Постанова

від 21.09.2023 по справі 760/34486/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2023 року м. Київ

Унікальний номер справи № 760/34486/21

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9597/2023

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Котляр К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Коробенка С.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» та Первинної профспілкової організації філії «Експертно-технічний центр» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, -

в с т а н о в и в :

У грудні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними дії відповідачів щодо відсторонення від роботи ОСОБА_1 без збереження заробітної плати; визнати протиправним та скасувати наказ № 223 від 08 грудня 2021 року, виданий Відокремленим підрозділом «Експертно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця» про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; зобов`язати АТ «Укрзалізниця» виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 09 грудня 2021 року до часу фактичного виконання цього судового рішення; зобов`язати АТ «Укрзалізниця» виплатити йому компенсацію втрати частини доходів через порушення встановлених строків їх виплати відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлення строків їх виплати» в порядку, затвердженому Постановою КМУ № 159 від 21 лютого 2011 року за період з 08 грудня 2021 року по день проведення виплати заробітної плати на виконання рішення суду, виходячи з нарахованої суми заробітної плати; відшкодувати моральної шкоди в розмірі 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та стягнути судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 09 грудня 2021 року йому було вручено наказ № 223 від 08 грудня 2021 року, виданий Відокремленим підрозділом «Експертно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця» за погодженням з Первинною профспілковою організацією філії «Експертно-технічний центр» АТ «Українська залізниця», яким ОСОБА_1 , провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експертно-технічний центр» з 09 грудня 2021 року відсторонено від роботи до моменту усунення ним причин відсторонення - надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації.

Позивач вважає відсторонення від роботи незаконним з підстав того, що ні умовами трудового договору, ні законодавством України не передбачено відсторонення працівника від роботи з причини відсутності у нього щеплення від СОVID-19. Вважає, що відсторонення його від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя, що є порушенням конституційних прав і свобод з огляду на положення статті 43 Конституції України.

Вважає, що рішення про відсторонення ОСОБА_1 від виконання своїх посадових обов`язків, що прийнято з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», на думку позивача, є протиправним, оскільки Кабінет Міністрів України не має права вносити зміни у законодавство підзаконними актами, а без відповідних змін таке втручання суперечить вимогам статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (т. 1 а.с. 1-14, 161-166).

У листопаді 2022 року представник АТ «Українська залізниця» - Середницький Є.В. подав пояснення, в яких викладені заперечення проти позову. Звернув увагу на те, що уряд України з метою забезпечення безпеки здоров`я населення від загрози СОVID-19 ухвалив рішення про обов`язкове щеплення лише обмеженого кола підприємств та установ, до якого включено також АТ «Укрзалізниця», тому позивач мав право вибору між збереженням свого робочого місця (при виконанні умов щодо щеплення) або переведенням на іншу роботу чи розірванням трудового договору. Отже, АТ «Українська залізниця» не вважає введення тимчасових обмежень в умовах праці для ОСОБА_1 (на рівних зі всіма умовах) дискримінацією. Зазначив, що не зважаючи на те, що він був завчасно попереджений про необхідність надати підтвердження вакцинації, оскільки йому було вручене під розписку повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, позивач відмовився це зробити, що підтверджується відповідними складеними актами. Крім того, вимога надати сертифікат про профілактичне щеплення або медичний висновок щодо наявності протипоказань до такої вакцинації не є втручанням у приватне життя (т. 1 а.с. 193-210).

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ № 223 Філії «Експертно-технічний центр» АТ «Українська залізниця» від 08 грудня 2021 року про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати ОСОБА_1 ,, провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експертно-технічний центр». Зобов`язано АТ «Українська залізниця» виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року в розмірі 38 753,55 грн., з компенсацією втрати частини доходів через порушення встановлених строків їх виплати відповідно до Закону України № 2050 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати» в порядку, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21 лютого 2011 року. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за спричинену моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію понесених витрат, пов`язаних із розглядом справи, в загальному розмірі 11 812,61 грн. (т. 2 а.с. 35-44).

Не погодившись з рішенням районного суду, 01 травня 2023 року представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Середницький Є.В. подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог (т. 2 а.с. 52-67).

Апеляційну скаргу мотивував тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим дійшов невірних висновків при ухваленні рішення. Зазначав, що відсторонення позивача від роботи є законним, оскільки обіймаючи свою посаду він міг спричинити поширення корона вірусної інфекції серед працівників АТ «Українська залізниця», що порушило б нормальну роботу підприємства, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, тому заходи щодо відсторонення від роботи були виправданими.

