Постанова

від 20.09.2023 по справі 190/349/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7314/23 Справа № 190/349/21 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Ю. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2023 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого Пищиди М.М.

суддів Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.

за участю секретаря судового засідання Лопакової А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним.

В обґрунтування позову зазначив, що в липні місяці 2020 року він довідався про те, що земельний пай, який йому був виділений як члену КСП «Прогрес» ним нібито подарований ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18.08.2000 р., що посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою та зареєстрований в реєстрі за № 1- 2871.

Копію вказаного договору йому було надіслано листом П`ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 30.06.2020 р.

Проте, вказаний договір ним не підписувався, оригіналу такого документа він не має, та вважає, що вказаний договір є недійсним, оскільки він його не підписував.

Крім того, на час посвідчення договору діяв Земельний кодекс в редакції від 12.07.2000р. і за приписами ст.114 цього кодексу, купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок є недійсними.

Як вбачається з договору, право на земельну частку (пай) належить на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай), а отже, за відсутності державного акту на право приватної власності на відчужену земельну ділянку, нотаріус не мав законодавчо встановлених підстав для посвідчення договору дарування.

Таким чином, зважаючи на викладені обставини, позивач вважає договір дарування права на земельний пай, що був посвідчений від його імені, недійсним.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд :

- поновити йому строк звернення до суду з урахуванням дати коли особа довідалась про порушення свого права липень 2020 року;

- визнати недійсним договір дарування посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н.І., викладений на бланку АВМ № 653400 та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871 з моменту його укладення (вчинення);

- визнати недійсними та скасувати всі документи стосовно земельної ділянки (частки/паю) розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, оформлені на підставі Сертифікату на право на земельну частку/пай серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською райдержадміністрацією 16.05.1997р., після 18.08.2000р.

Рішенням П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним - відмовлено в повному обсязі.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги, посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне апеляційну скаргу задовольнити частково.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно відповіді П`ятихатської районної державної адміністрації від 30.06.2020 року, наданої на звернення ОСОБА_1 (т.1 а.с.4), - за інформацією Пальмирівського сільського голови, відповідно до Книги видачі сертифікатів по КСП "Прогрес", сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ДП №0247242 був отриманий ОСОБА_1 .

Згідно договору дарування, ОСОБА_1 подарував право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 , який в подальшому виготовив документи, що посвідчують його право власності на земельну ділянку.

Згідно копії договору дарування від 18.08.2000 р., що посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н.І. та зареєстрований в реєстрі за № 1- 2871 (т.1 а.с.5), - ОСОБА_1 було подаровано ОСОБА_2 належне йому згідно сертифікату на право на земельну частку/пай серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською райдержадміністрацією 16.05.1997р. право на земельну частку (пай).

Матеріалами справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай), серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області 14.04.1997 року та зареєстрованого за № 178-р, володів правом на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП «Прогрес» с. Пальмирівка П`ятихатського району Дніпропетровської області, розміром 5,24 в умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) (т.1 а.с. 38).

Згідно витягу з реєстру №1-3 для реєстрації нотаріальних дій П`ятихатської державної нотаріальної контори за 2000 рік (т.1 а.с.40-42), - в даному реєстрі під №2871 від 18.08.2000 року міститься запис про вчинення нотаріальної дії між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , особи яких встановлено за паспортами, зазначено адреси їхнього місця проживання. При цьому, адреса ОСОБА_1 АДРЕСА_1 , тобто та адреса, за якою він проживає і на даний час.

Отже, відповідно до договору дарування від 18.08.2020 року посвідченого державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н.І., що викладений на бланку АВМ № 653400 та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871, - позивач ОСОБА_1 подарував вищезазначене належне йому право на земельну частку (пай) відповідачу ОСОБА_2 , і сторони підписали даний договір (а.с.36), що також підтверджується реєстром №1-3 для реєстрації нотаріальних дій П`ятихатської державної нотаріальної контори на 2000 рік з № 1-2049 до № 1-3620(а.с.40-42), та відомостями з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальниї документів за кодом витрачених бланків № 171409211 (т.1 а.с.43).

Ухвалою П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 11.05.2021 року по даній справі призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підпис на договорі дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №65340, оригінал якого знаходиться в матеріалах цивільної справи (т.1 а.с.75).

Відповідно до висновку експерта № 2913-21 Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведення судово почеркознавчої експертизи по вказаній справі встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі дарування земельної ділянки від 18.08.2000 року серії АВМ № 6532400 в графі: «Дарувальник» - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису (т.1 а.с.89-94).

Відповідно до копії сторінки із Книги видачі сертифікатів по КСП "Прогрес" вбачається, що сертифікат серії ДП №0247242 від 14.04.1997 року, - видано на ім`я ОСОБА_1 (т.1 а.с.146).

12.08.2022 року по справі призначено комісійну судово-почеркознавчу експертизу по першому примірнику договору дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №653400, на вирішення якої поставлено питання чи виконано підпис у першому примірнику договору дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №653400 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чи іншою особою. Витрати, пов`язані з проведенням комісійної судово-почеркознавчої експертизи було покладено на відповідача ОСОБА_2 . (а.с. 226-227).

Для її проведення експертами було заявлено клопотання про надання додаткових матеріалів для проведення вказаної експертизи, а саме оригіналу досліджуваного документа книги видачі сертифікатів; додаткових вільних зразків підпису та почерку ОСОБА_1 в оригіналах документів у заяві на видачу паспорта (форма № 1), листах, квитанціях, документах з місця роботи, заявах, договорах тощо (а.с.236).

Проте, представником позивача на вимогу експертів про надання додаткових матеріалів для проведення експертизи, на електрону адресу суду надійшло клопотання про неможливість надати витребувані документи та заявлено вимогу про відновлення розгляду справи (т.1 с.248-249).

03.03.2023 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз повідомив про те, що ухвала суду від 12.08.2022 року про призначення судової почеркознавчої експертизи залишена без виконання в зв`язку з тим, що не проведена оплата проведення експертизи (т.2 а.с.21)

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки крім висновку експерта та тверджень позивача про те, що він не підписував спірний договір дарування, в матеріалах справи відсутні будь які докази докази зазначеного. Суд дійшов висновку, що позивач, всупереч передбаченому нормами ст.ст. 12, 81 ЦПК України процесуальному обов`язку не довів, що він не підписував спірний договір дарування і не знав про його існування. При цьому, суд врахував те, що нотаріусом при посвідченні договору дарування додержано всі вимоги діючого законодавства і підстав вважати, що дана нотаріальна дія вчинена з порушенням вимог закону, суд не має.

Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, підставою визнання недійсним оспорюваного правочину ОСОБА_1 зазначав те, що він вчинений без відповідного волевиявлення (договір підписано іншою особою).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, серед іншого вказано, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та Перехідних Положень ЦК України, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки оспорюваний договір дарування земельної частки ( пай) було укладено 18.08.2000 року, спір про визнання зазначеного договору недійсним підлягає вирішенню відповідно до діючого законодавства, яке було чинним на момент його укладення, тобто ЦК Української РСР 1963 року (у редакції станом на 30 жовтня 1999 року).

За змістом статті 4 ЦК Української РСР 1963 року цивільні права і обов`язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтею 41 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво-або багатосторонніми (договори).

Згідно з частиною першою статті 243 ЦК Української РСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (частина друга статті 44 ЦК Української РСР 1963 року).

Частиною першою статті 45 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Відповідно до статті 48 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (частина перша статті 128 ЦК Української РСР 1963 року).

Аналогічну за своєю суттю конструкцію збережено і в статтях 202, 203, 215, 334, 717 ЦК України 2004 року.

Пунктом 2 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» №666/94 від 10 листопада 1994 року, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що кожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі.

Відповідно до п.5 та п.6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», що діяв на час виникнення спірних правовідносин, видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією.

У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

Пунктом 3 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» №666/94 від 10 листопада 1994 року, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Наказом Мін`юсту України та Держкомзему України 06 червня 1996 року за №14/5;48 було затверджено «Порядок посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом» (із змінами, внесеними згідно з Наказом Мін`юсту N 31/5;59 від 01 червня 1998 року) (далі - Порядок).

Пункт 4 Порядку передбачав порядок посвідчення успадкування, договорів міни і дарування земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.

Згідно положень п.4.1 Порядку посвідчення успадкування, договорів міни та дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, поширюється дія пунктів 2.2, 2.3 та 2.8 цього Порядку.

Згідно п.2.2 Порядку громадяни мають право продавати або іншими способами відчужувати (заповідати, дарувати, обмінювати) без зміни цільового призначення земельні ділянки, а також право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом.

Пунктом 2.3 Порядку встановлено, що договір відчуження земельної ділянки посвідчується в нотаріальному порядку.

Пунктом 2 Указу Президента України «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» №332/98 від 21 квітня 1998 року, в редакції, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що договори купівлі-продажу, дарування, міни права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, після нотаріального посвідчення підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства з внесенням відповідних змін до записів у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай).

Перше обмеження права розпоряджуватися земельною часткою (паєм) було встановлено Указом Президента від 21.04.1998 року № 332/98: в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянські (фермерські) господарства та громадяни, які мають право їх створити.

Наступне обмеження - це Закон України від 18.01.2001 № 2242. Цим Законом заборонено відчужувати тільки земельні частки (паї), право на які посвідчено сертифікатом. Земельні ділянки, які були виділені в натурі із земельних часток (паїв), власники мали право відчужувати не забороненим законодавством способом. Тобто, обмежень щодо відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, право на які посвідчено державним актом, не існувало.

Спіринй договор дарування було укладено до дії вищевказаного Закону України, а саме до 18.01.2001 року, відповідно будь-яких обмежень в укладенні договору дарування земельної частки (паю) на підставі сертифікатів на час укладення договору 18.08.2020 року не існувало.

Отже, виходячи із вищезазначених нормативних актів, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, ОСОБА_1 станом на 18.08.2000 року мав право дарувати належне йому право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом, й такий договір дарування підлягав посвідченню у нотаріальному порядку.

У справі, яка переглядається, судом попередньої інстанції встановлено, ОСОБА_1 на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай), серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області 14.04.1997 року та зареєстрованого за № 178-р, володів правом на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП «Прогрес» с. Пальмирівка П`ятихатського району Дніпропетровської області, розміром 5,24 в умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) (т.1 а.с. 38).

18.08.2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування права на земельну частку/пай серії ДП № 0247242.

Згідно витягу з реєстру №1-3 для реєстрації нотаріальних дій П`ятихатської державної нотаріальної контори за 2000 рік (т.1 а.с.40-42), - в даному реєстрі під №2871 від 18.08.2000 року міститься запис про вчинення нотаріальної дії між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , особи яких встановлено за паспортами, зазначено адреси їхнього місця проживання. При цьому, адреса ОСОБА_1 АДРЕСА_1 , тобто та адреса, за якою він проживає і на даний час.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

На підтвердження своїх вимог і заперечень сторонами неодноразово заявлялися клопотання про призначення у цій справі судово-почеркознавчих експертиз, а також надавалися й інші докази.

Ухвалою П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 11.05.2021 року по даній справі призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підпис на договорі дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №65340, оригінал якого знаходиться в матеріалах цивільної справи (т.1 а.с.75).

Відповідно до висновку експерта № 2913-21 Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведення судово почеркознавчої експертизи по вказаній справі встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі дарування земельної ділянки від 18.08.2000 року серії АВМ № 6532400 в графі: «Дарувальник» - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису (т.1 а.с.89-94).

12.08.2022 року по справі призначено комісійну судово-почеркознавчу експертизу по першому примірнику договору дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №653400, на вирішення якої поставлено питання чи виконано підпис у першому примірнику договору дарування від 18.08.2000 року серії АВМ №653400 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чи іншою особою. Витрати, пов`язані з проведенням комісійної судово-почеркознавчої експертизи було покладено на відповідача ОСОБА_2 . (а.с. 226-227).

03.03.2023 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз повідомив про те, що ухвала суду від 12.08.2022 року про призначення судової почеркознавчої експертизи залишена без виконання в зв`язку з тим, що не проведена оплата проведення експертизи (т.2 а.с.21)

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), які містяться у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд попередньої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивач усупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України не довів належними та допустимими доказами існування підстав та обставин, передбачених статтею 48 ЦК Української РСР 1963 року, для визнання недійсним договору дарування і, зокрема, відсутності волевиявлення дарувальника (позивача).

Судом в ході розгляду справи встановлено, що позивач не підписував спірний договір від 18.08.2000 року, що підтверджується висновком експерта № 2913-21, за результатами проведення якої встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі дарування земельної ділянки від 18.08.2000 року серії АВМ № 6532400 в графі: «Дарувальник» - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису (т.1 а.с.89-94).

Жодних доказів, які б спростовували висновок експерта, суду не надано, а відтак суд покладає його в обґрунтування рішення та вважає встановленим, що позивач оспорюваний договір не підписував, що свідчить про відсутність його волевиявлення на вчинення правочину (договір підписано іншою особою).

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла до висновку про доведеність і обґрунтованість вимог позову про недійсність договору дарування з підстав відсутності волі на його укладення.

Вимоги позивача визнати недійсними та скасувати всі документи стосовно земельної ділянки (частки/паю) розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, оформлені на підставі Сертифікату на право на земельну частку/пай серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською райдержадміністрацією 16.05.1997р., після 18.08.2000р, не підлягають задоволенню, оскільки є необґрунтованими.

За нормою частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності суд зазначає таке.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просив поновити строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсним договору дарування, оскільки лише в липні 2020 року він довідався про те, що земельний пай був нібито подарований ним згідно договору дарування від 18 .08. 2000 року.

Відповідачем надано заяву про застосування строку позовної давності.

Зокрема, вирішення питання про застосування або незастосування строку позовної давності є важливим аспектом права на справедливий судовий розгляд, стосується обґрунтованості судового рішення і охоплюється змістом статті 6 Конвенції (див. наприклад рішення ЄСПЛ у справі «Grafescolo S.R.L. проти Молдови», «Ruiz Torija v. Spain»).

В своїй прецедентній практиці ЄСПЛ звертає увагу, що строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог (прострочених позовів), яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними, втратити достовірність і повноту з плином часу» (див. наприклад пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Stubbings and Others v. The United Kingdom»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (ст. 76 ЦК Української РСР у редакції 1963 року).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ч.1 ЦК України в редакції 2004 року).

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки .

Особливістю застосування інституту позовної давності є те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Вказана правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц.

Враховуючи вказане, дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що підстави для застосування строку позовної давності до вимоги заявленої позивачем відсутні.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Після закінчення розгляду справи витрати, пов`язані з проведенням судової експертизи, підлягають розподілу судом на загальних підставах, визначених статтею 141 ЦПК України.

Таким чином, з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати за проведення судової почеркознавчої експертизи, які понесені позивачем у розмірі 8 237,28 грн, що підтверджується матеріалами справи.

Позивача як в суді першої інстанції та і в суді апеляційної інстанції звільнено від сплати судового збору.

На підставі ст.141 ЦПК України, у зв`язку із частковим задоволенням апеляційної скарги з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір у розмірі 2 270 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2023 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування права на земельну частку (пай), розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, від 20 серпня 2000 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н.І., викладений на бланку АВМ № 653400 та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871 з моменту його укладення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати за проведення судової почеркознавчої експертизи у розмірі 8 237,28 грн.

В задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 2 270 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.

Головуючий:

Судді: