приватної власності на землю № 111-ПЛ 3026375.

У листі від 09 лютого 2018 року Першою державною лубенською нотаріальною конторою зазначено, що 04 березня 2008 року було видано свідоцтво про право власності за заповітом, разом з тим у матеріалах справи наявне свідоцтво від 04 березня 2008 року серії НОМЕР_1 , видане ОСОБА_5 , про право на спадщину за законом.

На підставі виданого свідоцтва про право власності на земельну ділянку ОСОБА_5 набув право власності на спірну земельну ділянку, про що видано державний акт від 19 травня 2009 року серії ЯЗ № 178066.

04 березня 2016 року у державному реєстрі речових прав зареєстровано право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 2,86 га, розташовану на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області.

За життя ОСОБА_4 не оспорював видане 04 березня 2008 року ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,86 га, розташовану на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, що належала померлому ОСОБА_3 на підставі державного акта про право приватної власності на землю № 111-ПЛ 3026375.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Після смерті ОСОБА_5 заяву про прийняття спадщини подали

ОСОБА_1 (племінниця) та ОСОБА_2 (дружина).

Перша лохвицька нотаріальна контора листом від 15 січня 2019 року повідомила ОСОБА_1 про те, що вона не є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 .

Позивач звернулася до суду з позовом у цій справі у жовтні 2019 року.

ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню

з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі -

ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Суди встановили, що 06 жовтня 2004 року о 10.00 год. ОСОБА_3 склав заповіт, яким земельну частку (пай), належну йому на підставі державного акта про право приватної власності на землю № 111-ПЛ 3026375 площею 2,86 га заповідав своєму синові - ОСОБА_5 . Заповіт посвідчений секретарем виконкому Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та зареєстрований у реєстрі за № 133.

У цей же день (06 жовтня 2004 року) об 11.00 год. ОСОБА_3 склав новий заповіт, згідно з яким все своє майно заповідав у рівних частках своїм двом синам: ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Заповіт посвідчений секретарем виконкому Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та зареєстрований у реєстрі за № 134. Згідно

з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру заповіт № 134, посвідчений 06 жовтня 2004 року, до спадкового реєстру був внесений

27 вересня 2017 року.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

Відповідно до статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Заповідач має право

у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Зміна та скасування заповіту - право заповідача, яке може бути здійснене тільки ним особисто. Заповідач вправі змінити чи скасувати складений ним заповіт у будь-який час, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування. Для зміни чи скасування заповіту не вимагається будь-чия згода, в тому числі осіб, призначених спадкоємцями у скасованому чи зміненому заповіті.

Заповіт може бути скасований шляхом складання нового заповіту або поданням заяви про його скасування нотаріусу, який посвідчив заповіт. Зміна заповіту можлива складанням нового заповіту, в якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі розпорядження попереднього заповіту.

В будь-якому випадку більш пізній заповіт скасовує попередній повністю або у частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкодавець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім заповітом розподілив його іншу частину, то такі заповіти після смерті заповідача будуть чинними обидва.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований більш пізнім заповітом, не поновлюється, навіть якщо пізніше складений заповіт потім скасований заповідачем шляхом подання заяви. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніше складений заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятки з цього правила становлять випадки, коли пізніше складений заповіт був складений дієздатною особою, однак в момент, коли вона не розуміла значення своїх дій та не здатна була ними керувати (стаття 225 ЦК України), а також заповіт, складений особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України). Вказані обставини встановлюються в судовому порядку, і хоча такий заповіт визнається недійсним, однак попередній заповіт зберігає чинність.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2022 року у справі № 368/306/20.

У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі

№ 159/2421/19 вказано, що аналіз частин другої та третьої

статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що: по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт, і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 140/2051/18 зазначено, що відповідно до частин першої-третьої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт; заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт; заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить; кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

До інших випадків, які можуть бути підставами визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за рішенням суду, може належати зокрема: визнання заповіту недійсним; визнання відмови від спадщини недійсною; визнання шлюбу недійсним; порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2023 року у справі № 563/1101/19.

У ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 285/2226/20.

Враховуючи викладені норми матеріального права та встановлені у справі обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 після смерті свого батька

в установленому законом порядку прийняли спадщину, обидва мали право на спадкування за заповітом № 134 в рівних частках, проте лише

ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину на спірну земельну ділянку в цілому за заповітом № 133, який є скасованим відповідно до частини третьої статті 1254 ЦК України, тому вказані обставини свідчать про обґрунтованість позовних вимог.

Верховний Суд також погоджується з висновками апеляційного суду щодо пропуску позовної давності, враховуючи наступне.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки

(стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 522/9497/14-ц.

Водночас перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.

Насамперед для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

У частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 листопада

2022 року у справі № 285/2226/20.

