Постанова

від 25.06.2024 по справі 190/349/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 червня 2024 року

м. Київ

справа № 190/349/21

провадження № 61-15118св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою адвокатом Сармою Ларисою Іванівною, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - П`ятихатська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивований тим, що у липні 2020 року він довідався про те, що земельний пай, який йому був виділений як члену КСП «Прогрес», нібито ним був подарований ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18 серпня 2000 року, що посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871. Копію вказаного договору йому було надіслано листом П`ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 30 червня 2020 року. Однак вказаний договір він не підписував, оригінал вказаного договору у нього відсутній.

На час посвідчення оспорюваного договору діяв Земельний кодексв редакції від 12 липня 2000 року, статтею 114 якого передбачено, що в тому числі договір дарування, укладений власником землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсним. Водночас на вказані правовідносини поширюються й вимоги ЦК УРСР 1963 року щодо форми, порядку укладення, а також підстав визнання недійсним.

Оспорюваний договір слід визнати недійсним навіть виходячи з тієї обставини, що до липня 2020 року він навіть не знав про його вчинення, а отже вказаний правочин не був направлений на встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов`язків, оскільки його волевиявлення не було, як власника земельної частки (паю).

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

визнати недійсним договір дарування від 18 серпня 2000 року, посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н. І., викладений на бланку АВМ № 653400 та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871, з моменту його укладення (вчинення);

визнати недійсними та скасувати всі документи щодо земельної ділянки (частки/паю), розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, оформлені на підставі сертифікату на право на земельну частку/пай серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області 16 травня 1997 року, після 18 серпня 2000 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1 оспорює договір дарування від 18 серпня 2000 року, тому до цих правовідносин слід застосовувати норми ЦК УРСР 1963 року в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, а саме статті 45-58 ЦК УРСР, які визначають підстави визнання угоди недійсною. Пунктом 3 указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» №666/94 від 10 листопада 1994 року, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Крім того, положення Порядку посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом (із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства юстиції № 31/5;59 від 01 червня 1998 року) передбачали порядок посвідчення успадкування, договорів міни і дарування земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Отже, відповідно до положень нормативних актів, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, ОСОБА_1 станом на 18 серпня 2000 року мав право дарувати належне йому право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом, й такий договір дарування підлягав посвідченню у нотаріальному порядку.

Звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, позивач заявив клопотання про проведення почеркознавчої експертизи, відповідно до висновку якої в графі: «Дарувальник» підпис виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису. Проте, при призначенні судом комісійної судово-почеркознавчої експертизи, запитувані експертами документи позивачем надані не були. Водночас, судом враховується і той факт, що ухвала про призначення комісійної судово-почеркознавчої експертизи залишена експертами без виконання у зв`язку з нездійсненням ОСОБА_2 оплати за проведення експертизи. Отже обидві сторони ухилились від виконання вимог експертів.

За таких обставин, беручи до уваги те, що крім висновку експерта та тверджень позивача про те, що він не підписував спірний договір дарування, в матеріалах справи відсутні будь-які докази зазначеного, суд вважав, що ОСОБА_1 не довів, що він не підписував спірний договір дарування і не знав про його існування. При цьому суд враховує те, що нотаріус, посвідчуючи оспорюваний договір, дотримався всіх вимог діючого законодавства і підстави вважати, що вказана нотаріальна дія вчинена з порушенням вимог закону, відсутні.

Щодо клопотання відповідача про застосування до позовних вимог ОСОБА_1 позовної давності суд зазначив, що позовна давність застосовується лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги, тоді як в цій справі у задоволенні позову відмолено за необґрунтованістю.

Короткий постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано недійсним договір дарування від 20 серпня 2000 року на земельну частку (пай), розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н. І., викладений на бланку АВМ № 653400 та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871, з моменту його укладення.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до чинних на момент укладення оспорюваного договору нормативних актів ОСОБА_1 мав право станом на 18 серпня 2000 року подарувати належне йому право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом та такий договір дарування підлягав посвідченню у нотаріальному порядку. Лише на підставі прийняття Закону України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18 січня 2021 року № 2242-14заборонено здійснювати відчуження права на земельну частку (пай), яке посвідчене сертифікатом, до врегулювання порядку реалізації цих прав ЗК України.

На підтвердження своїх вимог і заперечень сторонами неодноразово заявлялися клопотання про призначення у цій справі судово-почеркознавчих експертиз, а також надавалися й інші докази. Відповідно до висновку експерта № 2913-21 Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведення судово почеркознавчої експертизи у цій справі встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі дарування земельної ділянки від 18 серпня 2000 року серії АВМ № 6532400 в графі: «Дарувальник» ? виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису. Жодних доказів, які б спростовували висновок експерта, суду не надано, а відтак суд покладає його в обґрунтування рішення та вважає встановленим, що позивач оспорюваний договір не підписував, що свідчить про відсутність його волевиявлення на вчинення правочину (договір підписано іншою особою). Також у справі було призначено комісійну судово-почеркознавчу експертизу, витрати за проведення якої було покладено на ОСОБА_2 , однак оплату він не здійснив, у зв`язку з чим ухвалу суду про призначення експертизи залишено без задоволення.

Вимоги позивача визнати недійсними та скасувати всі документи стосовно земельної ділянки (частки/паю) після 18 серпня 2000 року не підлягають задоволенню, оскільки є необґрунтованими.

Щодо застосування наслідків спливу позовної давності суд зазначає, що, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив поновити строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсним договору дарування, оскільки лише в липні 2020 року він довідався про те, що земельний пай був нібито подарований ним згідно договору дарування від 18 серпня 2000 року. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (стаття 76 ЦК УРСР у редакції 1963 року). Подібні за змістом положення містить стаття 261 ЦК України в редакції 2004 року. Враховуючи вказане, дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що підстави для застосування позовної давності до заявленої позивачем вимоги відсутні.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року, у якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач давав пояснення і вказав, що він проживав у селі Пальмирівка П`ятихатського району Дніпропетровської області, а потім змінив місце свого проживання і з 20 липня 2000 року став проживати у м. Кривий Ріг за адресою: АДРЕСА_1 . Ця адреса зазначена у договорі дарування, якого він, начебто, не підписував. Якби вказаний договір був підробленим, то звідки була б у договорі зазначена саме ця адреса. Вказана обставина могла бути за умови, що ОСОБА_1 18 серпня 2000 року був присутній у нотаріальній конторі, пред`являв свій паспорт і підписував зазначений договір.

Апеляційний суд помилково вважав, що підстави для застосування позовної давності до вимоги, заявленої позивачем відсутні, оскільки у статті 76 ЦК УРСР 1963 року і статті 261 ЦК України 2004 року встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася, або могла довідатись про порушення свого права. ОСОБА_1 , навіть якщо повірити йому, що він не знав про договір дарування, двадцять років не цікавився своїм правом на земельну частку (пай). Лише у 2020 році він звернувся до П`ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області і отримав ксерокопію договору дарування, як він зазначає у позовній заяві. Вважає, що ОСОБА_1 ніщо не заважало довідатись про договір дарування, починаючи з серпня 2000 року протягом трьох років.

Межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 04 грудня 2018 року № 910/18560/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц; у постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15).

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2024 рокусправу призначено до судового розгляду.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай), серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області 14 квітня 1997 року та зареєстрованого за № 178-р, володів правом на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП «Прогрес» с. Пальмирівка П`ятихатського району Дніпропетровської області, розміром 5,24 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

З Книги видачі сертифікатів по КСП «Прогрес» вбачається, що сертифікат серії ДП № 0247242 від 14 квітня 1997 року видано на ім`я ОСОБА_1

18 серпня 2000 року укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом П`ятихатської державної нотаріальної контори Клоповою Н. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1-2871, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 належне йому на підставі сертифікату на право на земельну частку/пай серії ДП № 0247242, виданого П`ятихатською районною державною адміністрацією 16 травня 1997 року, право на земельну частку (пай).

З витягу з реєстру № 1-3 для реєстрації нотаріальних дій П`ятихатської державної нотаріальної контори за 2000 рік вбачається, що під № 2871 від 18 серпня 2000 року міститься запис про вчинення нотаріальної дії між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , особи яких встановлено за паспортами, зазначено адреси їх місць проживання. При цьому, адреса ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_1 , за якою він проживає й станом на момент розгляду справи.

Відповідно до відповіді П`ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 30 червня 2020 року, наданої на звернення ОСОБА_1 , за інформацією Пальмирівського сільського голови ОСОБА_3 відповідно до Книги реєстрації сертифікатів на земельний пай членів КСП «Прогрес» сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0247242 був отриманий ОСОБА_1 . Згідно з договором дарування від 18 серпня 2000 року ОСОБА_1 подарував право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 , який в подальшому виготовив документи, що посвідчують його право власності на земельну ділянку.

Ухвалою П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 11 травня 2021 року по справі призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи належить ОСОБА_1 підпис на договорі дарування від 18 серпня 2000 року серії АВМ №65340, оригінал якого знаходиться в матеріалах цивільної справи.

Висновком експерта № 2913-21 Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 1990/349/21 від 14 липня 2021 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі дарування земельної ділянки від 18 серпня 2000 року серії АВМ № 6532400 в графі: «Дарувальник» ? виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.

12 серпня 2022 року по справі призначено комісійну судово-почеркознавчу експертизу по першому примірнику договору дарування від 18 серпня 2000 року серії АВМ №653400, на вирішення якої поставлено питання чи виконано підпис у першому примірнику договору дарування ОСОБА_1 чи іншою особою. Витрати, пов`язані з проведенням комісійної судово-почеркознавчої експертизи було покладено на відповідача ОСОБА_2 .

Листом від 24 лютого 2023 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз повідомив, що ухвала від 12 серпня 2022 року про призначення судової почеркознавчої експертизи залишена без виконання, оскільки не проведена оплата проведення експертизи.

18 квітня 2023 року ОСОБА_2 подав заяву про застосування позовної давності.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)).

Оскільки оспорюваний договір дарування було укладено 18 серпня 2000 року, спір щодо визнання зазначеного договору недійсним підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке було чинним на момент його укладення, тобто ЦК УРСР 1963 року.

Згідно з частиною першою статті 243 ЦК УРСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (частина друга статті 44 ЦК УРСР 1963 року).

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення (частина перша статті 59 ЦК УРСР).

Згідно з пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», за правилами статті 48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 Цивільного кодексу УРСР (чинного на момент укладення спірного договору), застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (ст.ст.45-47, 49-58 ЦК).

Верховний Суд у постанові від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (провадження № 61 10929св20) погодився з висновками апеляційного суду, де було зазначено, що підпис у договорі купівлі-продажу від 19 червня 2001 року не належить власнику - продавцю, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених статтями 224, 225 ЦК УРСР, з якими закон (стаття 48 цього Кодексу) пов`язує визнання угоди недійсною, тому визнавати договір купівлі-продажу недійсним треба саме з цих правових підстав, а саме - частини першої статті 48 ЦК УРСР.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу особа може звернутися у межах позовної давності, при цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16 (провадження № 11-609апп18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення».

У постанові Великої Палата Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) вказано, що «для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи».

У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зазначено, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 925/756/19 (провадження № 12-40гс20) зроблено висновок, що «позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше»;

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 не підписував оспорюваний договір дарування від 18 серпня 2000 року, що підтверджується відповідним висновком судової почеркознавчої експертизи, на спростовання якого відповідач доказів не надав. Тому обґрунтовано вважав наявними підстави для визнання такого договору недійсним на підставі частини першої статті 48 ЦК УРСР;

відповідач заявив про застосування позовної давності;

звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував, що оспорюваний договір він не підписував, а про його наявність стало відомо лише у липні 2020 року, після отримання відповідного листа П`ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області;

відповідач не надав доказів, що позивач знав або міг довідатись про вчинення цього договору раніше.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок, що позовну давність при зверненні до суду у березні 2021 року з цим позовом ОСОБА_1 не пропустив.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 більше двадцяти років не цікавився своїм правом на земельну ділянку, хоча до 20 липня 2000 року проживав у с. Пальмирівка П`ятихатського району Дніпропетровської області, оскільки вирішуючи питання коли особа довідалась чи могла довідатись про порушення свого права слід виходити з об`єктивної можливості цієї особи знати про обставини порушення її прав. Колегія суддів враховує специфіку спірних правовідносин, зокрема, що сертифікат про право на земельну ділянку посвідчує майнове право на земельну ділянку (пай), а не на сформовану земельну ділянку, законодавство (на час спірних правовідносин) не містило граничних термінів реалізації права власників земельних часток (паїв) на виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянокта передбачає порядок використання невитребуваних земельних ділянок на земельні частки (паї) (стаття 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)). Тому за встановлених обставин цієї справи не можливо виключати, що позивач міг не бути обізнаним про наявність оспорюваного договору тривалий час, і саме відповідач має довести, що про порушення свого права позивач міг дізнатися раніше.

Посилання в касаційній скарзі на те, що у договорі дарування була зазначена нова адреса ОСОБА_1 , що може свідчити про те, що ОСОБА_1 був присутній у нотаріальній конторі і підписав договір, спростовується висновком експерта, якому апеляційний суд надав належну оцінку.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржене судове рішення ? без змін,а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов