Постанова

від 12.10.2023 по справі 300/2708/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2023 року

м. Київ

справа №300/2708/21

адміністративне провадження №К/990/24101/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Стеценка С.Г., Бучик А.Ю., розглянувши у письмовому провадженні в касаційному порядку справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради, за участю ОСОБА_2 , про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Хобор Р.Б., Бруновської Н.В. та Шавеля Р.М. від 12.06.2023,

УСТАНОВИВ:

ВСТУП

Предметом спору у цій справі охоплюється відмова органу державного архітектурно - будівельного контролю у виданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, обґрунтована тим, що заявлений замовником намір будівництва стосується багатоквартирного житлового будинку, у зв`язку з чим йому необхідно було отримати й надати разом із заявою про отримання містобудівних умов нотаріально засвідчену письмову згоду співвласниці майна у такому будинку.

Суд першої інстанції констатував, що такі підстави для відмови у виданні містобудівних умов та обмежень законом не передбачені, а вищезгадана згода співвласника майна у багатоквартирному житловому будинку не вказана серед документів, які необхідно подати для отримання таких містобудівних умов, визначених у законодавстві за вичерпним переліком.

Суд апеляційної інстанції зазначав, що необхідність отримання письмової згоди співвласників майна багатоквартирного житлового будинку обумовлена спеціальним режимом реалізації права власності на таке майно і передбачена законодавством, а тому констатував правомірність наданої позивачу відмови у отриманні містобудівних умов.

Апеляційний суд також наголошував, що будинок, намір перебудови якого заявлено позивачем, належить до багатоквартирних, а тому на нього поширюється правовий режим реалізації права власності на спільне майно у такому будинку, порядку його реконструкції, перебудови тощо.

У касаційній скарзі позивач такі висновки заперечує й вважає, що будинок, розміщений на земельній ділянці, стосовно якої ним подавалась заява про отримання містобудівних умов, є одноквартирним зблокованим житловим будинком, а отже на нього не поширюються вимоги законодавства, передбачені для багатоквартирних будинків.

Крім того вказується на суттєві порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які унеможливили участь позивача у апеляційному перегляді справи, реалізацію ним процесуальних прав, зокрема, права на подання відзиву.

I. ІСТОРІЯ СПРАВИ

I.I Короткий зміст позовних вимог

1. У червні 2021 року ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради (далі також Департамент, відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною відмову Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради від 27.08.2019 №518448 у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва «Будівництво індивідуального житлового будинку на місці квартири АДРЕСА_1 » (далі також спірна, оскаржувана відмова).

- зобов`язати Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради надати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва «Будівництва індивідуального житлового будинку на місці квартири АДРЕСА_1 ».

2. Обґрунтовуючи підстави свого позову, ОСОБА_1 посилався на те, що ним було подано усі необхідні та передбачені законом документи для отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки щодо об`єкта, намір будівництва якого ним заявлявся.

3. Стверджував, що спірна відмова відповідача у виданні таких містобудівних умов та обмежень ґрунтувалась на підставах, які законом не передбачені, а саме - у зв`язку з відсутністю нотаріально посвідчених згод власників квартири АДРЕСА_2 на здійснення вказаної реконструкції.

4. З цих підстав позивач наполягав на протиправності таких дій відповідача й вважав, що йому незаконно відмовлено у отриманні вихідних даних у вигляді містобудівних умов та обмежень.

I.II Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.08.2021 позов задоволено повністю.

6. Ухвалюючи таке судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що частина четверта статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлює вичерпний перелік підстав для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень.

7. Суд першої інстанції звертав увагу на те, що частиною третьою статті 29 цього ж Закону не передбачена нотаріально посвідчена згода власників суміжних приміщень у вичерпному переліку документів для надання містобудівних умов та обмежень.

8. З огляду на це суд першої інстанції констатував, що відповідачем протиправно відмовлено ОСОБА_1 у наданні містобудівних умов та обмежень за відсутності законодавчо визначених підстав.

