Постанова
від 12.09.2023 по справі 911/891/22
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2023 р. Справа№ 911/891/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гончарова С.А.

суддів: Тищенко О.В.

Яковлєва М.Л.

за участю секретаря судового засідання Кузмінській О.Р.,

за участю представника (-ів) згідно протоколу судового засідання від 12.09.2023

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 (повний текст складено 31.05.2023)

та Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля"

на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023 (повний текст складено 05.06.2023)

у справі № 911/891/22(суддя - Третьякова О.О.)

за позовом Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Вишгородської районної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Димерське лісове господарство"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Димерська селищна рада

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Вишгородської районної державної адміністрації (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" (далі - відповідач), третя особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Державне підприємство "Димерське лісове господарство" (далі - третя особа-1) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219.

Позовні вимоги мотивовані порушенням вимог земельного законодавства прийняттям Глібівською сільською радою рішення №248 від 29.04.2009 про безоплатну передачу у власність громадян 16 земельних ділянок лісогосподарського призначення та подальшою реєстрацією права власності на вказані земельні ділянки за відповідачем згідно з договорами купівлі-продажу земельних ділянок, укладеними відповідачем з такими громадянами.

Рішенням Господарського суду Київської області від 16.02.2023 відмовлено в задоволенні позову Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Вишгородської районної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" про усунення перешкод у здійсненні Вишгородською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісового фонду.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, 07.06.2023 (згідно дати звернення до засобів поштового зв`язку) Заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 у справі № 911/891/22, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 у справі №911/891/22 та ухвалити нове, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі.

Підставою для скасування рішення суду прокурор зазначив, що зайняття земельних лісових ділянок лісогосподарського призначення, які відведено у приватну власність фізичних осіб з порушенням права власності держави чи відповідної територіальної громади з позбавленням правомочності володіння, слід розглядати, як порушення права власності держави, не пов`язане з позбавленням титульного володіння. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно або на підставі відповідного титул використовує інша особа.

Прокурор у скарзі вказує, що фактичні обставини справи №911/891/22, підтверджені належними доказами, безумовно вказують на неможливість виникнення у відповідача права приватної власності на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення, оскільки вони відносяться до суцільного лісового масиву, що перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства.

Також, апеляційна скарга вмотивована тим, що спірні земельні ділянки не являють собою замкнену земельну лісову ділянку до 5 га у складі угіль селянських, фермерських та інших господарств, а також самозалісненою чи створеною шляхом лісорозведення, здійсненого громадянами приватними юридичними особами, а саме з цими ознаками законодавець пов`язує можливість набуття таких земельних ділянок у приватну власність відповідно до ст.56 Земельного Кодексу України та ст. 12 Лісового Кодексу України.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.06.2023, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Гончаров С.А., судді Тищенко О.В., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2023 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи № 911/891/22 та відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 до надходження матеріалів справи з Господарського суду Київської області.

06.07.2023 від Господарського суду Київської області до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи 911/891/22.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" звернулось до Господарського суду Київської області з заявою про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат, згідно з якою останній просить стягнути на його користь 32 021,12 грн судових витрат на професійну правничу допомогу згідно з договором про надання правової допомоги від 19.01.2022 №01-01/22, понесених у зв`язку з розглядом судом справи №911/891/22. До заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення додані докази надіслання її копії з додатками іншим учасникам справи.

Додатковим Рішенням Господарського суду Київської області від 06.04.2023 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат шляхом стягнення 32021,12 грн витрат на професійну правничу допомогу у справі №911/891/22 (вх.суду №3403/23 від 21.02.2023) задоволено частково. Стягнуто з Київської обласної прокуратури на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" 8 524, 62 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись з вказаним додатковим рішенням, 11.07.2023 (згідно дати звернення до засобів поштового зв`язку) Товариство з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023 у справі №911/891/22, в якій просить скасувати додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023 у справі № 911/891/22 та ухвалити нове рішення, яким заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат у справі № 911/891/22 задовольнити повністю.

Товариство в обґрунтування апеляційної скарги на додаткове рішення вказує, що на виконання п. 4.2. Договору, згідно з яким протягом 3 (трьох) днів з дати завершення надання правової допомоги за відповідною додатковою угодою до договору, адвокатське бюро надає або надсилає клієнтові факсимільним зв`язком, поштою або іншим способом виставляє рахунок для оплати його клієнтом, адвокатським бюро виставлено два рахунки на загальну суму 32 021,12 грн, які наразі є несплаченими, п. 7 акту про надання правової допомоги за додатковою угодою 1 сторони підтвердили наявність фінансових зобов`язань клієнта у вказаній сумі.

Також, апелянт зазначає, що з підписанням акту про надання правової допомоги клієнт підтвердив відсутність претензій щодо якості, повноти та своєчасності надання правової допомоги. Сторонами також було затверджено загальний обсяг правової допомоги, що була надана Клієнту під час розгляду справи №911/891/22 в суді першої інстанції. Окремо вважаємо за необхідне зазначити, що гонорар згідно Додаткової угоди 1 визначався як фіксована сума за надану правову допомогу і не залежав від обсягу витраченого часу адвоката на ії здійснення.

Згідно з протоколом передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому суді (складу суду) від 14.07.2023, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Гончаров С.А., судді Тищенко О.В., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.08.2023 поновити Товариству з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" пропущений строк на подання апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 у справі № 911/891/22. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023. Об`єднано апеляційні скарги Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 16.02.2023 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023 у справі № 911/891/22 в одне апеляційне провадження. Повідомлено учасників справи, що апеляційні скарги розглядатимуться у судовому засіданні 12.09.2023.

25.08.2023 (згідно дати звернення до засобів поштового зв`язку) від Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач заперечив проти доводів апеляційної скарги та зазначив, що ключовим фактом при правильному визначенні обставини, яка має значення для правильного вирішення спору та оцінки способу захисту, що підлягає застосуванню, є державна реєстрація права власності на земельну ділянку за особою, правові підстави для якої оспорюються позивачем, що і визначає фактичне володіння такою земельною ділянкою. У цій справі, як вже зазначалось, спірні земельні ділянки заресстровані в установленому законом порядку за Відповідачем, і останній ними вільно володіє та користується з 2010 року.

Відзив також обґрунтовано тим, що негаторний позов в подібних правовідносинах може бути заявлений виключно у випадку вчинення лій щодо земельної ділянки, в тому числі й її зайняттям, не пов`язаних з фактичним заволодінням, до якого прирівнюється реєстрація права власності. У випадку ж наявності державної реєстрації права власності мова йде про вибуття з володіння попереднього власника, а відтак єдиним належним способом судового захисту для усунення такого порушення може бути лише витребування земельної ділянки. Резюмуючи викладене, вважаємо, що навіть, якщо допустити обґрунтованість позовних вимог, то Прокуратура звернулася до суду з неналежним та неефективним способом захисту права, заявляючи негаторний позов, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у його задоволенні, а відтак рішення суду першої інстанції в цій частині є законним та обґрунтованим.