Позивач вказувала, що лише у 2017 році довідалась про існування заповіту № 134, після чого з метою захисту своїх прав зверталася

до нотаріальної контори, до органу місцевого самоврядування, до

ОСОБА_5 , а у подальшому до суду. Зазначала, що на час прийняття спадщини після смерті батька до складу спадкового майна не ввійшла спірна земельна ділянка, а заповіт № 134 не було внесено до Спадкового реєстру, тому вона ( ОСОБА_1 ) не могла знати до 2017 року про порушення її прав, які є предметом захисту у цій справі, оскільки нотаріус повідомив лише про наявність у спадкодавця житлового будинку.

У постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виклав висновок про те, що варто враховувати, що строк реалізації спадкоємцем спадкових

прав - отримання свідоцтва про право на спадщину та строк захисту порушених прав спадкоємця - оспорення свідоцтва про право на спадщину, виданого іншому спадкоємцеві на все спадкове майно або особі, яка не

є спадкоємцем, є різними строками і не є взаємозалежними. Перший строк законодавцем не обмежений і спадкоємець вправі на власний розсуд реалізувати таке право, водночас строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення такого права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 також наголошував на тому, що початок перебігу позовної давності за позовами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину пов`язується з тим моментом, коли спадкоємець дізнався або за усіма об`єктивними обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

У визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях

Водночас матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, що ОСОБА_1 не знала та не могла знати до 2018 року, як помилково вважав суд першої інстанції, про порушення своїх прав внаслідок видачі 04 березня 2008 рокуОСОБА_5 (дядьку позивача) на підставі заповіту № 133 свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (діда позивача).

Встановлено, що на час видачі спірного свідоцтва був живий батько позивача ( ОСОБА_4 ), який прийняв спадщину - подав заяву про прийняття спадщини, а нотаріальна контора завела спадкову справу.

Спадкоємець майна ОСОБА_3 (діда позивача) - ОСОБА_4 (батько позивача), який 30 травня 2005 року подав заяву про прийняття спадщини та за заявою якого нотаріальна контора 15 червня 2005 року завела спадкову справу, зобов`язаний був піклуватися про спадкове майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту прав на нього протягом розумного строку.

З огляду на встановлені у справі обставини ОСОБА_4 не міг не знати, що до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 входила, зокрема, земельна ділянка площею 2,86 га, розташована на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, що належала спадкодавця на підставі державного акта про право приватної власності на землю № 111-ПЛ 3026375. При цьому позивач не подала до суду належних та допустимих доказів, що ОСОБА_4 з об`єктивних обставин непіклувався про спадкове майно, не цікавився ним, а також не вживав заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно.

ОСОБА_4 за життя не оспорював видане ОСОБА_5

04 березня 2008 року свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Водночас спадкоємцем майна ОСОБА_4 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_4 , є ОСОБА_1 (дочка), яка прийняла спадщину та до неї перейшли всі права та обов`язки, які належали спадкодавцеві (батьку). У грудні

2012 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на спадкове майно за заповітом, яке належало на праві власності ОСОБА_4 .

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право. Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13 липня 2023 року у справі № 192/110/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів

(статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що

створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз

статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 могла та мала можливість дізнатися про заповіт № 134, прийнявши спадщину після смерті свого батька ( ОСОБА_4 ) у 2010 році, врахувавши ту обставину, що у нотаріальній конторі була заведена спадкова справа за заявою ОСОБА_4 про прийняття спадщини за заповітом № 134, та з`ясувати обсяг спадкового майна, яке повинен був успадкувати її батько після смерті ОСОБА_3 .

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Встановлено, що відповідач в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки до суду позивач звернулася лише у жовтні 2019 року, хоча

з листопада 2010 року у неї виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення спадкових прав (про обсяг спадкового майна, на яке мав право її батько). Також апеляційний суд правильно зазначив, що реєстрація заповіту № 134 у спадковому реєстрі заповітів 27 вересня 2017 року та отримання відповіді від нотаріальної контори у 2018 році в частині заповіту № 133 не

є об`єктивною, поважною причиною для поновлення позовної давності у цій справі.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 385/321/20 позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, скасування державної реєстрації права власності та державного акта про право власності на земельну ділянку. Рішенням суду першої інстанції

у задоволенні позову відмовлено Суд першої інстанції зазначив, що

з 15 лютого 2012 року (з часу видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину) розпочався перебіг позовної давності, однак позивач звернувся до суду лише 31 березня 2020 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови в позові із цих підстав. Постановою апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове

судове рішення про задоволення позову. Постановою Верховного Суду

у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня

2022 року скасовано постанову апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що суд першої інстанції надав оцінку доводам позивача про поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом, не встановивши поважності причин такого тривалого пропуску; скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд помилково вважав, що позивач звернувся до суду з негаторним позовом, а тому позовна давність до спірних правовідносин не застосовується.

Отже, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постанові касаційного суду, оскільки висновки судів не є суперечливими.

Доводи касаційної скарги, що позивач не могла знати до 2017 року про порушення її прав зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно вирішив заявлений у справі спір відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ

у справі «Серявін та інші проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Пророк

В. В. Сердюк