9. Суд відхилив посилання відповідача на інформаційну картку адміністративної послуги «надання (внесення змін до) містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкту будівництва від 25.07.2019», яка у пункті 9 серед переліку документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, містить інформацію про необхідність подання заявником нотаріально засвідченої згоди співвласників об`єкта нерухомості, земельної ділянки, суміжних приміщень, згода балансоутримуючої організації, оскільки приписами статті 9 Закону України «Про адміністративні послуги» (частини 5, 6) встановлено, що перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги визначається законом. Забороняється вимагати від суб`єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги не передбачені законом.

10. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2023 рішення суду першої інстанції скасовано та відмовлено у задоволенні позову.

11. У оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції наведено мотиви про те, що будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках, в тому числі несучих, огороджувальних та несучо-огороджувальних конструкцій будинку, можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку.

АДРЕСА_3 . Суд апеляційної інстанції під час здійснення апеляційного перегляду справи врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц, згідно з яким у розумінні статей 377, 382, 385, 812 Цивільного кодексу України багатоквартирним слід вважати житловий будинок, який складається з двох чи більше квартир.

АДРЕСА_4 . Враховуючи викладене вище, апеляційний суд вважав, що двоквартирний будинок є багатоквартирним будинком, на перебудову якого містобудівні умови та обмеження не можуть бути видані, без згоди співвласників приміщень загального користування.

14. Апеляційний суд відзначав, що згідно з установленими у цій справі обставинами, позивач мав намір знести існуючу квартиру АДРЕСА_5 у двоквартирному будинку та збудувати на її місці окремий будинок, що передбачає втручання в несучі конструкції будинку та в приміщення спільного користування.

15. Враховуючи те, що як підтверджується наявними у справі доказами ОСОБА_2 є власницею квартири АДРЕСА_6 , тобто у тому самому будинку, намір перебудови якого заявлено позивачем, суд апеляційної інстанції вважав, що для отримання у такому випадку, містобудівних умов та обмежень необхідний дозвіл вказаної особи як співвласниці майна у багатоквартирному будинку.

16. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те що відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва «Будівництво індивідуального житлового будинку на місці квартири АДРЕСА_1 », що є підставою для відмови у задоволенні позову.

I.III Короткий зміст вимог касаційної скарги

17. Не погоджуючись із вищевказаною постановою апеляційного суду, позивач подав касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить її скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

II. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 .

19. Після смерті матері, позивач отримав у спадщину земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 1,1024 га, яка розташована за цією ж адресою. Кадастровий номер земельної ділянки: 2610100000:14:001:0052.

20. 19.02.2023 позивач звернувся до Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради із заявою про видачу вихідних даних - містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва «Будівництво індивідуального житлового будинку на місці квартири АДРЕСА_1 ».

21. За результатом розгляду заяви позивача щодо надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва для реконструкції квартири АДРЕСА_1 відповідач відмовив позивачу у наданні цієї послуги з причин відсутності нотаріально посвідченої згоди власників квартири АДРЕСА_2 на здійснення вказаної реконструкції, про що надіслав позивачу лист №518448 від 01.03.2021.

III. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

22. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції, всупереч вимогам частини першої статті 301 Кодексу адміністративного судочинства України, не надіслав копії апеляційної скарги та доданих до неї документів разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження, що позбавило позивача права на подання відзиву на апеляційну скаргу та спростування тверджень апеляційної скарги.

23. Скаржник наполягає на тому, що фактично розгляд справи у суді апеляційної інстанції тривав 17 днів без повідомлення позивача, як сторони справи, про відкриття апеляційного провадження та розгляд апеляційної скарги. Вважає, що зазначені дії суду апеляційної інстанції спричинили порушення статті 55 Конституції України та частини п`ятої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України - права на участь у розгляді справи.

24. У касаційній скарзі також зазначається про необґрунтоване застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц, відповідно до яких багатоквартирним слід вважати житловий будинок, який складається з двох чи більше квартир, оскільки суд апеляційної інстанції помилково відніс спірний будинок до багатоквартирного, а не зблокованого житлового будинку.

25. Позивач звертає увагу, що дві квартири в зблокованому житловому будинку АДРЕСА_1 мають окремі інженерні системи, будинок розташований на окремо виділених присадибних земельних ділянках, а тому вказаний зблокований будинок відноситься до одноквартирних будинків, які, у свою чергу, підпадають під визначення одноквартирного житлового будинку, наведеного у додатку Б до ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», розміщення якого допускається на земельних ділянках з цільовим призначенням «Землі житлової та громадської забудови» і видом цільового призначення «землі житлової та громадської забудови» і видом цільового призначення «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».

26. Вказує, що аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17.12.2021 у справі №823/1012/18, що судом апеляційної інстанції не було враховано.

27. ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу в якому стверджує, що доводи скаржника базуються на викривлених обставинах справи, які не відповідають фактичним, на приховуваннях фактів та подій, що мали у спірних відносинах, та мають значення для правильного вирішення справи.

28. Висловлює думку про те, що у дійсності суд апеляційної інстанції жодних порушень норм процесуального права, зокрема й тих, про які йдеться у касаційній скарзі, не допускав, а відповідні аргументи позивача заявлені ним у касаційному суді з метою зловживання процесуальними правами.

29. Вважає помилковою позицію скаржника про відсутність у нього обов`язку погодження будівництва з нею як з власницею суміжної квартири та співвласницею спільного майна багатоквартирного будинку, оскільки переконана, що за своїм правовим статусом та класифікацією споруд він не є зблокованим житловим будинком як помилково вважає позивач, а, на думку ОСОБА_2 , є саме багатоквартирним будинком із спільними комунікаціями та приміщеннями загального користування.

30. Стверджує про помилковість посилань касаційної скарги на правозастосовчу практику Верховного Суду, яка, на її переконання, не є релевантною до спірних у цій справі правовідносин.

31. У доповненнях до відзиву ОСОБА_2 наполягає, що позивач мав змогу отримувати кореспонденцію від суду апеляційної інстанції, однак зумисно уникав цього, зазначаючи різні адреси у документах, які ним подавались до суду. Це, на її думку, в котре засвідчує, що апеляційним судом не було допущено порушень норм процесуального права, а ті недоліки розгляду справи у суді апеляційної інстанції, про які скаржник зазначає у касаційній скарзі, викликані з його власної вини внаслідок неналежного виконання ним своїх процесуальних обов`язків та зловживання процесуальними правами.

32. У зв`язку з цим ОСОБА_2 просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а прийняту апеляційним судом постанову - залишити без змін.

33. Відзиву на касаційну скаргу від інших учасників справи не надійшло, що, однак, в силу приписів частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України, не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

34. Частини перша, сьому статті 41 Конституції України. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

35. Цивільний кодекс України:

Частини перша - п`ята статті 319. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Частина перша статті 355. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Частини перша, друга статті 369. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Частина друга статті 382. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

36. Закон України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності»:

Преамбула до Закону. Цей Закон встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Пункт 8 частин першої статті 1. Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

Частини перша, друга, четверта, пункт 1 частини п`ятої статті 26. Забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва. Суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку, зокрема, отримання замовником або проектувальником вихідних даних.

Частина перша, друга, абзаци перший - сьомий частини третьої, частини четверта, шоста статті 29. Основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

Фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів - районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва.

Містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника, до якої додаються:

1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію;

2) копія документа, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації);

3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000;

4) витяг із Державного земельного кадастру.

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об`єкта будівництва.

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є:

1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;

2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;

3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу.

37. Закон України від 06.09.2012 №5203-VI «Про адміністративні послуги»:

Частина перша, пункт 2 частини четвертої статті 8. Суб`єктом надання адміністративних послуг на кожну адміністративну послугу, яку він надає відповідно до закону, затверджуються інформаційна і технологічна картки, а у разі якщо суб`єктом надання є посадова особа, - органом, якому вона підпорядковується.

Інформаційна картка адміністративної послуги містить інформацію про: перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, порядок та спосіб їх подання, а у разі потреби - інформацію про умови чи підстави отримання адміністративної послуги;

38. Підпункти 1.1 - 1.3 пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 №4-рп/2004. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, а вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

39. Абзац п`ятий, шостий пункту 3, пункт 4 мотивувальної частини, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.11.2011 у справі №1-22/2011:

На допоміжні приміщення багатоквартирного будинку поширюється правовий режим як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, який передбачає особливий порядок здійснення правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження. При цьому в законодавчому порядку не виокремлюються суб`єкти права спільної власності залежно від підстав набуття права власності на квартиру.

Правовим регулюванням відносин спільної сумісної власності в Україні визначаються особливості здійснення прав власників виходячи з її правового режиму. Ці особливості полягають у різних формах реалізації відповідного права: при спільній сумісній власності - шляхом взаємного волевиявлення усіх співвласників, при спільній частковій власності - лише за волею власника відповідної частки, виділеної в натурі з майна, що є у спільній сумісній власності.

За законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення.

Крім того, таке функціональне призначення, як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку, має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

40. Терміни, що використовуються у Правилах утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджені наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 №76. Допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

41. Закон України від 29.11.2001 №2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»:

Абзаци перший, п`ятий статті 1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.

42. Закон України від 14.05.2015 №417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»:

Пункти 1, 2, 5, 6 частини першої статті 1.У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна;

2) допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення);

5) співвласник багатоквартирного будинку (далі - співвласник) - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку;

6) спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Частини перша, друга статті 5. Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Пункти 1, 6, 7 частини першої, частина друга статті 6. Співвласники мають право: 1) вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників; 6) на відшкодування винною особою збитків, завданих спільному майну багатоквартирного будинку, у розмірі, що відповідає частці кожного співвласника; 7) інші права, визначені законом.

Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників.

Пункти 1, 2, 4, 6, 7 частини першої, частина друга статті 7.Співвласники зобов`язані: забезпечувати належне утримання та належний санітарний, протипожежний і технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку; забезпечувати технічне обслуговування та у разі необхідності проведення поточного і капітального ремонту спільного майна багатоквартирного будинку; додержуватися вимог правил утримання багатоквартирного будинку і прибудинкової території, правил пожежної безпеки, санітарних норм; забезпечувати додержання вимог житлового і містобудівного законодавства щодо проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень або їх частин; відшкодовувати збитки, завдані майну інших співвласників та спільному майну багатоквартирного будинку;

Кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника.

43. Стаття 10 Житлового кодексу Української РСР. Громадяни зобов`язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.

44. Додаток Б до ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення»:

Одноквартирний житловий будинок - одноквартирний (садибний) житловий будинок - індивідуальний, як правило, малоповерховий житловий будинок, що має прибудинкову (присадибну) ділянку. У містах, позаміських зонах та сільській місцевості із одноквартирних житлових будинків формується садибна забудова згідно з 3.4 і 3.18-3.35 ДБН 360.

Зблокований житловий будинок - будинок квартирного типу, що складається з двох і більше квартир, кожна з яких має безпосередній вихід на приквартирну ділянку або вулицю.

45. Державний класифікатор будівель та споруд (ДК 018-2000). Клас 1110 групи 111 підрозділу 11 розділу 1. Будинки одноквартирні. Цей клас включає: відокремлені житлові будинки садибного типу (міські, позаміські, сільські), вілли, дачі, будинки для персоналу лісового господарства, літні будинки для тимчасового проживання, садові будинки та т. ін. Цей клас включає також: - спарені або зблоковані будинки з окремими квартирами, що мають свій власний вхід з вулиці. Цей клас не включає: - нежитлові сільськогосподарські будинки (1271).

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

V.I Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

46. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

47. Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

48. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, Верховний Суд виходить з такого.

V.I.I Оцінка доводів касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

49. В обґрунтуванні таких доводів скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції, всупереч вимогам частини першої статті 301 Кодексу адміністративного судочинства України, не надіслав копії апеляційної скарги та доданих до неї документів разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження, що позбавило позивача права на подання відзиву на апеляційну скаргу та спростування викладених у ній тверджень, а також провів апеляційний перегляд справи без повідомлення позивача, як сторони справи, про відкриття апеляційного провадження та про розгляд апеляційної скарги. Вважає, що зазначені дії суду апеляційної інстанції спричинили порушення статті 55 Конституції України та частини п`ятої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України - права на участь у розгляді справи.

50. Так, норми частини першої статті 24 Конституції України закріплюють, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а стаття 55 Конституції визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

51. Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

52. Таку юридичну позицію викладено у пункті 3.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 №11-рп/2012.

53. Відповідно до частини п`ятої статті 125 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

54. Норми статті 2 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначають завдання суду, спільне для усіх судів загальної юрисдикції. У цій статті вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

55. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (частина перша статті 5) визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

56. Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України. Він же встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах (стаття 1 цього Кодексу).

57. Верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі визначені частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України серед основних засад (принципів) адміністративного судочинства.

58. Сутність принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом в адміністративному процесі розкривається у статті 8 цього ж Кодексу, за приписами частин першої, другої якої усі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників судового процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

59. Рівність перед законом і судом як одна з засад здійснення правосуддя в України визначена й нормами статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

60. Ця стаття проголошує, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов`язків, визначених процесуальним законом.

61. Колегія суддів звертає увагу й на положення частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, якими передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

62. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» у преамбулі встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

63. Право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною Законом від 17.07.1997 №475/97-ВР.

64. Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

65. У абзацах другому, третьому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 верховенство права охарактеризовано як панування права в суспільстві. Верховенство права, за позицією Суду, вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

66. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

67. Зокрема, у пункті 22 рішення Європейського суду з прав людини (далі також ЄСПЛ) від 27.06.1968 у справі «Неймайстер проти Австрії» (Neumeister v Austria), заява №1936/63, URL: https://www.legal-tools.org/doc/50dc13/pdf/, було наголошено, що принцип рівності сторін охоплюється поняттям справедливого судового розгляду (fair trial), передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

68. А в рішенні у справі ЄСПЛ від 23.06.1993 у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), заява №12952/87, URL: https://www.legal-tools.org/doc/1face9/pdf/. (п. 30- 32, 55) ЄСПЛ вказав, що принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, а також, що вкрай важливо, відповісти на них.

69. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони. Такий висновок зазначено у рішеннях ЄСПЛ у справах «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27.10.1993, заява №14448/88, п. 33, та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996, заява №17748/91 п. 38.

70. Застосування ЄСПЛ принципу рівності мало місце й у рішеннях, прийнятих цим Судом у справах щодо України.

71. Зокрема, у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява №7460/03), рішення від 15.05.2008 (пункт 26) Суд нагадував, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див., серед інших рішень та mutatis mutandis, «Кресс проти Франції» (Kress v. France), [GC], заява №39594/98, п. 72, ECHR 2001-VI; «Ф.С.Б. проти Італії» (F.C.B. v. Italy) від 28.08.1991, серія A №208-B, п. 33; «Т. проти Італії» (Т. v. Italy) від 12.10.1992, серія A № 245-C, п. 26; та «Кайя проти Австрії» (Kaya v. Austria), заява №54698/00, п. 28, від 08.06.2006).

72. У пункті 29 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява №7460/03), Суд вважав, що у провадженні, яке розглядається, важливі процесуальні гарантії були відсутні та що ці процесуальні недоліки, у світлі обставин справи, були достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість провадження. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

73. Колегія суддів бере до уваги й Рішення ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, де Суд у пункті 42 нагадував, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (див. рішення «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija et Hiro Balani c. Espagne) від 09.12.1994, заява №18390/91). Конвенція не гарантує захисту теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Артіко проти Італії» (Artico c. Italie), заява № 6694/74, від 13.05.1980). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (див. «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans c. France), заява №34553/97, п. 33, від 21.03.2000; «Донадзе проти Грузії» заява № 74644/01, пп. 32 та 35, від 07.03.2006).

74. У справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99; пункт 30).

75. У іншому рішенні, а саме - у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58) зазначено, що призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, пункт 30). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ.

76. Наприклад у пункті 31 рішення у справі «Волошин проти України» (№15853/08) та пункті 22 рішення у справі «Бацаніна проти Росії» (№3932/02) зазначено, що принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом.

77. У пункті 25 рішення у справі «Проніна проти України» (№63566/00), пункту 13 рішення у справі «Петриченко проти України» (№2586/07) та пункту 280 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (№42310/04) була висловлена позиція, згідно з якою Суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше він не виконує свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

78. Таким чином, згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики ЄСПЛ, можна дійти висновку про такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

79. Правова позиція аналогічного змісту наводилась Верховним Судом й у постанові від 24.01.2023 у справі №826/9693/13-а.

80. Аналіз вищенаведеного дозволяє стверджувати про те, що дотримання засад (принципів) судочинства є обов`язком будь-якого суду загальної юрисдикції, незалежно від його місця у системі судоустрою, покликано створити рівні, однакові умови і можливості для реалізації учасниками судового процесу наявних у них процесуальних прав та обов`язків - не тільки за законом, а й на практиці, під час розгляду кожної конкретної справи. Це дозволяє забезпечити належне здійснення правосуддя, справедливий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції, ухвалити достатньо обґрунтоване судове рішення, у якому висвітлено мотиви, на яких воно базується, і у якому буде продемонстровано сторонам, що вони були почуті, що їх аргументи, доводи, міркування, пояснення (усні та/або письмові) оцінені судом у з дотриманням критеріїв умотивованості такого судового акту.

81. Лише за таких умов можна вважати, що у відповідному судовому провадженні важливі процесуальні гарантії сторони були забезпечені, а тому сумніви у його справедливості відсутні, що не відбулось порушення права на суд, гарантованого особі нормами національного законодавства та Конвенцією.

82. У справі ж, яка розглядається, встановлено, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції була подана ОСОБА_2 , яка є власницею іншої квартири у тому ж самому будинку, у якому розташована квартира, належна ОСОБА_1 - позивачу в цій справі.

83. Вказана особа участі у справі не брала, однак вважала, що її права, охоронювані законом інтереси та/або обов`язки зачіпались судовим рішенням, ухваленим судом першої інстанції, у зв`язку з цим оскаржила його до апеляційного суду.

84. Відповідно, до моменту отримання ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження у справі та копії матеріалів апеляційної скарги ОСОБА_2 , позивач не міг бути обізнаним про сам факт подання скарги і прийняття її до розгляду судом, з доводами цієї особи, на якій ґрунтувалась її позиція по суті спору, та запереченнями щодо висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції.

85. З матеріалів справи вбачається, що 15.05.2023 апеляційний суд постановив ухвалу щодо витребування справи №300/2708/21 з суду першої інстанції. У резолютивній частині цієї ухвали постановлено, зокрема, надіслати її копію учасникам справи.

86. Після надходження справи, що розглядається, з суду першої інстанції до апеляційного суду, Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26.05.2023 відкрив апеляційне провадження у справі, роз`яснив учасникам справи про наявність у них права подати відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі упродовж п`ятиденного строку з моменту вручення копії цієї ухвали.

87. У той же самий день (26.05.2023) суд апеляційної інстанції постановив ухвалу, якою призначив справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

88. Відповідно до супровідного листа Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2023 №300/2708/21/01-17/30247/23 копії ухвал суду апеляційної інстанції про відкриття апеляційного провадження у справі та про призначення її до апеляційного розгляду в прядку письмового провадження, копія матеріалів апеляційної скарги були надіслані, у тому числі й позивачу - ОСОБА_1 на адресу, вказану в апеляційній скарзі, а саме: АДРЕСА_8 .

89. Разом з тим, колегія суддів відзначає, що у наявних в матеріалах справи позовній заяві, у заяві про видачу виконавчого листа та у самому виконавчому листі позивач зазначав іншу адресу, а саме: АДРЕСА_9 . Матеріали справи вказують, що ця адреса зазначалась позивачем упродовж усього часу розгляду цієї справи в суді першої інстанції й ним не змінювалась. Відповідних заяв, клопотань тощо з цього приводу позивач не подавав ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій. На вказану позивачем адресу судом першої інстанції безперешкодно неодноразово направлялись поштові відправлення й усі вони були отримані ОСОБА_1 .

90. У апеляційній же скарзі вказано не ту адресу, яка зазначалась позивачем, а також було зазначено про те, що інші засоби зв`язку невідомі, тоді як у позовній заяві, відзиві на неї, та відповіді на відзив містився і був відображений у тексті цих документів на першій сторінці номер мобільного телефону ОСОБА_1 .

91. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції мав у своєму розпорядженні усі матеріали справи, які надійшли на виконання вимог постановленої ним ухвали про витребування справи, цей суд не мав перешкод у тому, що б встановити належну поштову адресу позивача, яка ним зазначалась, а також наявність інших засобів зв`язку, з використанням яких можна було б здійснювати комунікацію між судом та стороною. При цьому колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, з метою забезпечення належного апеляційного перегляду справи, повинен був вжити усіх можливих він нього заходів для повідомлення сторони про розгляд справи, надсилання їй процесуальних та інших документів.

92. Колегія суддів звертає увагу на приписи пункту 2 частини третьої статті 124, частини першої статті 129, частини третьої, пунктів 2-4 частини шостої статті 251 Кодексу адміністративного судочинства України, зі змісту яких вбачається, що за відсутності в особи офіційної електронної адреси листування з учасниками процесу здійснюється шляхом надсилання процесуального документа рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур`єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або, за письмовою заявою учасника судового процесу, шляхом надсилання тексту документа електронною поштою, факсимільним повідомленням, телефонограмою, текстовим повідомленням з використанням мобільного зв`язку на відповідну адресу електронної пошти, номер факсу, телефаксу, телефону, зазначені у відповідній письмовій заяві.

93. Аналіз змісту вищезгаданих норм процесуального права також засвідчує, що доказом отримання відповідного процесуального документа учасником справи, у якого відсутня офіційна електронна адреса, є, зокрема: поштове повідомлення, у якому проставлено відмітку про вручення відповідного процесуального документа, про відмову отримати документ чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду, відмітки про відмову отримати процесуальний документ чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

94. Важливо відзначити, що відповідно до наведених вище процесуальних норм, відправлення судом відповідної кореспонденції учаснику справи повинно здійснюватися саме на ту адресу, яка повідомлена безпосередньо таким учасником або особою (органом), яка (який) представляє його в суді.

95. Колегія суддів звертає увагу й на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені у постанові від 28.06.2023 у справі №757/48467/21, згідно з якими якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

96. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.04.2023 у справі №947/26777/19 (провадження №61-9161св22), від 20.01.2023 у справі №465/6147/18 (провадження №61-8101св22), від 30.01.2022 у справі №759/14068/19 (провадження №61-8505св22), від 30.11.2022 у справі №725/486/22 (провадження №61-7107 св22).

97. Колегія суддів вважає, що вищевикладені висновки можливо розповсюдити й на випадок, якщо учасник надав суду номер мобільного телефону як одного із засобів зв`язку з судом. У такому разі суд апеляційної інстанції, незважаючи на відсутність заяви учасника справи щодо згоди на використання цього засобу зв`язку, не був позбавлений можливості здійснювати відповідну комунікацію з його використанням. Такі дії були б правомірними і добросовісними, забезпечували б належний апеляційний перегляд справи з дотриманням усіх процесуальних гарантій та прав учасників такого провадження.

98. У справі ж, яка розглядається, встановлено, що у позивача відсутня офіційна електронна адреса, а поштова адреса, вказана у апеляційній скарзі, не співпадає з адресою, вказаною ОСОБА_1 у цій справі, й ним жодного разу не повідомлялась. До того ж, у всіх документах, які подавались позивачем у суді першої інстанції, наявний інший, окрім поштової адреси, засіб зв`язку - номер мобільного телефону.

99. Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази про направлення позивачу судом та отримання ним копій постановлених судом апеляційної інстанції ухвал та копії матеріалів апеляційної скарги хоча б на якусь, вказану позивачем поштову адресу, або з використанням вказаного додатково ОСОБА_1 засобу зв`язку - номеру мобільного телефону, або у будь-який інший спосіб, передбачений процесуальним законом.

100. Водночас відповідачу судом апеляційної інстанції було надіслано усі вищезгадані документи й такі ним були отримані. У таких умовах Департамент зміг реалізувати наявне у нього право на подання відзиву на апеляційну скаргу, був обізнаний з усіма доводами скаржниці, її міркуваннями щодо суті спору, запереченнями проти висновків суду першої інстанції.

101. Це ж саме право, а також інші, надані Кодексом адміністративного судочинства України права, позивач з об`єктивних причин та внаслідок невиконання (порушення) судом апеляційної інстанції вимог процесуального закону реалізувати не зміг.

102. Недотримання судом апеляційної інстанції основних засад (принципів) адміністративного судочинства, що знайшло своє підтвердження під час розгляду справи у касаційному порядку, поставило позивача у явно гірше становище, порівняно з його опонентом - Департаментом, зумовило те, що ОСОБА_1 не був обізнаний з самим фактом подання апеляційної скарги особою, яка участі у справі не брала, не зміг ознайомитись з наведеними у ній аргументами та подати відзив на неї. Внаслідок цього відповідні доводи позивача, які він через неуважність суду апеляційної інстанції не зміг представити суду та іншим учасникам справи, не були оцінені та перевірені доказами під час прийняття оскаржуваної постанови, мотиви апеляційного суду з цього приводу в ухваленому ним судовому рішенні за результатом апеляційного перегляду справи - не відображені.

103. Це не дає підстав стверджувати, що апеляційний перегляд справи було проведено належно і що за результатом такого провадження було ухвалено справедливе судове рішення, що право позивача на суд не було порушено, що оскаржувана ним постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою і відповідає критеріям, визначеним Кодексом адміністративного судочинства України.

104. Колегія суддів підкреслює і те, що згідно з ухвалою суду апеляційної інстанції про відкриття апеляційного провадження у справі її учасникам встановлено процесуальний строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - п`ять днів з моменту вручення копії вказаної ухвали.

105. Враховуючи, що докази направлення та отримання позивачем копії ухвали суду апеляційної інстанції про відкриття апеляційного провадження у справі та копії апеляційної скарги разом з доданими до неї документами - відсутні, то не можна вважати, що встановлений судом строк для подання відзиву фактично розпочався і що цей строк закінчився станом на момент призначення справи до апеляційного розгляду, прийняття апеляційним судом оскаржуваної постанови.

106. Тому проведення апеляційного перегляду цієї справи до закінчення вищевказаного строку, упродовж якого можливо було б реалізувати право подати відзив на апеляційну скаргу, також є порушенням норм процесуального права.

107. Ці порушення унеможливили реалізацію позивачем наданих йому процесуальних прав та наявних у нього обов`язків як учасника справи, у той час коли відповідачу така можливість була надана і він нею скористався, зокрема, подав відзив на апеляційну скаргу і його аргументи були враховані під час розгляду цієї справи в апеляційному порядку.

108. На переконання колегії суддів усе вищевикладене свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції основних засад (принципів) адміністративного судочинства, таких як верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі, про порушення цим судом норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до ухвалення судового рішення, яке не відповідає закону.

V.I.IІ Оцінка інших доводів касаційної скарги.

109. Колегія суддів вважає, що оцінку аргументам скаржника по суті спору та наведених ним заперечень стосовно доводів інших учасників справи, які були викладені під час її апеляційного розгляду, повинен був надавати насамперед суд апеляційної інстанції у межах тих повноважень, які йому надані процесуальним законом, зокрема, здійснити апеляційний перегляд справи за наявними у ній і додатково поданими доказами, з дослідженням доказів, що стосуються фактів, на які учасники справи посилались в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї, як це передбачено частиною третьою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України.

110. У цьому випадку внаслідок порушення судом апеляційної норм процесуального права відзив на апеляційну скаргу не було подано позивачем і таке право не було забезпечено, а тому докази, що стосуються фактів, на які позивач міг би посилатись у відзиві на апеляційну скаргу і які фактично викладені ним у скарзі касаційній, не були досліджені апеляційним судом.

111. Суд же касаційної інстанції, в силу наявних у нього повноважень, закріплених у статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, повинен перевірити правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права й при цьому не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

112. У зв`язку з вищенаведеним колегія суддів вважає, що у цьому випадку наявні підстави для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якому в межах наданих йому повноважень належить провести апеляційний перегляд справи з дотриманням усіх засад (принципів) адміністративного судочинства, вимог норм процесуального закону та процесуальних гарантій і прав учасників справи.

V.IІ Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

113. За правилами пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

114. Відповідно до пункту 1 частини другої, частини четвертої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

115. Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах повноважень касаційного суду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції були допущені порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, у зв`язку з чим та на підставі частини другої статті 353 цього Кодексу, оскаржувану постанову апеляційного суду належить скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

116. Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, дослідити відповідні докази, повно і всебічно встановити обставини, що стосуються обсягу та змісту спірних правовідносин й охоплюються предметом доказування, надати належну і повну юридичну оцінку обставинам справи та усім аргументам учасників справи, перевірити їх доказами, та постановити рішення відповідно до вимог 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

117. Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2023 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: С.Г. Стеценко

А.Ю. Бучик