В судове засіданні 12.09.2023 з`явились прокурор та представники відповідача надали свої пояснення стосовно обставин справи. Позивач та треті особи в судове засідання не з`явились, своїх представників не направили, про місце, дату та час судового засідання повідомлені належним чином, 08.08.2023 Державне підприємство "Димерське лісове господарство" згідно інформації наявній в системі «Електронний суд», 15.08.2023 Вишгородська районна державна адміністрації згідно поштового відправлення трек-номер 04116 3904685 0, 18.08.2023 Димерська селищна рада згідно поштового відправлення трек-номер 04116 3904687 7.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Північний апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Державне підприємство "Димерське лісове господарство" є державним лісогосподарським підприємством, яке створене відповідно до наказу Державного комітету лісового господарства України від 07.02.2005 №111 "Про перейменування Димерського державного лісогосподарського підприємства і затвердження в новій редакції Статуту" і належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України, дата державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - 16.02.1994. Копія статуту Державного підприємства "Димерське лісове господарство" міститься в матеріалах справи.

На території Вишгородського району Київської області розташоване Кам`янське лісництво. Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 12.01.1954 №22-р Кам`янське лісництво віднесене до лісів першої групи лісів зеленої зони м. Києва.

Землі Кам`янського лісництва Вишгородського району Київської області, зокрема, кварталу №86 Кам`янського лісництва, перебувають у постійному користуванні Державного підприємства "Димерське лісове господарство". Зазначене підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, які наявні в матеріалах справи (в копіях), а саме планшетом №6 Кам`янського лісництва лісовпорядкування 1993, планшетом №6 Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2003 та планшетом №5 Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2014. Акт на право постійного користування земельними лісовими ділянками Кам`янського лісництва на момент розгляду даної справи судом Державне підприємство "Димерське лісове господарство" не оформлювало.

Рішенням виконавчого комітету Глібівської сільської ради Вишгородського району від 22.08.2001 №62 погоджено проект встановлення меж села Глібівка із включенням до складу села земельної ділянки площею 12,6 га, з яких 5,1 га - землі запасу сільської ради і 7,5 га - землі Димерського держлісгоспу. Рішенням Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ затверджено проект встановлення меж села Глібівка із включенням до меж села Глібівка земельної ділянки площею 12,6 га, з яких 5,1 га - землі запасу сільської ради і 7,5 га - землі Димерського держлісгоспу.

Листом від 20.09.2005 №320 Державне підприємство "Димерське лісове господарство" повідомило Глібівську сільську раду про те, що Державне підприємство "Димерське лісове господарство" не заперечує щодо передачі земельної ділянки ДП Димерського лісгоспу Кам`янського лісництва в кварталі 86, виділ 11, 11.1, 12, 13, 13.2, 23, 26, 27, площею 7,5 га в запас Глібівської сільської ради, при умові дотримання вимог Земельного кодексу України та відшкодування збитків згідно з ст.156 Земельного кодексу України.

Рішенням тридцятої сесії п`ятого скликання Глібівської сільської ради від 29.04.2009 №248-30-V, надалі - рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, було затверджено проекти землеустрою щодо відведення безоплатно у власність 20-ти земельних ділянок загальною площею 4,4764 га громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд в с.Глібівка Вишгородського району Київської області за рахунок земель запасу Глібівської сільської ради та про передачу безоплатно у власність громадянам земельних ділянок, а саме:

1. ОСОБА_1 , площею 0,2500 га,

2. ОСОБА_2 , площею 0,2500 га,

3. ОСОБА_3 , площею 0,2500 га,

4. ОСОБА_4 , площею 0,2500 га,

5. ОСОБА_5 , площею 0,2500 га,

6. ОСОБА_6 , площею 0,2500 га

7. ОСОБА_7 , площею 0,2500 га,

8. ОСОБА_8 , площею 0,2500 га,

9. ОСОБА_9 , площею 0,2500 га

10. ОСОБА_10 , площею 0,2500 га,

11. ОСОБА_11 , площею 0,2500 га,

12. ОСОБА_12 , площею 0,2500 га,

13. ОСОБА_13 , площею 0,2500 га,

14. ОСОБА_14 , площею 0,2500 га,

15. ОСОБА_15 , площею 0,2500 га,

16. ОСОБА_16 , площею 0,2500 га,

17. ОСОБА_17 , площею 0,2500 га,

18. ОСОБА_18 , площею 0,0971 га

19. ОСОБА_19 , площею 0,0633 га,

20. ОСОБА_20 , площею 0,0660 га.

27.04.2009, тобто за два дні до прийняття цього рішення тридцятої сесії Глібівської сільської ради від 29.04.2009, Головним управлінням Держкомзему в Київській області, на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтеграл сервіс", були надані однотипні за своїм змістом висновки добровільної первинної державної експертизи землевпорядної документації, відповідно до яких подані на експертизу проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідають вимогам чинного законодавства України, встановленим нормам і правилам, оцінюються позитивно при умові виконання зауважень, вказаних в пункті 10 цих висновків. Такі однотипні висновки Головне управління Держкомзему в Київській області надало проектам землеустрою щодо відведення земельних ділянок наступним особам:

1. ОСОБА_2 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-107е)

2. ОСОБА_3 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-93е)

3. ОСОБА_4 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-102е)

4. ОСОБА_5 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-98е)

5. ОСОБА_6 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-96е)

6. ОСОБА_7 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-103е)

7. ОСОБА_8 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-89е)

8. ОСОБА_11 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-90е)

9. ОСОБА_12 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-92е)

10. ОСОБА_13 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-95е)

11. ОСОБА_14 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-91е)

12. ОСОБА_15 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-99е)

13. ОСОБА_16 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-106е)

14. ОСОБА_17 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-108е)

15. ОСОБА_18 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-101е)

16. ОСОБА_19 (висновок ГУ Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 №8-104е).

Обставини щодо відведення у власність інших 4 земельних ділянок, які також були вказані в рішенні Глібівської сільської ради від 29.04.2009, а саме земельних ділянок громадянам: ОСОБА_1 , площею 0,2500 га, ОСОБА_9 , площею 0,2500 га, ОСОБА_10 , площею 0,2500 га, та ОСОБА_20 , площею 0,0660 га, судом у межах даної справи №911/891/22 не досліджуються, оскільки позов Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області у справі №911/891/22 вказаних 4 земельних ділянок не стосується.

На підставі вказаного рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 Управлінням земельних ресурсів в Вишгородському районі Київської області 11.11.2009 видано державні акти на право власності:

1. ОСОБА_2 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0202, державний акт серії ЯИ №389856

2. ОСОБА_3 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0203, державний акт серії ЯИ №389855

3. ОСОБА_4 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0204, державний акт серії ЯИ №389854

4. ОСОБА_5 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0205, державний акт серії ЯИ №389867

5. ОСОБА_6 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0206, державний акт серії ЯИ №389860

6. ОСОБА_7 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0207, державний акт серії ЯИ №389870

7. ОСОБА_8 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0208, державний акт серії ЯИ №389873

8. ОСОБА_11 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0211, державний акт серії ЯИ №389862

9. ОСОБА_12 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0212, державний акт серії ЯИ №389865

10. ОСОБА_13 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0213, державний акт серії ЯИ №389863

11. ОСОБА_14 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0214, державний акт серії ЯИ №389864

12. ОСОБА_15 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0215, державний акт серії ЯИ №389858

13. ОСОБА_16 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0216, державний акт серії ЯИ №389859

14. ОСОБА_17 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0217, державний акт серії ЯИ №389869

15. ОСОБА_18 , на земельну ділянку площею 0,0971 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0218, державний акт серії ЯИ №389868

16. ОСОБА_19 , на земельну ділянку площею 0,0633 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0219, державний акт серії ЯИ №389853.

