Рішення

від 11.11.2020 по справі 375/2032/19

БОГУСЛАВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 375/2032/19 Провадження № 2/358/500/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року м. Богуслав

Богуславський районний суд Київської області в складі :

головуючого судді Тітова М.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Зеленько О.Д.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідачки ОСОБА_3 ,

представника відповідачки ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Богуславі, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Маківська сільська рада Рокитнянського району Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням (будинком) та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом виселення та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні будинком та визначення порядку користування житловим будинком, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувшись до суду з даним позовом, просить визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням будинком АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном, яким являється будинок АДРЕСА_1 та яке належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , шляхом її виселення з житлового будинку.

В обґрунтування своїх вимог позивач ОСОБА_1 посилається на те, що в листопаді 2004 між ним та відповідачкою розірвано шлюб. Після розірвання шлюбу сімейні відносини вони не підтримують, хоч продовжували проживати у вказаному будинку, що належав його батькам. Також вони не мали спільного бюджету та господарства і кожен з них на даний час живе своїм життям.

Зазначає, що відповідно до рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 25.07.2017 за ним визнано право власності на будинок АДРЕСА_1 у порядку успадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відразу після розірвання шлюбу відповідачка обіцяла знятися з реєстраційного обліку у будинку та виселитися, але до цього часу проживає у будинку та відмовляється добровільно з нього виселитися. Своєю присутністю в будинку та користуванню майном позивача відповідачка створює перешкоди для вільного користування майном позивачу.

Також позивач вказує на те, що він неодноразово звертався до відповідачки з приводу звільнення нею будинку, оскільки він має свої, не пов`язані з відповідачкою, наміри користування будинком, що належить йому на праві приватної власності, але остання відмовляється добровільно виселитися з будинку.

Позивач вважає, що спільне проживання з відповідачкою під одним дахом, в одному будинку, не є сім`єю в розумінні статті 3 Сімейного кодексу України, оскільки дана стаття визнає сім`єю спільне проживання осіб, що пов`язані спільним побутом та мають взаємні права та обов`язки. Оскільки відповідачка є сторонньою особою, то її безпідставне проживання в його будинку обмежує його право на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Як на правову підставу своїх вимог посилається на положення ст.ст. 316, 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України.

Відповідачка ОСОБА_3 пред`явила зустрічний позов, в якому просить усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_1 надати у постійне користування двох жилих кімнат для проживання позивача ОСОБА_3 та третьої особи ОСОБА_5 , та зобов`язати відповідача не чинити перешкод у спільному користуванні кухнею, коридором, ванною кімнатою та верандою.

Обгрунтовуючи свої вимоги позивачка за зустрічним позовом вказує на те, що вона має право на визначення порядку користування житловим приміщенням з тих підстав, що була вселена відповідачем добровільно як цивільна дружина до реєстрації шлюбу в 2001 році. Протягом 19 років вона проживала в житловому будинку АДРЕСА_1 , вела спільне господарство з відповідачем, вкладувала кошти в покращення житлових умов. Навіть після розірвання шлюбу 2004 року, з метою подальшого проживання у житловому будинку сторони разом вкладали спільні кошти у покращення своїх умов проживання, придбавали спільне майно. У 2006-2007 році разом з відповідачем здійснили капітальні добудови, такі як: котельню, добудували веранду, зробили поточний ремонт у ванній кімнаті та поставили пластикові вікна у кількості 6 штук з метою подальшого спільного проживання. Здійснили перекриття житлового будинку новим будівельним матеріалом.

Також позивачка вказує на те, що з нею проживає їх спільний з відповідачем син ОСОБА_5 , який перебуває на її утриманні. Коштів на придбання житла в позивачки не має.

Позивачка зазнчає, що вона сумлінно виконує всі обов`язки пов`язані з користуванням житловим будинком, а тому вона не може бути позбавлена права користуватися цим будинком, та вважає, що за нею можливо визнати право користування житловим будинком згідно ч. 1 ст. 405 ЦК України, оскільки вона із сином, як колишні члени сім`ї власника житла набули сервітутне право користування цим житлом. В рахунок того, що позивачка сумлінно виконує всі обов`язки пов`язані з користуванням житловим будинком та протягом 19 років вкладала всі свої заощадження в покращення своїх умов проживання у житловому будинку АДРЕСА_1 , таким чином, вважає, що має підстави та право на безоплатний найм приміщення в житловому будинку відповідача.

Таким чином, вона просить надати в безоплатний найм для постійного користування дві жилі кімнати для проживання позивачки та третьої особи, а також кухню, коридор, ванну кімнату та веранду надати для спільного користування, в житловому будинку АДРЕСА_1 .

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримав за викладених у ньому обставин і підстав та просив задовольнити. Щодо зустрічного позову, то він вважає, що цей позов не піддягає до задоволення враховуючи вищевикладені обставини та те, що як було встановлено в судовому засіданні, між сторонами постійно виникають сварки, скандали. Сторони підтвердили, що постійно викликають поліцію до свого житла. Тому він вважає, що неможливо залишити за ОСОБА_3 окремі кімнати в будинку, що належить на праві власності ОСОБА_1 , для її проживання в ньому, в тому числі задля недопущення непоправних наслідків, до яких можуть призвести постійні лайки та сварки між бувшими членами сім`ї. Враховуючи викладене, просить суд в задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити повністю.

Також підтвердив пояснення відповідачки в тім, що він двічі вмовляв її повернутися та проживати разом у його будинку і в тому числі у випадку наявності у неї іншого житла. Вважає, що факт проживання відповідачки у належному йому на праві власності житловому будинку порушує його права власника щодо останнього.

Представник позивача ОСОБА_2 підтримав позицію свого довірителя і також наполягає на задоволенні позову за викладених у позові обставин і підстав.

Відповідач ОСОБА_3 позов не визнала та суду пояснила, що вона стала проживати у будинку позивача з часу одруження у 2001 році. Вони вели спільне господарство, допоки у 2004 році вона не змушена була залишити чоловіка та поїхати на проживання до своєї матері у Волинську область. Причиною цього стало нестерпне відношення до неї позивача. За час проживання у матері між нею та відповідачем було розірвано шлюб. Разом з тим, позивач у 2005 році приїхав та умовив її повернутися до нього і вона погодилася. Проте це тривало недовго і вона знову змушена було залишити його та переїхала до Миронівського району Київської області, де в одному із сіл вона знайшла роботу і їй із сином надали житло. Проте позивач знову приїхав та вмовив її повернутися і вона знову погодилася, сподіваючись зберегти сім`ю. Після повернення стосунки між ними сімейні тривали недовго і відповідач знову став погано відноситися до неї і навіть застосував щодо неї фізичну силу.

На даний час їй нікуди їхати зі своїм неповнолітнім сином, іншого житла вона не має і не бажає виселятися з будинку позивача. Вважає, що якби позивач її не вмовляв повернутися, вона на сьогодні мала б своє житло.

Просила у задоволенні позову відмовити, зустрічний позов просила задовольнити.

Заслухавши у судовому засіданні сторони, іїх представників, третю особу та дослідивши письмові докази, суд приходить до наступних висновків.

В судовому засіданні встановлено, що сторони з 2001 перебували у зареєстрованому шлюбі та проживали спільно однією сім`єю у будинку АДРЕСА_1 , який належав померлому ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 25.07.2017 за ОСОБА_1 визнано право власності на будинок АДРЕСА_1 у порядку успадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_6 .

Таким чином, з огляду на положення ст.ст. 548, 549 ЦК України в редакції 1963, що втратив чинність з 01.01.2004, вказана спадщина (житловий будинок ) належала ОСОБА_1 з моменту відкриття спадщини, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідачка ОСОБА_3 у 2001 році вселилася у вказаний будинок та стала проживати в ньому постійно як член сім`ї власника.

Із пояснень відповідачки ОСОБА_3 вбачається, що у 2004 стосунки між сторонами погіршилися і відповідачка переїхала проживати до своїх батьків в с. Чорниж Маневицького району Волинської області. 16.11.2004 було розірвано шлюб між сторонами було розірвано. Про вказані обставини свідчать наявні у матеріалах справи копія паспорта на ім`я відповідачки щодо реєстрації місця її проживання та копія свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого 19.07.2017 Маневицьким районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

У червні 2005 відповідачка повернулася проживати разом однією сім`єю з позивачем і вони знову стали проживати разом без реєстрації шлюбу, ведучи спільний бюджет та господарство. Разом з ними проживав і їх малолітній син. Викладені обставини визнані у судовому засіданні позивачем та підтверджуються даними паспорта на ім`я відповідачки, з якого видно, що вона є зареєстрованою в будинку АДРЕСА_1 з 16.09.2005.

В подальшому стосунки між сторонами стали погіршуватися, наслідком чого став переїзд відповідачки на проживання до одного з населених пунктів Миронівського району Київської області, де вона працевлаштувалася і де за місцем роботи їй з малолітнім сином було надано житло. Через невеликий проміжок часу, і що визнав у судовому засіданні сам позивач, він знову умовив відповідачку повернутися проживати з ним у с. Нова Маківка Рокитнянського району Київської області і де вони стали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ведучи спільне господарство та бюджет, разом виховуючи та утримуючи свого малолітнього сина.

Більше відповідачка не залишала цього будинку та проживає в ньому до цього часу. При цьому, витрати по утриманню будинку несе позивач, а відповідачка, ведучи окремо господарство та бюджет, проживає у ньому з сином та позивачем.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічні положення містяться у 15 та 16 статтях ЦК України, за якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За вимогами ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 81 зазначеного вище Кодексу кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу, в тім, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Під час розгляду цієї цивільної справи судом були створені всі умови для реалізації прав та виконання обов`язків учасниками судового розгляду, у тому числі й в частині подання ними доказів та заяви клопотань.

З огляду на вищенаведене, суд розглядає справу на підставі тих доказів, які є у матеріалах справи та з огляду на визнані у судовому засіданні сторонами обставини, які можуть мати суттєве значення для правильного вирішення спору.

Судом встановлено, що між сторонами спору склалися житлові правовідносини, які врегульовані ЖК Української РСР.

Відповідно до положень ст. 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Положення статей 150 та 156 вказаного Кодексу визначають права та обов`язки власника житла, членів його сім`ї та осіб, які перестали бути членами сім`ї, а саме:

громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди; члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням; члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку; до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Зі встановлених обставин спору вбачається, що при вселенні у житловий будинок між позивачем та відповідачкою не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, як користування на правах члена сім`ї.

Статтею 156 ЖК Української PCP передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно положень ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Тобто члени сім`ї власника житла набувають сервітутне право користування цим житлом за фактом набуття статусу члена його сім`ї.

За ч. 3 ст. 404 ЦК України, право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Відповідно до зазначеної вище статті, відповідач є такою, що за фактом набула сервітутне право користування житлом.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною першою статті 116 ЖК УРСР передбачено, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 25 Загальної декларації прав людини, прийнятою та проголошеною в резолюції 217 А (III) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 10 грудня 1948 року визначено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров`я й добробуту її самої та її родини.

Невід`ємне право кожної людини на життю закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні її культурні права від 16 грудня 1966 року (стаття 10).

Пунктом І статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ССПЛ у справі Gillow v. the U. K. від 24 листопада 1986 року) так і наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_3 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї позивача ОСОБА_1 .

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст. 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.

Крім того, суд вважає, що права колишніх членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Оскільки відповідачка не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для її виселення відсутні.

Щодо вимог ОСОБА_3 по зустрічному позову, то слід зазначити наступне.

Позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_3 просить усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_1 надати у постійне користування двох жилих кімнат для проживання позивача ОСОБА_3 та третьої особи ОСОБА_5 , та зобов`язати відповідача не чинити перешкод у спільному користуванні кухнею, коридором, ванною кімнатою та верандою.

Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 158 ЖК УРСР наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов`язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Відповідно до ч.ч. 1,2, 3 ст. 162 ЖК УРСР плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Таким чином, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 , як колишній член сім`ї власника будинку, повинна укласти договір найму житлового приміщення із власником будинку, який має визначити, яке житлове приміщення має право займати остання. У разі відмови власника будинку укласти відповідний договір, ОСОБА_3 вправі звернутись до суду з відповідним позовом про спонукання укласти договір найму житлового приміщення.

Оскільки спосіб захисту порушеного права позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_3 обрано неправильно, то як наслідок зустрічний позов не підлягає задоволенню.

З урахуванням викладеного та керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 11, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, ст.ст. 16, 401, 402, 405 ЦК України, ст.ст. 9, 116, 156, 157 Житлового кодексу Української РСР, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням (будинком) та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом виселення, залишити без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні будинком та визначення порядку користування житловим будинком залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий: суддя М. Б. Тітов