Постанова

від 20.09.2023 по справі 190/867/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3562/23 Справа № 190/867/22 Суддя у 1-й інстанції - Фирса Ю.В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2023 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,

за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 05 січня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики із заставним застереженням, договору застави удаваними правочинами та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, -

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом (а.с. 2-7), в обґрунтування якого посилався на те, що він є власником земельної ділянки площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області.

Відповідач ОСОБА_2 , як і він займається сільськогосподарською діяльністю, тому ОСОБА_2 маючи намір придбати у власність належну йому земельну ділянку домовився з ним, що він продасть відповідачу належну йому земельну ділянку.

Проте, оскільки на той час діяв мараторій на відчуження земельної ділянки, нотаріусом було відмовлено у посвідчення договору купівлі-продажу належної йому земельної ділянки. У зв`язку з чим вони домовились передати майно і гроші із наступним переоформленням права власності у майбутньому, а наразі оформити продаж земельної ділянки шляхом укладення договору позики.

Тому, 01.10.2020 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики із заставним забезпеченням № 0110-1/20, згідно якого позикодавець зобов`язується надати позичальнику грошові кошти у розмірі 39 770 доларів США, що еквівалентно 1 131 456, 50 грн, які були передані позикодавцем та отримані позичальником в момент підписання договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язань по поверненню суми позики він передав у заставу належну йому земельну ділянку площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області.

Крім того, 02.10.2020 року до договору позики із заставним забезпеченням між ними була укладена додаткова угода № 01, відповідно до умов якої сторони вирішили доповнити розділ I основного договору, а саме визначили, що позичальник може не повертати позику якщо укладе з позикодавцем договір купівлі-продажу нерухомого майна, предметом якого є земельна ділянка площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області та з того часу зобов`язання, передбачене договором позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року вважається припиненим.

01.10.2020 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір застави, за умовами якого заставодержатель має право у випадку невиконання заставодавцем зобов`язань за договором одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

В той же день, 01.10.2020 року ним на підтвердження продажу земельної ділянки, розрахунку за продане ним нерухоме майно була написана власноручна розписка, за якою ОСОБА_2 передав йому грошові кошти в рахунок купівлі-продажу землі у сумі 39 770 доларів США, тобто насправді було укладено договір купвлі-продажу земельної ділянки.

Він отримав кошти за продану землю, а ОСОБА_2 була передана земельна ділянка разом з правовстановлюючими документами.

Наразі договір купівлі-продажу оформити неможливо, оскільки щодо належної земельної ділянки існують обтяження, у зв`язку з чим відповідач звернувся до суду з позовом про стягнення з нього заборгованості за договором позики.

Проте, він ніколи не брав кошти у позику у відповідача та отримав вказані кошти за отриману ним земельну ділянку.

Фактично зазначеним договором приховувалася угода купівлі-продажу земельної ділянки.

На підставі вищевикладеного, ОСОБА_1 просив суд:

1. Визнати договір позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року із змінами, внесеними на підставі додаткової угоди № 01 від 02 жовтня 2020 року, договір застави №01 від 01.10.2020 року, що укладені між ним та ОСОБА_2 удаваними правочинами;

2. Застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом зобов`язання ОСОБА_2 повернути йому земельну ділянку площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області та Державний акт на земельну ділянку кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, площею 18,0400 га, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області.

3. Стягнути з ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 12 977,20, які складаються з 2 977,20 судового збору та 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу.

Рішенням П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 05 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики із заставним застереженням, договору застави удаваними правочинами та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, відмовлено (а.с. 148-154).

Додатковим рішенням П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2023 року заяву представника відповідача ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійно правничу допомогу, задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійно правничу допомогу у розмірі 13 000,00 грн.

В іншій частині заявлених вимог, відмовлено (а.с. 185-188).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Пипа А.О., посилаючись на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, висновки зроблені без належної оцінки доказів наявних в матеріалах справи, а також на порушення судом норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалити нове рішення, який позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, судові витрати покласти на ОСОБА_2 (а.с. 190-193).

ОСОБА_2 скористався своїм правом та подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пипа А.О., в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення посилаючись на необгрунтованість апеляційної скарги (а.с. 223-225).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 18,040 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області, що підтверджується Витягом з державного земельного кадастру про земельну ділянку та копією Державного акту на право приватної власності на землю (а.с. 15-16, 17-19).

01 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 (а.с. 22-23), згідно якого позичальник в порядку і на умовах визначених даним договором зобов`язується надати позичальнику предмет позики (грошові кошти) в розмірі визначеному цим договором, а останній зобов`язується прийняти позику і повернути названу позику позикодавцеві у визначений цим договором строк.

Розмір позики за цим договором становить 39 770 доларів США /п. 1.3 Договору/.

Відповідно до п. 1.4. спірного договору з метою забезпечення належного виконання своїх зобов`язань по поверненню суми позики по договору позичальник передає у заставу об`єкт нерухомого майна: земельну ділянку кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, площею 18,040 га, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області.

Згідно копії розписки від 01 жовтня 2020 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 кошти у розмірі 39 700 доларів США в рахунок оплати за землю, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області, площею 18,040 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063 та зобов`язувався після зняття мараторію на продаж сільськогосподарських земель у місячний термін переоформити вказану вище земельну ділянку на ОСОБА_2 . У випадку невиконання умов договору зобов`язувався компенсувати отримані ним кошти у подвійному розмірі (а.с. 145).

02.10.2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №01 до договору позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року, згідно якої сторони доповнили розділ I основного договору, а саме визначили, що позичальник може не повертати позику якщо укладе з позикодавцем договір купівлі-продажу нерухомого майна, предметом якого є земельна ділянка площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області та з того часу зобов`язання, передбачене договором позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року вважається припиненим (а.с. 28).

Згідно копії договору застави №01 від 01 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 (заставодержатель) та ОСОБА_1 (заставодавець) заставодержатель у випадку невиконання умов договору заставодавцем своїх зобов`язань за договором, має право одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (а.с. 29-30).

Підстава появи зобов`язання, забезпеченого заставою за цим договором є договір позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року, розмір забезпеченої заставою вимоги складає 39 700 доларів США. Предметом застави є об`єкт нерухомого майна: земельна ділянка площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області / п.2.1; 2.4; 3.1/.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необгрунтованості.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм. Що регулюють цей правочин (висновок Верховного Суду України у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026 цс 16).

Якщо правочин, який насправді вчинено суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним має довести: 1) факт укладення правочину, що є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж тих, що передбачені насправді вчинених правочинів, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду - встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (постанова Верховного Суду від 04 вересня 2019 року справа № 520/9632/16-ц).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі № 357/3132/15-ц для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (абзац 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до статей 1,3 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Аналізуючи викладені обставини, суд дійшов вірного висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили, що при укладенні спірного договору позики воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені оспорюваним правочином, і колегія суддів з ним погоджується.

Позивач на підтвердження позовних вимог надав до суду розписку написану ним власноручно від 01.10.2020 року про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 39 700 доларів США в рахунок оплати за землю, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області, площею 18,040 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, згідно якої зобов`язувався після зняття мараторію на продаж сільськогосподарських земель у місячний термін переоформити вказану вище земельну ділянку на ОСОБА_2 .

Разом з тим, колегія суддів критично оцінює вказаний доказ, оскільки дана розписка встановлює лише факт наявності зобов`язання для ОСОБА_1 переоформити належну йому земельну ділянку площею 18,040 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області на ОСОБА_2 , а у разі невиконання умов договору компенсувати отримані ним кошти у подвійному розмірі.

При цьому, розписка від 01.10.2020 року, надана позивачем безпосередньо не стосується обставин справи, оскільки не містить будь-яких відомостей про те, що кошти були отримані саме за договором позики №0110-1/20 із заставним забезпеченням від 01.10.2020 року і, відповідно, не встановлює, що предметом договору позики, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 була земельна ділянка.

Доводи скарги про те, що наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності свідчать проте, що між сторонами була наявна воля саме на укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, яка є предметом спору у даній справі, колегія суддів вважає не обгрунтованими, оскільки доказами наявними в матеріалах справи вказаний факт спростовується.

Твердження апелянта про те, що ОСОБА_2 укладаючи спірний правочин мав волю саме на укладення договору купівлі-продажу між ним та ОСОБА_1 з метою придбання належної останньому земельної ділянки спростовується поясненнями наданими у судовому засіданні представником ОСОБА_2 , яка діє в його інтересах, відзивом на позов (а.с. 108-110), змістом спірного договору позики, в якому міститься заставне застереження, яке є по суті гарантією для позикодавця захисти свої майнові права у разі не виконання позичальником належним чином своїх обов`язків щодо повернення отриманих ним коштів та дає позикодавцю право за рахунок заставного майна шляхом його реалізації /п.п. 1.4, 1.6, 1.8 Договору/, тобто, вказане є підтвердженням того, що ОСОБА_2 має право у разі неналежного виконання ОСОБА_1 умов договору позики звернути стягнення на заставне майно, тобто, отримати його у своє розпорядження без укладання договору купівлі-продажу.

Змістом Додаткової угоди №01 від 02.10.2020 року вказаний факт також не підтверджується, оскільки сторони обумовили лише той факт, що ОСОБА_1 має право не повертати суму отриманої позики та договір буде вважатись припиненим тільки у разі укладення договору купівлі-продажу, проте, вказане жодним чином не свідчать проте, що сторони на момент підписання вказаної угоди до спірного правочину мали намір укласти саме договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Також, вказані твердження спростовуються і змістом договору застави № 01 від 01.10.2020 року в якому зазначено, що предметом основного договору є саме позика, а не передача коштів з метою у майбутньому укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка є заставним майном.

Також, вказані твердження апелянта спростовуються і фактом укладення 05.10.2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агролан Дніпро" директором якого є ОСОБА_2 договору оренди спірної земельної ділянки строком на 49 років /п. 12 Договору/ та сплатою орендної плати щороку у розмірі 18 318,46 грн /а.с. 13/ та яку ОСОБА_1 отримує від ОСОБА_2 , що підтверджується розпискою останнього від 24 грудня 2021 року (а.с. 117), що за своєю суттю збільшує вартість земельної ділянки та не є вигідним для ОСОБА_2 , який ніби то за твердженням апелянта вже сплатив кошти за спірну земельну ділянку шляхом укладення спірного правочину.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оренду землі», орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається. У разі продажу земельної ділянки на земельних торгах реалізація переважного права купівлі земельних ділянок на земельних торгах здійснюється на умовах та в порядку, визначеному статтями 135-139 Земельного кодексу України.

Таким чином, у випадку продажу позивачем належної йому земельної ділянки після зняття мораторію, підприємство відповідача має переважне право її купівлі.

Разом з тим, слід звернути увагу також на те, що апелянт зазначає про те, що договір купівлі-продажу сторони були позбавлені можливості укласти у зв`язку з мораторієм на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, проте, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31 березня 2020 року №552-ІХ, яким скасовується дія мораторію і запроваджується ринок землі сільськогосподарського призначення, що дало право відчужити позивачу належну йому земельну ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського товариства, набрав законної сили 01 липня 2021 року, тобто, до подання до суду вказаного позову, який було подано лише у липні 2022 року. При цьому, апелянтом не надано будь-яких доказів того, що позивач звертався до відповідача в цей період з метою укладення договору купівлі продажу з дотриманням вимог чинного законодавства.

Докази того, що ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 в свою чергу користується належною позивачу земельною ділянкою саме на підставі спірного правочину в матеріалах справи відсутні, при цьому дане твердження позивача спростовується наданою відповідачем копією договору оренди, з якого вбачається, що належна позивачу земельна ділянка 05.10.2020 року передана в оренду ТОВ «Агролан Дніпро».

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного та обгрунтованого висновку, що позивачем не доведено: факт укладення правочину, який на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином, у зв`язку з чим вимоги позивача про визнання договору позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року із змінами, внесеними на підставі додаткової угоди №01 від 02 жовтня 2020 року, договору застави №01 від 01.10.2020 року, що укладені між ним та ОСОБА_2 удаваними правочинами не є законними та обґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду, що оскільки підстави для визнання договору позики із заставним забезпеченням №0110-1/20 від 01.10.2020 року із змінами, внесеними на підставі додаткової угоди №01 від 02 жовтня 2020 року, договору застави №01 від 01.10.2020 року, що укладені між ним та ОСОБА_2 удаваними правочинами відсутні, тому вимоги позивача щодо застосування наслідків недійсності правочину, шляхом зобов`язання ОСОБА_2 повернути йому земельну ділянку площею 18,0400 га, кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області та Державний акт на земельну ділянку кадастровий номер 1224581700:01:004:0063, площею 18,0400 га, що розташована на території Зорянської сільської ради П`ятихатського району Дніпропетровської області задоволенню також не підлягають.

Отже, вирішуючи спір суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Судові витрати понесені ОСОБА_4 у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 05 січня 2023 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.В. Лаченкова

М.Ю. Петешенкова