У кожному з цих державних актів на право власності на земельну ділянку від 11.11.2009 місцем розташування вказаних 16 земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 зазначено: село Глібівка Вишгородського району Київської області, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Фрагментом з публічної кадастрової карти України станом на 27.08.2021 з нанесеними межами кварталу №86 Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу, планом лісонасаджень Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2003 року, планом лісонасаджень Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2014 року, витягом проекту організації та розвитку Кам`янського лісництва щодо кварталу №86 цього лісництва за 2004 рік, витягом проекту організації та розвитку Кам`янського лісництва щодо кварталу №86 цього лісництва за 2015 рік, листом Державного підприємства "Димерське лісове господарство" №01-341 від 15.04.2021, а також листом ВО "Укрдержліспроект" №698 від 28.08.2021 підтверджується те, що кожна з вказаних 16 земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 повністю або частково накладається на землі лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні Державного підприємства "Димерське лісове господарство", а саме на землі кварталу №86 Кам`янського лісництва Державного підприємства "Димерське лісове господарство".

Протягом грудня 2009 - березня 2010 відповідач із кожною із 16-ти вищевказаних фізичних осіб уклав договори купівлі-продажу земельних ділянок, відповідно до яких вищевказані фізичні особи відповідачу продали, а відповідач купив у них вищевказані 16 земельних ділянок, а саме:

1. ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.03.2010, зареєстрованого в реєстрі за №202 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продав земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0202 відповідачу

2. ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.03.2010, зареєстрованого в реєстрі за №203 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0203 відповідачу

3. ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10.02.2010, зареєстрованого в реєстрі за №121 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0204 відповідачу

4. ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22.03.2010, зареєстрованого в реєстрі за №355 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продав земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0205 відповідачу

5. ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10.02.2010, зареєстрованого в реєстрі за №120 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продав земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0206 відповідачу

6. ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16.12.2009, зареєстрованого в реєстрі за №505 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0207 відповідачу

7. ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16.12.2009, зареєстрованого в реєстрі за №504 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0208 відповідачу

8. ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18.12.2009, зареєстрованого в реєстрі за №534 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продав земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0211 відповідачу

9. ОСОБА_12 , на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0212, державний акт серії ЯИ №389865

10. ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.02.2010, зареєстрованого в реєстрі за №72 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0213 відповідачу

11. ОСОБА_14 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24.02.2010, зареєстрованого в реєстрі за №162 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продав земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0214 відповідачу

12. ОСОБА_15 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23.12.2009, зареєстрованого в реєстрі за №579 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0215 відповідачу

13. ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22.01.2010, зареєстрованого в реєстрі за №356 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0216 відповідачу

14. ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25.01.2010, зареєстрованого в реєстрі за №39 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0217 відповідачу

15. ОСОБА_18 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20.01.2010, зареєстрованого в реєстрі за №31 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,0971 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0218 відповідачу

16. ОСОБА_19 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24.12.2009, зареєстрованого в реєстрі за №583 та посвідченого приватним нотаріусом Величко О.В., продала земельну ділянку площею 0,0633 га з кадастровим номером 3221882201:21:024:0219 відповідачу.

12.05.2016 усі вищевказані 16 земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 Управлінням Держгеокадастру у Вишгородського районі Київської області були зареєстровані в Державному земельному кадастрі, що підтверджується наданими відповідачем витягами з Державного земельного кадастру про ці земельні ділянки від 07.09.2022.

Відповідно до п. 1 рішення 1 сесії VIII скликання Димерської селищної ради "Про початок реорганізації юридичних осіб-сільських рад, обраних розформованими територіальними громадами…" від 27.11.2020 №5-1-VIII розпочата процедура реорганізації Глібівської сільської ради шляхом її приєднання до юридичної особи - Димерської селищної ради.

22.03.2021 та 23.02.2021 приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Герасимів Юлією Вадимівною на підставі вищевказаних договорів купівлі-продажу земельних ділянок, які були укладені відповідачем з вищевказаними фізичними особами в грудні 2009-березні 2010, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано за відповідачем право власності на 16 вказаних спірних земельних ділянок, а саме:

- право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем було зареєстровано 22.03.2021,

- право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем було зареєстровано 23.03.2021.

Вищезазначене підтверджується наявними в матеріалах справи витягами (інформацією) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 23.09.2021 щодо цих об`єктів.

Звертаючись до суду з негаторним позовом до відповідача, прокурор посилався на порушення вимог земельного законодавства при прийнятті Глібівською сільською радою рішення від 29.04.2009 про безоплатну передачу у власність громадян 16 спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення та подальшою реєстрацією права власності на вказані земельні ділянки за відповідачем на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок, укладених відповідачем з цими громадянами.

Відповідач, заперечуючи повністю проти позову, посилався на те, що порушень земельного законодавства не було, спірні земельні ділянки набуті відповідачем у власність правомірно, разом з тим відповідач також просив суд при вирішенні спору застосувати строк позовної давності до позовних вимог.

Розглянувши апеляційні скарги Заступника керівника Київської обласної прокуратури та Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля", колегія суддів дійшла висновку, що вони не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується та учасниками справи не заперечується, те що кожна із 16 спірних земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219, надалі - спірні земельні ділянки, була утворена повністю або частково за рахунок землі лісогосподарського призначення загальною площею 7,5 га кварталу №86 Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу.

Відповідач посилався на лист Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 та зазначав, що цим листом останнє не заперечувало щодо передачі в запас Глібівської сільської ради земельної ділянки площею 7,5 га, яка розташована в кварталі №86 Кам`янського лісництва і за рахунок якої в подальшому утворені 16 спірних земельних ділянок, які рішенням Глібівської сільської ради від 29.04.2009 були відведені у власність фізичних осіб.

Прокурор та третя особа-1 при розгляді справи посилались на те, що вказаний лист від 20.09.2005 №320 не був згодою Державного підприємства "Димерське лісове господарство" на вилучення вказаної земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 7,5 га із постійного землекористування останнього, та що вилучення цієї землі, зміна її цільового призначення та передача у власність 16 спірних земельних ділянок, утворених за рахунок землі лісогосподарського призначення, було незаконним.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно із ст. 14 Конституції України, яка кореспондується з положеннями ст.1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відповідності до ч. 1, 2 ст. 373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", цим Кодексом, іншими законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Лісові відносини, що виникають при використанні землі, надр, вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення рослинного та тваринного світу, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними законодавчими актами (ст.3 Лісового кодексу України в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, а саме станом на момент прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009).

Ліс - це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Лісова ділянка - це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі. Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами. Земельна лісова ділянка - це земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства. (ст.1 Лісового кодексу України в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009).

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. (ст.7 Лісового кодексу України в редакції на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009).

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (ст. 8 Лісового кодексу України).

Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України (в редакції на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Також відповідно до ч. 1, 2 та 4 ст. 17 Лісового кодексу України (в редакції на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) у постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Пунктом 5 прикінцевих положень Лісового кодексу України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин - прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) було передбачено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Суд першої інстанції, враховуючи наявні у матеріалах справи матеріали лісовпорядкування кварталу №86 Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу дійшов обґрунтованого висновку, що усі землі кварталу №86 Кам`янського лісництва, в т.ч. земля загальною площею 7,5 в межах цього кварталу, за рахунок якої спірним рішенням Глібівської сільської ради від 29.04.2009 в подальшому були утворені та передані у власність громадянам 16 спірних земельних ділянок, на момент прийняття спірного рішення Глібівською сільською радою від 29.04.2009 відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та перебували у постійному користуванні Державного підприємства "Димерське лісове господарство". Доказів протилежного належними та допустимими доказами суду не доведено.

Посилання відповідача на те, що цільовим призначенням землі, за рахунок якої утворені 16 спірних земельних ділянок, на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 було не лісогосподарське призначення, а "землі запасу", є неспроможним та правомірно відхилені судом першої інстанції, оскільки за змістом ст.19 Земельного кодексу України (в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) землі запасу не були окремою категорією земель. Відповідно до ч.1 вказаної ст.19 Земельного кодексу України були передбачені такі категорії земель за цільовим призначенням: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Посилання відповідача на те, що у рішенні Глібівської сільської ради від 29.04.2009 цільовим призначенням земельної ділянки площею 7,5 га Кам`янського лісництва, за рахунок якої цим рішенням були виділені спірні земельні ділянки, зазначено "пасовища" і не зазначалось про її лісогосподарське призначення, що може розцінюватись як те, що зміна цільового призначення вказаної землі площею 7,5 га Кам`янського лісництва з лісогосподарського призначення на іншу категорію земель могла відбутись ще до прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, а саме в періоді після включення вказаної землі лісогосподарського призначення кварталу №86 Кам`янського лісництва до меж села Глібівка у 2001 році (відповідно до рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ про затвердження проекту встановлення меж села Глібівка із включенням до меж села Глібівка земельної ділянки площею 12,6 га, з яких 5,1 га - землі запасу сільської ради і 7,5 га - землі Димерського держлісгоспу) та до моменту прийняття у 2009 році рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, судом першої інстанції правомірно відхилені, оскільки є припущенням, яке не підтверджене допустимими доказами, та спростовується обставинами даної справи.

В свою чергу, посилання відповідача на лист Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 (яким останнє повідомляло Глібівську сільську раду про те, що воно не заперечує щодо передачі земельної ділянки Кам`янського лісництва в кварталі №86 площею 7,5 га в запас Глібівської сільської ради, при умові дотримання вимог Земельного кодексу України та відшкодування збитків згідно ст.156 Земельного кодексу України) не свідчить на користь позиції відповідача в цьому питанні, оскільки, як вбачається, цей лист Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 був наданий вже після прийняття рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ про включення земель площею 7,5 га Державного підприємства "Димерське лісове господарство" до меж села Глібівка. Тобто із листа Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 випливає, що станом на дату цього листа (20.09.2005) земельна ділянка площею 7,5 га кварталу 86 Кам`янського лісництва у Державного підприємства "Димерське лісове господарство" не була вилучена, її цільове призначення - землі лісогосподарського призначення не було змінено.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 32 Земельного кодексу України 1990 року, який діяв станом на 2001 рік, було передбачено, що за межами населених пунктів, крім випадків надання земель для будівництва лінійних об`єктів (частина п`ята статті 31), вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, заказників (крім мисливських), курортів, а також лісів першої групи та лісів з особливим режимом лісокористування (лісопарки, лісопаркові частини зелених зон, протиерозійні ліси) для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства, допускається, як виняток, за рішенням Верховної Ради України.

Частиною 2 ст. 57 Земельного кодексу України 2001 року, який набув чинності 01.01.2002, було визначено, що порядок використання земель лісового фонду визначається законом, а статтею 42 Лісового кодексу України було встановлено, що переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства; переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Частинами 1 та 2 ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла у періоді між підписанням Державним підприємством "Димерське лісове господарство" листа від 20.09.2005 №320 та прийняттям рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 про безоплатну передачу громадянам за рахунок землі Кам`янського лісництва 16 спірних земельних ділянок із зміненим цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови) було встановлено, що зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

При цьому із ч. 1-5 ст. 149 Земельного кодексу України (також в редакції, яка діяла у періоді між підписанням Державним підприємством "Димерське лісове господарство" листа від 20.09.2005 №320 та прийняттям рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) випливало, що до повноважень сільської, селищні, міські ради належало вилучення земельних ділянок лише комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, а вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб належало до повноважень саме районних державних адміністрацій.

Відповідно до ч. 2 ст. 42 Лісового кодексу України в редакції, яка діяла у періоді з моменту видачі Державним підприємством "Димерське лісове господарство" листа від 20.09.2005 №320 та до 29.03.2006 (з 29.03.2006 набрала чинності нова редакція Лісового кодексу України) переведення лісових земель до інших категорій потребувало згоди відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а відповідно до ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України (у новій редакції з 29.03.2006 та до моменту прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок потребувала не лише згоди органу влади з питань лісового господарства, а і органу влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Крім того, підпунктом 9 пункту 6 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в новій редакції, яка набула чинності з 29.03.2006, було викладено в новій редакції частину 9 ст.149 Земельного кодексу України відповідно до якої Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України "Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками" від 10.04.2008 №610-р з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок до законодавчого врегулювання питань запобігання зловживанням у цій сфері було зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення.

Таким чином, з обставин даної справи вбачається, що зміна цільового призначення земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення кварталу №86 Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу площею 7,5 га у 2001-2009 не належало до повноважень Глібівської сільської ради та, крім того, потребувало згоди, щонайменше державного органу лісового господарства та могло вчинятись за рішенням Вишгородської районної державної адміністрації або Кабінету Міністрів України.

В той же час, відповідно до обставин даної справи відповідний державний орган лісового господарства не надавав згоду на зміну цільового призначення, а Вишгородська районна державна адміністрації та Кабінет Міністрів України не приймали рішення про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення кварталу №86 Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу.

Таким чином, посилання відповідача на те, що в рішенні Глібівської сільської ради від 29.04.2009 земельна ділянка Кам`янського лісництва, за рахунок якої цим рішенням було утворено 16 спірних земельних ділянок, була названа як "пасовища", само по собі не є доказом того, що цільове призначення цієї землі Кам`янського лісництва в періоді між 2001 та 2009 було змінено у встановленому порядку з лісогосподарського на нелісогосподарське до моменту прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, беручи до уваги, що законодавством була передбачена процедура та умови переведення лісових земель до інших категорій земель, а наявні у матеріалах справи докази не вказують на те, що ця процедура по зміні цільового призначення землі Кам`янського лісництва коли-небудь вчинялась уповноваженими державними органами.

