Ухвала

від 05.09.2023 по справі 907/315/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

05 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 907/315/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет"

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 (суддя Демидов В. О.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 (Козир Т. П. - головуючий, судді Коробенко Г. П., Кравчук Г. А.) у справі

за позовом Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет"

до: 1) Закарпатської обласної державної адміністрації,

2) приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Галини Василівни,

3) Управління Мукачівської греко-католицької єпархії,

третя особа - Ужгородська міська рада,

про визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування рішення та запису про право власності,

(У судове засідання з`явився представник Мукачівської греко-католицької єпархії - Василик В. В.),

ВСТАНОВИВ:

У травні 2019 року Державний вищий навчальний заклад "Ужгородський національний університет" (далі - Університет) звернувся з позовом до Закарпатської обласної державної адміністрації (далі - Закарпатська ОДА), приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Галини Василівни (далі - приватний нотаріус) та Управління Мукачівської греко-католицької єпархії (далі - Управління єпархії), в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Закарпатської ОДА від 14.02.2019 № 83;

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45824837, від 05.03.2019;

- скасувати запис про право власності № 30571673 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі протиправного рішення, індексний номер: 45824837, від 05.03.2019;

- зобов`язати Управління єпархії повернути майно, а саме, нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, законному користувачу - Університету.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 23.03.1999 Ужгородська міська рада (далі - Ужгородська міськрада) прийняла рішення, яким на баланс Університету у постійне безоплатне користування передане комунальне майно, а саме будівлі за адресами: вул. Замкові сходи, 4; вул. Волошина, 43; вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, але у кінці березня 2019 року позивачу стало відомо, що 28.02.2019 приватний нотаріус на підставі розпорядження голови Закарпатської ОДА від 14.02.2019 № 83 зареєструвала право власності на вищевказану будівлю, розташовану за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, за Управлінням єпархії. При цьому, на думку позивача, норми закону не передбачають можливості та не надають обласним державним адміністраціям повноважень управління та розпорядження об`єктами комунальної власності територіальних громад.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 у справі № 907/315/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.04.2023, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів аргументовані тим, що будівля, розташована за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, внесена до переліку пам`яток та об`єктів культурної спадщини м. Ужгорода. При цьому, згідно з даними часткової виписки із земельної книги "лист від 1946 року № 2486" спірний будинок був власністю греко-католицької Мукачівської єпархії. З наданих самим позивачем історичних джерел також вбачається, що у ХІХ сторіччі у вказаній будівлі була недільна греко-католицька школа, а у 20-х роках ХХ сторіччя деякий час проживав Августин Волошин.

Посилаючись на приписи статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 № 987-ХІІ, суди зазначили, що вирішення майнових питань релігійних організацій можливе: шляхом передачі культових будівель та майна, які становлять державну власність, організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування; шляхом повернення у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, Уряду Республіки Крим культових будівель і майна, які становлять державну власність.

Висновок експертизи від 26.08.2021 судом апеляційної інстанції відхилено, оскільки він ґрунтується на припущенні експертів про те, що спірна будівля до передачі позивачу використовувалась для проживання, що суперечить джерелам, на які посилаються експерти, в яких зазначено про розташування у цьому приміщенні недільної греко-католицької школи.

Апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що спірна будівля входить до єдиного комплексу культових споруд, розташованих на території комплексу Замкової гори, та становить невід`ємну частину культового комплексу релігійного центру Управління Мукачевської греко-католицької єпархії.

Відповідно до положень статті 366 Адміністративного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки 1927 року (далі - Адміністративний кодекс Української РСР) (втратив чинність згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21.08.1985 № 807-XI ) молитовні спеціального типу й культове майно, що є на облікові органів радянської влади, становлять державне майно. Розпорядженням голови Закарпатської ОДА від 14.02.2019 № 83 з метою відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема, щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (у тому числі приміщень), що перебувають у державній власності, створення умов для реалізації конституційних прав громадян на свободу світогляду і віросповідання будівлю площею 517 кв. м за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, вирішено повернути у власність Мукачівської греко-католицької єпархії.

Універститет звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та передати справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Підставами касаційного оскарження є пункти 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вважає, що відсутній висновок щодо застосування положень статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР, якою обґрунтована постанова апеляційного господарського суду.

Як вбачається з матеріалів проведених експертиз та не заперечується учасниками і судом: "У 20-х рр. XX століття у будинку певний час проживав ОСОБА_1 . З 1945/1946 р. і до 1985 року у будівлі розташовувалося Ужгородське державне художньо-промислове училище (з 1965 р. - Ужгородське училище прикладного мистецтва)".

Суд апеляційної інстанції не врахував, що Адміністративний кодекс Української РСР набув чинності на території Закарпатської області 25.01.1946. Отже, на момент набуття чинності Адміністративного кодексу Української РСР в Закарпатській області у спірній будівлі розташовувалося Ужгородське державне художньо-промислове училище, тобто заклад освіти.

Водночас правовий аналіз Адміністративного кодексу Української РСР дозволяє зробити висновок, що артикул 366 передбачав, що молитовні спеціального типу й культове майно, що є на обліку органів радянської влади, становлять державне майно.

Будівля, що знаходиться за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород на момент видання оскаржуваного розпорядження на законних підставах належала на праві комунальної власності територіальній громаді м. Ужгорода в особі Ужгородської міськради. На підставі архівних документів спірний будинок належить до комунальної власності.

Будівлі та споруди, розташовані за адресою: вул. Капітульна, 11, м. Ужгород, не передавались з комунальної власності територіальної громади міста Ужгорода в державну власність за актом приймання-передачі в порядку, визначеному Законом України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності".

Дані фактичні обставини не заперечуються відповідачами та підтверджені відповідними доказами.

Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, тоскаржник стверджує, що суди обґрунтовують рішення з посиланням на недопустимі докази.

Так, в апеляційній скарзі заявник звернув увагу на те, що довідка від 11.05.1998 № 1903 підписана не директором Ужгородського МП технічної інвентаризації, а невідомою особою, прізвище та ініціали якої вписані від руки, а повноваження взагалі невідомі. Довідка не містить печатки Ужгородського МП технічної інвентаризації. Форма довідки не відповідає наказу Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995 № 56 "Про затвердження Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб". Часткова виписка із земельної книги (лист № 2489) будинок пп. 1037 взагалі посвідчена представником Управління єпархії п. Гливкою М. М.

Суди не навели належних мотивів щодо відхилення висновку експертного дослідження від 29.09.2020, висновку експертів за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 26.08.2021, висновку історичного дослідження адміністративної будівлі Університету, розпорядження державної адміністрації Закарпатської області від 11.10.1993 № 452, листів Ужгородської міськради від 11.04.2019 № 155/03- 23 та від 14.06.2019 № 12/01-13.

У відзивах на касаційну скаргу Закарпатська ОДА, Управління єпархії вказують на безпідставність доводів скаржника та просять залишити без змін оскаржені судові рішення.

Управління єпархії подало клопотання про закриття касаційного провадження, яке обґрунтоване тим, що застосування статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР до спірних правовідносин не пов`язане з якимись особливостями набуття чинності вказаної норми на території Закарпатської області, більш того, вказаною нормою також не передбачено особливостей її застосування з огляду на вже встановлені судами обставини справи. Матеріали справи не містять доказів, що до введення в дію вказаної норми статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР спірна будівля вже перебувала у власності інших осіб або на підставі окремих правочинів вже була відчужена не релігійним організаціям до чи після введення в дію статті 366 вказаного Кодексу на території Закарпатської області. Застосування апеляційним судом цієї статті повністю узгоджується з правовими висновками Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що підтверджується постановами Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 918/553/16, від 05.06.2019 у справі № 922/1669/18 та від 19.02.2020 у справі № 910/3044/18.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзивах, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Як убачається із матеріалів справи, предметом позовних вимог є оскарження розпорядженням голови Закарпатської ОДА від 14.02.2019 № 83 "Про повернення культової будівлі у власність релігійної організації" культову будівлю площею 517 кв. м за адресою: вул. Капітульна, № 11, м Ужгород, яким її вирішено повернути у власність Управління єпархії.

Вказане розпорядження прийняте на підставі статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Судами попередніх інстанцій також враховувалися приписи зазначеної статті під час розгляду позовних вимог у справі № 907/315/19.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Під час розгляду справи у суді касаційної інстанції колегією суддів встановлено, що постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 закрито провадження у справі на підставі статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", якою врегульовано режим майна - культових будівель і речей, які є власністю держави, громадських організацій або громадян, та визначені підстави, за яких релігійні організації можуть набути речових прав на них та визначено механізм захисту порушених, не визнаних, оспорюваних прав релігійних організацій, рішеннями державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном, які можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Таким чином, суд касаційної інстанції виснував, що законодавством чітко визначена юрисдикція спорів, пов`язаних із застосуванням статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Отже, наявний висновок щодо застосування статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та особливостей розгляду судами спорів на підставі цього Закону, які, на думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, мають розглядатися в порядку цивільного судочинства.

ВУ той же час у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 зауважено, що: правовідносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом № 987-ХІІ, який був прийнятий 23 квітня 1991 року та набув чинності 06 червня 1991 року (Закон).

Положеннями статті 14 вказаного Закону було визначено, що перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

Відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР.

Згідно зі статтею 16 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

На момент прийняття цього Закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято ГПК.

Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.

Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлено його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють.

Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували.

У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року.

Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були.

Звертає на себе увагу, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів.

Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ.

А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству".

З наведеного слідує, що Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу, в якій необхідним було застосовувати приписи Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та, зокрема, статті 14 цього Закону, вказала на те, що норми цього Закону не можуть встановлювати особливості юрисдикції і підсудності спорів. Переглядаючи справу № 910/10011/19, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що попри приписи статті 14 вказаного Закону про те, що прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством, спір має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Колегія суддів звертає увагу на те, що як приписи статті 14, так і статті 17 вказаного Закону фактично аналогічним чином регулюють питання про визначення юрисдикції спорів щодо спірних питань і вказують на необхідність розгляду спорів у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством. З наведеного слідує, що висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у справі № 910/10011/19, мав би аналогічним чином бути застосований і щодо правовідносин щодо застосування статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". У зв`язку із цим, оскільки у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.07.2022 у справі № 826/12479/18 зазначено про необхідність дотримання приписів Закону і перегляду спорів, в яких предметом оскарження є рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном в порядку цивільного судочинства, колегія суддів вважає за необхідне відступити від такого висновку.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це в перш за все, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, в якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, які потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи при цьому судам нижчого рівня результат вирішення конкретної судової справи.

Відповідно до частини 3 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Керуючись статтями 234, 235, 300- 302 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 907/315/19 разом із касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