Вказував, що 24 листопада 2021 року до відома позивача листом-ознайомлення доведено, що необхідно пред`явити безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документ, який підтверджує вакцинацію від СОVID-19 однією чи декількома дозами вакцини, або висновок лікаря щодо наявності протипоказань для проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19. Тобто позивач був попереджений, що в разі неподання до 08 грудня 2021 року вказаних документів, він може бути відсторонений від роботи без збереження заробітної плати. Позивач відмовився надавати для огляду до АТ «Українська залізниця» вказані документи, про що складено акт № 12 від 08 грудня 2021 року. Згідно з актом № б/н від 09 грудня 2021 року ОСОБА_1 ухилився від проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19.

Враховуючи вказане, 08 грудня 2021 року видано наказ № 223 про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати з 09 грудня 2021 року по закінчення карантину або до моменту усунення причин відсторонення. Відсторонення від роботи певних працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19, передбачене законом, а саме ч. 1 ст. 46 КЗпП України.

Посилався на те, що оскільки позивач не був звільнений з роботи, а лише відсторонений, то підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні. Також вважає, що розмір визначеної позивачем моральної шкоди є необґрунтованим, оскільки позивач посилався лише на неможливість сплачувати аліменти та житлово-комунальні послуги.

Крім того, рішення суду в частині стягнення компенсації витрат на правничу допомогу в розмірі 8 080,61 грн. є незаконним та необґрунтованим, оскільки надані позивачем докази понесених витрат не містять детального розрахунку вартості годин за певний вид послуг та витрачений час на надання правничої допомоги.

Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У судовому засіданні представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Говорова А.І. підтримала апеляційну скаргу і просила її задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, причини неявки не повідомили про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином про що у справі є докази. так позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Сластнікова Г.О. були сповіщені врученням повідомлення на зазначену ними адресу про що є відмітка працівників пошти про вручення адресатам особисто поштових відправлень. Первинна профспілкова організація філії «Експертно-технічний центр» Акціонерного товариства «Українська залізниця», яка зазначена позивачем як другий відповідач була сповіщена врученням повідомлення 17 липня 2023 року уповноваженій особі (т. 2 а.с. 85-90).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).

Зважаючи на вищезазначене та положення ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи.

Розглянувши матеріали позовної заяви, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Судом встановлено,що наказом (розпорядження) № 96/ос від 29 вересня 2020 року ОСОБА_1 з 01 жовтня 2020 року прийнятий на посаду інженера 1 категорії відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експортно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця» (т. 1 а.с. 104).

01 січня 2021 року ОСОБА_1 переведено на посаду провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експортно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця» (т. 1 а.с. 105).

Згідно з листом-ознайомлення від 23 листопада 2021 року роботодавцем було доведено до відома:

- зміст п. 41-6 постанови КМУ «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 № 1236 з додатком;

- наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153 з додатком;

- наказ МОЗ «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 01.11.2021 № 2393 з додатком;

- постанова КМУ «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» від 04.03.2015 № 83 з додатком (в частині, що стосується АТ «Укрзалізниця»);

- список пунктів щеплень та центрів масової вакцинації;

- необхідність отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої распіраторної хвороби COVID-19;

- наслідки відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої распіраторної хвороби COVID-19, якими можуть бути відсторонення від роботи з 09.12.2021;

- необхідність пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08.12.2021 документу, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань для проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о).

З даним повідомленням позивач ознайомлений 24 листопада 2021 року (т. 1 а.с. 22-23).

Судом встановлено, що позивач не надав для огляду до АТ «Укрзалізниця» документ, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань для проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о), виданого закладом охорони здоров`я, про що складено Акт № 12 від 08 грудня 2021 року (т. 1 а.с. 143).

08 грудня 2021 року АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Експертно-технічний центр» видано наказ № 223 про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати ОСОБА_1 , провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експортно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця», з 09 грудня 2021 року до закінчення карантину, встановленого постановою КМУ від 09.12.2020 №1236 з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 або на час відсутності обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 до моменту усунення причин відсторонення. На час відсторонення нарахування заробітної плати не здійснювати. Відстороненому працівнику після отримання ним обов`язкового профілактичного щеплення від гострої распіраторної хвороби COVID-19 або отримання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації письмово повідомити про це керівника структурного підрозділу (т. 1 а.с. 24).

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Наказом АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Експертно-технічний центр» № 36 від 28 лютого 2022 року визнано таким, що втратив чинність наказ № 223 від 08 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи працівника філії ОСОБА_1 » (т. 1 а.с. 224).

Наказом АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Експертно-технічний центр» № 38 від 28 лютого 2022 року допущено до роботи з 01 березня 2022 року ОСОБА_1 , провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експертно-технічний центр» (т. 1 а.с. 223).

Щодо визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що: «застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що його відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує його право на працю.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01 січня 2021 року працює на посаді провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експортно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця», а 08 грудня 2021 року наказом АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Експертно-технічний центр» № 223 його було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати до закінчення карантину або на час відсутності обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 до моменту усунення причин відсторонення.

Обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, зокрема, працівники АТ «Укрзалізниця».

Виходячи з аналізу вказаних норм посада ОСОБА_1 в АТ «Укрзалізниця» підпадає під перелік професій, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Проте, АТ «Укрзалізниця» перед видачею оскаржуваного наказу не було документально зафіксовано факту проведення такого медичного огляду особи перед щепленням та(або) відмови чи ухилення позивача від його проходження і щеплення та, відповідно, оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення від проведення щеплення, тобто не було дотримано порядку відсторонення від роботи на підставі наведених вище законодавчих актів, а тому правильним є висновок районного суду про визнання незаконним і скасування такого наказу.

При цьому, проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 врегульовано чинним законодавством та має проводитись відповідно до закону.

Так, медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3 Закону України № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону № 2801-XII громадяни зобов`язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону).

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону № 2801-XII).

Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Статтею 43 Закону № 2801-XII визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011р. за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019р. № 2070).

За пунктом 17 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011р. за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019р. № 2070, чинній на час виникнення спірних правовідносин), факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Відповідна правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Суд апеляційної інстанції врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків. Відповідачем в оспорюваному наказі не наведено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.

Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

У рішенні від 15 березня 2012 року (СПРАВА «СОЛОМАХІН ПРОТИ УКРАЇНИ», в якій заявник оспорював проведення вакцинації від дифтерії) ЄСПЛ зазначив, що у цій справі було втручання у приватне життя та таке втручання було чітко передбачено законом і переслідувало легітимні цілі охорони здоров`я. На думку Суду, порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання. Поряд з цим, у вказаному рішенні Європейський Суд з прав людини наголосив, що згідно з висновками національного суду, медичний персонал перевірив відсутність протипоказань до щеплення заявника перед тим, як його проводити, а тому, було вжито необхідні запобіжні заходи, які гарантуватимуть, що медичне втручання не завдасть шкоди заявникові тією мірою, якою це порушуватиме баланс інтересів особистої недоторканості заявника та інтересів охорони здоров`я населення.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що застосування до позивача передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Відповідач не навів жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експортно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця», позивач міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Його відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що він працював в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Позивачем до суду не надано доказів вчинення протиправних дій (бездіяльності) з боку Первинної профспілкової організація філії «Експертно-технічний центр» Акціонерного товариства «Українська залізниця», остання не є належним відповідачем у цій справі, а тому, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в частині позовних вимог до другового відповідача - Первинної профспілкової організація філії «Експертно-технічний центр» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Окрім визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, позивач також просив стягнути з АТ «Укрзалізниця» на його користьсередній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Як зазначено у постанові Верховного Суду у справі № 712/3841/17 від 21 серпня 2019 року, якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП України).

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

На необхідність врахування цих обставин вказував і Верховний Суд, зокрема у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 641/5616/20.

Так, у матеріалах справи міститься довідка філії «Експертно-технічний центр» АТ «Укрзалізниця» від 09 березня 2023 року № 21 про те, що середньоденна зарплата ОСОБА_1 станом на день його відсторонення від роботи становила 704,61 грн. (т. 2 а.с. 31).

Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку (ст. 235 КЗпП України) без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України.

Відповідна правова позиція міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21)

Встановлено, що наказом АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Експертно-технічний центр» № 38 від 28 лютого 2022 року було допущено до роботи з 01 березня 2022 року ОСОБА_1 , провідного інженера відділу експертизи електроустановок виробничого підрозділу «Одеський регіональний експертно-технічний центр» (т. 1 а.с. 223).

Таким чином, розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід здійснювати за період з 09 грудня 2021 року (день відсторонення згідно оскаржуваного наказу) по 28 лютого 2022 року, а не по день фактичного виконання судового рішення як просив позивач, оскільки 01 березня 2022 року відповідним наказом позивача було допущено до роботи із виплатою заробітної плати.

Таким чином, судом першої інстанції здійснено правильний розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача у сумі 38 753,55 грн. (704,61 грн. ? 55 робочих днів), який підлягає виплаті з утриманням податків та зборів.

В апеляційній скарзі відповідач не наводив власного розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача та не спростував наведеного судом розрахунку.

В частині вимог позивача про зобов`язання АТ «Укрзалізниця» виплатити йому компенсацію втрати частини доходів через порушення встановлених строків їх виплати відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлення строків їх виплати» в порядку, затвердженому Постановою КМУ № 159 від 21 лютого 2011 року за період з 08 грудня 2021 року по день проведення виплати заробітної плати на виконання рішення суду, виходячи з нарахованої суми заробітної плати, апелянтом доводів в апеляційній скарзі не наведено.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач також просив відшкодувати йому моральну шкоду в розмірі 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, яка полягає в тому, що внаслідок незаконного відсторонення від роботи він зазнав моральних страждань, позбувся єдиного джерела прибутку, у зв`язку з чим не міг сплачувати аліменти на дитину та житлово-комунальні платежі. З метою поновлення свого права він вимушений був звернутися до суду з позовом, що також наклало негативний відбиток на його емоційний стан. Позивач внаслідок відсторонення від роботи отримав душевні переживання, стан постійної напруги, поганий настрій, дратівливість, порушення сну та занепокоєння про подальший фінансовий стан близьких родичів, які залежать від його доходів.

У відповідності до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що діями відповідача АТ «Укрзалізниця», які виразились у незаконному відстороненні його від роботи, позбавленні його засобів до існування, позивачеві заподіяна моральна шкода. Проте, суд апеляційної інстанції визнав завищеним розмір грошової компенсації моральної шкоди яку районний суд оцінив у розмірі 10000 грн., яка не є спів мірною, з огляду на обставини справи і встановлені по справі докази. Так, відсторонення позивача від роботи не було тривалим, а зазначені позивачем обставини різкого погіршення стану його здоров`я не знайшли підтвердження в судовому засіданні.

З огляду на вищевказане, колегія суддів дійшла висновку про зменшення розміру компенсації за заподіяну моральну шкоду, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з 10 000 грн. до 4 000 грн. Апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення в цій частині підлягає зміні.

Щодо судових витрат.

Визначаючи на підставі ст. 141 ЦПК України розмір судових витрат, суд апеляційної інстанції врахував наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16).

За змістом ч. 1 ст. 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору (ч. 2 ст. 134 ЦПК України).

Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

При зверненні до суду з позовом представник ОСОБА_1 - адвокат Сластнікова Г.О. заявила про розподіл судових витрат та попередньо визначила, що витрати на правничу допомогу становлять 27 000,00 грн. (т. 1 а.с. 1-14).

До позовної заяви адвокат надала орден на надання правничої допомоги, договір про надання правової (правничої) допомоги від 08 грудня 2021 року, додаткову угоду до договору від 13 грудня 2021 року, затверджений адвокатом кошторис витрат на оплату гонорару фахівцю у галузі права, акт виконаних робіт за умовами договору від 08 грудня 2021 року та розрахункову квитанцію від 20 грудня 2021 року про сплату 27 000,00 грн. за надання правничої допомоги (т. 1 а.с. 106-111).

Згідно кошторису витрат на оплату гонорару фахівцю у галузі права, що є додатком до договору про надання правової (правничої) допомоги від 08 грудня 2021 року, вартість складання позовної заяви разом з додатками становить 22 500,00 грн., представництво у суді - 4 500,00 грн., а всього 27 000,00 грн. (т. 1 а.с. 109).

Таким чином, позивачем доведено понесення витрат на професійну правничу допомогу на суму 27 000,00 грн.

Посилання апелянта на те, що позивачем не визначено детального опису робіт та витраченого часу колегія суддів відхилила з огляду на те, що згідно наданих позивачем доказів понесення витрат (кошторис витрат на оплату гонорару фахівцю у галузі права та акт виконаних робіт) чітко визначено витрачений адвокатом час та надані послуги.

Згідно з ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19).

Відповідач заперечував щодо стягнення з нього витрат на правничу допомогу, зазначаючи, що сума витрат не є співмірною із складністю даної справи та не відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

Суд першої інстанції зменшивши суму витрат позивача на правничу допомогу до 8080,61 грн. виходив з пропорції відносно задоволених позовних вимог та враховуючи, що розгляд справи в суді здійснювався в спрощеному провадженні без виклику сторін.

Колегія суддів погодилась з таким розміром витрат на правничу допомогу, що підлягає стягненню з АТ «Укрзалізниця», оскільки визначена позивачем сума витрат на правничу допомогу є завищеною.

В частині відмови у задоволенні позову рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року не оскаржувалось.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судом першої інстанції правильно пропорційно задоволеним позовним вимогам стягнуто судовий збір у розмірі 3732,00 грн. з відповідача АТ «Укрзалізниця», сплата якого підтверджується доказами (т. 1 а.с. 148).

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» -задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року - змінити в частині стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за спричинену моральну шкоду, зменшивши її розмір з 10 000 грн. до 4 000 грн.

В іншій частині рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 22 вересня 2023 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

О.В. Борисова

В.М. Ратнікова