Отже, рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 стосовно вказаних спірних 16 земельних ділянок за своєю суттю було одночасно і рішенням про вилучення, і рішенням про зміну цільового призначення землі кварталу №86 Кам`янського лісництва площею 7,5 га (враховуючи, що спірні 16 земельних ділянок рішенням Глібівської сільської ради від 29.04.2009 були утворені повністю або частково за рахунок цієї землі Кам`янського лісництва Державного підприємства "Димерське лісове господарство", але вказаним рішенням Глібівської сільської ради від 29.04.2009 були відведені громадянам у власність вже з іншим цільовим призначенням - як землі житлової та громадської забудови) і рішенням про безоплатну передачу цих спірних 16 земельних ділянок у власність громадянам.

При цьому, порядок зміни цільового призначенням та передачі у власність земельних ділянок на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 був врегульований Земельним кодексом України та іншими актами законодавства (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).

Зокрема, відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. При цьому суд відмічає, що в матеріалах справи відсутні рішення уповноважених органів лісового господарства Київської області про переведення спірних земельних ділянок із земель державного лісового фонду до категорії земель нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Статтею 55 Земельного кодексу України було передбачено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст. 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ч.2 ст.56 Земельного кодексу України).

Пунктом ґ) ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України (також в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) було визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

При цьому, ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, яка визначала повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування (в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009), було передбачено, що сільські, селищні, міські ради мали повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування лише із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а не із земель державної власності. В той же час, повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної власності належало районним, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, Раді міністрів Автономної Республіки Крим відповідно до ч. 3-6 вказаної ст. 122 Земельного кодексу України.

Порядок вилучення земельних ділянок був визначений ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до ч.1-3 якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. В той же час, відповідно до ч.9 ст.149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Відповідно п. 3 ст. 32 Лісового кодексу України (також в редакції станом на час прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009) передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення та припинення права користування ними належало до повноважень районних державних адміністрацій, а відповідно до п. 5 ст. 27 вказаної редакції Лісового кодексу України передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності, належало до повноважень Кабінету Міністрів України. При цьому в матеріалах справи відсутні рішення Кабінету Міністрів України про вилучення у Державного підприємства "Димерське лісове господарство" земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 7,5 га кварталу №86 Кам`янського лісництва для нелісогосподарських потреб та передачу її у власність іншим особам.

Крім того, порядок погодження питань, пов`язаних з вилученням (викупом) та вибором земельних ділянок, був визначений ст. 151 Земельного кодексу України, відповідно до ч. 1 якої особи, зацікавлені у вилученні (викупі), виборі земельних ділянок, зобов`язані погодити з власниками землі і землекористувачами та органами державної влади або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, розміри земельних ділянок, передбачені для вилучення (викупу), умови їх вилучення (викупу), а також розміри земельної ділянки, передбачені для її передачі (надання), умови її передачі (надання) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об`єктів та умови проживання населення і охорону довкілля.

Особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, звертаються із заявою (клопотанням) про вибір місця розташування земельних ділянок до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації. Клопотання щодо вибору місця розташування земельних ділянок за рахунок земель, вилучення (викуп) яких провадиться Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, подаються відповідно до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. До заяви (клопотання) додаються: а) обґрунтування необхідності вилучення (викупу) та/або відведення земельної ділянки; б) позначене на відповідному графічному матеріалі бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами; в) засвідчена нотаріально письмова згода землекористувача (землевласника) на вилучення (викуп) земельної ділянки (її частини) із зазначенням розмірів передбаченої для вилучення (викупу) земельної ділянки та умов її вилучення (викупу); г) копія установчих документів для юридичних осіб, а для громадянина - копія документа, що посвідчує особу (ч. 4-5 ст. 151 Земельного кодексу України).

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями розглядає заяву (клопотання) і в тижневий строк з дня її реєстрації направляє її копії на розгляд територіальних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронних і санітарно-епідеміологічних органів, а також до відповідних територіальних органів виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду). У разі вилучення органами виконавчої влади земельних ділянок державної власності у межах населеного пункту матеріали заяви (клопотання) подаються для розгляду до відповідного органу місцевого самоврядування. Зазначені органи протягом трьох тижнів з дня одержання заяви (клопотання) надають відповідній сільській, селищній, міській, районній, обласній раді чи Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації висновок про можливість відведення земельної ділянки для цілей, зазначених у заяві (клопотанні), граничні розміри земельної ділянки та її площу, склад угідь земель, вимоги щодо відведення земельної ділянки (ч. 7 ст. 151 Земельного кодексу України).

Також ч. 2 ст. 149 Земельного кодексу України було встановлено, що вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Статтею 156 Земельного кодексу України було передбачено відшкодування власникам землі та землекористувачам збитків, заподіяних внаслідок вилучення (викупу) в тому числі лісових земель для потреб, не пов`язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом.

Надаючи правову оцінку листу Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320, відповідно до якого останнє не заперечує щодо передачі в запас Глібівської сільської ради земельної ділянки площею 7,5 га при умові дотримання вимог Земельного кодексу України та відшкодування збитків, є згодою землекористувача на вилучення у нього земельної ділянки, та доводам прокурора та третьої особи-1, які заперечували наявність відповідної згоди землекористувача, суд першої інстанції вірно вказує, що цей лист був адресований голові Глібівської сільської ради та не містив чіткої згоди землекористувача на вилучення у нього земельної ділянки з конкретними умовами вилучення.

При цьому, як зазначав суд вище, вилучення лісів площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб відповідно до п.5 ст.27 Лісового кодексу України та ч.9 ст.149 Земельного кодексу України на момент прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 належало до повноважень Кабінету Міністрів України, а не Глібівської сільської ради.

Враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 149 Земельного кодексу України перед прийняттям органом державної влади або місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень рішення про вилучення земельної ділянки такий орган повинен був отримати згоду землекористувача на вилучення земельної ділянки, а лист Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 не був адресований органу державної влади, уповноваженому на прийняття рішення про вилучення лісів площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, та не містив конкретних умов вилучення земельної ділянки, то вказаний лист від 20.09.2005 №320 не може вважатись згодою землекористувача на вилучення відповідної земельної ділянки в установленому порядку.

Доводи відповідача про те, що оскільки земля площею 7,5 га Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу (за рахунок якої були виділені 16 спірних земельних ділянок), увійшла до меж селища Глібівка, то відповідно до п.12 Перехідних положень Земельного кодексу України повноваження щодо розпорядженню нею належали саме Глібівській сільській раді, суд відхиляє, так як ці доводи вони не ґрунтуються на обставинах даної справи.

На підтвердження своїх доводів відповідач посилається на надані ним докази, а саме:

1) на рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ, яким затверджено проект встановлення меж села Глібівка із включенням до меж села Глібівка в т.ч. 7,5 га землі Димерського держлісгоспу;

2) на рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV, яким були затверджені межі окремих населених пунктів Київської області, в т.ч. межі села Глібівка.

Вказані рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ та Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV про встановлення (розширення) меж села Глібівка були прийняті до моменту рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року, який набрав чинності 01.01.2002 і на який посилається відповідач, було передбачено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Також, ч.2 ст.83 Земельного кодексу України 2001 року встановлювалось, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Верховний Суд у постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 вказував, що принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях Земельного кодексу України 2001 року, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у Земельному кодексі України.

Із зазначеного вбачається, що зафіксований в Земельному кодексі України 2001 року пріоритет належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді не виключає наявність у населеному пункті також земель державної та приватної форм власності, незалежно від вказаного пріоритету.

При цьому відповідачем не враховано, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій (ч.1 ст.173 Земельного кодексу України). Тобто зміна межі населеного пункту сама по собі не змінює власника та цільове призначення земельної ділянки, яка включається до складу населеного пункту.

Як зазначено з цього приводу в ч. 3 ст. 173 Земельного кодексу України 2001 року, включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до цього Кодексу.

Ні Земельний кодекс України 1990 року, чинний на час прийняття рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ, ні Земельний кодекс України 2001 року, чинний на час прийняття рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV, детально не визначали процедуру зміни меж населеного пункту. Частиною 1 ст.65 Земельного кодексу України 1990 року було лише передбачено, що до земель сільського населеного пункту належать усі землі, що знаходяться в межах, установлених для цього пункту в порядку землеустрою, а статтею 176 Земельного кодексу України 2001 року визначалось, що межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України. В подальшому, законодавство щодо порядку зміни межі населеного пункту було більш деталізоване у зв`язку із прийняттям Закону України "Про землеустрій" 2003 року, в якому зазначено, зокрема, що межування земель - це комплекс робіт із встановлення чи відновлення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних утворень меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх межовими знаками встановленого зразка.

Як вказано з цього приводу в п.45 постанови Верховного Суду від 14.06.2021 у справі №911/414/18, межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру (АС ДЗК), якщо межі населеного пункту не були встановлені/змінені в іншому порядку, передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту, його розбудови та/або зміни меж.

Таким чином, процедура зміни меж населеного пункту не обмежується та не завершується прийняттям рішення про зміну меж населеного пункту, в даному випадку - рішень Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ та рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV, на які посилається відповідач.

Відповідно до обставин даної справи зміна меж населеного пункту села Глібівка в 2001-2004 із включенням до меж села землі площею 7,5 га Державного підприємства "Димерське лісове господарство" не супроводжувалась процедурою вилучення (викупу) вказаної земельної ділянки та передачі її з державної власності у комунальну.

Зокрема, лист від 20.09.2005 №320 Державного підприємства "Димерське лісове господарство", відповідно до якого останнє не заперечувало щодо передачі в запас Глібівської сільської ради земельної ділянки площею 7,5 га і на який також посилається відповідач у своїй правовій позиції, датований лише 20.09.2005, тобто після прийняття рішення Вишгородської районної ради "Про затвердження меж с. Глібівка" від 04.10.2001 №229 та рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV, на які посилається відповідач.

Таким чином, розширення меж села Глібівка відповідно до рішення Вишгородської районної ради від 04.10.2001 №229-17-XXІІІ та рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №159-12-XXIV, навіть у випадку завершення цієї процедури до моменту прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, не змінило цільове призначення - лісогосподарське, форму власності - державна та землекористувача - Державне підприємство "Димерське лісове господарство" вказаної землі площею 7,5 га Кам`янського лісництва Димерського лісгоспу.

Крім того, відповідачем не враховано, що після набуття чинності Земельним кодексом України 2001 року, в т.ч. пунктом 12 його Перехідних положень, на який посилається відповідач як на спеціальну норму, але до прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009, а саме 29.03.2006 набрала чинність нова редакція Лісового кодексу України.

При цьому, пунктом 5 ст. 27 вказаної нової редакції Лісового кодексу України саме за Кабінетом Міністрів України закріплювалось повноваження щодо передачі у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Також пунктом 5 Прикінцевих положень вказаної нової редакції Лісового кодексу України було врегульовано, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Також, підпунктом 9 пункту 6 Прикінцевих положень вказаної нової редакції Лісового кодексу України було викладено в новій редакції частину 9 ст.149 Земельного кодексу України, відповідно до якої Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

При цьому, оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (висновок п. 40 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.01.2015 у справі №183/1617/16)

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що земля площею 7,5 га Кам`янського лісництва Державного підприємства "Димерське лісове господарство", що охоплена матеріалами лісовпорядкування державного підприємства, перебуває саме у державній власності, Глібівська сільська рада не мала повноважень на розпорядження нею, а такими повноваженнями на момент прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 був наділений Кабінет Міністрів України.

Отже, при прийнятті рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 були порушені вимоги земельного законодавства та Глібівська сільська рада не мала повноважень на вилучення у Державного підприємства "Димерське лісове господарство", зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам землі лісогосподарського призначення Кам`янського лісництва, за рахунок якої були утворені спірних 16 земельних ділянок, з огляду на наступне.

Глібівська сільська рада не мала повноважень на вилучення цієї землі лісогосподарського призначення державної власності кварталу №86 Кам`янського лісництва у Державного підприємства "Димерське лісове господарство" та не мала повноважень на зміну її цільового призначення з лісогосподарського на категорію земель житлової та громадської забудови. Ці повноваження належали Кабінету Міністрів України;

Крім того, не було отримано висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства на зміну цільового призначення землі лісогосподарського призначення, за рахунок якої були утворені спірні 16 земельних ділянок з іншим цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови,

Глібівська сільська рада мала не мала повноважень на передачу спірних 16 земельних ділянок у власність громадянам, враховуючи, що вони повністю або частково були утворені за рахунок землі лісогосподарського призначення кварталу №86 Кам`янського лісництва державної власності,

До того ж, була відсутня згода землекористувача - Державного підприємства "Димерське лісове господарство" на вилучення земельної ділянки в установленому порядку, враховуючи, що лист Державного підприємства "Димерське лісове господарство" від 20.09.2005 №320 не може вважатись такою згодою,

Станом на момент прийняття рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 громадяни та юридичні особи за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади взагалі не могли набувати у власність землі лісогосподарського призначення (за винятком замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств - ч.2 ст.56 Земельного кодексу України).

Посилання відповідача на висновки добровільної первинної державної експертизи Головного управління Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 судом відхиляється, оскільки вказані висновки не мають сили нормативно-правового акту та не є обов`язковими для суду, а суд при розгляді справи відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України керується принципом верховенства права.

Крім того, із самих по собі вказаних висновків Головного управління Держкомзему в Київській області від 27.04.2009 не можливо встановити, у зв`язку з чим у замовника виникла необхідність (ініціатива) у проведенні даних добровільних експертиз, у зв`язку з якими саме питаннями, в той час як із цих висновків не вбачається дослідження при проведенні цих експертиз питання належності земель до кварталу №86 Кам`янського лісництва Державного підприємства "Димерське лісове господарство".

Розпорядження Глібівською сільською радою землею лісогосподарського призначення державної власності площею 7,5 га кварталу №86 Кам`янського лісництва Державного підприємства "Димерське лісове господарство" та виділення за рахунок цієї землі Глібівською сільською радою рішенням Глібівської сільської ради від 29.04.2009 16 земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 було незаконним та порушує право державної власності на землі лісогосподарського призначення.

Відведені земельні ділянки розташовані в лісовому масиві, який становить єдину екосистему. Прокурором належними доказами, в т.ч. матеріалами лісовпорядкування Кам`янського лісництва доведено, а відповідачем не спростовано, що вказані земельні ділянки є земельними ділянками лісогосподарського призначення та вкриті лісовими культурами, в т.ч. сосна, береза, осика тощо, а рішення про переведення цих земельних ділянок для нелісогосподарських потреб у встановленому законом порядку не приймалось.

За таких обставин, судом першої інстанції вірно встановлено, що набуття відповідачем вказаних земельних ділянок є незаконним та порушує право державної власності на землі лісового фонду.

Суд при цьому також відмічає суперечливість правової позиції відповідача у спорі, який одночасно стверджує про відсутність порушення з боку відповідача права державної власності на землі лісового фонду при набутті відповідачем вказаних земельних ділянок, і одночасно заявляє суду про застосування позовної давності у спорі.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Із постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц випливає, що позовна давність застосовується за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого той звернувся до суду. При цьому, як сам визнає відповідач у заяві про застосуванні позовної давності, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, і негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що набуття відповідачем вказаних земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 є незаконним та порушує право державної власності на землі лісового фонду, а строк позовної давності для пред`явлення прокурором негаторного позову не сплив.

Питання застосування строку позовної давності до віндикаційного позову судом не розглядається, оскільки позов у справі №911/891/22 не є позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

В свою чергу, прокурором обрано неправильний спосіб захисту порушеного права державної власності на землі лісогосподарського призначення, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, надалі - ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника.

Заволодіння земельними ділянками, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, всупереч чинному законодавству, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, особливо коли в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 469/1393/ 16-ц, від 14.11.2018 у справі 183/1617/16).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 року у справі № 910/2861/18.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п.п. 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).

Враховуючи, що спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882201:21:024:0202, 3221882201:21:024:0203, 3221882201:21:024:0204, 3221882201:21:024:0205, 3221882201:21:024:0206, 3221882201:21:024:0207, 3221882201:21:024:0208, 3221882201:21:024:0211, 3221882201:21:024:0212, 3221882201:21:024:0213, 3221882201:21:024:0214, 3221882201:21:024:0215, 3221882201:21:024:0216, 3221882201:21:024:0217, 3221882201:21:024:0218, 3221882201:21:024:0219 зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем, а Керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок не заявив, тому позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками не є ефективним способом захисту порушеного права.

Викладене також узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала на те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Посилання прокурора на правові висновки у п. 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, є помилковим за даних обставин, оскільки у справі №372/1684/14-ц йдеться про земельну ділянку водного фонду, в той час як у даній справі №911/891/22 позовні вимоги прокурора стосуються земельних ділянок лісогосподарського призначення і відповідно до правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц ефективним способом захисту права власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення є саме віндикаційний позов в порядку ст. 387 ЦК України.

Як вказано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим, розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою.

Водночас, володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 9 Лісового кодексу України (ЛК України) у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі ст. 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до ст. 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо).

До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою.

Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тому, Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (п.51-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що обрання неефективного способу захисту є підставою для відмови у задоволенні позову.

З огляду на викладене, суд першої інстанції законно та обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками слід відмовити, оскільки позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права.

Щодо заяви про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Статтею 221 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.

Відповідно до ст.123 цього Кодексу судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ст.126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, постанові Верховного Суду від 30.09.2020 у справі №379/1418/18 та від 23.11.2020 у справі №638/7748/18.

Також, згідно з ч. 5 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу. При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.

Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору.

У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (правова позиція, викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19).

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та у постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 вказували, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West" проти України").

Рішенням Господарського суду Київської області від 16.02.2023 у справі №911/891/22 відмовлено в задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі позивача до відповідача про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками.

Представництво інтересів відповідача у справі здійснював адвокат Яценко С.А. на підставі договору про надання правової допомоги від 19.01.2022 №01-01/22 (копія міститься в матеріалах справи).

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідачем надано також:

- копію додаткової угоди від 16.08.2022 №1 до договору про надання правової допомоги від 19.01.2022 №01-01/22, укладеного між Адвокатським бюро «Сергія Яценка» та відповідачем,

- копію акта про надання правової допомоги від 17.02.2023 на загальну суму 32021,12 грн, з яких 30000,00 грн за надані адвокатом послуги та 2021,12 грн компенсація витрат адвоката у зв`язку з отриманням витягів з державного земельного кадастру щодо спірних земельних ділянок, із детальним описом наданих адвокатом послуг, що включає в себе позиції №1-№17 із описом послуг та витраченого адвокатом часу по кожній із цих позицій, загальна кількість витраченого адвокатом часу у зв`язку із справою 28,6 годин;

- копію рахунку від 17.02.2023 №1 за надану правову допомогу згідно з додатковою угодою від 16.08.2022 №1 та договором про надання правової допомоги від 19.01.2022 №01-01/22; платник ТОВ «Заміське дозвілля», загальна сума до сплати згідно з рахунком 30000,00 грн,

- копію рахунку від 17.02.2023 №2 за компенсацію витрат при наданні правової допомоги згідно з додатковою угодою від 16.08.2022 №1 та договором про надання правової допомоги від 19.01.2022 №01-01/22; платник ТОВ «Заміське дозвілля», загальна сума до сплати згідно з рахунком 2021,12 грн,

- копії 16 платіжних квитанцій від 07.09.2022 про сплату Яценком С.А., на суму 126,32 грн кожна, всього на суму 2021,12 грн.

Надаючи правову оцінку заяві відповідача про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат в загальній сумі 32021,12 грн та запереченням прокурора, судом апеляційної інстанції встановлено, що не всі заявлені позивачем витрати на правову допомогу у цій справі відповідають критерію реальності та неминучості таких витрат.

Так, витрати по позиції №2 опису послуг адвоката (аналіз позовної заяви та матеріалів, нормативно-правового регулювання, судової практики, розроблення процесуальної стратегії та узгодження її з клієнтом 6 годин) не відповідають критерію неминучості витрат сторони у судовій справі, оскільки (а) сторона має право отримувати консультації від адвоката, однак самі по собі консультації адвокатом клієнта щодо можливих процесуальних стратегій не відносяться до представництва та захисту прав клієнта у суді, у зв`язку з чим ці витрати відповідача не підлягають врахуванню для цілей їх відшкодування за рахунок протилежної сторони; (б) аналіз документів, аналіз нормативно-правового регулювання, аналіз, розробка процесуальної стратегії охоплюються (є складовими) позицією №6 (підготовка відзиву 7 годин), яка також міститься в описі витрат відповідача окремо.

У зв`язку з цим позиція №2 опису послуг адвоката відповідача (обсяг - 6 годин) не підлягає окремому врахуванню з точки зору критерію реальності та неминучості витрат відповідача на професійну правничу допомогу для цілей їх відшкодування за рахунок протилежної сторони.

Щодо решти заявлених відповідачем витрат (а саме позицій №1, №3-№17), суд першої інстанції обґрунтовано вказував, що правова позиція відповідача у цій справі №911/891/22 (у зв`язку з якою адвокатом відповідача прямо або опосередковано надані послуги, які перелічені в позиціях №1, №3-№17 опису відповідача) складалась із трьох основних частин (складових):

1)незгода відповідача з доводами прокурора про незаконність рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 №248 про відведення спірних земельних ділянок у власність та доводами про порушення права держави на земельні ділянки; обґрунтування відповідачем правомірності рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 №248;

2)доводи відповідача про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушеного права;

3)доводи відповідача про застосування строку позовної давності у спорі.

В свою чергу, приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором неправильно обрано спосіб захисту порушеного права, тобто суд погодився з доводами відповідача в цій частині, а решта доводів та правової позиції відповідача були відхилені судом та/або не були покладені в основу рішення суду про відмову в позові.

Зокрема, доводи відповідача про правомірність рішення Глібівської сільської ради від 29.04.2009 №248 були відхилені судом при прийнятті рішення у справі, доводи відповідача про застосування строку позовної давності мали ознаки суперечливої поведінки відповідача та також були відхилені судом при прийнятті рішення. Мотиви відхилення правової позиції відповідача в цій частині наведені в повному тексті рішення суду від 16.02.2023 у цій справі №911/891/22.

Таким чином, судом першої інстанції правомірно встановлено, що 2/3 обсягу правової позиції відповідача у спорі була відхилена судом та/або не мала впливу на рішення суду про відмову в позові, а тому є підстави для висновку про те, що не більше 1/3 заявленого обсягу правової допомоги та відповідних витрат відповідача у зв`язку з цим на правову допомогу адвоката відповідала критерію неминучості витрат.

При цьому, враховуючи підготовку та подання відповідачем письмового відзиву та додатково заперечень відповідача на відповідь на відзив із повним відображенням правової позиції відповідача та відсутність інших (додаткових) доводів у спорі, не всі витрати на участь адвоката у судових засіданнях (всього 8 годин) є неминучими з точки зору критерію неминучості витрат.

Так, при розгляді справи по суті суд враховував доводи відповідача, які містились у письмовому відзиві на позовну заяву, про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушеного права та відмовив в позові саме з цієї підстави. Інші доводи правової позиції відповідача у цьому спорі не мали впливу на прийняття рішення у справі на користь відповідача. Представництво адвокатом інтересів відповідача під час судових засідань є правом відповідача, однак реалізація цього права сама по собі не свідчить про неминучість заявлених витрат на адвоката. У зв`язку з цим суд також вважає, що із заявлених відповідачем в описі витрачених адвокатом годин на підготовку та участь в судових засіданнях в загальній кількості 8 годин (позиції №9, №10, №12, №13, №15, №16 та №17) врахуванню підлягають 50%, тобто 4 години участі адвоката, під час яких відповідач мав можливість подати відзив та заявити про свою правову позицію у спорі, в т.ч. щодо неправильно обраного прокурором способу судового захисту порушеного права, враховуючи, що відповідна правова позиція відповідача, у т.ч. про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушеного права, була чітко відображена відповідачем у відзиві на позовну заяву.

Суд першої інстанції вказував, що хоча рішення у даній справі (про відмову в задоволенні позову) прийнято на користь відповідача, однак абсолютна більшість правової позиції відповідача у цій справі була відхилена судом та/або не мала впливу на вирішення спору на користь відповідача в межах тих позовних вимог, які були заявлені у даній справі.

Отже, із заявленого відповідачем обсягу правової допомоги в розмірі 28,6 годин, що відповідає заявленим відповідачем витратам на правову допомогу адвоката в сумі 30 000,00 грн, для цілей відшкодування за рахунок протилежної сторони не підлягають врахуванню з точки зору критерію реальності та неминучості витрат:

- 6 годин із позиції №2 опису наданих послуг та

- 4 години із позицій №9, №10, №12, №13, №15, №16 та №17 опису наданих послуг,

Таким чином, із розрахованого сукупного обсягу правової допомоги в розмірі 18,6 годин (28,6 годин-6 годин -4 годин = 18,6) для цілей відшкодування за рахунок протилежної сторони підлягає обчисленню 1/3 вказаного обсягу (враховуючи, що приблизно 2/3 обсягу правової позиції відповідача у спорі була відхилена судом та/або не мала впливу на рішення суду про відмову в позові, про зазначено вище), а саме: 30 000 х 18,6 х 1/3 : 28,6=6 503,50 грн.

В свою чергу, підлягають врахуванню заявлені та документально підтверджені відповідачем витрати на правову допомогу в розмірі 2 021,12 грн щодо компенсації витрат адвоката у зв`язку з отриманням витягів з державного земельного кадастру щодо спірних земельних ділянок, оскільки вказані витяги з державного земельного кадастру мали значення для встановлення обставин у спорі та не були надані іншими учасниками справи, в т.ч. прокурором.

На підставі наведеного, а також виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та правомірного висновку, що заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Заміське дозвілля» про стягнення 32 021,12 грн судових витрат на професійну правничу допомогу у справі №911/891/22 підлягає частковому задоволенню, а саме в розмірі 8 524,62 грн (6 503,50 + 2 021,12 = 8 524,62), що за висновком суду апеляційної інстанції є обґрунтованим розміром таких витрат.

Інші доводи, на які посилалися сторони під час розгляду даної справи, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані та такі, що не спростовують висновків суду щодо задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Судом враховується, що Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Київської обласної прокуратури та часткового задоволення вимог відповідача щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у справі №911/891/22 в розмірі 8 524,62 грн.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2023 у справі № 911/891/22 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 2, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 281 - 282 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Господарського суду Київської області від 16.02.2023 у справі № 911/891/22 - залишити без змін.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Заміське дозвілля" - залишити без задоволення.

Додаткове рішення Господарського суду Київської області від 06.04.2023 у справі № 911/891/22 - залишити без змін.

Судові витрати, за перегляд рішення у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

Матеріали справи повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено 21.09.2023

Головуючий суддя С.А. Гончаров

Судді О.В. Тищенко

М.Л. Яковлєв

СудПівнічний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення12.09.2023
Оприлюднено25.09.2023
Номер документу113649701
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин про припинення права користування земельною ділянкою

Судовий реєстр по справі —911/891/22

Постанова від 14.05.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Гончаров С.А.

Ухвала від 29.04.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Гончаров С.А.

Ухвала від 04.03.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Гончаров С.А.

Ухвала від 29.01.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Гончаров С.А.

Постанова від 19.12.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

Постанова від 28.11.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

Ухвала від 07.12.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

Ухвала від 13.11.2023

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Гончаров С.А.

Ухвала від 31.10.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

Ухвала від 31.10.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні