Постанова

від 08.09.2023 по справі 515/1943/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 515/1943/18

провадження № 61-891св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Татарбунарська міська рада Одеської області,

треті особи:Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Арцизького районного суду Одеської області від 07 липня 2020 року в складі судді Варгаракі С. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Татарбунарської міської ради Одеської області, за участю третіх осіб: Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_3 , про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Татарбунарської міської ради Одеської області про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначав, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 є власником сусіднього житлового будинку АДРЕСА_2 за вказаною адресою та земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер - 5125010100:02:004:0080, на підставі державного акта від 03 листопада 2008 року серії ЯЖ № 318646.

З метою ремонту тильної сторони житлового будинку, який розміщений на межі земельної ділянки, належної відповідачу, позивач звернувся до ОСОБА_2 для надання йому згоди вільного доступу на її земельну ділянку для виконання відповідних ремонтних робіт. Однак відповідач відмовила йому у доступі до її земельної ділянки.

Крім того, 16 грудня 2017 року позивач звернувся до землевпорядника для виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування його жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Однак після виготовлення такої документації державний кадастровий реєстратор рішенням від 12 липня 2018 року № РВ-5100854542018 відмовив у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, у зв`язку з тим, що земельна ділянка позивача перетинається з ділянкою відповідача, площа перетину співпадає на 0,9091 %.

У зв`язку із зазначеним ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 03 листопада 2008 року серії ЯЖ № 318646, виданий ОСОБА_2 на підставі рішення Татарбунарської міської ради від 15 квітня 2008 року № 347-М, кадастровий номер -5125010100:02:004:0080, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 травня 2019 року залучено до участі у справі Головне управління Держгеокадастру в Одеській області як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача.

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 липня 2019 року залучено до участі у справі ОСОБА_3 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Арцизький районний суд Одеської області рішенням від 07 липня 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що:

- суміжні землекористувачі надали свою згоду на приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 у визначених у технічній документації межах та не мали з цього приводу будь-яких зауважень чи заперечень;

- позивач не надав доказів, що Татарбунарською міською радою Одеської області як розпорядником земель було порушено вимоги чинного законодавства при передачі у власність відповідачу спірної земельної ділянки;

- площа земельної ділянки під будинком позивача під час надання її для індивідуального будівництва та під час придбання ним житлового будинку становила 400 кв. м, а вже після виготовлення позивачем технічної документації збільшилася до 427 кв. м, тому суд дійшов висновку, що позивачем не доведено порушення його прав внаслідок видачі ОСОБА_2 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку від 03 листопада 2008 року серії ЯЖ № 318646.

Одеський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Арцизького районного суду Одеської області від 07 липня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а також зазначив, що спірна земельна ділянка була надана у власність відповідачу в порядку та відповідно до вимог законодавства, чинного на час прийняття відповідного рішення міською радою. Позивач не довів порушення його прав внаслідок видачі ОСОБА_2 державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 318646 від 03 листопада 2008 року.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Арцизького районного суду Одеської області від 07 липня 2020 року і постанову Одеського апеляційного суду від 16 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заявник посилається на підстави касаційного оскарження вказаних судових рішень, визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року в справі № 362/884/16, від 20 квітня 2016 року в справі № 6-2824цс15.

Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди позбавили позивача в повному обсязі вільного користування його житловим будинком, оскільки відповідач як власник земельної ділянки, яка проходить на межі будинку позивача, не допускає його до нього з тильної сторони для його обслуговування, що у свою чергу призводить до руйнування будинку. Крім того, суди позбавили позивача права у майбутньому присвоїти кадастровий номер земельній ділянці, на якій розміщений його житловий будинок.

Суди не взяли до уваги розбіжності суб`єкта, який виготовляв технічну документацію із землеустрою на земельну ділянку відповідача. А також суди не взяли до уваги судову земельно-технічну експертизу, яка підтвердила факт накладення земельної ділянки відповідача на земельну ділянку під будинком позивача.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Арцизького районного суду Одеської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2023 року.

Ухвалами Верховного Суду від 23 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року відзиви ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 у цій справі повернуто заявникам без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарчими будівлями та дворовими спорудами АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 400 кв. м (т. 1 а. с. 7-12, 14-16).

Відповідно до пунктів 1.4 договорів купівлі-продажу житлового будинку від 19 серпня 2014 року житловий будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці площею 400 кв. м, яка належить Татарбунарській міській раді. Земельна ділянка не приватизована, державний акт не виготовлявся.

ОСОБА_2 є власницею житлового будинку АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці площею 1 201 кв. м (т. 1 а. с. 46, 47).

З метою приватизації зазначеної земельної ділянки на замовлення ОСОБА_2 на підставі висновків Відділу земельних ресурсів у Татарбунарському районі Одеської області виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (т. 1 а. с. 111-118).

Відділ будівництва, розвитку інфраструктури та ЖКГ Татарбунарської районної державної адміністрації надав висновок від 04 квітня 2008 року № 135, яким погодив технічну документацію ОСОБА_2 щодо надання у власність спірної земельної ділянки (т. 1 а. с. 114 оборот).

Відділ земельних ресурсів в Татарбунарському районі Одеської області склав висновок від 09 квітня 2008 року № 96, яким погодив технічну документацію ОСОБА_2 щодо надання у власність спірної земельної ділянки (т. 1 а. с. 114).

Рішенням Татарбунарської міської ради від 15 квітня 2008 року № 347-V ОСОБА_2 передано у власність, зокрема, земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 25).

На підставі вказаного рішення Татарбунарської міської ради ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 318646 від 03 листопада 2008 року для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га (т. 1 а. с. 13, 25). Крім того, ОСОБА_2 належить на праві власності земельна ділянка площею 0,0138 га для ведення особистого селянського господарства (т. 1 а. с. 51).

25 березня 2008 був складений акт прийому-передачі межових знаків земельної ділянки № НОМЕР_1 . Відповідно до вказаного акта будь-яких претензій при прийомі-передачі межових знаків земельної ділянки не виявлено (т. 1 а. с. 115).

З метою обслуговування житлового будинку з виконанням господарських робіт 19 квітня 2018 року позивач направив лист відповідачу з проханням надати згоду вільного доступу на її земельну ділянку, яка межує з тильною стороною житлового будинку позивача (т. 1 а. с. 26, 27).

Відповідно до рішення від 12 липня 2018 року № РВ-5100854542018 державним кадастровим реєстратором Відділу у Татарбунарському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Держаного земельного кадастру у зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: перетин ділянок із земельною ділянкою з кадастровим номером 5125010100:02:004:0080, площа перетину співпадає на 0,9091 % (а. с. 24). Відповідно до плану перетину земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер відсутній) з ділянкою ОСОБА_2 (кадастровий номер 5125010100:02:004:0080) земельні ділянки перетинаються на 0,0004 га (т. 1 а. с. 102).

Третя особа ОСОБА_3 звертався із заявою до міського голови про створення комісії для встановлення спірних межових знаків. У результаті обстеження комісією було встановлено, що на спірній земельній ділянці, яка належить ОСОБА_2 , довжина фасадної лінії, яка проходить вздовж домоволодіння АДРЕСА_2 , ідентична даним, зазначеним у державному акті на землю, виданому ОСОБА_2 . Також встановлено, що довжина тильної сторони межі земельної ділянки на АДРЕСА_1 ідентична даним, які містяться у державному акті земельної ділянки з кадастровим номером 5125010100:02:004:0079 (т. 2 а. с. 5-7, 18).

Згідно з витягом № 2 з протоколу засідання постійної діючої комісії по вирішенню земельних спорів при виконавчому комітеті Татарбунарської міської ради від 30 червня 2016 року комісія вирішила, зокрема, рекомендувати заявнику для відновлення меж земельної ділянки звернутись до землевпорядної організації, після відновлення меж звернутися до суду (т. 2 а. с. 8, 9, 19).

Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 24 лютого 2020 року № 19-2982/8449, у зв`язку з тим, що експерту було надано документи не в повному обсязі, а саме: не надано документацію із землеустрою, яка мала бути об`єктом дослідження, експерт не зміг дати відповідь на перше питання «чи відповідає технічна документація на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 5125010100:02:004:0079 та її затвердження вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою і землекористування?».

Також у результаті дослідження встановлено, що фактичне розташування будівлі - житлового будинку літ. «А» на земельній ділянці позивача таке, що суміжна межа, що відділяє земельні ділянки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 за правовстановлюючими документами спірної земельної ділянки № НОМЕР_1 проходить по куту вищевказаної будівлі. Крім того, за даними технічної інвентаризації, складеної станом на 09 квітня 2007 року (відповідно до технічного паспорту на будинок АДРЕСА_1 ) на земельній ділянці було передбачено земельну ділянку вздовж зовнішньої стіни будинку орієнтованої на земельну ділянку АДРЕСА_2 для її обслуговування та ремонту. У результаті дослідження встановлено, що зовнішні межі земельної ділянки № НОМЕР_1 згідно з правовстановлюючими документами накладаються на фактичні межі земельної ділянки АДРЕСА_1 . Площа накладення становить 7,2 кв. м.

Експерт ОСОБА_4 у судовому засіданні під час розгляду справи у суді першої інстанції пояснив, що відповісти на питання № 1 у висновку експерта не представилося можливим, оскільки це питання відносить до експертизи з питань землеустрою. Дослідження проводилося в межах технічної експертизи шляхом топографо-геодезичних даних за фактичним використанням та передбаченою документацією із землеустрою. Дослідження наявності або відсутності порушення меж суміжного землекористування проводилося шляхом обробки топографо-геодезичних даних та визначенням розміру накладання, тобто порівняльним методом. Конкретного переліку документів, які надавалися на дослідження, в нього немає.

Спеціаліст ОСОБА_5 , який є сертифікованим геодезистом, пояснив суду, що він виїжджав на місце розташування земельної ділянки 3 рази та проводив за допомогою пристрою вимірювання встановлення фактичних меж земельної ділянки позивача. Він здійснював вимірювання за допомогою GNNS-приймача, пристрій здійснює вимірювання з точністю до одного сантиметру. Під час встановлення фактичних меж земельної ділянки позивача було встановлено, що земельна ділянка позивача перетинається із земельною ділянкою відповідача.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що він є землекористувачем суміжної земельної ділянки, права якого порушені, у зв`язку із накладанням меж земельної ділянки, яка належить на праві власності відповідачу, на його земельну ділянку, а тому просив суд усунути йому перешкоди у користуванні його земельною ділянкою шляхом визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім`я відповідача.

Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Положеннями статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України, пункту 1 статті 17 Закону України «Про міжнародні договори України» є частиною національного законодавства, статті 41 Конституції України та статей 321, 328, 334, 338 ЦК України, кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном, право власності набувається із підстав не заборонених законом, зокрема правочинів. Добросовісний набувач набуває право власності на майно, навіть в тих випадках, коли воно відчужене особою, яка не мала на це право. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні крім випадків і в порядку, встановлених законом.

Статтею 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до державного земельного кадастру.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій, сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Згідно зі статтею 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватись правил добросусідства.

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини перша, друга та третя статті 319 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об`єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Частиною першою статті 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У пункті 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5 надані роз`яснення про те, що відповідно до положень статей 391, 296 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Разом з тим, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. Зазначене знайшло своє відображення також у Конвенції про захист прав і основоположних свобод, першому Протоколі до неї та практиці Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» («Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden»), заяви № 7151/75 та № 7152/75, від 22 лютого 2005 року у справі «Новоселецький проти України» («Novoseletskiy v. Ukraine»), заява № 47148/99, від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» («Fedorenko v. Ukraine»), заява № 25921/02).

Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі згідно з положеннями глави 29 цього Кодексу й від власника майна. Отже, позивач наділений правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однак матеріали справи не містять доказів належності позивачу конкретної земельної ділянки, оскільки землекористування ОСОБА_1 в установленому порядку не оформлено, відповідні правовстановлюючі документи на земельну ділянку у нього відсутні. Також відсутні докази на надання йому дозволу на виготовлення технічної документації на будь-яку земельну ділянку.

Крім того, як встановлено судами, ОСОБА_1 придбав житловий будинок з господарчими будівлями та дворовими спорудами, який розташований на земельній ділянці площею 400 кв. м.

Позивач розпочав підготовку документів для приватизації земельної ділянки (технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)) площею 0,0427 га.

Зазначені обставини свідчать про його намір реалізувати своє право на отримання земельної ділянки у приватну власність, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Однак рішенням від 12 липня 2018 року № РВ-5100854542018 йому відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру у зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: перетину ділянки позивача з ділянкою відповідача, площа перетину співпадає на 0,9091 % (а. с. 24). Відповідно до плану перетину земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер відсутній) з ділянкою ОСОБА_2 (кадастровий номер - 5125010100:02:004:0080) земельні ділянки перетинаються на 0,0004 га.

Разом з тим, відповідач ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2004 року є власницею житлового будинку АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці площею 1 201 кв. м. Рішенням Татарбунарської міської ради від 15 квітня 2008 року № 347-V ОСОБА_2 передано у власність, зокрема, земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 03 листопада 2008 року серії ЯЖ № 318646, виданим на підставі рішення, ОСОБА_2 є власницею зазначеної земельної ділянки.

З акта прийому-передачі межових знаків земельної ділянки на зберігання від 25 березня 2008 року та додатку до нього встановлено, що суміжні землекористувачі погодили межі земельної ділянки, яка була надана ОСОБА_2 , підписавши цей акт.

Тобто, суміжні землекористувачі надали свою згоду на приватизацію земельної ділянки відповідачем у визначених у технічній документації межах та не мали з цього приводу будь-яких зауважень чи заперечень.

Крім того, відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 19 серпня 2014 року, наявного в матеріалах справи, житловий будинок позивача розташований на земельній ділянці площею 400 кв. м. Відповідно до рішення Татарбунарської районної ради народних депутатів від 31 липня 1959 року ОСОБА_6 , який продав житловий будинок позивачу, було надано право індивідуального будівництва на земельній ділянці площею саме 400 кв. м.

Таким чином, площа земельної ділянки АДРЕСА_1 під час надання її для індивідуального будівництва та під час придбання житлового будинку позивачем становила 400 кв. м, а вже після виготовлення технічної документації збільшилася до 427 кв. м.

Виходячи з зазначеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка була надана у власність ОСОБА_2 у порядку та відповідно до вимог законодавства, чинного на час ухвалення відповідного рішення міською радою. Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведення позивачем порушення його прав внаслідок видачі ОСОБА_2 державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 318646 від 03 листопада 2008 року.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дотрималися норм процесуального права, а тому дійшли законних висновків про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року в справі № 303/3830/20 (провадження № 61-4993св22).

Доводи касаційної скарги не спростовують правильні висновки судів першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, які були дослідженні судами та їм надана правова оцінка, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору й до власного тлумачення норм матеріального та процесуального права, однак вони спростовуються матеріалами справи та наведеними нормами права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Колегія суддів звертає увагу, що з урахуванням установлених у цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а зроблені судами висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду у цій категорії справ, яка є сталою та сформованою, застосовані правові позиції є релевантними до спірних правовідносин.

У зв`язку із цим безпідставними є посилання у касаційній скарзі на відповідну судову практику Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, та у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, перерозподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Арцизького районного суду Одеської області від 07 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко